3. Аналіз знання.

Знання є продуктом пізнавального процесу, індивідуального та суспільного, сумою відомостей про світ об’єктивно-реальних предметів, речей та процесів, поєднаний обґрунтовано (або, навпаки, просто безпідставно) пізнаючим суб’єктом, про зв’язки та способи улаштування і засвоєння матеріалу цього реального світу на противагу уявленню людини про саму себе, ілюзіям, припущенням, вірі, враженням, які мають суб’єктивний зміст, себто які неадекватно чи потворно віддзеркалюють пізнаване в його якостях.

Коли ми ведемо мову про знання, тоді слід обговорювати ступінь його достовірності, яка полягає не лише у суб’єктивній впевненості того, хто пізнає, а також у додатковій перевірці, верифікації та фальсифікації. (Верифікація - це процедура підтвердження істинності або хибності висловлювань посиланням до чуттєвих, фактичних даних. Фальсифікація - це спосіб перевірки достовірності теоретичних тверджень через їх спростування шляхом залучення нових фактичних даних, завдяки чому підвищується змістовна визначеність наукового твердження).

Традиційно знання поділяють на

- сутнісне (субстанційне),

- прийдешнє (акціденційне) та

- буденне (екзистенційне).

Знання виникає не із незнання, а у системній єдності таких аспектів: практичні - суспільна діяльність; когнітивні процеси, коло поціновуючих, вмотивованих і завзятих відношень, і, нарешті, комунікативні зв’язки у суспільстві. Це означає, що знання не обов’язково здобувається раціонально (= через усвідомлення шляхів його походження), бо його витоками є зануреність людського життя у світ (що зветься „життєвим світом”). На зміст знання так чи інакше впливають екзистенціальні стосунки людини, колективна і суспільна свідомість, позасвідомі процеси, семіотичні особливості певної культури тощо. Знання, безумовно, виникає як результат людської діяльності, але воно існує незалежно від людини. В цьому також полягає його об’єктивність. Так, зокрема, сучасний філософ К.Поппер вважав, що знання утворює окрему реальність („третій світ”) поряд зі світом фізичних об’єктів та світом станів свідомості. Окрема реальність знання, матеріалізована у книгосховищах, дискусіях, засобах масової інформації і т. ін., відрізняється від „ідеального світу” Платона джерелом свого походження, яким є людська посвіда.

Нарешті, у знанні слід відокремлювати його

форму і

зміст.

Формою знання є його логічна будова (поняття, категорії, теорії, образи тощо). Змістом знання є та дійсність, до якої відсилає його форма. То є реальний світ, інше знання, або інші форми. Себто, не може бути знання самого по собі, відокремленого від усього іншого. Оскільки знання з’являється у певних умовах, то воно вимагає контексту своєї визначеності. Чим вужчий контекст, чим менші можливості для тлумачення знання, тим більше воно буде визначеним.

Отже, схематизуємо викладене:

Посвіда - це цілеспрямована діяльність із здобуття, обґрунтування і перевірки знання.

Принагідно надамо наступні визначення ЗНАННЯ:

Класичне (надане Платоном) - це

а) переконання (belive), яке є

б) обґрунтованим, та

в) відповідає дійсному стану справ у світі.

Некласичне (надане Декартом) – це

а) ясне розуміння, яке є

б) наслідком сумніву.

Сучасне (надане М. Фуко) – це

а) пошук таких нових відносин, які

б) ґрунтуються на розумінні одного знаку,

в) за рахунок зв’язків з іншими відомими знаками.

М. Фуко так пише про знання: «Отже, свідати то є витлумачувати, йти від видимої прикмети до того, що висловлює себе у ній і що без неї залишилося б словом, яке спить у речах…» (Фуко М. Сова і речі. М., 1977).

Неважко помітити, що у п. (б) некласичного визначення знання поцілюють і поглинаються перші два пункти (а) та (б) класичного визначення знання, а п. (в) для некласичного розуміння знання стає зайвим.

Отже, визначальні риси знання:

беззаперечна впевненість,

теоретична обґрунтованість, яка усуває сумніви,

 пов’язаність з іншими знаннями, а не з практичною дійсністю.