Чарівниця ідилія друга

В цій ідилії маємо дуже цікаву картину, що змогла б привести нас до так зва-пої «первісної магії». Молода жінка Сімета за допомогою своєї служниці Фестіліди готує чарівне зілля, бажаючи привернути до себе серце коханого Дельфіса, який зрадив її. Прив'язавши до мідного кружала маленьку пташку Іункс (по-латинськи юрквілла - «крутиголовець»), вона крутить кружало над чашею з зіллям і, закликавши страшну богиню ночі й чарів Гекату (Селену), примовляє щось, немов так звану «замову».

Лаврове віття подай, кохан-зілля чи є, Фестілідо?

Все принеси і накрий мені пурпурним чашу цю руном;

Милого зрадника мужа я хочу привабить до дому.

День бо збігає дванадцятий вже, а його все немає...

Мертва я тут чи жива,- він не хоче довідатись навіть.

В двері невірний ні разу не стукнув... Ах, іншу оселю

Легкий Ерот розчинив перед ним і ясна Афродіта...

Треба побігти мені до палестри того Тімагета

Завтра - побачить, спитать його - довго ще мучити буде?

Зіллям ото цілу ніч чаруватиму. Весь час, Селено,

Ясно світи. Шануватимем ми тебе, ночі богине,

Вкупі з Гекатою темнопідземною, що по кривавих

Чорних калюжах простує, що пси її навіть бояться.

Радуйсь, Гекато престрашная... вже до кінця подай поміч,

Зіллю цьому давши силу - не гіршую, ніж чаклування

Кірки, Медеї і з пишним волоссям рудим - Перімеди*.

[* Відомі чарівниці міфічної давнини (Кірка - Цірцея з «Одіссеї» Гомера).]

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене.

Ячного треба насамперед борошна. Сип, Фестілідо! [341]

Порайсь жвавіше, яка немоторна, мов з неба упала!

Може, і ти з мене, дівчино, також зловтішно глузуєш?..

Сип, увесь час примовляючи: «Дельфіса сиплю кістки я».

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..

Стало від Дельфіса лихо, за Дельфіса лаврове віття

В полум'я кину... і також як лавр той тріщить, спалахнувши

Сильно, а потім зникає, що й попелу вже не помітиш,-

Так от нехай і Дельфіса тіло це полум'я знищить.

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..

Як оцей віск, що з богинею дивною я розтопляю,-

Так от нехай умліває з кохання і Дельфіс Міндієць.

Як оце міднеє коло кружляє, невпиннеє рухом,

Так же нехай він навколо домівки моєї никає.

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..

Висівки сиплю в огонь. А ти, Артемідо, міцніший

Зрушила б вмить діамант та ще може твердішую силу...

Фестілідо, про нас оце в місті собаки завили;

На перехресті богиня: жвавіш у мідницю погрюкай...

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..

Ось уже море заснуло, затихли вітри говірливі,

Тільки у мене на серці давно вже нема відпочинку -

Вся я палаю коханням до того, що замість дружини

Славнопочесної в домі покритою дівкою стала.

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..

Тричі роблю я зливання і тричі богиню благаю -

Хто б там не був з ним: хлопець, дівча,- нехай він забуде,

Хай він покине їх так, як Тесей десь на острові Дії

Пишну красуню з волоссям хвилястим забув Аріадну.

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..

Є у аркадян трава, що від неї усі скаженіють

Прудкоскачущі лошата в горах і гарячі лошиці,

Так я жадаю побачити Дельфіса, щоб він до мене,

Шалом кохання захоплений, швидко прибіг із палестри '.

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене...

От цю лямівку з плаща свого загубив отут Дельфіс -

Я її всю пошматую і в полум'я хижеє кину...

Ой, ой, жорстокий Ероте, немовби болотна п'явиця

В тіло всмоктавшися, кров мою чорную тягнеш та тягнеш...

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене...

Ящірку дрібно розтерши, я завтра отруту зготую,

Нині ж візьми, Фестілідо, і цвітом оцим понамазуй

В домі у нього одвірки й поріг, поки ніч ще надворі...

(Як же туди я все прагну, а й слова відтіль не почуєш...)

Мажучи ж, дівко, приказуй: «Кістки я Дельфіса мажу»..

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене...

[* Палестра - школа, де юнацтво вчилось фізкультурних вправ.]

Служниця виходить.

Ось і сама я лишилась; кохання своє як оплачу?

Як і з чого я почну? Хто наслав мені лихо це тяжке? [342]

Так почалося: з кошем священним ішла тут Анакса

В гай, Артеміді присвячений. Всякого звіра була там

Сила велика круг Діви навколо, ішла і левиця...

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...

Нянька моя щаслива тепер у Елісії вже Тевхаріла,

Що проживала близенько, просить і благать мене стала

Похід отой подивитись піти урочистий. Нещасна,

З нею пішла я, прибравшись в хітон мій легенький, розмайний,

Хвиля морськая немовби на тілі,- і в плащ Клеарісти,

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...

Вже з половину дороги пройшли ми від дому Лікона,-

Дельфіса раптом побачила... Він з Евдаміппом стояв там,

Ніжний пушок на щоках золотистий, волосся виткеє...

Груди лисніли в них блиском ніжнішим за тебе, Селено,

Тільки побачила,- так і зомліла, а біднеє серце

Битись ураз перестало, рум'янець пропав, вже ж дивитись

Годі було на той похід святий. Як додому вернулась,

То вже не знаю. Захворіла мов на сухоти я тяжко.

В ліжку пролежала довго, й десятая днина минула...

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...

Тіло пожовкло, так ніби фарбоване тапсосом* стало.

[* Рослина (гальбпн), з якої добували жовту фарбу]

Падати стало волосся і схудла я так, що лишилась

Шкіра сама та кістки. Вже до кого тоді не зверталась,-

Жодної відьми, чаклунки та й всіх шептунів не минала,-

Все було також даремно. А час пробігав: не вертався.

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено.

Цій я служниці, нарешті, у щирому слові призналась:

Ой, вже ж найди, Фестілідо, ти ліків, щоб хворість цю змити:

Всю захопило кохання мене. Я благаю, послухай,

Швидше біжи до палестри і там того Дельфіса вижди...

Завжди він там пробуває: туди йому любо ходити.

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...

Якщо самого побачиш ти Дельфіса, пошепки, нишком

Скажеш, що «кличе Сімета», і цим його скоро приманиш.

Так я сказала; служниця пішла й незабаром вернулась

З Дельфісом ясноблискучим... лише я помітила, як він

Ноги - одну за одною - через поріг переносив...

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...

Вся похолола, мов сніжная стала, чоло заросилось

Потом, немовби на листі уранці роса виступає.

Слова сказати, та навіть і звуку добути такого

Я неспроможна була,- от як сонна дитина мурмоче,

Неня коли їй присниться. Застигла я, мов воскова вся.

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено ...

Глянувши, він, о лукавий, спустив свої очі додолу,

В крісло вмостився і, сидячи так, розпочав говорити:

«В дім твій закликаний перш, ніж прийшов сюди сам я, Сімето.

Також мене попередила й ти, як і я у змаганні [343]

Гарного хлопця Філіна оце переміг цими днями».

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено..

«Отже, і сам би прибув, присягаюсь Солодким Еротом,

Ночі цієї, з двома чи трьома з юнаків тих завзятих,

Яблук сховавши за пазуху, щирих дарів Діоніса,

Голову віттям сріблястим тополі на честь Геркулеса

Красно квітчавши, стрічками - цвітом червоним - увивши».

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...

«Якби мене прийняла, то ото було б мило. Красивим

Хлопцем метким називає аджеж мене наше юнацтво.

Довго й не був би я: тільки один поцілунок схопити...

Якби ж на засув міцний ти взяла уночі свої двері,

Конче тоді б ліхтарі посвітили в роботі сокирам»...

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...

«Нині ж насамперед мушу уславити вічну Кіпріду,

Потім тебе привітать, що Кіиріди могутнюю силу

Маєш, бо з полум'я пристрасті вирвала, в дім свій позвавши

Дельфіса, що не згорів ще з кохання; Ерот бо сильніше

Полум'я часто здіймає, аніж той Гефест Ліпарійський».

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...

«Шал той палючий і дівчину мучить в її спочивальні,

Також і жінку одружену будить в постелі затишній

В домі родиннім»... Отак говорив, а я, імовірно

Взявши за руки, на ліжко м'якеє його похилила,

Тіло, від тіла огнем розпалившись, кохання жадало,

Жар спалахнув на обличчях, в нестямі уста зашептали...

Тільки чи варто про те говорити, ласкава богине,

Найголовніше те сталось: обидва дійшли раювання...

Потім весь час цим коханням я тільки жила і лихого

Слова про нього не мовила я. Та от вчора уранці

В той час, як коні, із хвиль Океану піднявшись у небо.

Дивну Еос світлорукую шляхом блакитним помчали,-

Мати Філісти-флейтистки у хату заскочила нашу...

Саме вона до своїх балачок додала, що мій Дельфіс

Знов закохався, але в юнака чи дівча, то не може

Знати достотно вона, а напевне відомо таке їй:

Чистим вином наливав він Еротовий кубок кохання.

Все поспішав прикрашати оселю, привабну для серця.

Так говорила сусідка, і все це - на горе - правдиве...

Тричі бувало й частіш він на день все до мене заходить,

З маззю дорійською часто посудинку він залишає,

Йдучи в палестру... а от вже дванадцятий день я не бачу

Дельфіса: мабуть, ото учащає до іншої втіхи.

Нині ж я зіллям його причарую; а як не покине

Мучити,- Мойрою свідчуся - двері Аїда відчинить....

Маю я пляшку з отрутою щонайсильнішою, якось

З краю далекої Сірії жінка мені залишила...

То наближається час на блакить Океану, богине,

Коней твоїх вже звернути; сама я терпітиму горе,

Так, як і досі терпіла. Прощай, ясвовида Селено,

Зорі небесні, прощайте: ваш похід небесний скінчився! [344]

 

 

ФАЛІСІЇ*