2.2. Потреби й інтереси як підстава ціннісної орієнтації особистості
Незаперечним є той факт, що актуалізація нових цінностей, викликаних новими потребами людини, буде влаштовувати як усіх членів суспільства, котрі змогли розкрити себе як неповторну, діяльну, продуктивну особистість, що змогла зробити свій внесок у розвиток цивілізації, так і державу, яка зможе отримати приорітет у нових наукових дослідженнях та відкриттях.
Адже людина, це – не звичайний продукт природного середовища, а результат діалектичного розвитку природи і суспільного життя. Потреби людей – це те ж саме, що не давало можливості зруйнувати даний взаємозв'язок природи і суспільства, що, навпаки, викликало необхідність народження все нових і нових її граней, що, в кінцевому результаті, створило суспільство з розгалудженою системою відношень між людиною і природою, людиною і людиною, людиною і суспільством.
Розгалуджена сітка різноманітних духовних потреб стимулює діяльність як окремої людини, так і всього суспільства. Їх сила не поступається силі матеріальних необхідностей життя. Навпаки, з розвитком духовного світу людини зростає значимість цих вищих потреб у якості регулятора життя. Завдяки насиченості матеріальних потреб збільшується значення для людини духовних, а досить високий рівень духовного потенціалу людини встановлює міру необхідності матеріальних і духовних умов для її життєдіяльності. Що змусило, наприклад, селянську дочку Жанну д'Арк у ході столітньої війни французького народу з англійськими окупантами очолити боротьбу і стати жертвою церковного суду? Які сили допомогли Джордано Бруно не піддатись спокусі життя і в ім'я істини й бути спаленим інквізицією? В ім'я якої матеріальної користі творили Мікеланджело і Моцарт?
Потреби знаходять своє суб'єктивне відображення у психіці людини у формі установок, інтересів, бажань, прагнень, потягів, цілей, переконань, мотивів, норм моральності, ціннісних орієнтацій. Усі перераховані психічні утворення – це те, що вноситься людиною, багато в чому залежить від неї в процесі усвідомлення об'єктивних потреб. Так як свідомість є ідеальною формою діяльності, в процесі усвідомлення потреб у специфічну саме для даної людини картину офрмляється покладання цілей і мотиви окремих вчинків, емоційна оцінка ситуації і передбачення результатів своїх і чужих дій, розумний контроль поведінки і керування нею.
Однак, від виникнення потреб до їх усвідомлення, опредмечення пролягає шлях через неусвідомлене. Тому часто людина відчуває безпредметне хвилювання, очікування чогось, якісь смутні потяги, що стимулюють пошук нею предмета потреби.
Потреба містить у собі швидше тенденцію до пошуку предмета свого задоволення у певній сфері діяльності – трудової, соціально-політичної, естетичної, моральної, комунікативної і так далі. Причому, потреба переживається людиною як така тільки в тому випадку, якщо переживається увесь процес усвідомлення потреби і пошуку нею свого предмета.
Через те, що свідомість людини є досить складним явищем, яке містить у собі, поряд з психологічними, також соціально-психологічні, гносеологічні, соціологічні, моральні, правові та інші елементи, потреби в процесі їх усвідомлення переживають безліч різних впливів, тисків, інтерпретацій. Іншими словами, потреби, як об'єктивне явище, проходять у своєму "олюдненні" суб'єктивну інтерпретацію. Суб'єктивне, як те, що належить лише даній людині, відображає її життєвий шлях, переломлює через свою призму об'єктивно необхідне відношення, вимогу нормального фунціонування людини в природі і суспільстві.
Як уже зазначалося, потреби представляють собою об'єктивну необхідність дотримання нормальної життєдіяльності людини в оточуючому її середовищі. Вони виражають результати відносин, людини з людиною, з суспільством, природою що склалися віками і порушення яких створило неможливість повноцінного життєвого прояву. Залежно від того, як людина усвідомлює цю необхідність, як вона відчуває взаємовимоги (свої і суспільні) та реалізує їх, у неї виникають короткочасні та тривалі стани, що сигналізують про "якість" прожитих років.
Постійно відчуваючи завдяки потребам тісний взаємозв'язок, невіддільність від світу, людина найчастіше виражає цей взаємозв'язок у формі вимог до оточуючої дійсності. Це – функціональний аспект "роботи" наших потреб, що витікають безпосередньо із їх як родового, так й індивідуального генетичного розвитку, із особливостей відображення людиною необхідності в даному процесі. Залежно віл того, як відображаються потреби людини, а потім задовольняються їх вимоги до оточуючого середовища, у неї формуються індивідуальні якості, притаманні тільки їй особливості взаємостосунків з людьми і природою. Але якщо в силу тих чи інших причин людина позбувається можливості нормально задовольняти свої потреби, вона починає поступово втрачати одні властивості і набувати інших. Проблема усвідомлення, прояву потреб, як і проблема їх виникнення в житті кожної людини, тісно пов'язана з таким феноменом, як творчість.
Тому доцільно виділити ще одну характеристику необхіднго творчого звязку людини і середовища, що виражає і генерує специфічну для конкретної особи активність. У найбільш загальному вигляді питання про творчу сутність, усвідомлення та задоволення потреб можна сформулювати дилемою: людина раб чи господар своїх потреб.
Таким чином, для дорослої людини вже недостатньо усвідомити об'єктивну необхідність як свою потребу – вона повинна активно перетворювати себе і зовнішній світ в ім'я прогресу. Адже з самого початку існування роду людського, людина, змінюючи умови свого природного та соціального буття, змінюючи оточуючий світ, створюючи знаряддя праці, змінюється сама.
Актуалізація завдання формування розумних потреб у членів суспільства продиктована ніяк не абстрактними гуманістичними ідеалами, вона випливає із об'єктивних закономірностей і особливостей людської життєдіяльності. В даному випадку суттєвою є та обставина, що людська життєдіяльність носить цілеспрямований характер і здійснюється людьми в певній системі суспільних відносин.
Розумна соціальна поведінка людини, в тому числі й у сфері споживацької діяльності, і означає усвідомлення нею принципів влаштування свого суспільного життя, знання законів індивідуального здійснення життя і відображення цих знань у її реальній соціальній поведінці.
Виходячи із вищесказаного, характеристика потреб як розумних, повинна, на наш погляд, включати всебе:
врахування суспільних та індивідуальних потреб і можливостей у їх діалектичному взаємозв'язку;
наукове обґрунтування потреб і споживацької поведінки соціального суб'єкта;
вимір потреб за міркою самої людини як істоти суспільної, всесторонньо і гармонійно розвинутої, багатої і цільної.
І так, розумними можна назвати такі потреби, які сформувались за мірками самої людини як розумного, свідомого суспільного індивіда, для якого характерні гармонія між власними і суспільними інтересами, багатогранність та відношення до світу, всесторонність розвитку його самого як особистості. При такому підході ті "обмеження", які передбачені категорією "розумної потреби", не будуть представлені як певний утиск прагнень, претензій людини, свого роду жертовність, оскільки вони будуть волевиявом самої людини, її внутрішньою морально-психологічною позицієюю [48].
Межа між розумними та нерозумними потребами історично рухома. На основі закону піднесення потреб з розвитком суспільного виробництва, накопиченням матеріальних і духовних благ збагачуються і потреби людини, здійснюється "перехід" нерозумних потреб у розумні.
Психологічна природа розумних потреб полягає у відкритті людиною свого внутрішнього світу на історичному шляху свого розвитку. Розумні потреби точно так, як добро і зло, красиве і потворне, істина і неправда, виступають у системі людських понять в парі з нерозумними з початку існування людини як особистості, як індивідуальності.
Неважко помітити, що один із перерахованих критеріїв розумності людських потреб, а саме: досягнення цілісності і повноти людського життя, що приводять в кінцевому результаті до щастя як вищого блага для кожного, - є одночасно і основною потребою життя людини.
Потреби можуть розглядатися як розумні чи нерозумні лише з урахуванням способів, шляхів та об'єму їх задоволення. Це означає, що шляхи досягнення людиною повноти свого існування перебувають у прямопропорційній залежності від способів задоволення об'єктивно існуючих потреб.
Проблема розумних потреб – це і проблема міри, гармонії в розвитку матеріальних і духовних начал у свідомості і життєдіяльності людей. Вищий рівень особистісної структури людини проявляється саме в ситемі ставлень людини до себе, до інших людей, до суспільства в системі її світоглядної спрямованості, яка значною мірою визначається рівнем розвитку і задоволення духовних потреб людини (пізнавальних, інтелектуальних, естетичних, моральних, у творчості та інших).
Духовні потреби завжди вимагають нового, і в цій властивості полягає їх особлива цінність. Матеріальні ж потреби можуть довго задовольнятись одними й тими ж предметами, які навіть у випадку їх частої зміни не викликають до життя смислоутворюючих мотивів діяльності, хоча почуття задоволення життям може виникати і в таких випадках.
Що ж є тим началом, завдяки якому людина не може здійснити поганий вчинок, завдяки якому вона, відповідно історичній перспективі, будує своє життя? Таким началом, на наш погляд, є глибокі моральні переконання, внутрішнє начало, що виходить від самої особистості і є сплавом виховання та свідомої роботи думки самої людини. Особливо великого значення набувають моральні регулятори поведінки особистості у виборі нею способів задоволення об'єктивних потреб. В кінцевому результаті сама моральність набуває властивості потреби, необхідність задоволення якої стає наріжним каменем усієї життєвої програми особистості. Це означає, що матеріальні, соціальні і духовні потреби людини, при певному рівні сформованості морального начала потрапляють під вплив останнього і в кожній потребі первинно присутній морально-визначений спосіб її задоволення.
В ході розвитку суспільства, науки, культури, іноді буває складно передбачити наперед, до яких конкретних результатів він приведе в плані задоволення повсякденних людських нужд. ХХ століття було особливо багатим на відкриття, які істотно змінили нашу працю, побут, дали можливість людині ефективніше працювати, цікавіше використовувати вільний час, інтенсивніше отримувати і засвоювати інформацію. [49].
Потреби інтереси і цінності – близькі і разом з тим не тотожні фундаментальні поняття. Вони вироблені в історії суспільної думки для позначення безпосередніх причин срціальних дій, в результаті яких відбуваються зміни і перетворення в різноманітних сферах життя. Тому філософський аналіз даних категорій невід'ємний від дослідження реальних життєвих ситуацій, соціальної практики, від аналізу актуальних проблем, що стоять нині перед нашим суспільством.
Завдяки потребам та інтересам матеріальні відносини переходять в ідеологічні, і навпаки, суспільна свідомість, ідеї та цінності перетворюються в реальні дії людей, що змінюють структуру їх суспільних відносин і зв'язків.
Через потреби, інтереси і ціннісні орієнтації об'єктивні протиріччя буття проникають у внутрішній світ індивідів і соціальних груп, а через них – у суспільну свідомість. Тобто відбувається зовнішнє відображення у внутрішньому, але відображення не лише у вигляді закінчених логічно несуперечливих структур, але й у вигляді складної сукупності суперечливих спонукань і стимулів до дії.
Оглядаючи сворену А.Г.Маслоу ієрархію потреб і метапотреб, виникають такі роздуми. Ієрархію можна уявити в образі шведського столу, на якому розставлено багато смачної їжі. Людина, що опинилася біля цьго столу, має можливість обирати страви відповідно до свого смаку, і узгоджуючи їх із своїм апетитом. Тобто, у будь-якому судженні про мотивацію людської поведінки завжди прослідковується характер гурмана, цінителя, судді.
Слідом за О.Уайльдом люди навчилися остерігатися своїх бажань і дізналися, що задоволення бажань може обернутися трагедією. Це стосується будь-яких рівнів мотивації, як матеріальних, так і інтерперсональних, і, навіть, трансцедентних.
Від усвідомлення цього парадоксу один крок до розуміння того, що задоволення базових потреб саме по собі ще не забезпечує людину системою цінностей, не дає їй ідеалів для віри й служіння. Ми зрозуміли, що задоволення базових потреб може привести за собою відчуття втраченої мети, зневіру у встановлений порядок і тому подібні речі. Очевидно, що людина лише тоді функціонує найкращим чином, коли прагне заповнити те, чого не вистачає, коли мобілізує усі свої сили для задоволення своєї насущної потреби. А значить, гратифікація сама по собі ще не є гарантією щастя і задоволення. Цей непростий і двоякий стан, він не тільки вирішує проблеми, але й породжує їх.
Звернемося до ідеалів. Оскільки потреба в системі орієнтацій та поклонінні – це одна із складових людського існування, ми можемо зрозуміти силу цієї потреби. Так, у людині немає іншого такого могутнього джерела енергії. Людина не вільна вибирити між тим, мати чи не мати "ідеали", але вона вільна обирати поміж різними видами ідеалів, між поклонінням ідеалу влади та руйнування і поклонінням розуму та любові. "Усі люди – ідеалісти і прагнуть до чогось іще окрім фізичного задоволення. Вони відрізняються видами ідеалів, у які вірять" [179, 54]. На найкращі, але також і на самі сатанинські прояви розуму людини надихає не плоть, а ідеалізм, дух людини. Тому релятивістська точка зору, що є цінним саме по собі володіння якимось ідеалом чи якимось релігійним почуттям, є безперечно помилковою. Ми, люди, повинні зрозуміти, що будь-які ідеали, включаючи також і ідеали світських ідеологій, слугують вираженнями однієї й тієї ж людської потреби, і ми повинні оцінювати їх по відношенню до істини, в міру їх сприяння та розкриттям людських сил і за рівнем реальності їх відповідей на потребу людини у рівновазі та гармонії зі світом.
Повернемося до системи цінностей. За словами А.Г.Здравомислова: “Система цінностей у широкому значенні слова – це внутрішній стержень культури, ланка, що об’єднує усі галузі духовного виробництва усіх форм суспільної свідомості” [54]. Взагалі, цінність є узагальнюючим поняттям для ідеї чи ідеалу, це моральна норма. Тобто, це специфічні соціальні визначення об’єктів навколишнього світу, що вказують на їх позитивне чи негативне значення для людини і суспільства.
Таким чином, можемо зробити висновок, що цінності виростають із об’єктивних потреб людини. Потреби ж формуються усвідомлено і трансформуються в інтереси лише при умові задоволення базових і фізіологічних потреб (за А.Г.Маслоу). Інтерес в свою чергу формується об’єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб’єктивно знаходить своє відображення в меті. Взагалі, ціннісні орієнтації можуть формуватися в будь-якій сфері життєдіяльності людини.
Кожна особистість має прагнути до самоактуалізації і самореалізації. А в основі системи цінностей самоактуалізованої людини лежить її філософське ставлення до життя, її узгодженість із собою, зі своєю біологічною природою, сприйняття соціального життя і фізичної реальності. Таке відношення до життя є тотальним і повсякденним, його наслідки можна відмітити у кожній оцінці й у кожному судженні самоактуалізованої людини. Адже всі симпатії й антипатії, доброзичливе ставлення й осуд, усі пропозиції та заперечення, моменти радості, смутку, переваги й оцінки – усе це сягає корінням у притаманне людині сприйняття життя.
Необхідність вибору не викликає у самоактуалізованої людини амбівалентного відношення і сумнівів. Така особистість легко і вільно може зробити свій вибір. Варто лише усвідомити людську властивість – прагнути до більшого і відмовитися від мрії про вічне і безперервне щастя, зрозуміти, що людина не може вічно перебувати в екстазі. Вона може тільки якусь мить переживати щастя, на зміну якій обов’язково прийдуть моменти незадоволення. Самоактуалізована людина автоматично розуміє, що мить успіху заслуговує на те, щоб бути вдячній за них. Не варто співставляти чи обирати серед двох взаємовиключаючих одна одну альтернатив єдину. Людина має навчитися цінувати те що має, а вже потім концентрувати увагу на втіленні не здійснених ще бажань і задумів, реалізації своїх інтелектуальних і творчих здібностей, втіленні талантів і свого життєвого призначення.
Нагадаємо, що розуміння людської мотивації має випливати із розуміння людської ситуації. Сангвіністичний і холеричний темпераменти – це види реакцій, що характеризуються легкою збуджуваністю і швидкою зміною інтереса; інтереси слабкі у першого та сильні у другого. Флегматичний і меланхолічний темпераменти, навпаки, характеризуються стійкою але низькою збуджуваністю інтереса; у флегматиків інтереси слабкі, а у меланоліків – сильні. Риси характеру вважалися і вважаються у середовищі біхевіористики орієнтованих психологів синонімами властивостей поведінки. З цієї точки зору характер визначається як модель поведінки, характерна для даного індивіда, в той час, як інші автори, подібно В.Мак – Даугаллу, Р.Г.Гордону та Креглеру, надавали особливого значення вольовому та динимічному елементам рис характеру [191]. Фрейд розвинув не тільки першу, але також і найбільш послідовну та глибоку теорію характеру як системи потягів, що зумовлюють поведінку, але не тотожні йому.
Людина може оволодівати речами, отримуючи із їхніх зовнішніх джерел чи створюючи їх засобами власних зусиль. Але вона повинна оволодівати ними і якимось чином асимілювати їх, щоб задовольнити свої потреби. До того ж людина не може жити одна, без взаємодії з іншими людьми. Вона має об'єднатися з іншими для захисту, для праці, для сексуального задоволення, для гри, для виховання нащадків, для передачі знань і матеріальної власності. Але, крім того, людина за необхідністю пов'язана з іншими як одна з них, як частина певної групи. Повну уособленість неможливо перенести, вона несумісна з нормальним психічним станом. І знову ж людина може вступати в стосунки з іншими людьми по-різному: вона може любити або ненавидіти; вона може змагатися чи співпрацювати; може збудувати соціальну систему, основану на рівності чи авторитеті, на свободі чи насиллі, але вона має так чи інакше вступати у ці стосунки, і форма цих стосунків залежить від її характеру.
Більше того, характер виконує також функцію відбору ідей та цінностей. Оскільки більшості людей здається, що ідеї незалежні від їхніх емоцій чи бажань і є результатом логічної дедукції, то вони вважають, що їх життєву позицію підтвержують ідеї та оцінки, тоді як насправді останні є таким же результатом їх характеру, як і вчинки. Це підтвердження у свою чергу сприяє закріпленню такого складу характеру, який сформулювався, оскільки дозволяє йому здаватися правильним і доцільним.
Е.Фромм відповідно до типів характеру усі орієнтації розподіляє на плідні та неплідні. До неплідних він відносить рецептивну, здирницьку та ринкову орієнтації. Людина з рецептивною орієнтацією уявляє, що джерело усіх благ знаходиться ззовні, і вона вважає, що єдиний спосіб досягнути бажаного, це отримати його із такого зовнішнього джерела. При експлуататорській орієнтації для людини джерело усіх благ – також ззовні, і нічого не можна зробити самому. Але експлуататорський тип не надіється нічого отримати в дарунок, а відбирає бажане силою та хитрощами. Така орієнтація також поширюється на усі види діяльності. Здирницька орієнтація дає людей, які мало вірять у те, що вони можуть отримати із зовнішнього світу щось нове, а безпеку свою вони вбачають тільки у здирництві та економії. Витрати такі люди сприймають як загрозу і прагнуть оточити себе ніби-то захисною стіною, а основною їх метою є якомога більше принести і як можна менше віддати. Їх скупість поширюється як на гроші та матеріальні речі, так і на почуття й думки. Ринкова орієнтація розвинулась у якості домінуючої тільки в сучасну епоху. Ринкове поняття цінності, перевага мінової цінності над корисною привела до висхідного поняття цінності по відношенню до людей, і, зокрема, у відношенні людини до самої себе. Орієнтацію характеру, що користується у сприйнятті себе як товару а власної цінності як мінової, Фромм називає ринковою орієнтацією. Успіх значною мірою залежить від того, як добре людина уміє подати себе, наскільки привабливою є її "упаковка", також залежить від сімейного стану, спілкування з потрібними людьми.
Плідністю ж Фромм вважає реалізацію людиною наявних у ній можливостей, використання власних сил. Плідними є любов і мислення. Існує багато способів реалізувати цю потребу, але тільки один із них дозволяє людині розкрити свої сили у самому процесі стосунків. Парадокс людського існування полягає у тому, що людина повинна одночасно шукати і близькості, і незалежності, тобто спільності з іншими, і, разом з тим, збереження своєї унікальності та особливості. Як ми показали, відповіддю на цей парадокс як і на моральну проблему людини є плідність [179].
Загальноприйнятою є думка, що любов – це результат таємного потягу двох людей один до одного. Так, самотність та сексуальні бажання роблять закоханість легкою справою, і тут немає нічого дивного та таємничого. Але цей успіх так само швидко минає як і прийшов. Випадково коханими не стають. Власна здатність кожної людини любити викликає любов так само, як і зацікавленість робить людину цікавою. Плідна любов несумісна з пасивністю, із стороннім спостереженням за життям коханої людини, вона означає працю, турботу за її розвитком і справедливість. Об'єктивність вимагає не тільки бачити об'єкт таким яким він є, але й бачити себе, яким є ти. Об'єкивність не означає відчуженість, але означає повагу, не здатність спотворювати і фальсифікувати речі, людей, себе. Вимушена активність не є протилежністю лінощам, вона їх доповнює, і разом вони протистоять плідності. Тільки якщо людина здатна до плідної любові, вона любить також і себе. Коли ж людина може любити тільки інших, то вона вазагалі не здатна любити. Себелюбство і любов до себе не тільки не тотожні, але й прямо протилежні поняття. Себелюбець любить себе не занадто сильно, а занадто слабко; хоча насправді він ненавидить себе. [179].
Ф.Ніцше належить думка, що чесні закохані повинні говорити: "Ми любимо один одного: подивимося, чи зможемо продовжувати любить один одного! Чи союз наш буде помилкою?" [108, 258]. Адже велика справа – завжди бути удвох.
Гуманістична етика й філософія змушені справитися із вказаною трудністю: якщо людина покликана бути єдиним суддею цінностей, то, мабуть, задоволення чи страждання стає основним показником добра і зла.
Спробуємо довести, що емпіричний аналіз природи задоволення, щастя і радості свідчить, що вони є різними а іноді й протилежними феноменами.
"Самопізнання – це не осягнення деякої прихованної метафізичної і таємничої сутності, яку ми в побуті називаємо душею, чи науковим синонімом "психіка", а відтворення і осмислення того, що ми робили, як робили, і чому робили, як ставилися до інших і як вони ставилися до нас" [113, 5]. Нова епоха, що почалася з останньою чвертю ХХ ст., характеризується появою ідеї ненасильницького світу, що уже переросла філософські та релігійні оболонки і набуває зовнішності політичних вимог і навіть формул міжнародних договорів та декларацій.
Важливою рисою людини є не лише її вчинок, але й те, з якої причини вона цей вчинок здійснює. Психологи ці причини називають мотивами вчинків.
Під рисою характеру ми будемо розуміти такі стійкі форми чи шаблони поведінки, що виникають у певних ситуаціях із досить великою вірогідністю, так, що можна передбачити цю поведінку. Коли ж ми не в змозі перебачити поведінку іншого чи свою власну, то не можемо вести мову і про риси характеру. Відповідно, пізнання самого себе є пізнанням власних рис характеру.
У роботі по самовихованню важливо знати, які результати слід отримувати: який я сьогодні, яким я маю стати в результаті роботи самовиховання – ось ті запитання, на які людина обов'язково має дати відповідь. Але для цього необхідно точно визначити цілі самовиховання. Вони ж можуть бути задані тими рисами, які людина має намір виробити у собі, посилити чи, навпаки, послабити, згладити.
Дія влаштована так, що її результат існує в уяві наперед, до виконання дії, у вигляді ідеального образу результату. Цей образ і дозволяє координувати процес. Якщо я чітко уявлю ціль, то дія гарно організується. Коли ж ці уявлення нечіткі, невизначені, то дія може розпастися, не реалізуватися.
Звичка, навідміну від навиків, полягає також і в потребі виконати певну дію. Якщо потреба не задоволена, ми завжди відчуваємо почуття обмеженості. Так само у звичці навик зрісся з потребою виконати дані дії. Але звички створюють схильність до дії певним чином. Риса характеру завжди усвідомлюється людиною, оскільки вона включає в себе певний спосіб мислення та розуміння. Розуміння і визначення риси насамперед вимагає усвідомлення образів, що викликають дії, відповідні їй.
Ю.М.Орлов виділяє дві групи рис характеру. Одна група – це спадкові риси, над проявом яких людина не владна, і риси, які можна змінити завдяки тренуванням. До першої групи належать зовнішність, будова тіла, стан здоров'я і розглядає їх учений як спадковий дар від батьків. А такі риси, як фізична сила, кмітливість, уміння вирішувати задачі, бути хорошим товаришем та багато інших рис, розглядаються як набуті з досвіду [113, 31].
Якщо у житті вести себе абсолютно вільно, не докладаючи ніяких вольових зусиль, а чинити відповідно з тими потягами, які виникають у даний момент і на даному місці, то ми побачимо у собі якусь силу, яка нами керує. Оскільки будь-які діїї повинні кимось керуватись, то за нашими звичками ми звикли бачити того, хто ними керує. Це спонукає нас думати, що кожен містить у собі цілу систему, яка працює сама по собі, не потребуючи нашого вольового втручання. Таку систему Орлов називає "людиною звички".
Але в житті ми знаходимо у собі риси, які свідчать про наші здібності активно впливати на таку "механічну людину звички". У такому випадку ми усвідомлюємо себе як "людину волі". Робота нашої волі лише у незначній її частині містить зусилля. А основними її частинами є знання та уміння мислити і уявляти так, як необхідно для реалізації певної цілі. При такому підході "людина звички" і "людина волі" починають діяти не як вороги, а як союзники. Хоча наша воля працює не в сліпу. Її спрямованість залежить від системи цінностей та моральності. Воля сама по собі не є цінністю, вона набуває морального змісту завдяки визначенню того напрямку, у якому здійснюються вольові зусилля. Воля стає моральною чи аморальною завдяки цілям, які її збуджують. Адже людина, що працює во ім'я зла, також докладає певних зусиль. Наша слабкість часто проявляється саме в ті моменти, коли ми не можемо змусити себе зробити те, що необхідно з позицій моральної особистості. Значить, у кожному з нас перебуває не тільки "людина звички", але й "людина волі". Життя пред'являє до кожного з нас високі і часто неочікувані вимоги, які здебільшого апелюють до нашої "людини моральності" [113].
Самопізнання, таким чином, передбачає, вивчення власних емоційних бар'єрів, які заважають прйняттю вольового рішення, вимагають змушення до справи, тож наша "людина звички" не бажає робити необхідне. Тому, чим більше у нас таких емоційних бар'єрів, тим складніше доводиться нашій "людині волі" справлятися із “людиною звички".
Усе вище сказане означає, що дуже багато людей вважають своє життя осмисленим тільки тоді, коли переживають у чомусь нужду, коли прагнуть заповнити пусте місце. Однак ми знаємо, що самоактуалізовані люди, не дивлячись на те, що їх базові потреби задоволені, знаходять у житті багатше значення, оскільки уміють жити в реальності буття.
Якщо говорити коротко, то наше спостереження полягає в тому, що стан радості, породжений задоволенням потреби нетривалий – на зміну йому скоро знову приходить незадоволення, тільки більш високого порядку (в ідеалі). Мабуть, людська мрія про вічне щастя нездійсненна. Звичайно, щастя можливе, воно досяжне і реальне. Але нам, схоже, не залишається нічого іншого, як змиритися із його швидкоплинністю, особливо якщо ми говоримо про вищі, найбільш інтенсивні форми щастя і радості. Вищі переживання тривають недовго, і вони не можуть бути довговічними. Інтенсивне переживання щастя завжди є епізодичним.
Молоді люди, в крайньому разі у нашій культурі, не встигають досягнути повної ідентичності і автономії, в силу недостатнього досвіду вони не можуть осягнути тихе постромантичне кохання і відданість; вони, як правило, ще не знайшли себе в цьому житті, не знайшли свого покликання, у якому могли б реалізувати усі свої здібності і таланти. Вони поки-що не мають своєї власної системи цінностей, не мають життєвого досвіду, який передбачає не лише переживання успіху, але й переживання невдачі, трагедії, поразки, так як і почуття відповілальності за близьких людей. Вони не звільнилися від перфекціоністських ілюзій і не стали реалістами, не примирилися із смертю, не навчилися терпінню, не встигли пізнати свої пороки і тому не вміють співпереживати порокам інших людей, вони ще не вміють бути поблажливими до батьків і дорослих, поважати владу й авторитети; вони не отримали достатньої освіти і не відкрили для себе шляхи, що ведуть до мудрості; їм не вистачає мужності, щоб гідно прийняти невідоме, відсутність визнання, вони соромляться бути хорошими, добрими людьми.
У будь-якому випадку, про яку вікову категорію ми б не говорили, з точки зору психологічної стратегії було б корисно розрізняти поняття зрілості, доолюдненості, самоактуалізації, з одного боку, і поняття здоров'я – з іншого. Здоров'я розумніше було б трактувати як розвиток і рух в сторону самоактуалізації: в такому трактуванні концепція здоров'я наповнюється особливим змістом і стає досить доступною для наукового вивчення.
Самоактуалізовані люди за своєю суттю досить гнучкі, вони здатні адаптуватися до будь-якого середовища, до будь-якого оточення. З хорошими людьми вони поводяться саме так, як того заслуговують хопроші люди, тоді як до поганих ставляться саме так як до поганих.
Когнітивні та емоційні потреби іноді конфліктують між собою, задоволення перших часто приводить до фрустрації других, але це зовсім не означає, що згода між ними принципово неможлива; швидше ми маємо справу з проблемою інтеграціії двох класів потреб з проблемою координації і співрозмірності. Очевидно, що прагнення до абстрактного знання, до знання вищою мірою надлюдського, така собі позаособистісна допитливість, може стати перешкодою для задоволення інших, не менш важливих потреб, наприклад, потреб у безпеці. Говорячи про це ми маємо на увазі не лише такий наглядний приклад, як винайдення атомної бомби, яле й розмірковуємо про явища вищого порядку; намагаємося наблизитися до думки про те, що наука сама по собі є ціннісною стстемою. Маслоу закликає нас погодитися, що учений, який присвятив себе надоособистісним пошукам досконалої, "чистої" науки, навряд чи стане Ейнштейном чи Ньютоном, швидше, його можна буде порівняти з тим ученим нацистом, який проводив свої досліди на людях в концтаборах [96].
Ціннісна система людини, що прагне до самореалізації представлена здебільшого цінностями унікальними для даної людини, цінностями, що безпосередньо відображають її характер. Не може бути двох ідентичних “Я”. Людство знає тільки одного Бенуара, Спінозу, Рембрандта. Кожного з них можна назвати індивідуалістом.
Звичайно, людина покликана творити і перетворювати світ, але свобода творчості повинна полягати в усвідомленні смислу своєї діяльності, який є невід'ємним для істинного творця від смислу життя. Усвідомлення цього смислу стає загальною передумовою діяльності в сфері духовних інтересів, на якій основі складається гармонійна єдність суспільних і особистих інтересів, що стимулює багатоманітне й багатогранне освоєння світу.
Ми бачимо, що аналіз категорії "інтерес" тісно пов'язаний із категорією "особистість". Як показав нам аналіз проблеми, проведений у першому розділі, історично ці дві категорії розвивалися паралельно, пройшли досить складний шлях розвитку, і саме епоха Відродження стала тією епохою, у рамках якої відбулось становлення і розгортання цих двох категорій. Поняття особистість вимагало вироблення певного ідеалу положення окремої людини у світі. У Давній Греції таке пложення визначалось через поняття "доброго мужа", "героя", "мудреця", для римляінина – це " громадянин". Середньовіковий європеєць користувався у подібних випадках уявленнями про "праведника" та "простака". Після І.Гете, Д.Дідро, І.Канта, І.Фіхте та романтиків ідеалом людини було вперше усвідомлено "індивідуальність" та "особистість". Всесвітньо-історична переорієнтація у розумінні ідеалу положення людини у світі відбулася. Це допомогло виділити поняття "особистість" у сучасному значенні – не просто як окремість, а як самостійну індивідуальність, самостійно діючий соціальний суб'єкт.
Дійсна природа результатів діяльності представляє собою об'єктивне свідоцство про вираження двоякості втіленого в ньому інтереса. Розглядаючи інтерес з точки зору його внутрішньої структури, матеріалізованої в результатах діяльності, ми знаходимо в ньому дві протилежні, але взаємовизнаючі одна одну сторони: спрямовану на історичну творчість та на самоствердження.
Таким чином цінності, інтереси та потреби як суспільні відношення представлють собою позицію, лінію поведінки соціального суб'єкта в даній історично складеній ситуації, що виражає, по-перше, його ставлення до об'єктивних можливостей і тенденцій суспільного розвитку, по-друге, його спрямованість на самоствердження. Інтерес у даному випадку виступає єдністю цих протилежностей [87, 72].
Констатуючи відоме положення, що всі живі істоти активні і не можуть існувати без взаємодії з оточуючим середовищем підкреслимо, що така активність викликана наявними потребами і спрямована на їх задоволення.
Активність детермінована потребами, притаманна усім живим істотам, включаючи людину. Роль потреб у розвитку активності людей та інших живих істот принципово відмінна.
В силу ряду обставин, притаманних тільки людині, вона не може задовольнити свої важливі потреби предметами природи. Тому вона змушена перетворювати природні предмети, здійснюючи своїми силами виробництво матеріальних благ, які можуть задовольнити її потреби. Якщо ж людина вільна від потреб, то що ж є рушієм її активності в процесі діяльності? Цією силою людської діяльності є специфічне ставлення людей до оточуючої дійсності, прагнення оволодівати предметами. Це відношення, що виражає прагнення до оволодіння об'єктом, до дсягнення поставленої суб'єктом мети і є інтересом.
І так, саме поняття "самореалізація" вказує, що людина не просто діє слідуючи життєвим обставинам, а керується прагненням підкорити їх своїй волі. Соціальна активність – це такого роду діяльність людини, яка визначає її свідомі, цілеспрямовані вольові зусилля, скеровані на оволодіння зовнішніми обставиними. Самореалізація тісно переплітається з поняттям свободи, вільного вибору, вільного самовизначення і самоутвердження особистості і соціальної групи. Крім того, неодмінним атрибутом соціальної активності як вільного волевиявлення суб'єкта дії є самодіяльність, тобто діяльність, породжена внутрішніми чинниками, інтересами, мотивами. В цьому плані соціальна активність для індивіда є не нав'язаною ззовні, а імманентною, вільною. Але людина постійно повинна пам'ятати, що вона ж і несе усю відповідальність за свою діяльність, що вона не може зашкодити оточуючому середовищу більше, аніж собі, оскільки воно (оточуюче середовище) і є єдиним світом, який може дати усе необхідне для задоволення базових потреб людини.
Цінності – це інтереси, що відокремилися в ході розвитку самої історії завдяки розподілу праці у сфері духовного виробництва. Але об'єктами таких інтересів, предметами прагнень людини в даному випадку виступає певний духовний зміст, що перебуває в особливій концентрації почуттів і думок, які втілилися у взірцях прекрасного, істинного, доброго, благородного. У співставленні з цими нормами, що отримали суспільне визнання, людина, зайнята у сфері духовної творчості чи діюча на тлі громадянських інтересів, прагне утвердити свою індивідуальність [54, 166].
Система цінностей перебуває в усіх витворах духовного виробництва, в усіх напруженнях, властивих творчому процесу, і в жодному з них не втілюється до кінця, повністю. Ціннісний зміст ніби-то переходить із однієї сфери в іншу, приковуючи суспільну думку до найбільш важливого і суттєвого з точки зору даного момента. Воно підіймається на поверхню у публіцистичному виступі і відходить у глибину, ховаючись від повсякденних інтересів доти, доки нові життєві потреби не розкриють усієї значимості того чи іншого витвору, створеного десятки чи сотні років тому, для сучасників. Ті результати духовної діяльності, які не переплітаються з цим невловимим і всюдисущим духом часу, представляють собою шлак і сміття культури.
Крім того, приступаючи до наукового дослідження, варто врахувавти вплив виключно людського потягу до хибного абстрагування, до наукових класифікацій, до надуманих критеріїв схожості та відмінності. Досить часто учений, який щиро вважає, що спирається у своїх міркуваннях лише на об'єктивні факти, насправді опиняється в полоні особистих інтересів, потреб, бажань і страхів. Організоване сприйняття (систематизоване і рубрикіфоване) може допомогти ученому, але може й нашкодити, оскільки надає особливої здатності одним аспектам реальності, а втой же час ігнорує чи відмовляє у значимості іншим. Учений повинен розуміти, що хоча природа й надсилає нам деякі натяки, хоча вона й містить деякі природні основи для класифікації, ці основи мінімальні. Існує неминуча людська пристрасть до штучних класифікацій та непоборне бажання нав'язати свою точку зору природі. До того ж, в такій ситуації ми мало прислухаємося до пропозицій самої природи, але значно більшою мірою керуємося внутрішніми спонуканнями, слідуємо своїм неусвідомленим цінностям, переконанням, інтересам. Якщо ідеальна мета науки полягає в тому, щоб звести до мінімуму вплив людських детермінант, то до цієї цілі нас наблизить не заперечення людського фактора в науці, а постійне і все більш глибоке його пізнання.
Та А.Маслоу заспокоює тих, хто присвятив себе служінню чистої науки: уся ця розмова про цінності в кінцевому результаті буде корисною і для їх, оскільки висновки, яких дійшли, повинні здійснювати вплив на поглиблення знань про природу, адже тільки вивчаючи пізнаваючого можна наблизитися до якогось розуміння пізнаваного [96].
Тривалий час існувала думка про те, що всі потреби побудовано за зразком первинних нужд, що культурні потреби поводять себе так само, як фізіологічні. Але сьогодні ми можемо цілком упевнено сказати, що це не так. Більшу частину людських потреб не можливо ізолювати, переважна їх частина не має локальної соматичної основи. Практично жодна з потреб не виникає уособлено, у відриві від інших (якщо людина хоче заробити гроші, то це ніяк не означає, що її радує шурхіт купюр та дзвін монет). Чому б нам не взяти за зразок мотивації потребу такого роду, хоча б ту ж потребу в грошах? Замість того, щоб досліджувати "чистий" фізіолгічний стан, або, точніше, певну паріцальну потребу, наприклад голод, було б правильно заглибитися у вивчення потреб більш фундаментальних, на зразок потреби в любові. Сьогодні, спираючись на наявні дані, ми можемо з упевненістю заявити, що якими б великими не були наші знання про голод, вони ніяк не допоможуть нам зрозуміти прагнення до любові. У нашому розпорядженні є багато антропологічних даних, які вказують на те, що люди набагато менше відрізняються один від одного у своїх фундаментальних потребах, ніж у повсякденних, усвідомлюваних бажаннях. На користь цього твердження говорить той факт, що представники різних культур вдаються до різних, іноді зовсім протилежних способів задоволення однієї й тієї ж потреби, наприклад потреби у взамоповазі. В одній культурі для задоволення цієї потреби людині варто стати гарним мисливцем, у іншій – лікарем, у третій – відважним воїном, у четвертій – бути емоційно стриманою людиною… Очевидно, що мета більш універсальна, ніж засоби її досягнення, тому що засоби обв'язково піддаються впливам конкретних особливостей культури, традицій і стереотипів.
Слід раз і назавжди відмовитись від безглуздих спроб перерахувати і каталогізувати людські потреби та бажання. Можна навести кілька теоретичних доводів, що переконають нас у теоретичній незабезпеченості подібних переліків. По-перше, будь-яка каталогізація означає рівноправність усіх складових каталогу. По-друге, сама структура каталогу, саме присвоєння деяким потребам інвентарних номерів, передбачає їх взаємну ізольованість, незалежність одна від іншої. А поміж тим, жодна із людських потреб, жодне із людських бажань не може бути відлученим від інших потреб і бажань. По-третє, такі переліки складаються як правило, на основі зовнішніх, повсякденних проявів, а це означає, що в них немає місця новому знанню про динамічну природу потреб. Наприклад, у таких каталогах не може бути відображено парадокс, який полягає в тому, що одне бажання є способом вираження інших бажань.
Дьюї і Торндайк підкреслили один важливий момент мотивації, який абсолютно не враховувався більшістю учених, а саме, можливість здійснення мотиву. Зазвичай людина не бажає нездійсненного ( усвідомленого прагнення). Ми більш реалістичні у своїх претензіях. Отримавши більшу зарплату, люди відразу ж ловлять себе на бажанні купити щось таке, про що до цього навіть не мріяли. Середній житель нашої держави, як правило, мріє про новий автомобіль, холодильник, телевізор і мріє про придбання цих речей також і тому, що у нього є можливість їх придбати. Він не мріє про яхту чи літак, тому що вони йому не по кишені. Скоріш за все, навіть у своїх несвідомих бажаннях він не відчуває потреби купити яхту чи літак.
Раніше ми вже наводили декілька прикладів, що показують нам, яким же чином задоволення і фрустрація потреб впливають на інтереси людини та її самореалізацію.
Не відмовляючись від висунутої нами закономірності, згідно з якою виникнення вищих потреб безпосередньо пов'язане із задоволенням нижчих рівнів, ми не можемо обійти своєю увагою один очевидний феномен. Ми говоримо тут про те, що один раз виникнувши у свідомоті людини, ці більш високі потреби, а відповідно і більш високі цінності уже мало залежать від міри задоволення нижчих потреб, тобто набувають функціональної автономії. Часто люди, що досягли вищих рівнів мотиваційного життя, зневажливо ставляться до нижчих потреб, задоволення яких дало можливість їм жити високим життям, відкидають їх значення та вплив з такою ж переконаністю, з якою діти відмовляються від цінностей своїх батьків.
Можна з упевненістю сказати, що багатство так званих моральних проблем і моральних запитань виклакане саме нестачею любові до життя, обумовлене відсутністю базового сприйняття дійсності або ж є прямим наслідком притаманного нам базового незадоволення. Варто лише раз зануритися у атмосферу язичницького сприйняття життя, відчути любов до нього в усіх його проявах, і тут же багато з існуючих нині проблем здадуться несуттєвими, неважливими. Це спостереження надихнуло нас на думку, що схильність ставити багато із тих запитань, які ми за звичкою відносимо до розряду моральних, етичних або ціннісних – насправді психопатологічна схильність. Це та психопатологія, яка притаманна середньостатистичній людині. Те, що середньостатистичний індивідум сприймає як конфлікт, те, що прирікає її на муки ціннісного вибору – для самоактуалізованої людини це навіть не питання. Складні запитання, пов'язані з любов'ю та дружбою, проблеми взаємостосунків з протилежною статтю, які для звичайних людей обертаються на поле битви, стають гладіаторською ареною – не питання і не проблема для самоактуалізованої людини, оскільки в дружбі і в коханні вона бачить тільки приємну можливість для співробітництва. Для неї не існують проблеми батьків та дітей, конфлікт поколінь – не конфлікт для неї.
Особливе місце у теоретичній розробці проблеми самореалізації особистості займає питання її мотивації, природи тих стимулів, котрі пробуджують ініціативу, мобілізують здібності людини, концентрують її волю у певному напрямку. В загальному плані зрозуміло, що самоактуалізація збуджена економічними, соціальними і політичними інтересами. Перетворення суспільних інтересів у індивідуальні мотиви поведінки не може бути зведеним до протилежності добра і зла, егоїзму та альтруїзму, усі ці форми активності при певних обставинах є необхідними формами самоствердження. Слід розглянути місце інтересів у системі соціальних відношень, формування інтересів, тобто вибір суб'єктом відповідно для нього об'єктивно можливого напрямку діяльності, який відбувається усвідомлено, тобто за допомогою свідомості. Але інтереси та потреби існують не лише як спрямованість, але і як діяльне відношення людини до об'єктивних тенденцій суспільного розвитку.
Потреби, інтереси та цінності, насамперед, містять у собі вибіркове ставлення суб'єкта до об'єктивної можливості, тенденції суспільного розвитку, відношення до тих об'єктів, котрі виникли в результаті реалізації цієї можливості. Тому реалізація досліджуваних категорій в цілому – це не лише вплив на оточуючий світ і породження у ньому тих чи інших змін, але й суспільний акт становлення особистості. Інтерес – це позиція суб'єкта по відношенню до людей, суспільства, яку він утверджує у своїх діях. Об'єктивні інтереси суб'єктів виступають у якості об'єктивного виявлення їх суспільних відношень, у яких полягають можливості їх соціального самоствердження. Саме це і є сутністю інтересів, їх основним змістом.
Основною специфікою людської діяльності є її включеність у світ соціальних стосунків. Інтерес в такому розумінні виявляється на всіх рівнях активності суб'єкта (у мріях, планах, практичних діях, у створюваних людиною організаційних структурах як засобах реалізації її іцнтереса), в усіх сферах її особистого життя, в науці, мистецтві, спорті, грі.
Зв'язок між потребами, інтересами і цінностями складний і багаторазово опосередкований. Цінність пов'язана з інтересами людей різними способами:
через систему розподілу праці;
через основні зв'язки, які зберегаються між тим, хто створює духовні цінності, і оточуючим його життям, побутом, повсякденними прагненнями людей;
через визнання чи невизнання значимості тієї чи іншої цінності з боку публіки, аудиторії, ідеології і культури;
через важелі фінансового, ідейного, соціально-психологічного впливу на внутрішній світ творця цінностей і на засоби його діяльності [54, 170].
Однак, найбільш дієвою формою зв'язку між цінностями та інтересами виявляється зв'язок між певними традиціями, напрямками, школами духовної творчості та політичними інститутами, що визначають життя суспільства в даний момент.
Однак, щоб повніше розкрити спосіб впливу цінностей на інтереси і потреби людини, а, відповідно, щоб підійти до питання про механізм формування нових потреб задля повної самореалізації особистості, необхідно розкрити специфіку існування цінностей в рамках форм духовного виробництва що склалися, і проаналізувати спосіб переходу цих цінностей в мотивацію поведінки.
Найяснішим тут виявляється зв'язок між наукою і покладанням цілей як формою раціональної мотивації людської діяльності. Ціннісний аспект науки розкривається в понятті знання істини.
Хоча наука і мистецтво відіграють досить важливу роль у суспільному житті, вони все ж не вичерпують усього багатства ціннісних відносин. Щоб досягнути більш повного уявлення про систему цінностей, необхідно підійти до аналізу її становлення історично.
На перших порах зміст цінностей, як особливих продуктів людського духу співвідноситься з істиною, добром і красою. Епоха Відродження пробиває перший проблиск у цьому баченні цінностей. Людина, особистість, її внутрішнє багатство і гідність стають в один ряд з істиною, добром і красою. Більше того, вона стає центральним пунктом системи цінностей, її правоправним носієм.
Наступний важливий крок – проголошення ідеалу рівності, свободи особистості, а також справедливості як необхідних компонентів гідного існування людини. Класичний ряд доповнюється цінностями соціальнополітичного порядку. Це розширює зміст культури. У ценрі суспільної свідомості опиняються не лише питання співвідношення між істиною, добром і красою, але й проблема взаємодії матеріальних нужд людини, її необхідних потреб, соціально-політичних умов існування і духовного багатства [54].
Наука базується на людських цінностях і сама по собі є ціннісною системою. Наука породжена потребами людини: емоційними, когнітивними, експресивними та естетичними, задоволення яких виступає як кінцевий орієнтир, як мета науки. Задоволення потреби є "цінністю". Дане твердження є однаково справедливим по відношенню до будь-якої потреби в істині або визначеності. Естетична потреба лаконічності або ємкості, тендітності, простоти, точності, охайності є цінною для математика та іншого ученого так само, як і для ремісника, художника чи філософа.
Крім естетичних цінностей будь-який учений розділяє основні цінності культури, що виростила його. У нашому суспільстві такими цінностями є чесність, гуманізм, повага до діяльності, служіння суспільству, демократичне право кожної людини на свободу вибору, нехай навіть цей вибір буде помилковим, право на життя, право на отримання медичної допомоги та позбавлення від болю, на взаємодопомогу, порядність, справедливість і т. д.
Цілком очевидно, що такі поняття як об'єктивність, та об'єктивне спостереження вимагають переосмислення і нових визначень. Об'єктивний підхід з притаманним йому прагненням відректися від людських потреб і цінностей, на зорі науки, безсумнівно, мав прогресивне значення, оскільки дозволяв залишити без уваги теологічні та інші нав'язані зверху догми, які заважали сприйняттю фактів у їх чистому вигляді, без упередженості. Сьогодні він необхідний нам так само, як і в епоху Ренесансу, тому що людина, як і раніше, надає перевагу не сприйняттю фактів, а тлумаченню їх. Не дивлячись на те, що релігійні інститути сьогодні уже не представляють особливої загрози для науки, ученому доводиться протистояти політичним і економічним догмам.
Цінності спотворюють сприйняття природи, суспільства і людини, і для того, щоб людина не обманювалася у своєму сприйнятті, вона має постійно усвідомлювати факт присутності цінностей, повинна розуміти, який вплив вони здійснюють на її сприйняття, і, озброївшись цим розумінням, вносити необхідні корективи. (Говорячи про спотворення, ми маємо на увазі накладання особистісного аспекту сприймання на реально існуючі аспекти пізнаваної людиною реальності) [96, 44]. Вивчення цінностей, потреб, бажань, переконань, страхів, інтересів і неврозів повинне передувати будь-якому науковому дослідженню.