Тема 23. Англосаксонська правова сім`я

1. Характеристика правової сім’ї загального права.

2. Формування англійського загального права.

3. Структура і джерела англійського права.

4. Формування правової системи США.

5. Джерела американського права.

6. Особливості сучасного американського права та основні тенденції його розвитку.

7. Спільні та відмінні риси правових систем Англії та США (питання семінарське).

1. Англо-американський тип (сім'я) правових систем — сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі судового прецеденту (що випробував незначний вплив римського і канонічного права, більшою мірою — місцевих звичаїв), домінуючого серед інших юри­дичних джерел права. Правові системи цього типу ще називають си­стемами загального права.

Загальні ознаки англо-американського типу правових систем:

1. наявність правотворчої функції в судів, провідна роль судових рі­шень у формуванні і розвитку права. Право твориться в ході рішення судових справ, а не шляхом формулювання норм законодавцем;

1. перевага судового прецеденту перед іншими формами (джерелами) права;

2. створення обов'язкових судових прецедентів так званими вищими судовими інстанціями: в Англії — Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав-членів Співдружності), Апеля­ційним судом і Високим судом. Нижчестоящі суди прецеденти не створюють;

4. казуїстичний характер судового прецеденту: він застосовується лише при вирішенні аналогічних казусів (випадків) і стосовно кон­кретної особи. Англійське правило прецеденту має імперативний ха­рактер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше, що означає «дотримуватися прецедентів і не порушувати вже встановлене»);

4. використання закону, а також правового звичаю і правової доктри­ни як джерел права. У формально-юридичному змісті вища юридична сила відведена законам — актам парламенту, що мають повний і необ­межений суверенітет усередині країни. Відповідно до діючого принци­пу закон може скасувати прецедент. Проте на практиці існує інше: закон, перш ніж набрати реальної сили, має обрости прецедентами, які формуються шляхом його інтерпретації. Звичаї, сформовані з сфері конституційного права, відіграють більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані конституційні угоди, що регулюють важливі питання державного життя і виступають своєрідним джерелом кон­ституційного права. До доктрини звертаються суди Англії і США у випадках прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або зви­чаї, що регулюють певні відносини. Судові коментарі, узагальнення прецедентної практики є практичним керівництвом для суддів. Як правило, доктрина, що розроблена окремими суддями і суддівськими корпораціями, затверджує високу роль суду в здійсненні контролю за конституційністю законів при тлумаченні прецедентів. Юридична наука в цілому або теоретико-правові ідеї, концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення;

4. поділ права на загальне право і право справедливості. За своєю природою загальне право є казуїстичним, яке складається з типових прецедентів;

7. відсутність суворої диференціації права за галузями. Існує розмежування не стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір, застава, збиток (шкода), придбання, процедури цивільні, процедури кримінальні, процедури магістратських судів та ін. На відміну від романо-германського права приватне право Англії не знає дуалізму права — поділу на цивільне і тор­говельне. Основні категорії публічного права Англії: злочин; конституційне право; адміністративне право; міжнародне право;

7. домінування процесуального права над матеріальним, що виражаєть­ся в незалежності судових органів, суворому дотриманні процедури, престижу адвокатської професії та ін. Матеріальне право стало форму­ватися лише з другої половини XIX століття. В даний час матеріальні галузі права одержують усе більший розвиток;

7. консолідація судових прецедентів і законів. Однією зі специфічних рис загального права є майже повна відсутність кодифікованих галу­зей права. Через те, що кодифікувати прецеденти вкрай складно, в Англії вдаються до створення консолідованих актів (з деякими еле­ментами кодифікації). У 1965 р. в Англії створена Правова комісія з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права;

10) досконалість процесуальної техніки (системи доказів) і самобутність юридичної термінології. Юридична термінологія часто не збігається з нормативними поняттями і термінами континентального права. Специфічно англійськими є терміни «зобов'язальний прецедент», «не зобов'язальна думка судді», «відхилення від прецеденту», «перспекти­вне подолання прецеденту», «правила розрізнення» та ін. Англійсько­му праву притаманна стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які або зовсім відсутні у праві країн континента­льної Європи, або не можуть бути адекватно перекладені на їх мову, і навпаки, деякі типові поняття континентального права, що привне­сені в нього римським правом (батьківська воля, підробка, нездолан­на сила, юридична особа та ін.), не представлені в англійсь­кому праві.

В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створення і систематизації прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже цілком відгороджувала ці країни від впливу розвиненої законодавчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові конструк­ції, ретельно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні норми. Водночас досягненням країн загального права є наявність великої і ґрунтовно розробленої системи доказів, що є ре­зультатом багатої судової практики.

Географія поширення загального права, окрім Англії і країн Півні­чної Америки, — ряд держав різних континентів. Ступінь його впро­вадження в цих країнах не однакова: вона залежить від особливостей їх розвитку, територіального положення, впливу регіональних між­народних структур і ряду інших факторів.

2. На відміну від континентального права загальне право середньовічної Англії виникло і розвинулося після нормандського завоювання 1066 р., затвердилося на початку XI століття, створювало­ся рішеннями королівських (вестмінстерських) суддів. Вироблена ними система норм права замінила раніше використовувані форми правосуддя — місцеві, канонічні, міські і суди баронів. Ця система норм стала іменуватися загальним правом і мала обов'язкову, силу як для королівських суддів, так і для нижчестоящих судів.

Англійське право диференцію­ється на загальне і право справедливості. Цей поділ має надзвичайно важливе значення, тому що і англійські юри­сти поділяються на юристів загального права і юристів права справедливості. При цьому право справедливості (ХІУ ст.) — це сукупність норм, які створювались судом канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя. Канцлер ніколи не вступав у конфлікт з нормами загального права, навпаки, він зобов'язаний був виявляти пошану до норм цього права і діяльності королівських судів. Але останні були пов'язані дуже вузькою компетенцією і суворою про­цедурою, а тому не завжди встигали за плином часу. Це і зумовило необхідність створення спеціальної юрисдикції, що ґрунтувалася на королівській прерогативі, спрямованій на пом'якшення і доповнення норм загального права та вирішення питань відповідно до вимог моралі і совісті. Так, норми англійського загального права мають інсти­тут тільки фізичного примусу, зовсім виключаючи моральний. Дії канцлера ґрунтувались на принципах загального права, але у деяких ви­падках в результаті його втручання створювались нові нор­ми, які називались нормами права справедливості і удосконалювали, з точки зору моралі, чинну систему загально­го права.

До 1875 р. право справедливості істотно відрізнялось від загального права. Воно, по-перше, мало інше історичне походження; по-друге, його міг застосовувати тільки канц­лер; по-третє, процедура права справедливості не знала інституту присяжних; по-четверте, канцлер видавав наказ, тобто, не судове, а управлінське рішення. Незважаючи на це, право справедливості являло собою зібрання чинних юридичних норм і у 1873—1875 рр. Згідно з Актами про судоустрій (1873—1875 рр.) усі англійські суди отримали право використо­вувати норми, передбачені правом справедливості, та за­стосовувати норми загального права.

Отже, вони були збережені обоє. Так, у Верховному суді відповідно до Актів про судоустрій було створено два відділення. Одне з них — відділення королівської лави — діяло по усній змагальній процедурі загального права; друге — канцлерське відді­лення — по письмовій процедурі права справедливості. Справами у цих палатах займалися різні юристи, а при вирішенні, кому з них віддавати справу, перевага надава­лась більш доцільній і досконалій процедурі. В результаті загальне право і право справедливості дещо трансформува­лись, але, як і раніше, за правом справедливості справи розглядаються у письмовій процедурі, а за правилами за­гального права — в усній формі.

3. Щодо структури англійського права, то слід зразу ж зрозуміти, що воно, порівняно з правом країн романо-германської правової сім'ї, не знає внутрішнього поділу на публічне і приватне. Воно навіть не диференціюється на цивільне і адміністративне, кримінальне і торгове, але воно класифікується на загаль­не право і право справедливості.

Цими корінними відмінностями зумовлені й інші. Так, у англійському праві не існує галузевих інститутів як сукуп­ності однотипових норм права. А норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення по конкретній справі. Якщо це так, то стає зрозумілим, що ця норма є менш загальною і абстрактною порівняно з нормами права у країнах романо-германської правової сім'ї. Така структура права зумовлює те, що воно не може бути кодифікованим. Наведені особливості англій­ського права пояснюються його історією. Воно створюва­лось судовою і адміністративною практикою, тому менш логічне і послідовне, важкодоступне і нераціоналізоване.

На сучасному етапі розвитку англійського права для того, щоб визначити, до якого права належить справа, слід зрозуміти, до якої галузі законодавства вона належить. Загальне право включає питання кримінального, договірного, цивільно-деліктного права, а юристи права спра­ведливості вирішують питання про нерухомість, довірчу власність, торгівлю, спадкування тощо. Тобто, сучасне анг­лійське право має дві системи права. Це система права справедливості і система загального права, кожна з яких має власний предмет та процедуру регулювання.

Історично так склалося, що в Англії головним для юри­ста було вміти порушити справу, знайти форму позову, тобто необхідну процедуру, яка дозволяла звернутися до Королівського суду. Якщо ж процес починався, можна було покластися на присяжних, які знайдуть правильне рішен­ня. Тому згодом процесуальне право стає домінуючим. Щоправда, нині англійська судова процедура дещо уні­фікована, а матеріальне право досягло рівня матеріального права романо-германських правових сімей. Це сприяло їх зближенню, але англійський юрист і до сьогодні здебіль­шого виховується правом юридичної практики, вважаючи її головним правом. А тому головну увагу звертає не на норми і принципи, а на процедуру, яка є засобом їх здійснення.

Зазначені особливості структури англійського права обу­мовили й специфічність норми цього права. Норми анг­лійського права — це положення, які беруться із особливої частини рішень, що виносяться вищими судовими інстан­ціями. Відтак, англійська норма права тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирі­шення справ, аналогічних тим, за якими рішення вже приймалися. Таку норму не можна зробити загальною, тому що це перетворить англійське право в доктринальне, тобто романо-германське право, що суперечитиме англійсь­кій правовій традиції та стилю правового мислення.

Як зазначалося, головним джерелом англійського права є судова практика, а її вивчення передбачає знання основ­них принципів англійського судоустрою. В Англії існує поділ на високе правосуддя (воно здійснюється вищими судами) і нижче правосуддя, яке здійснюється великою кількістю нижчих судів. Особлива увага завжди приді­лялася діяльності високих судів, оскільки саме вони не тільки розглядали конкретну справу, але й створювали прецедент, якого належало наслідувати.

Відповідно до Актів про судоустрій 1873—1875 рр., Зако­ну про суд 1971 р., Закону про Верховний суд 1981 р. високим судом є Верховний суд. До нього входять: Високий суд, Суд корони і Апеляційний суд. До того ж до високих судів належать Апеляційний комітет палати лордів і Судо­вий комітет Таємної ради, який утворюється із суддів палати лордів і суддів заморських територій, держав — членів британської Співдружності.

Отже, зазначені суди створюють прецедент, сутність якого виражається у трьох положеннях: 1) рішення, що виносяться палатою лордів, становлять обов'язкові преце­денти для усіх судів; 2) рішення, що приймаються Апеляційним судом, обов'язкові для всіх нижчих судів і (крім кримінального права) для самого цього суду; 3) рішення, що приймаються Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, не будучи завжди обов'язковими, здебільшого ви­користовуються як керівницькі для різних відділень Висо­кого суду і Суду Корони.

Другим джерелом англійського права визнаються закони і підзаконні нормативні акти. Як відомо, конституції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права та обов'язки підданих.

Англійська класична теорія вбачає у законі другорядне джерело права, що здатне тільки доповнювати і вносити низку поправок до норм права, що створені судовою прак­тикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, що конкретизують принципи, які відпрацьовані судовою практикою. Разом з тим, створені парламентом закони також дуже знані і заслуговують, щоб їх дотриму­вались, але за умови відповідності нормам судової прак­тики.

Джерелом англійського права визнається також звичай. Проте його значення другорядне. Нині звичай має дуже обмежене використання ще й тому, що чинний до цього часу Закон від 1265 р. встановив можливість використову­вати лише звичаї, які склалися і були чинними до 1189 р.

4. Так історично склалося, що спочатку у більшості, а починаючи з 1607 р. у всіх англійських колоніях США було запроваджено загальне право і разом з ним — анг­лійські закони, що були видані до колонізації Америки і вносили доповнення та зміни у загальне право. Щоправда, з самого початку загальне право застосовувалось лише тією мірою, якою його норми відповідали умовам життя колоній. Це фактично означало, що до проголошення незалежності у 1776 р. класичне англійське загальне право із своєю феодально-архаїчною процедурою здебільшого було непридатне для регулювання суспільних відносин, що скла­далися серед колоністів США.

Але з виданням Декларації незалежності США від 4 липня 1776 р. і Конституції США від 17 вересня 1787 р. стає вкрай необхідною діяльність щодо розвитку і форму­вання своєї правової системи. А тому в США загострюється боротьба між прихильниками загального права і послі­довниками кодифікації, яка розпочалася у Новому Орлеані у 1808 р. складанням кодексів, зокрема Цивільного. Спо­чатку здавалось, що переможуть у цій суперечці останні, але у 1840 р. у Техасі і у 1850 р. у Каліфорнії, а згодом і в інших штатах, крім Нового Орлеану (Луїзіани), було адаптовано англійське загальне право.

Проте слід визнати, що загальне право США набуло деяких специфічних ознак, які відрізняють його від англійського. Так, у США за основу було взято англійське загальне право, сформоване тільки до 1776 р., тобто до проголошення незалежності. До того ж право, сформоване парламентом Англії, взагалі не застосовувалось у США. Але у праві США, як і в англійському, домінує процесу­альне право над матеріальним та його диференціацією на загальне і право справедливості. Отже, за структурою аме­риканське право відноситься до сім'ї загального права, тоб­то формується судовою практикою у вигляді прецедентів, поділяється на федеральне і право окремих штатів.

Десята поправка до Конституції США встановила так званий залишковий принцип. Згідно з яким законодавствування належить до компетенції штатів, а компетенція у цій сфері федеральних властей — це виняток, який завжди повинен базуватися на окремій статті Конституції. Дійсно, що навіть з тих питань, по яких може видавати закони Конгрес, штати також мають свою компетенцію. Вони не можуть тільки приймати норми, що суперечать федераль­ним, але їм дозволено їх доповнювати і удосконалювати. Що ж стосується загального права, то воно існує як на рівні федерального права, так і права штатів. Наприклад, є єдиний для всіх штатів федеральний патентний закон, за­кон про фабричні марки, морське право тощо.

Безумовно, незважаючи на те, що право різних штатів має багато відмінностей, зокрема з порядку розірвання шлюбу, використання майна, видів покарання, воно має єдину історичну основу, зазнає впливу федерального права, який все більше посилюється. До того ж і у тлумачен­нях Верховного суду США завжди наголошувалось, що штати зобов'язані поважати загальні принципи судової практики та законодавчого права. Інтегруючим чинником виступає навіть мислення американських юристів. На дум­ку абсолютної більшості з них, право штатів може різни­тися, але тільки деякими загальними принципами.

Оригінальністю характеризується у США право справед­ливості. Адже компетенція судів справедливості необхідна у тих випадках, коли загальне право не надає ніяких засобів для вирішення питання. А тому до створення прецеденту, ці справи розглядалися на підставі права спра­ведливості.

5. У США, як і в Англії, головне джерело права становить судова практика. Проте остання відіграє не однакову роль у створенні прецедентів. На відміну від англійського Апе­ляційного суду і палати лордів, вищі суди США (Верхов­ний суд США і верховні суди штатів) не вважають себе зобов'язаними власним прецедентам і можуть, таким чи­ном, поміняти свою практику. Окрім того, у співвідно­шенні федеральної судової системи і системи штатів діє аналогічний принцип, що і при співвідношенні федерально­го права і права штатів. А саме, суди штатів мають абсо­лютну компетенцію, а у федеральні суди можна звертатися тільки у разі, коли Конституцією США або законом Конг­ресу ці суди визнано компетентними.

Традиційно у США склалися дві самостійні судові систе­ми. До кожної з них можна звертатися у певних випадках як до суду першої інстанції. Федеральні суди здебільшого поділяються на дві групи. Першу становлять традиційні федеральні суди (їх ще називають федеральними судами загального права). Ці суди діють як окружні, їх рішення можна оскаржити в апеляційних судах, а рішення ос­танніх — у Верховному суді США. Крім цієї системи, існують спеціальні федеральні суди, до компетенції яких входить розгляд податкових, митних, патентних та ін. справ. До того ж кожний штат має свою власну судову систему. В одних штатах вона є двоступеневою, в ін­ших — триступеневою. У більшості штатів судову систему очолює Верховний суд штату, який може створювати ще й спеціальні суди штатів, наприклад, у справах неповно­літніх, у справах спадку, сільські, поліцейські суди і т. ін. У 10 штатах існують особливі суди справедливості.

Важливим джерелом права у США виступає також за­кон. Усі закони США поділяються на федеральні і закони штатів. Особливе місце серед федеральних законів нале­жить Конституції США. Остання становить акт, яким пе­редбачено не тільки конституційний устрій країни, але й проголошено сам факт створення держави і суспільства. Виходячи з ідей природного права і суспільного договору вона урочисто встановлює межі повноважень федеральних органів, їх взаємовідносини з штатами і громадянами. Ці межі, деталізовані першими десятьма поправками, створю­ють Декларацію прав американського громадянина. Існування писаної Конституції, що акумулює Декларацію прав, — один з елементів, яким відрізняється американсь­ке право від англійського. До того ж у США діє принцип судового контролю за конституційністю законів і застосу­ванням норм права. У цьому аспекті важливо підкреслити можливість тлумачення Конституції Верховним судом США. При цьому тлумачення виконується у такий спосіб, щоб забезпечити єдність, одноманітність розуміння і ре­алізації права.

Правова система Англії

Правова система США

1) розвинулася протягом сторіч на основі принципу наступності і безперервності й у своїй еволюції усередині країни не знає серйозних потрясінь; 2) розвивалася відносно незалежно від римського приватного права — цивільного права; 3) пережила період феодального права, що одержало назву англосаксонського права; має однорівневу правову систему, зумовлену унітарним устроєм Англії, а також зага­льну («унітарну») систему за­конодавства і систему прецедентного права; ґрунтується на некодифікованій Конституції: немає ні статуту, ні судового рішення, що проголошувало б Велико­британію конституційною пар­ламентською монархією; при відсутності спеціаль­ного Конституційного суду, найважливішим компонентом англійської Конституції є кон­ституційні угоди, що виступа­ють формою вираження меха­нізмів стримування і контролю галузей (гілок) влади; основними формальними джерелами права є судовий прецедент і статут (закон), про­те ними джерела права не ви­черпуються; вищі судові інстанції, як правило, пов'язані своїми ко­лишніми рішеннями; інститут присяжних засі­дателів утратив своє колишнє значення.

1) формувалася на основі англійського права, що внесене на територію Північної Америки (США) переселенцями з Англії і піддане значним змінам на континенті, поза безпосереднього сусідства з Англією; 2) розвинулася в більшій незалежності від римського приватного права. Лише в штатах, які були раніше французькими й іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу; не пережила періоду феодального права — на відміну від континентальної Європи, формувалася на основі буржу­азних відносин; має дворівневу правову систему, зумовлену федеративним устроєм США. Паралельно взаємодіють правові системи федерації і штатів, у яких сис­теми законодавства і прецедентного права різні; ґрунтується на кодифікованій Кон­ституції федерації і конституціях шта­тів; при відсутності спеціального Кон­ституційного суду функціями конститу­ційного контролю наділений Верховний суд країни. Рішення (акти тлумачення) Верховного суду США щодо конституційності законів є джерелом права, оскільки створювана норма поширю­ється як на розглядувану справу, так і на подібні справи в майбутньому; прецедентне право в більшості штатів є пріоритетним, проте більшою мірою, ніж в Англії, погоджено зі стату­тним (законодавчим) правом; вищі судові органи федерації і шта­тів слабко пов'язані власними прецеде­нтами: прецедент має правило вільної дії, він не формалізова­ний, рухливий (змінюється, обновляєть­ся); трактування судового прецеденту є більш м'яким, що дозволяє, наприклад, Верховному суду не дотримуватися пре­цедентів, ним створених, і коригувати їх; використовується інститут присяжних засідателів у судах.