2. Специфіка дії філософських принципів.

Філософія є знанням найвищого рівня теоретичності, є найзагальнішим знанням. Філософія, принаймні традиційна філософія, пояснює світ. Для цього вона вибудовує теорії, а не користується враженнями та почуттями, як це притаманно мистецтву. Наука виникає із філософії, і тому наука так само будується як теоретично знання про світ. Філософія і вслід за нею вся наука вимушені відсторонюватись від світу, тримаючись від нього подалі і спостерігаючи за ним немовби із зовні. Значить, філософське і наукове знання улаштовується і існує дещо інакше, ніж самий світ. Це знання може відповідати світові, а може не відповідати. Наука ставить перед собою завдання утворювати відповідне світові знання, тоді як філософія таке завдання перед собою не ставить. Адже справа у тому, що на відміну від наукового знання філософія, при всьому розмаїтті її течій та напрямків, вимушена з`ясовувати для себе проблему можливого відношення знання до того, про що знання говорить.

Будь-що існуюче щось пов`язує, має якість підстави і умови своєї можливості, себто його розуміння вимагає послідовного обґрунтування (виявлення ґрунту) через:

 Наявність причин виникнення, перебування та зникання (якщо таке є);

 Власну внутрішню природу того, що існує (сутність, склад речовини, закономірності тощо);

 Засоби існування (самодостатньо чи за допомогою чогось);

 Взаємини з оточенням (інші речі або певне середовище);

 Умов міркування про те, що існує (інші знання та правила їх функціонування);

 Шляхи та процедури цього міркування (методи, норми та правила висновування необхідності того, що існує).

Отже, процес обґрунтування містить в собі певну недовіру і сумнів у тому, що на перший погляд здається очевидним та само собою зрозумілим. Тим більш це торкається відношень, бо вони свідчать про себе зовсім інакше, ніж фізичні речі і до того ж вони зовсім непомітні.

Про відношення вчить ще математика, яка цікавиться кількісною стороною відношень. Філософія ж спрямовує свій пізнавальний інтерес не на кількісній вимір світу, а на якісний. Кількість має для філософії сенс лише якщо вона позначається на якості існуючого. Якість фіксується за допомогою понять (= імен, ідей), а не чисел. Але відношення і взаємини характеризуються як кількісно, так й якісно, і тому вимірюються як поняттями, так й числами. Адже відношення не є однобічним зв`язком . Оскільки а) відношення помічаються і визначаються не так, як фізичні речі чи події і б) ці відношення стосуються фізичних речей та подій, визначаючи останні, то філософія має бути не фізикою, а метафізикою (= поза- і над-фізикою).

Проста фізична річ зовнішньо може здаватись нічим не пов`язаною з іншим (гора, цеглина і т.п.). Тоді, як відношення цієї речі завжди є зв`язком, де зв`язок є необхідним типом відношення. Оскільки відношення має на увазі певну залежність, то воно завжди на щось спирається і завжди несе з собою певне підґрунтя. На противагу речам, основи яких не є очевидними, відношення завжди виконуються як обґрунтування, бо воно є наслідком або причиною чогось і на ньому неодмінно позначається та чи інша основа. Відношення невід`ємне від своєї основи. Встановлення відношення є одночасним встановленням причинно-наслідкового зв`язку і тому воно постає на певних підвалинах, які необхідно з`ясувати для визначення відношення, себто виявити ґрунт. Це означає дати відповідь на питання «Чому?», яке спрямоване на виявлення висхідних умов для чогось іншого як обумовленого. Кажучи інакше, якщо річ є, то відношення не є, і щоб воно стало чимось існуючим, для нього слід знайти його основу та умову. Без знайдення такої основи відношення не відбуватиметься: відношення є і про нього можна казати тільки через свою основу і разом з основою. Отже, визначення відношення відповідності між знанням і світом повинно передусім вирішити проблему ґрунту, на якому таке відношення може виникати і триматись. Тому філософія як знання про відношення світу і до світу приділяє таку велику увагу до проблему обґрунтування. Обґрунтування має велике значення у пізнанні світу, адже лише знання, що має підстави, може відповідати реальному світу, або тій системи знання, в якій воно виникло. Критерії обґрунтування знання залежать від розуміння характеру всієї системи знань і її правил, які називають логікою. Ці критерії залежать від відповідності, знання його цілям, завданням та функціям. Так, філософське пізнання ґрунтується не на чуттєвому досвіді, а на принципах.

Слід розрізняти:

А) первинні умови існування і

Б) умови знання про існування.

Відповідно до цього мають місце два види філософських принципів, як часто ототожнюють: принцип існування світу (= принципи буття) і принципи знання про те, що існує (= принцип пізнання). Принцип існування світу являє собою загальну єдність (= ідею, сутність), яка охоплює все багатоманіття всього конкретно існуючого і супроводжує його на протязі всього процесу існування. Мається на увазі не те, що принцип існування підлагоджується під кожну окрему річ. Кожна річ має конкретні причини свого існування і такі ж самі свої окремі основи. Принцип існування стосується саме цих окремих основ, а е окремих фізичних речей. Цей принцип в традиційній філософії вірно називають терміном «єдине» (= “Бог”, “Універсум”), бо єдність як щось єдине тут має на увазі однозначну просту, а не сукупність чи складеність чогось. Принцип існування світу є першим і останнім єдиним підгрунттям для всього, що є. В більшості напрямків традиційної філософії він вважається реальною і, водночас, ідеальною основою (об`єктивний ідеалізм), або реальною матеріальною основою (матеріалізм). В останньому випадку принцип ототожнюється із внутрішніми закономірностями існування речовини світу. Принцип існування світу має універсальний характер і розповсюджується також на мислення про світ. Його загальне формулювання є наступним: те, що єсть, те дійсно єсть. То є не банальне формулювання чогось очевидного, а загальна вимога щодо доведеності істинності існування тієї царини реальності, яка досліджується.

Принцип посвіди витікає із принципу існування світу (з точки зору традиційної філософії), бо в цьому разі передбачається дорівненність думки щодо реальності. В традиційній філософії припускається, що мислення відбиває реальний світ і для того, щоб мислити реальність відповідно до неї, людина повинна слідувати певним примусовим принципам істинного (= правильного) мислення про світ. Адже у світі існують фізичні закономірності його існування. Мислення не є фізичною річчю і тому закономірності мислення виражаються не в законах функціонування мозку, а в принципах упорядкування функцій мислення, пізнання світу, які безумовно відрізняються від фізичних законів. Упорядкування і процес організації знання і істинного мислення зветься логікою, а підстави такого упорядкування звуться принципами пізнання, або законами логіки. Їх мета полягає у наслідуванні реального положення речей у світі. З цієї точки зору принципи пізнання похідні від принципів буття. Особливостями свідомої мисленнєвої діяльності і формулюванням її правил займається окремий розділ філософії, що зветься філософською логікою (від д.-гр. Logos - розум, слово, закон).