5. Свідомість і діяльність

Наявні наразі дві теорії взаємин між свідомістю і діяльністю:

1. свідомість визначає діяльність за рахунок формування для останньої ідей, задумів, цілей тощо.

2. протилежна теорія вважає що тільки у діяльності формується свідомість. Завдяки способу діяльності та способу поводження з речами формується спосіб їх існування, а із визначення способу існування ми отримуємо знання про сутнє.

Можна узагальнити ці два погляди: перша (традиційна) точка зору вважає, що знання передують діяльності, але практична діяльність відштовхується не від цілей і задумів, а від потреб цієї діяльності або від бажань живої людини. Інакше кажучи, діяльність сама по собі має свою внутрішню логіку, відмінну від логіки мислення. Якби це було не так, то всі би наші задуми та цілі безперешкодно реалізовувалися і всі ми просто досягали своєї мети.

Тема 10: Гносеологія та епістемологія.

1. Відмінність між гносеологією та епістемологією.

2. Природа пізнання, його умови та межи.

3. Пізнання й знання.

4. Пізнання й свідомість.

1. Відмінність між гносеологією та епістемологією.

Гносеологія – це філософська теорія посвіди (зросійщеною мовою – «пізнання»). Епістемологія – це філософська теорія знання. Наявні два тлумачення відмінності між гносеологією та епістемологією.

А) Спрощений: «гносеологія» – це континентально-європейська подоба англо-саксонського терміну «епістемологія».

Б) Змістовний: гносеологія відповідає на питання про те, звідки береться знання, які умови цьому сприяють, якою мусить бути людина, щоб її знання відповідали дійсності тощо. Отже, вона займається процесом отримання знання. Епістемологія відповідає не питання про те, що таке знання і чим воно відрізняється від не-знання, якими є умови адекватного визначення знання тощо. Отже, вона переймається наслідками процесу посвіди. Відтак, гносеологія та епістемологія є двома відмінними розділами філософії посвіди (= пізнання) та аналізу знання відповідно.

2. Природа посвіди, її умови та межи

Посвіда - це цілеспрямована діяльність із здобуття та обґрунтування знання і його перевірки. Посвіда - це виключно людська здатність реагувати на невідоме, оскільки людина полишена механізму інстинктивного поводження в світі. Отож, посвіда то є суспільно-історичним і творчим процесом здобування і формування знання, який визначається і обумовлюється передовсім позазнаннєвими умовами.. В основі цього процесу лежить не пасивне, а активно-діяльнісне, зацікавлене та перетворююче відношення людини до довкілля. Результатом такого відношення стає певне переконання щодо того, яким є і мусить бути світ. Але лише та інформація перетворюється на знання, яка може бути обґрунтованою, себто підведеною під таке інше знання, яке, по-перше, не висновується із поточного досвіду ознайомлення з зазначеною інформацією про зовнішній світ. По-друге, завжди є очевидним та беззаперечним. Тому головною проблемою посвіди є питання про дійсність знання, його відповідність а) або щодо реальності, б) або тому знанню про реальність, яке ми заздалегідь (апріорі) вже маємо.

Для вітчизняної філософської традиції, яка ще зветься діалектичною, властивим є наступне розуміння посвіди: «Посвіда є переконанням, яке стверджує себе як визначене через іншобуття» (Лосєв А.Ф. «Діалектика художньої форми». – М., 2010. – с.54). Відповідно, знання тут буде визначено так: «Свідомість відрізняє себе від себе дещо, з чим вона водночас співвідноситься: воно є дещо для свідомості, й певна сторона цього співвідношення або буття дещо для певної свідомості і є знання» (Булатов М.О. «Філософський словник». – К., 2009. – с. 188). Це означає, що посвіда э розпредметненням речей, себто зняттям зі зовнішніх речей форм і структур самої свідомості, які, ці форми та структури, вона попередньо проектує на зовні, на речі та закладає у речі задля того, щоб упізнати саму себе, свій власний формальний зміст на відстані.

Відтак, посвіда у діалектичній традиції мислення є нічим іншим, як саморозкуттям свідомості для самої ж себе. Наслідком цього розкуття та відчинення свідомості для самої себе, яке опосередковується втіленням її формального змісту (структур і форм, які подаються на вираз як логіка мислення) у тому, чим свідомість не є, себто у речах, постає знання. Отже, знання у цьому випадку визначається як а) спочатку відчужене чи відірване від свідомості інше, відмінне від неї буття і б) знов встановлене відношення до цього іншого позасвідомого буття, але таке відношення, яке тримає буття і свідомість (мислення) на відстані одне від одного, бо саме ця відстань дозволяє свідомості упізнати себе і знов через діяльність і привласнення повернути назад до себе свої змісти у вигляді тепер вже знання. Свідомість (мислення) і буття тут виступають протилежностями. Посвіда є трипом розв’язання цієї протилежності.

Знання тільки тоді стає „дійсним”, коли із зазначених умов уможливлює практичну діяльність (але це означає, що воно неодмінно повинно мати практичне впровадження) і, в свою чергу, є корисним результатом цієї діяльності. Із усього сказаного висновується, що головна проблема посвіди - це, власне, не лише питання про відношення людського знання до зовнішнього світу, як вважає наївний реалізм, а проблема ясності та доведеності того знання, яке вже здобуто людиною (у зовнішньому чи внутрішньому спостереженні за природою та за самою себе). Ця проблема належить до тих, що зачіпляють основи людського існування взагалі. Таким чином, існування людини є джерелом і поштовхом до посвіди. Але умови реалізації людиною свого існування суттєво не визначають зміст посвіди. Із існування не можна висновити те, “що” воно таке є і на що воно придатне.

„Посвіда - це ідеальна форма, в якій людина на підставі свого відношення до природи та відношення поміж людьми шукає відповідь на головні питання свого існування, уможливлює інше судження про буття, обґрунтовує людську практику та логіко-історичний процес визнання істини” [Europaische Enzyklopadie zur Philosphie und Wissenschaften. - Hmbrg, 1, 1990- s.772]. Отож, можна сказати, що умовами посвіди є не сама реальність, а 1) відношення до неї, та 2) внутрішні закономірності самої свідомості.

Межи посвіди- це ті умови, в яких відбувається здобуття знання або: це сфера істинності знання. Межи посвіди визначають рамки дієвості знання, себто принципи, за допомогою яких знання утворюються.

Межи посвіди - це мірило істинності знання. Ці межи слід розуміти не просторово, а як умови чільності і дієвості принципів здобуття знання. Межи посвіди встановлюються за допомогою спсобів фіксації знання: „поняття”, „категорія”, „форма”, „зміст”, „цінність”, „істина” тощо. Отже, визначення меж посвіди дозволяє дати відповідь на питання: а) які параметри визнання нами тих чи інших різноманітних відомостей у якості саме “знань” та 2) в яких рамках і на яких підставах те чи інше знання можна вважати істинним?

Способи буття знання - це джерела і шляхи руху інформації відносно початків її виникнення (стимули, подразники, ідеї і т. ін.) та заключного оформлення її у вигляді знання. Вони є складно опосередкованими з боку:

а) психічної організації людини, а саме - здатностей до відчуття, сприйняття, подання в уяві, абстрактного мислення, „неявного знання”, екзистенціального знання, містичного та „трансперсонального знання”;

б) логічною та мовною структурою мислення, а саме - культурно обумовленою здібністю розвивати одне знання на ґрунті іншого за законами логіки. Останні зовсім необов’язково відповідають законам світобудови, якщо такі взагалі є.

Також має місце точка зору на залежність структури відомого нам світу від граматичної будови нашої мови. Мова - не лише знаряддя посвіди, за допомогою якого людина немовби висловлює свої вже сформовані думки. Так вважала традиційна філософія. Сучасна „аналітична” і структуралістична філософії додержуються думки, що, радше за все, мова визначає думку і предметний світ. Не думка добирає слова для свого оформлення та висловлення начебто у слові, а навпаки – підбирають для себе свої значення у думках. Думки тут постають носіями значень, себто складовими невід’ємними частинами мови. А саме - зв’язок між окремими мовними одиницями утворює осмислене речення. Таке речення, з однієї точки зору, стає істинним, якщо його змісту відповідають певні факти світу. Коли таке трапляється, то кажуть, що речення має значення. Така точка зору зветься „фундаменталізмом”, бо передбачає наявність емпіричного базису посвіди. Другий підхід - „когерентізм”. Він заперечує існування такого висхідного базису посвіди і стверджує залежність значення мовних термінів від прийнятої системи знання. Істинність речень і, відповідно, знання полягає тут у їх узгодженості з тією мовною системою, в якій вони формулюються незалежно від предметного світу.

Таким чином, зазначену вище проблему посвіди можна охарактеризувати ще як проблему формування критерію істинності знання. Його визначення для різних філософських напрямків може апелювати або до реальності, або до практичного перетворення реальності (прагматизм, діалектичний матеріалізм), або до ієрархічної побудови ідеального світу (різновиди платонізму), або до мислення (логічний позитивізм, апріоризм, лінгвістична філософія), або до переживання цінностей (феноменологія), або до конституції людини (екзистенціалізм, антропологічні напрями, психоаналіз), або до мови (логічний позитивізм, номіналізм взагалі, структуралізм).