§ 3. Розвиток конфліктології в рамках психологічної науки

Практика розв’язання соціальних конфліктів виявила, що на конфліктну поведінку людей впливають не тільки об’єктивні фактори але суб’єктивні: цінності, внутрішні установки, погляди, почуття, тобто їхня психологія, індивідуальна й корпоративна. Це виявило важливість не тільки соціологічного, але й психологічного підходу до регулювання конфліктів. На межі 50 – 60 років почали з’являтися дослідження, в яких науковий інтерес психологів звернений безпосереднього на феномен конфлікту. На даний час швидко збільшується число робіт по цій тематиці, наряду з соціологією конфлікту з'явилась психологія конфлікту. І якщо філософія і соціологія орієнтовані на аналіз протиріч, що виникають у суспільному житті (тобто міжгрупові конфлікти), то психологія зосереджується переважно на дослідженні внутрішньо-особистісних і міжособистісних протиріч, хоча одночасно вивчає й психологічні аспекти міжгрупових зіткнень (наприклад, міжнаціональні конфлікти).

• З точки зору психології, конфліктологія – це область наукового знання про шляхи і способи прогнозування, попередження та розв’язання протиріч у відносинах між окремими особистостями, групами, об’єднаннями і їх гармонізація¹.

Досліджуючи причини різноманітних психічних розладів, австрійський психолог З. Фрейд (1856 – 1939 рр.) дійшов висновку, що людина конфліктна по природі, тому що особистість поєднує у собі три протилежних начала: «Воно» (несвідомі імпульси, що проявляються у бажаннях, потягах), «Я» (розсудливість, контроль інстинктів й імпульсів) і «Понад-Я» (продукт культури, у якому реалізуються соціальні вимоги, мораль тощо). Згідно концепції З. Фрейда, внутрішньо-особистісний конфлікт розвивається у відповідності до формування особистості з її складним суперечливим переходом від домінування принципу задоволення у її діяльності й сприйнятті до прийняття принципу реальності. Боротьба принципів задоволення і реальності зумовлює конфліктну основу почуттів і бажань людини².

Послідовник ідей З. Фрейда А. Адлер (1870 – 1937 рр.) зміст конфліктів особистості з мікросередовищем бачив у спробах індивіда звільнитися від почуття неповноцінності і домінування одних над іншими.

К. Юнг (1875 – 1961 рр.) вивчав проблему внутрішньо-особистісних конфліктів через проблему комплексів, особливу увагу він приділяв проблемі несвідомого на індивідуальному і колективному рівні. Важливу роль у розгляді конфліктів відіграла типологія особистості К. Юнга, яка дала змогу оцінити психологічну адаптацію індивіда, його психологічну домінанту. Типологія особистості базується на виділенні особистісних установок – інтроверсії й екстраверсії, а також функцій – мислення, почуття, відчуття, інтуїції.

Представник неофрейдистського напрямку, американський психолог і філософ Е. Фромм (1900 – 1980 рр.), розглядаючи проблему внутрішньо-особистісного конфлікту, зробив висновок про наявність протиріч, які існують у суті самої людини і тому не можуть бути переборені (проблема життя й смерті, обмеженість реалізації можливостей людини тощо). На його думку, особистість може змінитися лише тоді, коли зможе знайти нові способи осмислення життя. Внутрішньо-особистісний конфлікт, по Е. Фромму, має значний соціальний аспект, тому що деструктивність характеру людини він розглядає у бажанні зруйнувати мир, щоб позбутися відчуття власного безсилля; як останню спробу не дати миру зруйнувати себе.

Е. Фромм вніс значний внесок у розробку питання про вплив ринкових відносин на внутрішньо-особистісний конфлікт. Західне суспільство він назвав “хворим суспільством”. Основна хвороба його - загальна конкуренція і відчуження, що пронизують усі сфери життя. Вони проникають навіть у сім'ю, де відбувається боротьба за владу, престиж і статус. Відчуження, на його думку, уражає саму внутрішню структуру особистості. Виникає конфлікт між сутністю й існуванням особистості.

Найбільше різко цей процес самовідчуження і руйнування особистості загострився в наш час, коли ринкова орієнтація починає швидко прогресувати і розвивається новий ринок – “ринок особистостей”. Сьогодні на нього виходять усі: чиновники, комерсанти, адміністратори, лікарі, учені, юристи, артисти. При цьому принцип оцінки є однаковим як для ринку товарів, так і для ринку особистостей – ціна залежить не від якості, а від попиту. Тому людина на “ринку особистостей” змушена діяти за принципом маркетингу – головне складається в умінні “подати себе” і дорожче продати.

Тому особистість у системі загального панування ринкових відносин і відчуження роздвоюється. Вона постійно відчуває, що її цінність залежить не від людських якостей, а від успіху на конкурентному ринку з постійно мінливою кон'юнктурою. Ця внутрішня конфліктність особистості суспільства “ринкового характеру” постійно підтримується і стимулюється соціальним середовищем, прийнятими цінностями і стандартами. В цій ситуації, якщо людина втрачає капітал, терпить фіаско на ринку, то вона втрачає все, його життя перетворюється в драму, а часто й у трагедію. Тому не тільки невдахи, але і заможні люди живуть в умовах страху і тривоги перед майбутнім, в умовах постійного внутрішньо-особистісного конфлікту.

Американський психолог К. Хорні (1885 – 1952 рр.) розширила розуміння природи конфлікту і внесла в неї соціальний контекст. Основною причиною конфлікту між індивідом і його оточенням вона вважала недостатність доброзичливості з боку близьких. У своїх роботах К. Хорні виділяла моделі поведінки як результат вирішення внутрішньо-особистісного конфлікту. Для кожної моделі поведінки вона визначила типи конфліктних особистостей: стійкий, усунутий, деструктивний.

Відповідно до теорії американського психолога Е. Берна (1902 – 1970 рр.), всі люди розділяються згідно трьох основних станів, що домінують у їхній психіці: “дитина”, “батько” і “дорослий”. Люди, що відносяться до першої групи, схильні до емоційної, спонтанної поведінки; другі – люблять повчати, відрізняються стереотипним мисленням; треті – прагматичні й розважливі. Конфліктні ситуації, на думку Е. Берна, виникають, коли починають взаємодіяти люди з однотипною психікою, наприклад дві “дитини” або два “дорослих”.

Початок етологічного підходу до конфлікту було покладено австрійським натуралістом К. Лоренцом (1903 – 1989 рр.). Уперше у світовій науці ним була висловлена гіпотеза про те, що головною причиною соціальних конфліктів є агресивність індивіда і натовпу. На його думку, механізми виникнення агресивності у тварин і людини однотипні, а агресія – постійний стан живого організму.

Тема конфлікту стала цікавою для багатьох видатних психологів. В наш час дослідження конфліктів ведуться за наступними напрямками:

• теоретико-ігровий (М. Дойч) – основними завданнями якого вважають побудову універсальної схеми взаємодії у конфліктній ситуації і її розв’язання. В основі лежать ігри типу “дилема в’язня”. Прихильники цього напрямку вважають, що конфлікти можуть розв’язуватися як конструктивним, так і деструктивним шляхом. Продуктивним вважається конфлікт, учасники якого переконані, що досягли поставлених цілей;

• теорія організаційних систем (Р. Блейк, Дж. Мутон, К. Томас) – виникла як альтернатива теорії ігор і результат її критики. Вона є програмою дослідження стилів конфліктної поведінки людей у реальних умовах. На її основі створена оригінальна тестова методика визначення схильності людей до одного зі способів поведінки в конфліктній ситуації: уникання або відхід від конфлікту; суперництво або силовий метод; пристосування або метод однобічних поступок; компроміс або взаємні поступки; співробітництво або досягнення взаємовигідного рішення;

• теорія і практика переговорного процесу (Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі) починає формуватися як самостійний напрямок прикладної психології на рубежі 60 – 70 років. До її завдань відносяться: вивчення умов, які призводять до необхідності застосування переговорів; вивчення самого переговорного процесу, його технології тощо.

• П сихологія внесла вагомий вклад у розвиток і становлення науки конфліктології.

• На даний час можна визначити, що загальний розвиток конфліктології здійснюється за наступними напрямками: філософсько-соціальним, що охоплює загальні тенденції розвитку конфліктів на макрорівні; організаційно-соціологічним, що вивчає причини, функції і динаміку конфліктів й тісно переплітається з управлінськими дисциплінами; індивідуально-психологічним, що з'ясовує психофізіологічні особливості й характеристики окремих особистостей, їхню поведінку в конфлікті тощо.