Суб'єкт ---- знання ---- (( Предмет) об'єкт)
пізнавальне відношення
Ситуація пізнання - це умови та обставини, які складають і уможливлюють акт пізнання.
Суб’єкт пізнання - це соціально-активна людина або сукупність людей.
Об’єкт пізнання - це носій пізнавальних проблем, деякий фрагмент реальності.
Предмет пізнання - це проблема, яка пов’язана з об’єктом пізнання, ідеалізована частина об'єкту.
Пізнавальне відношення - це характеристика пізнавального інтересу суб’єкта до об’єкту, яка може бути онтологічною, психологічною, логічною, ціннісною (практичною), в залежності від якості проблеми, яка цікавить дослідника. Пізнання відбувається двома способами:
матеріально-практичним (відповідає на питання „навіщо?”)
теоретичним (відповідає на питання „що це таке?”)
Якщо предметом пізнання і метою пізнання є сутнісне знання про об’єкт, то таке знання буде онтологічним.
Якщо метою пізнання є знання про властивості і якості суб’єкту, то таке знання буде психологічним.
Якщо метою пізнання буде з’ясування умов, можливостей та способу обґрунтування знання, таке знання буде логічним.
Якщо метою пізнання буде з’ясування якості об’єкту або самого знання, то таке знання буде ціннісним (практичним).
2. Способи обґрунтування знання
Обгрунтунням знання займається епістемологія.
Два способи обґрунтування знання:
1. Практична дієвість знання, себто отримання корисних результатів від його застосування. При цьому вважається, що знання, яке залежить від практики, від доречності та слушності, стає відносним (релятивним). Це означає, що таке знання не має безумовної істинності, бо воно завжди залежатиме від певних процедур чуттєвого досвіду та від визначення того, що саме людина буде вважати корисним та слушним. Наші уявлення, про добробут або про корисність повсякчасно змінюються. Відповідно, мають змінюватись і способи обґрунтування знання. Якщо знання обґрунтовується лише практикою, то про розвиток або поліпшення знання не можна вести мову. Таким чином, недолік цього способу обґрунтування знання полягає в апеляції не до логіки мислення, яка притаманна будь-якому знанню, бо властива будь-якому мисленню взагалі, а до «логіки» діяльності, яка відноситься до знання дуже опосередковано.
2. Обгрунтування за допомогою іншого знання, себто підведення обґрунтованого знання під знання, які вже визначені як істинні. Цей спосіб обґрунтування знання долає недоліки першого способу обґрунтування (п.1), але породжує інші. Якщо ставити одне знання у залежність від іншого, то виникає проблема обгрунтуваності цього передуючого знання, що виступає еталоном для будь-якого нового знання. В решті-решт завжди виникне питання про обгрунтуваність цього первинного еталонного знання (напр. аксіом у математиці). Таким чином, головний недолік цього способу обгрунтування полягає у самозамиканні знання, у його випадковому зв’язку із практикою, що також не задовольняє науку, бо надто абсолютизує знання.
Критерієм істинності знання є практика або наявні, вже перевірені істині знання.
Щодо критеріїв істинності знань виникає питання: чи можна у залежності від способів отримання знання вимагати й відповідних способів його перевірки?
Відносно джерела походження знання поділяють на види:
Сутнісне знання, яке відповідає на питання „що це таке?”
Екзистенціальне - „як?” або „яким чином?”
Інструментальне знання - „за рахунок чого?” або „через що?”
Форми знання: буденне, наукове, філософське, правове, моральне, естетичне, економічне, релігійне.