§ 2. Становлення конфліктології як науки

Переважно емпіричне сприйняття конфліктів тривало довго. Дійсно науковий підхід до них з’явився тільки з другої чверті ХІХ ст.

Початок 80-х років ХІХ ст. ознаменувався небаченим раніше вибухом суспільного й наукового інтересу до аналізу конфліктів. Проблема конфлікту почала набувати пріоритетний, самостійний статус в соціально-психологічному знанні. З погляду фундаментальної теорії конфлікту одна з її найбільш важливих проблем полягала у поясненні природи конфлікту, тобто знаходженні відповіді на питання що є головним джерелом конфлікту в суспільстві.

Фундамент конфліктології закладався при участі засновників соціології, серед яких Г. Спенсер, К. Маркс, Г. Зиммель. Їх роботи стали, з одного боку, загальнотеоретичною базою конфліктології, а з іншого, методологічним інструментарієм для розробки практичних прийомів аналізу, оцінки й розв’язання соціальних конфліктів.

Концепція соціал-дарвінізму. Соціо-біологічна концепція, яка виходила з постулату, що конфлікт і боротьба властиві людині, торкнулась і сфери соціальних наук. Прихильники цього підходу, спираючись на теорію природного відбору й боротьби за існування Ч. Дарвіна, проголошують ідею про природну агресивність людини, що проявляється у різного роду конфліктах, які розглядаються як стимули і найважливіші механізми суспільного розвитку. Англійський економіст Т. Мальтус сформулював природний закон, відповідно до якого чисельність населення росте в геометричній прогресії, а засоби існування в арифметичній. Тим самим причини тяжкого становища народу кореняться в нерозумному його розмноженні, що робить боротьбу людей за засоби існування очевидним і неминучим явищем, а всілякі конфлікти – постійним фактором суспільного розвитку.

Англійський соціолог Г. Спенсер ( 1820 – 1903 рр.) розрізняв два головних типи суспільства (військовий і промисловий) і два типи боротьби за існування. У першому – це військові конфлікти і винищування або поневолення переможених, у другому – промислова конкуренція, де перемагає найсильніший відносно ретельності, здібностей і т. ін. На його думку, такого роду боротьба благо для всього суспільства, тому що в результаті росте інтелектуальний і моральний рівень суспільства в цілому, а також обсяг суспільного багатства.

Інший представник цієї школи австрійський соціолог Л. Гумплович (1838­ – 1909 рр.) визнаючи, що всесвітня історія – це боротьба рас за існування, виводить сутність расових розходжень не з природних, а з культурних закономірностей, тобто джерела конфлікту варто шукати не в природі людини, а в соціальних феноменах різних по своєму типу культур. Звідси й сам конфлікт, відповідаючи особливим потребам конкретних культурних форм життя, може мати різні форми: від найжорстокішої різанини до парламентських дебатів. Пізніше Л. Гумплович трохи пом'якшив свої погляди і став відзначати, що із загальним ростом добробуту, культури зростає рівноправність, виникає сучасна культурна держава, характерними рисами якої є законність і парламентаризм.

• В наш час концепція соціал-дарвинізму не користуються серйозною увагою й підтримкою сучасних дослідників, вона цікава лише як історичний матеріал, у якому вперше була розроблена ідея біологічної природи конфлікту.

Концепція соціального конфлікту К. Маркса. Велике зацікавлення конфліктологів кінця ХІХ – початку ХХ ст. викликала соціологічна теорія К. Маркса (1818 – 1883 рр.). На відміну від концепції соціального дарвінізму ця класова теорія виток конфлікту знаходить у порочному устрої самого суспільства, в якому існують нерівність соціальних класів у системі суспільного розподілу труда, завдяки якому одні люди мають можливість привласнювати результати труда інших. Конфлікт вважається неминучою умовою революційних змін суспільства. Насильство при цьому виправдується як фактор, що прискорює розвиток і усуває перешкоди для створення справедливого безкласового суспільства, в якому не буде соціальних конфліктів. Революційне насильство було для К. Маркса і його послідовників головним методом розв’язання соціальних конфліктів, а реформи, компроміси – лише його побічним продуктом.

Дослідники спадщини К.Маркса звернули увагу на те, що класовий конфлікт розглядався ним без теоретичного аналізу його різноманітних поведінкових форм. Крім цього, він абсолютизував економічні відносини у виникненні соціальних конфліктів. Але погляди класиків, які заклали основи конфліктології, були розвинуті наступним поколінням представників наук про суспільство.

Конфліктна модель суспільства Г. Зиммеля. Термін “соціологія конфлікту” вперше ввів Г. Зиммель (1858 – ­1918 рр.), саме його ім’я пов’язують із дослідженнями суспільних конфліктів як самостійної проблемної області. Відповідно до теорії Г. Зиммеля, конфлікти неминучі, вони закладені у природі людини, якій споконвічно притаманна агресивність, але її прояви обмежені суспільними нормами.

Отримала подальший розвиток його ідея про вплив особливостей протікання конфлікту на структуру групи, а структури групи на хід конфлікту. Зокрема, ним розглядався вплив конфлікту на орієнтації, згуртованість та однорідність груп, що беруть в ньому участь. Г. Зиммель підкреслював, що чим більше група централізована, тим більше вона прагне боротьби.

• Д осліджуючи функції конфлікту, Г.Зиммель запропонував поширену в наш час ідею про позитивне значення конфлікту при наявності відповідних умов. Те, що може бути негативним для ізольованих індивідів, може бути корисним для суспільства в цілому. Г. Зиммель сприяв розвитку теорії запобіжного клапана: конфлікт надає можливість проявлятися ворожим почуттям, які приводять до розриву відносин між противниками при відсутності цього клапана. Конфлікт запобігає руйнуванню групи через відхід вороже настроєних членів.

• Г. Зиммель вперше висловив припущення, що у конфлікті нерідко приймають участь не дві, а три сторони. І ця третя сторона може принципово змінити склад суперників, виступаючи союзником одного із них, арбітром, нейтральним або зацікавленим спостерігачем.

Після першої світової війни соціальні науки отримали багато змін. Але більшість наступних теорій мають або консервативні, або радикальні традиції. Теоретичні погляди Г. Зіммеля розділили у 20-ті роки ХХ ст. соціологи чиказької школи, видатними представниками якої були Р. Парк (1864 – ­1944 рр.), Е. Берджесс (1886 – 1996 рр.), А. Смолл (1854­ – 1926 рр.).

• У першій половині ХХ ст. отримала розвиток самостійна галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцій конфлікту.

Структурно-функціональна модель організації. З другої половини ХХ ст. науково-практичне осмислення конфліктів продовжується. Важливе місце в розробці теоретичних аспектів дослідження конфліктів займає структурно-функціональна модель організації, заснована американським соціологом Т. Парсонсом (1902 – 1979 рр.). Він, під впливом ідей Г. Спенсера, розглядав суспільство як систему відносин між людьми, які пов'язані між собою нормами й цінностями. При цьому соціальний конфлікт розглядався ним як патологія в існуванні соціальної системи, зокрема, він вважав його дисфункціональним, деструктивним і руйнівним. Т. Парсонс навіть не використовував термін “конфлікт”, замість нього в його теорії працює категорія напруженості.

Він розглядав соціальну систему як певного типу колективність, що висуває чотири функціональні вимоги: адаптацію до зовнішніх об'єктів (забезпечують економічні відносини), досягнення мети (забезпечують політичні умови), інтеграцію підсистем (забезпечують правові норми й звичаї), відтворення нормативно-ціннісної структури (забезпечують соціальні інститути й мораль). Згідно його теорії, можливість конфлікту закладена в самому процесі соціалізації, в ході якого людина залучається не тільки до способів функціонування соціальної системи, але й до норм і цінностей відповідної культури. У конфлікт може перерости невідповідність певної напруги, що складається під час соціалізації між внутрішніми фізіологічними потребами організму й потребами людини в соціальних відносинах. В цілому Т. Парсонс виступав за підтримку гармонійного, безконфліктного відношення між елементами системи.

Школа людських відносин. Близьку до цієї позиції займали представники школи людських відносин. Вони також вважали природним станом суспільства, до якого повинні прагнути індустріально розвинені країни, стан гармонії та соціального консенсусу. Професор Гарвардського університету Е. Мейо (1880 – 1949 рр.) проголошував головною проблемою сучасності – встановлення миру в промисловості. Конфлікт, на його думку, небезпечна соціальна хвороба, якої варто всіляко уникати, прагнучі зміцнення суспільного здоров'я. Е. Мейо, вивчаючи вплив різних факторів на підвищення продуктивності праці, показав несумісність природи людини з суворою ієрархією підпорядкованості в строго регламентованій організації. Результатом досліджень Е. Мейо стали рекомендації керівникам промислових підприємств:

• більше уваги приділяти людині (працівникові) а не випуску продукції;

• заміняти індивідуальні винагороди груповими (колективними);

• доповнювати економічне стимулювання соціально-психологічним, маючи на увазі, підтримку сприятливого морального клімату й демократичного стилю керівництва, підвищення задоволення роботою;

• в икористовувати, як засоби підвищення продуктивності праці, паритетне керування, гуманізацію праці, групові рішення і т. ін.

• Ідеї Е. Мейо викликали схвалення з боку практиків. Але приблизно з 50-х років, надії, пов’язані з теорією соціального співробітництва, людських відносин, суспільної згоди почали послаблюватися, оскільки за допомогою них повністю подолати конфлікти як на виробництві, так і в суспільстві у цілому не вдалося. Тому дослідники знов повернулися до конфліктної моделі суспільства.

Концепція позитивно-функціонального конфлікту. Американський соціолог, представник критичної соціології Л. Козер (р. 1913 р.) ідеям про суспільство як упорядковану й гармонійно функціонуючу систему протиставив концепцію соціальних змін, у якій центральне місце займають конфлікти. У розробці своєї теорії Л. Козер виходив з ідей Г. Зиммеля й К. Маркса. Суть його концепції в тому, що конфлікти не є аномалією для суспільства, вони – елемент внутрішнього стану соціальної системи, існуючого в ній порядку речей і відносин між окремими особистостями та соціальними групами.

На думку Л. Козера, соціальні конфлікти можуть виконувати двоякого роду функції: негативні (деструктивні) й позитивні (конструктивні). Все залежить від характеру структури, під впливом якої розвивається конфлікт, і завдання полягає в тім, щоб обмежити негативні й використовувати позитивні функції. Л. Козер зробив аналіз функцій соціального конфлікту. Результати цього аналізу й понині залишаються класичним зразком опису цих функцій.

До найважливіших негативних функцій конфлікту він відносив:

• погіршення соціального клімату, зниження продуктивності праці, звільнення частини працівників з метою розв’язання конфлікту;

• неадекватне сприйняття й нерозуміння конфліктуючими сторонами один одного;

• зменшення співробітництва між конфліктуючими сторонами як під час конфлікту, так і після нього;

• дух конфронтації, що втягує людей у боротьбу, змушує прагнути перемоги й заважає рішенню реальних проблем і подоланню розбіжностей;

• матеріальні й емоційні витрати на розв’язання конфлікту.

Позитивними функціями соціального конфлікту він називав:

• здатність конфлікту розвивати й вдосконалювати сформовані системи взаємовідносин;

• виявлення під час конфлікту достоїнств і недоліків людей;

• зміцнення соціальних груп, колективів;

• зняття синдрому покірності, стимулювання активності людей тощо.

З міст конфліктології, її ціль Л. Козер бачив у тім, щоб обмежити негативні наслідки конфліктів і домогтися оптимальних, позитивних результатів.

Концепція конфліктної моделі суспільства. Німецький соціолог і філософ Р. Дарендорф (р. 1929) зробив наступний крок у розробці конфліктної моделі суспільства, він запропонував остаточно відмовитися від позитивістської методології у формі структурно-функціонального аналізу.

Р. Дарендорф вважав за необхідне аналізувати соціальні системи в стані їхньої безперервної зміни, що відбувається постійно і може здобувати різні форми, у тому числі й конфліктні. На його думку, все громадське життя є конфліктом, оскільки воно мінливе, саме в конфлікті існує творче ядро всяких співтовариств і можливість волі, тому що він народжується внаслідок опору тиску й пануванню одних сил над іншими. Таким чином, основна причина конфлікту – відносини влади, нерівність різних соціальних груп у соціальній структурі суспільства.

Р. Дарендорф виділяє три основних способи регулювання конфлікту. Придушення конфлікту, по Р. Дарендорфу, історично завжди застосовували пануючі сили, хоча практика свідчить про негативні наслідки такого рішення. Метод придушення не може використовуватися як єдиний засіб вирішення проблеми, оскільки призводить до нагромадження потенціалу руйнівних сил. Скасування конфлікту він також називає неефективним, воно створює лише ілюзію розв’язання конфлікту, тому що нерівність постійна в суспільстві як основа його соціальної структури. Автор концепції віддає перевагу регулюванню конфлікту, що не претендує на його розв’язання, але знижує можливість прямих зіткнень, роблячи їх контрольованими, переносить енергію, що вивільнилася, на творчі зміни соціальних структур.

• В ихідні положення робот Г. Зиммеля стали основою виділення у другій половині XX ст. в соціології в якості самостійної області знань теорії конфлікту. Ця задача головним чином була вирішена зусиллями двох видатних вчених Л. Козера й Р. Дарендорфа.

• Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. сприйняття конфліктології як науки і практики повністю сформувалося. Головні передумови для виникнення конфліктології як самостійної дисципліни були створені розвитком філософії і соціології.