9. Практична логіка.

Під «практичною логікою» мають на увазі:

1. "Стихійну логіку" повсякденного мислення людей, коли вони здійснюють практичну і теоретичну діяльність і цей процес об'єктивно підпорядковується певним неусвідомлюваним пересічною людиною законам мислення, які встановлює теоретична логіка. І в цьому значенні у людей більш розвинута практична або стихійна логіка. Не вивчаючи теоретичну логіку, люди можуть мислити логічно, але ця можливість ґрунтується на здоровому глузді та не завжди ця практична зарадить від помилок у мисленні. Підгрунтям "стихійної" логіки є діяльність людини з речами, через які людина засвоює структуру власної пізнавальної діяльності, бо остання упредметнюються у речах, а теоретично виражається в логічних формах і законах.

1. Застосовну (= прикладну) логіку. Тут процес мислення відбувається у напрямку, протилежному до того, що викладений вище у п. (1). То є логіка використання теоретичної логіки у повсякденному практичному мисленні. Усі науки мають застосовне значення, себто знання, яке здобуто науковою посвідою, використовується задля перетворення дійсності. Теоретична логіка визначає певні принципи, закони і правила логічного мислення, а застосовна логіка формулює умови і засоби використання цих правил у процесі конкретної розумової діяльності людей у певних життєвих обставинах.

2. Напрямки сучасної логіки, які вивчають і внормовують: у модальній логіці висловлювання з оператором "має намір (щось зробити)" ("прагне", "бажає", "здатен", "може", "хоче" та ін.), власне "логіка дії", "логіка прийняття рішень", "логіка вибору", "логіка переваги", "логіка діалогу", "евристика", "праксіологія", "логіка конфлікту" тощо.

Отже, діяльність та її засадничий складовий фізичний момент – дія, - мають свою власну умовну “логіку” розвитку і розгортання, яка не співпадає з логікою мислення. Саме цим пояснюється те, що наші людськи задуми і наміри не цілком, а то й зовсім не втілюються у дійсності. Але з логікою зазвичай традиційно пов’язують процеси, які відбуваються у розумі, себто мисленневу теоретичну діяльність. Тоді як дія є трипом фізичного втілення побудованого у розумі деякого наміру чи мети діяльності. Отже, власне дія не містить у собі ніякої логіки, бо вона підкоряється логіці мислення. Тому логіка дії має справу все ж-таки з вибудовуванням дії у межах теоретичного міркування.

Логіка дії описує міркування, пов’язані з діями людей, а не самі дії.

Логіка дії побудована відповідно до принципу свободи дії, себто вона ґрунтується на припущенні:

якщо той чи інший момент А поведінки суб’єкта Х є дією, то Х має можливість як здійснити це А, так і утриматись від вчинення його.

Логіка дії користується двома видами змінних:

• агентними (x, y, z) і

• акціональними (p, q, r)

За допомогою цих змінних можна утворити логічні формули числення предикатів дій. Наприклад: формула [p] x мусить прочитуватись так: «агент х вчиняє (скоює) дію р», де р – предикат дії.

Атомарна акціональна формула має вигляд «[A] х», де за- мість А можна поставити як окрему акціональну змінну, так і складний вираз, скомпонований з акціональних змінних за допомогою внутрішніх сполучників «~» (заперечення = частка «не») і «&» (кон’юнкція = сполучник «і»), а замість х можна поставити будь-яку агентну змінну. Приклади атомарних акціональних формул: [~ p] x («агент х утримується від вчинення дії р»); [p&q] х («х вчиняє складну дію, яка полягає у тому, що х вчиняє р і q»).

Дескриптивні (описові) елементи дії складаються з:

• діяча (відповідає на запитання: «Хто зробив?» — Суб’єкт, група, організація);

• наслідків (відповідає на запитання: «Що зробив?»);

• тла (відповідає на запитання: «Коли, де, за яких обставин зробив?»);

• інтенціональності мотивування (відповідає на запитання: «Чому зробив?»).

До структурних складових опису дій належать також поняття: «подія», «ситуація», «зміна», «альтернатива», «санкція», «імператив», «комунікація».

З логіки дії шляхом реконструкції схем практичних міркувань можна отримати логіку взаємодії. Проблема взаємодії в цілому виглядає таким чином: А звертається до В, тому що не може щось зробити самостійно. Але при цьому А вважає, що це зможе зробити В. Так виникає проблема: яким чином А може примусити В до взаємодії з ним? Найпростіше розв’язання цієї проблеми — це дати наказ для В. Але цей механізм не є універсальним, адже В може як підкоритися наказу, так й ні. Більш ефективним у процесі взаємодії є врахування інтересів іншої людини, її здібностей та можливостей.

Розрізняють чотири основні типи взаємодії між двома суб’єктами: а) вимога; б) надавання; в) заподіяння і г) прийняття.