Герменевтика (г)

Г (від грец. Hermeneuen = тлумачити, витлумачувати):

-          мистецтво тлумачення, інтерпретації текстів (текст – будь-яке філос., худож. надбання)

-          теорія розуміння, осягнення змісту

 Герменев­тика — спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, ро­зуміння текстів.

Основне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштовано те буття, сутність якого полягає в розумінні. Головна теза герменевтики: існувати — означає бути зрозумілим.

Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного кола та герменевтичного трикутника. У понятті герменевтичного кола виражено особливість розуміння його циклічного характе­ру. Для розуміння всього тексту необхідне розуміння його частини, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Завдяки герменевтичному трикутнику з'ясовуються складні взаємовідношення, які існують між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. Герменевтика виникає разом з появою так званих герменевтичних си­туацій, пов'язаних з розумінням, тлумаченням.

Етапи:

1. Др.Греція. Софісти – тлумачення творів Гомера. Сократ (герменевтич. діалог).

2. Середньовіччя − основним об'єктом тлумачення була Біблія. Один з найбільш відомих герменевтів — Тома Аквінський. Згодом особливо актуальною герменев­тика стає у протестантських теологів у їхній полеміці з католицькими богословами

В епоху Нового часу триває процес перетворення герменевтики з монополії вузького кола богосло­вів на проблему, яка хвилює все більшу кількість людей. Цей процес за­вершується на початку XIX ст., коли Фрідріх Шлейєрмахер створює власну філософську герменевтику.

Шлейєрмахер визнає наявність «спеціальних» герменевтик: тео­логічної, філологічної, юридичної та ін.

Тому потрібна «загальна» герменевтика, яка б виявила загальні принципи та закони розуміння. Шлейєрмахер будує свій варіант загальної герменевтики.

Життя = ціле, тому кажд. окрема думка розуміється з цілого і навпаки, - ціле не можна зрозуміти, не зрозумівши частини. Контекст – вся епоха, оточення автора.

Текст = застигла мова, тому метод його дослідження – діалог між автором і дослідником.

Необхідною умовою розуміння є подібність і відмінність автора тексту і читача. Якщо автор і читач абсолютно «рідні», то ніяка герме­невтика не потрібна, якщо ж вони відмінні - вона неможлива. Для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра «стороннього» і «рідного» між автором і читачем.

Середовищем розуміння є мова, мовне спілкування.

Можливо 2 типи розуміння:

1. Психологічний (спонтанне збагнення тексту, вчування в нього).

2. Граматичний (порівняльне розуміння, розуміння за рахунок мислення, зіставлення, аналізу).

Розуміння можна вважати успішним тоді, коли позиції автора та читача «урівнюються». Читач і в знанні мови, і в знанні внутріш­нього життя автора повинен зрів­нятися з автором, тобто необ­хідною умовою розуміння є усу­нення історичної дистанції між автором і читачем. Завдання герменевтики – зрозуміти текст і автора краще, ніж це зміг сам автор. (дослідник повинний краще знати світ автора і його текст – те, що було для автора несвідомим, стає свідомим.)

Проблему розуміння в XIX ст. розробляли також Шлегель, Новаліс, Шопенгауер, Ніцше. Як метод історичної інтерпретації герменевтику роз­робляв німецький історик культури та філософ В. Дільтей (1833-1911 рр.).

Вільгельм ДИЛЬТЕЙ (1833-1911)

Г – уже не як методологія тлумачення текстів, а як методологія наук про дух.

 

Ганс-Георг Гадамер (р. 1900-2002)

«Істина і метод» (1960)

Г – не методологія наук про дух (як у Дильтея), Г = універсальна ф-я сучасності.

Повинна дати відповідь на ?: як можливе розуміння навколишнього світу? Треба «пробитися до самих речей» Þ для цього дати «прозорий» опис ситуації, уникаючи довільності. Підкорити себе предметові.

Інакшість тексту (наша ментальность і текст – різні). Неможливо стати на місце творця тексту – завжди зберігається дистанція. Реконструкція нереальна, створюється нова конструкція.

Не можна ні критикувати, ні оспівувати традицію, її треба розуміти в контексті герменевтического цілого.

Проблема інтерпретації. Іноді інтерпретують текст так, як авторові й у голову б не прийшла. Але такі інтерпретації теж мають сенс! Адже автор – елемент випадковий, текст же має свою незалежну від нього життя (як і в науці – учений ніколи не знає усього про свою теорію). «Розуміння може виходити за межі суб'єктивного задуму автора, більш того, воно завжди і неминуче виходить за ці рамки».

Принципова відкритість інтерпретації, її процес ніколи не може бути довершений.

Герменевтический коло. Думка про нього – ще в Шлейермахера.

«Процес розуміння постійно переходить від цілого до частини і назад до цілого. Завдання полягає в тім, щоб концентричними колами розширювати єдність зрозумілого змісту». Немає початку і кінця. Циклічне наростання розуміння.

Обрії ситуації. Герменевт постійно розширює свій обрій. Коли обрії розширюються Þ зустрічаються Þ виникає розуміння. Таким чином, розуміння – це не перенесення себе в чужу суб'єктивність, а розширення свого обрію.

 

Поль Рикер (1913-2005) «Конфлікт інтерпретацій» (1969)

Г – не тільки метод, але і спосіб буття.

Культура, історія – символичні. Необх-ть інтерпретації, дешифрування схованого змісту. Як? Висвітити «археологію» (минуле), знайти доступ до «телеології» (майбутнє).

Про взаємодію герменевтического і наукового підходу до світу: «Розуміння без пояснення сліпо, а пояснення без розуміння порожньо».

Екзистенціалізм

Екзистенціалізм - філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. Екзистенціалізм розвивається в Росії (Л. Тичин, Н.А. Бердяєв), у Німеччині (М. Хайдеггер, К. Ясперс), у Франції (Ж. П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель і ін.), Іспанії (Х.Ортега-и-Гассет), Італії (Н.Аббаньяно) і ін.

Категорія «екзистенція» була введена в науковий обіг датським філософом С. К’єркегором (1813-1855). Вона означає неповторність, унікальність, суб'єктивність існування окремої людини «тут – зараз» на противагу його загальній сутності – природній, соціальній.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності) (приклад про теслю). 

Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Своїми попередниками екзистенціалісти вважали С. Киркегора, Ф.М. Достоєвського, Фр. Ницше, Эд. Гуссерля.

Прийнято поділяти екзистенціалізм на релігійного і атеїстичний. Представники першого і більш раннього напрямку екзистенціалізму - Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, Габріель Марсель. Представники другого - Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.

Мартіна Гайдеггера (1889-1976 рр.). Праця «Буття і час» у 1927 р. Dasein  буття. Взявши за основу феноменологічний метод Гуссерля, Гайдеггер за ви­хідний момент усього існуючого бере людське існування. Філософ вва­жає: ніщо суттєве, крім людини, не знає про свою скінченність, смерт­ність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Завдання полягає в тому, щоб вивести самосвідомість людини зі способу буття лю­дини, тобто з її скінченності, або з «екзистенції».

Рух людини до смерті  основний смисл людського буття.

Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття - це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому «світ речей» закриває від людини її скінченність, людське буття повністю «поглинається» предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. Виникає так званий загальний погляд на особис­тість, при якому її може бути повністю замінено на іншу особистість.

Дійсне буття у Гайдеггера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки «перед лицем смерті». Аналіз цього стану розкриває, згідно з Гайдеггером, най­глибші таємниці людського існування.

Висуваючи ідею смерті, Гайдеггер вважає, що єдиний засіб вирватися зі сфери буденності та звернутися до самого себе — це подивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої будь-якому людсь­кому існуванню.

Сутність людини полягає в особливому способі існування  існування в страхові. Відчуваючи страх людина стає одинокою, її перестає цікавити світ, вона звертається до себе і починає розуміти себе (страх до світу як такого, невідомої доля в житті).

Карл Ясперс(1883-1969) починав свою наукову кар'єру як лікар-психіатр. Одержавши ступінь доктора медицини і доктори психології, потім стає професором філософії в Гейдельбергском університеті. Основні філософські твори Карла Ясперса : "Психологія світогляду" (1919), "Духовна ситуація часу" (1931), "Філософія" (три томи 1931-1932), "Смисл історії і її ціль" (1948), "Філософська віра" (1948) і ін.

Головна мета філософії − допомогти людині усвідомити своє місце в світі, досяти свободи, бути самим собою. Істинне буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за доп. філософії.

Віра релігійна (грунтуться на одкровенні) і філософська (на роздумах).

Буття в концепції Ясперса підрозділяється на три сторони або три частини (т.зв. онтологічна тріада):

1) предметне буття або "бутті-в-світі", тобто світ явищ, почуттєвий світ, наявне буття;

2) екзистенція, тобто необ'єктивована людська самість (Я-буття);

3) трансценденція, або незбагненна межа всякого буття і мислення (для одних - це Бог, для інших - щось сверхчувственное).

Екзистенція недоступна науковому пізнанню. Пізнавати можна тільки те, що є об'єктом, а екзистенція необ'єктивована, її не можна ототожнювати ні зі свідомістю, ні з духом. Екзистенція є те, що ніколи не стає об'єктом, але "є джерело мого мислення і дії. Екзистенція нерозривно зв'язана з трансценденцією (або Божеством). У питанні про свободу у Ясперса виникає антиномія: з одного боку, свобода є не сваволею індивіда, а трансцендентною необхідністю; з другого, - ця необхідність своєрідна: вона не всезагальна, а має глибоко особистий характер; отже, для кожного індивіда вона є його і лише його власною необхідністю.

З точки зору вияву екзистенції особливо важливі, за Ясперсом, так звані помежові ситуації: смерть, страждання, боротьба, провина тощо. Найяскравіший випадок по-межової ситуації - смерть, перед ли­цем якої скінченність власної екзис­тенції постає перед людиною з усією безпосередністю. В цій ситуації стає несуттєвим усе те, що заповнювало життя індивіда в його повсякденності. Переживши крихкість і кінечність свого існування, індивід може відкрити для себе трансцендентний світ, точніше, його існування.

Людина покинула світ природи заради техніки і прагне жити в натовпі, жити „як всі”. У таій масі людина не може знайти опору. Як же знайти, пізнати себе?

Є 2 шляхи: Поза філософією людина може знайти себе в ризових ситуаціях (ризик, війна, хвороба, смерсть) і за допомогою філософії (дійсна філософія будить її, підштовхує до свободи і до життя).

Стати Вільним − означає подолати кризи, прийти до пізнання себе.

Екзистенції різних людей співвідносяться в акті "комунікації", тобто у взаєморозумінні. Комунікація розглядається і як критерій істини. Істинно те, що можна повідомити іншому. Зміст філософії - у створенні шляхів загальнолюдської "комунікації" між усіма. Виходячи з цього Ясперс спробував дати тлумачення світового історичного процесу з позицій філософської віри. Умовою загальнолюдської комунікації Ясперс вважає загальне духовне джерело всього людства - "осьовий час" як основу загальісторичного буття. "О.ч." - це час між 8 - 3 ст. до н.е. Саме в цей проміжок часу виникли паралельно в Китаєві, Індії, Персії, Палестині і Древній Греції духовні рухи, що сформували тип людини, що існує і понині. "Осьова епоха" - час народження і світових релігій. Людина тут уперше пробудилася до ясного, виразного мислення, виникла рефлексія. Пробудження духу поклало початок загальної історії людства, що до того було розділено на локальні, не зв'язані між собою культури