3. Забруднення довкілля та їхня класифікація

До недавнього часу (прибл. до 13 ст., коли чисельність населення на планеті була незначною), природа активно переробляла всі надходження речовин у біосферу, тобто відбувалося її самоочищення. Продукти життєдіяльності всіх організмів, у т.ч. і людини, були переважно органічного походження. Знаряддя праці чи предмети вжитку, що мали неорганічну природу, використовувались у невеликій кількості і це не становило загрозу для навколишнього природного середовища. Проте, в подальшому, людство для задоволення все зростаючих потреб, почало залучати багато нових речовин (порох, кислоти, луги, солі). Вони були не властиві природі, а значить не включалися у природні процеси кругообігу речовин. Це призвело до накопичення їх в біосфері і стало завдавати значної шкоди екосистемам загалом і самій людині зокрема.

Забруднення – це процес внесення у навколишнє середовище будь-яких уже відомих або виникнення в ньому нових, не характерних для природи речовин, агентів (хімічних чи біологічних), які чинять шкідливий вплив на живі організми. Речовини, які спричиняють забруднення навколишнього середовища, називають забрудниками або полютантами.

Види забруднювачів довкілля:

За часом взаємодії з довкіллям:

• стійкі

• середньотривалі

• нестійкі

За способом впливу:

• прямі

• непрямі

За характером виникнення:

• Навмисні

• супутні

• аварійно-випадкові

За типом походження (1):

• механічні (тверді частки та предмети)

• хімічні

• фізичні (зміни теплових, електричних, світлових, радіаційних полів)

• біологічні (шкідливі організми, бактеріологічна зброя)

За типом походження (2):

• матеріальні (атмосферні забруднення, стічні води, тверді відходи)

• енергетичні (теплові викиди; шуми; вібрації; ультразвук, інфразвук; електромагнітні поля; світлове, лазарне, ІЧ, УФ випромінювання; іонізація)

4. Показники, що характеризують концентрації та рівні забруднення довкілля

Людство викидає у навколишнє середовище понад 20 000 шкідливих речовин, але тільки на 2000 з них вироблено показники, що дають уявлення про чисельні показники рівня шкідливості їх для людини та інших живих організмів (на 700 – для атмосфери, 1200 – для природних вод, 200 – для ґрунтів). Одним з найважливіших серед таких показників є ГДК (гранично допустимі концентрації).

ГДК – це максимальна концентрація якої-небудь речовини у повітрі, воді, ґрунті чи їжі, яка не шкодить здоров’ю людини, не погіршує її самопочуття та не знижує працездатності у разі постійного контакту, а також не викликає негативних наслідків у нащадків. Під час визначення ГДК враховують також ступінь впливу на рослин, тварин, гибів, мікроорганізмів та природні угруповання в цілому.

Законодавством встановлено 2 нормативи ГДК:

1. Максимальна разова ГДК – викликає рефлекторні реакції (наприклад, запах) у результаті 20-хвилинної дії на людину

2. Середньодобова ГДК – не має шкідливого впливу на людину у разі тривалої дії.

ГДК визначають за допомогою високочутливих тестів, експериментів у лабораторіях, за даними спостережень за здоров’ям людей на шкідливих виробництвах, за даними експериментів на тваринах тощо. При цьому до певного порогу шкідливості додають коефіцієнт запасу, щоб знизити дію токсиканта в кілька разів. ГДК виражається: у повітрі – у мг/м³, у воді – у мг/л, у їжі – у мг/кг. При дослідженні шкідливого впливу певних речовин на живі організми виявлено ефект синергізму – підсумовування негативного впливу токсикантів, які діють паралельно. При цьому шкоди можуть завдавати значно нижчі концентрації хімічних речовин.

ГДВ – гранично допустимі викиди – це кількість шкідливих речовин , викинутих у довкілля підприємством за одиницю часу, щоб концентрація забруднень не перевищувала ГДК. Для того щоб, за законом про охорону довкілля, контролювати якість димогазових викидів різних підприємств і об'єктів, здійснюються обов'язкова інвентаризація всіх джерел забруднення атмосфери, їх екологічна паспортизація й періодична екологічна експертиза.

Для пом’якшення впливу шкідливих викидів підприємствами створюють спеціальні території – санітарно-захисні зони (СЗЗ). СЗЗ – це ділянки землі навколо підприємств, які створюють з метою зниження шкідливого впливу на здоров’я людей.

Виділяють 5 класів СЗЗ:

1. 1000 м (хімічні, нафтопереробні, целюлозно-паперові, металургійні та ін.)

2. 500 м (цементні, акумуляторні ,гіпсові, азбестові виробництва)

3. 300 м (керамзитові, скловатові виробництва, ТЕЦ)

4. 100 м (металообробні, машинобудівні)

5. 50 м (легкої промисловості)

У виняткових випадках СЗЗ можуть мати величину до 3000 м.