Частина перша Вступ

1. Коротка історія розвитку систем передачі інформації

Проблема передачі інформації існує з того часу, як з`явилось людське суспільство. Якісний скачок в розвитку методів передачі повідомлень відбувся тоді, коли для цієї мети стали використовувати електромагнітні явища. Тут ми спробуємо виділити основні вузлові моменти на шляху розвитку систем передачі інформації, основаних на використанні електромагнітних явищ.

Історично першою з систем, які ми розглядаємо, являється телеграф. Перший електромагнітний телеграф, створений П.Шилінгом в 1832 році, не знайшов практичного застосування, однак послужив основою для подальших пошуків. В 1833 році в Геттінгені К.Ф.Гаусом і В.С.Вебером був побудований електромагнітний голковий телеграф, а в 1837 році американським інженером С.Морзе був запропонований самопишучий телеграф, який одержав з 1844 року в Америці практичне застосування. Поворотним моментом в розвитку телеграфії явилось створення в 1855 році Д.Юзом літеродрукуючого телеграфного апарата, прокладка в 1866 році (після декількох невдалих спроб) трансатлантичної телеграфної лінії американським підприємцем С.Філдом, вдосконалення телеграфного апарата С.Бодо в 1874 році, що відкрило можливість кращого використання проводів, здійснення машинної телеграфної передачі з перфострічки в 1910 році і реалізації багатократної телеграфії в 1927 році.

Наступною по часу виникнення системою передачі інформації являється телефон. В 1861 році свою конструкцію запропонував Ф.Рейс, в 1876 році з`явилась збережена в основних рисах до теперішнього часу конструкція А.Г.Белла. Перша телефонна станція почала працювати в Хартфорді (США) в 1878 році, а перша міжміська телефонна лінія була побудована між Нью-Йорком і Філадельфією в 1884 році. Вирішальний поворот в розвитку телефонії намітився з появою номеронабирача, запропонованого американцем А.Б.Строуджером в 1889 році. Цей винахід явився основою для створення автоматичних телефонних станцій. Перша така станція була побудована в Ла-Порте (США) в 1892 році.

Довгий шлях до свого практичного здійснення пройшло радіомовлення. Цей шлях був початий Д.К.Максвелом, який передбачив існування електромагнітних хвиль і в 1867 році розвинув теорію їх розповсюдження. Г.Герц в 1887 році довів існування електромагнітних хвиль, а А.С.Попов, вперше застосувавши антену, в 1895 році здійснив радіоприйом. В 1902 році Г.Марконі прийняв першу радіопередачу з протилежного берега Атлантичного океану. Важливий внесок в розвиток радіо внесло відкриття електронних ламп-діода в 1904 році Д.А.Флемінгом і тріода в 1906 році Л.Форестом. Планомірні радіомовні передачі почалися в 1923 році.

Система передачі зображень практично розвивається з 1904 року, коли А.Корну вдалося передати нерухоме зображення з Мюнхена в Нюрнберг, а в 1923 році з Рима в Бар-Харбор (США). В 1924 році А.Каролус використав відкритий 1875 року ефект Дж.Керра (який заключається в перетворенні коливань електричної напруги в коливання освітленості) в системі передачі зображення. В 1926 році в Англії відбулась перша телепередача по системі Берда, а в 1950 році в Америці була здійснена перша кольорова телевізійна передача.

Представлений тут перелік основних подій з історії розвитку чотирьох систем передачі інформації далеко не повний. Крім того, що цілий ряд істотних винаходів замовчаний, в огляді не враховані взаємні зв`язки розглянутих систем. Велике значення мало застосування радіо для цілей телеграфії і телефонії. Радіотелеграф і радіотелефон для передачі повідомлень на великі відстані почали застосовувати значно раніше, ніж для цієї цілі змогли бути використані не тільки радіомовлення, але і класична телефонія. В теперішній час більшість телеграфних і телефонних повідомлень на дальніх лініях зв`язку передаються з допомогою радіохвиль. Вже з 1927 року існує регулярне радіотелефонне повідомлення через Атлантичний океан, а перший телефонний кабель з підсилювачем був прокладений по дні Атлантики тільки в 1956 році. Ріст замовлень на телефонні розмови через Атлантичний океан з 11750 в 1927 році до 12.3 мільйона розмов в1967 році примусив шукати нові можливості передачі повідомлень. Останнім словом в цьому відношенні являється система телекомунікаційних супутників, яка успішно розвивається з 1962 року, коли, після невдачі з пасивним (відображаючим) супутником “Ехо” в 1960 році, був запущений громадянський телекомунікаційний супутник “Тельстар”. Досліди з ним показали доцільність створення системи комерційних супутників.

За першим супутником цієї системи – “Ерлі Берд”, який був запущений в 1965 році (вагою 38 кг., з пропускною здатністю 240 телефонних каналів), швидко наступили інші, так, що до середини 1965 року міжнародний консорціум “Інтелсат” розпоряджався вже шістьма “стаціонарними” супутниками (що обертаються синхронно з Землею) – трьома над Атлантичним і трьома над Тихим океаном, а також 22 наземними станціями, розміщеними в 14 державах. Одночасно росла вага супутників і збільшувалась кількість обслуговуючих каналів. Всі супутники розміщені на висоті близько 35.8 тис. км.

Створена в Радянському Союзі з 1965 року для внутрішньодержавних потреб система “Орбіта” до середини того ж 1965 року складалась з восьми “рухомих” супутників “Блискавка”, які рухались по еліптичних орбітах, з перегеєм 500 км і апогеєм 40 тис. км.

Довговічність трансатлантичних кабельних ліній і супутників “Інтелсата” оцінюється відповідно в 20 і 5 років, так що в близькому майбутньому припускається їх співіснування з метою забезпечення зв`язку, який розвивається. Співвідношення телефонних розмов, які передаються через океан по кабелях, і кількості розмов, які передаються безпосередньо супутниками, буде рівне приблизно 1:2.