5. Соціальна політика держави і управління нею.

Для регулювання соціально-трудових відносин держава створює систему програм, яка охоплює такі напрямки, як: зайнятість, соціальна політика, умови праці, міграційна і демографічна політика.

Зокрема, соціальна політика – це стратегічний соціально-економічний напрям розвитку суспільства. Вона являє собою систему управлінських, організаційних, регулюючих дій і заходів, спрямованих насамперед на забезпечення зайнятості громадян, їх всебічний розвиток, гарантування відповідного рівня їх життя і праці, на соціальний захист населення.

Пріоритетним механізмом соціальної політики є соціальне управлінця та регулювання соціальних процесів.

Мета соціальної політики полягає у цілеспрямованому формуванні і визначених умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, повного розкриття творчого потенціалу людини, підвищення рівня та якості життя громадян на основі стимулювання трудової і господарської активності населення, а також досягнення в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та цілісності.

Задачі соціальної політики

• стимулювання економічного зросту та підпорядкування виробництва інтересам споживання

• посилення трудової мотивації та ділового підприємництва

• забезпечення відповідного рівня життя і соціального захисту населення

• збереження культурної та природної спадщини, національної своєрідності та самобутності

Суб'єктами соціальної політики – є люди, держава, суспільство, соціальні інститути і товариства, політичні партії, громадські організації, колективи, профспілки, спілки підприємців, різноманітні фонди тощо.

Водночас, базовим суб'єктом є особистість, оскільки жодне завдання соціального розвитку і соціальної політики не може бути здійснене, якщо не будуть створені умови для самореалізації особистісного потенціалу людини.

Важливим суб'єктом соціальної політики у сучасних умовах є держава. За своїм потенціалом вона переважає можливості інших суб'єктів цього процесу.

Держава розробляє та здійснює комплекс заходів, які охоплюють різні сфери розвитку суспільства, а саме:

> сферу праці, соціально-трудових відносин;

> сферу доходів населення;

> проблеми зайнятості, регулювання ринку праці;

> міграційні процеси;

> соціальну сферу;

> демографічні процеси;

> питання екологічного стану суспільства.

Роль політичних партій, політичних формувань як суб'єктів соціальної політики визначається ефективністю їхньої політики, зв'язком із життєвими потребами народу, їх здатністю своєю діяльністю збагачувати соціальний потенціал суспільства.

Громадські організації як суб'єкт соціальної політики, виражаючи інтереси різних соціальних груп, спільнот, класів, верств суспільства, здатні зробити значний внесок у соціальний розвиток суспільства.

Серед громадських організацій найважливіше місце належить профспілкам.

Профспілки – це масове самокероване громадське об'єднання трудящих певної галузі або суміжних галузей для захисту і представництва їхніх соціальних інтересів. Профспілки - це найбільш масове об'єднання трудящих, доступне для всіх. Для вступу в профспілку необхідно тільки визнання об'єднання і пов'язаної з цим товариської дисципліни незалежно від рівня кваліфікації, освіти, політичних орієнтацій, статі, віку, національності.

Профспілки за своїми цілями та інтересами перебувають ближче порівняно з іншими громадськими організаціями до економіки, виробництва.

Соціальна політика покликана акумулювати, фокусувати, відбивати стан країни та ситуацію у суспільстві, потреби і цілі соціального розвитку.

Соціальна політика об'єктивно залежить від економічного стану країни. Рівень зайнятості, оплати праці, можливість надання безкоштов­них соціальних послуг (освіта, охорона здоров'я, культура тощо), підтримка незахищених верств населення, якість життя у цілому визначаються у вирішальній мірі наявністю товарів та послуг, що має суспільство для свого споживання.

Тобто джерелом надійності та перспективності соціальної політики та захисту громадян є стабільна економіка, збільшення кількості робочих місць.

З другого боку, сама соціальна політика має певну самостійність і чинить значний вплив на динаміку економічного розвитку. Соціалізація виробництва сприяє зростанню його ефективності. Вона може здійснюватися шляхом:

• розвитку соціалізованих форм власності (оренди, кооперування, різних видів володіння трудовими колективами своїми підприємствами) у сполученні з розвитком соціального партнерства як засобу захисту інтересів працюючих;

• участі працюючих безпосередньо або через профспілки у прийнятті рішень на всіх рівнях економіки;

• посилення контролю за адміністрацією через входження працівників до наглядових рад підприємств, незалежно від форм власності.

Соціальна політика визначає ситуацію з пропозицією праці на ринку праці, кваліфікаційними характеристиками трудового потенціалу (підготовка та перепідготовка кадрів), з міграцією дефіцитної робочої сили, із репродуктивною поведінкою населення (дітонародження), демографічною ситуацією. Без цілеспрямованої соціальної політики неможливе нормальне відтворення ні населення, ні ресурсів праці, ні громадського продукту у цілому.

Соціальна політика впливає на ефективність економіки через такі соціальні важелі як соціальна стабільність у суспільстві, посилення трудової мотивації працівників та мотивації ділового підприємництва, розвиток соціальної активності громадян, соціальна відповідальність виробника товарів та послуг, дотримання соціальної справедливості у реалізації економічних відносин у всіх сферах відтворювального процесу (виробництво, розподіл, обмін, споживання) тощо.

Соціальна політика відбиває також політичні процеси, що від­буваються у суспільстві. Йдеться про систему влади у країні, її здат­ність відбивати інтереси суспільства, можливості виробітку ефективних рішень із соціального розвитку на всіх рівнях, реалізовувати прийняті рішення.

У той же час ефективність функціонування політичної системи, виконання владних повноважень на всіх рівнях залежить від того, наскільки соціальна політика відбиває інтереси суспільства в цілому, у конкретній галузі, регіоні, конкретного підприємства, окремого громадянина і знаходить підтримку у суспільстві. Відсутність коштів на реалізацію соціальних заходів, що визначаються суспільством як мінімально необхідні, не може бути виправданням за незабезпеченість соціального захисту населення через те, що відповідальність за економічний стан країни також несуть владні структури.

Конституція нашої держави визначає, що Україна є соціальною державою. Це означає, що політика держави повинна бути спрямована на створення умов, які забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини. Реалізацію цієї функції соціальна держава здійснює через соціальну політику.

Зміст соціальної політики складають заходи, що забезпечують зайнятість населення, соціальні гарантії, свободу підприємницької діяльності, умови адаптації населення до ринку праці, соціально справедливий розподіл національного доходу, у тому числі на користь незаможних та соціально незахищених, підвищення економічної та соціальної активності громадян тощо.

Зміст сучасної соціальної політики відбиває заходи, що властиві будь якому демократичному суспільству, а також такі, що характерні для перехідного періоду у стані кризового розвитку економіки. Останні мають наступні характерні риси:

Адресність соціальних виплат означає, що в умовах обмежених коштів у бюджеті на соціальні потреби ці виплати треба спрямовувати на підтримку населення з низькими доходами та соціально незахищених людей.

Замовний принцип соціальної політики. У відповідності з цим принципом громадянин особисто звертається до держави за певними послугами на пільговій або безкоштовній основі, якщо він має на те право (пільгова оплата комунальних послуг, проїзду міжміському транспорті, отримання пенсії тощо).

Розмежовування безкоштовності та доступності соціальних послуг. Перехід до ринкової економіки пов'язаний з розвитком комерційних видів послуг, особливо у сфері освіти, охорони здоров'я тощо. З другого боку, держава має бюджетні обмеження у безкоштовному наданні цих видів послуг. В цих умовах держава повинна, використовуючи обгрунтовані норми споживання, визначати, який набір послуг має соціальну значимість і залишається для населення безкоштовним, а за які послуги буде платити само населення.

Підвищення ролі страхування від ризиків у соціальній політиці. З переходом до ринкової економіки держава перестає надавати соціальні послуги всім у рівній мірі та починає широко використовувати практику виплату разі, коли настає страхова подія. При цьому розміри страхових виплат залежать від перерахованих внесків громадянином або роботодавцем на покриття ризиків.

Муніципалізація соціальної політики означає, що суспільно обґрунтовані потреби населення конкретної території повинні задовольнятися на муніципальному рівні, де є можливість забезпечити адресність та доступність соціальних послуг, їх цільову спрямованість, визначити реальну необхідність громадянина у соціальній допомозі. Якщо деякі муніципалітети не мають необхідних фінансових можливостей, то через систему міжбюджетних відносин державний бюджет повинен забезпечити гарантії у проведенні єдиної соціальної політики не нижче певного загальнодержавного рівня забезпеченості.

Основними напрямками соціальної політики держави є:

У галузі праці та трудових відносин - створення економічних та соціальних умов для значного підвищення результативності праці, трудової активності, розвитку підприємництва та ділової ініціативи, а також впровадження надійних механізмів дотримання підприємствами усіх форм власності правових гарантій, що надані працівникам найманої праці, у тому числі з своєчасної й повної оплати праці, соціального страхування, охорони, умов та режиму праці.

У галузі оплати праці – забезпечення зростання реальної заробітної плати працівників у тісному зв'язку з результатами їх роботи, кваліфікацією та професіоналізмом. Оплата праці повинна стати головним джерелом грошових надходжень населення; підвищення рівня державних гарантій оплати праці з метою виведення працюючих громадян із числа бідного населення; досягнення такого рівня заробітної плати найманих працівників, який дозволив би забезпечити стійкий платоспроможний попит населення та економічні стимули для розвитку виробництва, а також активізувати особисту участь працівників у своєму соціальному забезпеченні та страхуванні, став би надійним джерелом інвестицій на цілі соціального розвитку.

У галузі реформування системи охорони праці - підвищення відповідальності роботодавців за покращення умов та охорони праці, поступовий перехід від системи пільг та компенсацій, що надаються працівникам за несприятливі умови праці, до системи безпечної та комфортної праці. Досягненню цього можуть сприяти, з одного боку, покарання роботодавця за незабезпечення нормальних умов праці, з другого - заохочення його у разі істотного покращення умов праці на підприємстві.

У сфері захисту трудових прав громадян - докорінне оновлення трудового законодавства; розвиток соціального партнерства.

У галузі зайнятості населення та розвитку кадрового потенціалу - забезпечення раціональної структури зайнятості населення, досягнення збалансованої чисельності персоналу та робочих місць, запобігання масового безробіття, створення нових та підвищення ефективності існуючих робочих місць, розвиток кадрового потенціалу, вдосконалення системи навчання, перенавчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, зріст мобільності трудових ресурсів.

У галузі міграційної політики - подолання стихійного розвитку міграції, виробіток важелів впливу на цей процес, зниження негативних наслідків для суспільства та держави, підвищення ефективності використання потенціалу мігрантів. Головним принципом міграційної політики є пріоритет державних інтересів у ході її реалізації та при розробці імміграційного законодавства.

У галузі державного соціального страхування - створення фінансово-стійкої системи, що забезпечує громадянам встановлені державні гарантії із захисту від соціальних та професійних ризиків. Важливо забезпечити реалізацію основних принципів соціального страхування:

• відповідальність суспільства та держави за дбайливе відношення до особи;

• державні гарантії, пов'язані із забезпеченням соціального страхування;

• відповідальність страхувальника та страховика за забезпечення прав застрахованих осіб та особисту відповідальність працівників за охорону свого здоров'я та працездатності.

У галузі реформування пенсійного забезпечення — створення умов для розвитку страхових принципів у пенсійному законодавстві, більш повного урахування результатів трудової діяльності працівника, підвищення особистої відповідальності за рівень матеріальної забезпеченості при його виході на пенсію.

Пенсійне забезпечення в Україні перебуває у стані реформування. Закон "Про обов'язкове державне пенсійне страхування", що прийнятий Верховною Радою, передбачає трьохрівневу систему пенсійного страхування. Першим рівнем є солідарна система пенсійного страхування, як та, що зараз діє. Зміст її у тому, що за рахунок внесків у Пенсійний фонд, які здійснює роботодавець у визначеному відсотку до суми, що пішла на оплату праці найманих працівників, виплачується пенсія поколінню працівників, які вже вийшли на пенсію. Другим та третім рівнем визначені системи накопичувального державного та недержавного пенсійного забезпечення, яке передбачає відкриття персональних інвестиційних рахунків кожного працівника. Кошти на майбутню пенсію будуть накопичуватись за рахунок внесків відповідно роботодавця та працівника, причому роботодавець перераховує на персональний рахунок працівника законодавчо визначений процент від суми отриманої заробітної плати. Суму внесків із власного доходу працівник визначає самостійно.

Необхідність переходу до накопичувальних систем визначається наступними обставинами.

По-перше, це дає змогу кожному працівникові особисто потурбуватися про своє матеріальне забезпечення у старості.

По-друге, розвиток демографічної ситуації на Україні може привести до банкрутства солідарної системи. Згідно з інформацією Мінпраці України за останні три десятиріччя кількість людей старшого та похилого віку у загальній структурі населення збільшилася на 6,5% і складала (на І січня 2001 р.)20,5%. Згідно з демографічним прогнозом у 2015 р. їх кількість збільшиться до 22 %, а до 2026 р. - до 27%. Це означає, що діюча солідарна система пенсійного забезпечення не дасть можливості виплачувати пенсії теперішньому поколінню працівників навіть на рівні прожиткового мінімуму.

Державна соціальна політика відносно сім'ї, жінок та дітей передбачає:

• забезпечення необхідних умов для реалізації сім'єю її економічної, відтворювальної, виховної та культурно-психологічної функцій, підвищення якості життя сімей;

• створення сприятливих умов для повної та рівноправної участі жінок у політичному, економічному, соціальному та культурному житті;

• забезпечення прав дітей та молоді на повноцінний фізичний, інтелекту­альний, моральний та соціальний розвиток.

Регіональні аспекти соціальної політики.

Метою регіональної соціальної політики є збалансований регіональний розвиток, який гарантує рівну якість та умови життя населення незалежно від регіону, у якому люди живуть і працюють.

Основними напрямками регіональної соціальної політики є:

• зрівняння міжрегіональних відмінностей у доходах населення, рівні зайнятості, соціальній інфраструктурі, транспортній мережі, комунікаціях, стані довкілля тощо;

• забезпечення на усій території країни державних стандартів та гарантій диференційованих з урахуванням об'єктивних особливостей регіонів;

• надання регіональним органам влади можливостей забезпечення мінімальних державних стандартів;

• зрівняння можливостей проведення соціальних реформ у регіонах із різними стартовими умовами.

Стратегічні напрямки соціальної політики фіксуються у "Основах внутрішньої та зовнішньої політики України", які згідно з Конституцією України (ст. 85) визначаються Верховною Радою. Вони повинні обов'язково враховуватися при розробці соціальної політики на певному етапі розвитку, на певний термін часу. Верховна Рада приймає закони, які визначають соціальну політику у різних сферах життєдіяльності суспільства (зайнятість, соціальний захист населення, соціальні гарантії, охорона здоров'я, освіта, охорона праці тощо).

На основі Конституції України, прийнятих Верховною Радою законів, нормативних указів президента Кабінет Міністрів України як орган виконавчої влади безпосередньо розробляє та забезпечує реалізацію соціальної політики. У відповідності з наданими йому повноваженнями Кабмін здійснює державне управління та регулювання у соціально-економічній сфері; приймає державні програми (наприклад, "Комплексну програму реалізації стратегії подолання бідності"); прогнозує соціально-економічний розвиток країни; визначає джерела фінансування державних програм розвитку різних сфер суспільного життя, у тому числі і соціальної Проведення у життя державної соціальної політики, управління » соціальним розвитком забезпечується створенням та діяльністю ф відповідних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів).

Роль органів виконавчої влади у розробці та реалізації соціальної політики диференційована. Деякі з них є галузевими органами управління частиною соціальної сфери (наприклад, Міністерство освіти та науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство культури). На відміну від них Міністерство праці та соціальної політики є державним органом виконавчої влади, який відповідає за здійснення єдиної державної політики у галузі праці, зайнятості, соціального захисту населення. Він координує діяльність у цій сфері інших державних органів виконавчої влади та органів виконавчої влади на місцях.

Міністерство праці та соціальної політики, на основі повноважень, наданих йому урядом, визначає шляхи та засоби реалізації консти­туційних прав громадян на працю та її охорону, винагороду за працю, захист від безробіття, пенсійне забезпечення та соціальне обслуго­вування. На нього покладена розробка та реалізація основних напрямків та пріоритетів державної соціальної політики, формування проектів державних соціальних програм та координаційно-методичне забезпечення їх виконання, розробка соціальних нормативів та соціальних стандартів, заходів по підвищенню організації оплати праці, пенсійного забезпечення, системи соціальної допомоги по державній підтримці сім'ї, материнства та дитинства, інвалідів, ветеранів, а також по розвитку соціального страхування.

До числа головних задач Мінпраці відносяться:

• розробка та координація державної політики у галузі народонаселення;

• регулювання ринку праці;

• розвиток системи соціального партнерства;

• забезпечення ефективної зайнятості населення;

• формування раціональної системи робочих місць;

• реформування кадрового потенціалу та професійної орієнтації;

• забезпечення професійної підготовки та перепідготовки населення.

На Мінпраці покладено формування законодавства в галузі праці, зайнятості та соціального захисту населення, яке б відповідало вимогам соціально-орієнтованої економічної політики держави, забезпечення контролю за правильним та однаковим його застосуванням.

Управління соціальною політикою, реалізація відповідних законодавчих актів, програм та заходів здійснюється також через органи місцевого самоврядування шляхом розмежування предметів завідування та повноважень і формування на місцях відповідних функціональних підрозділів (управлінь, служб, відділів тощо). Слід підкреслити, що регіональні проблеми у соціальній сфері відбиваються у соціальній регіональній політиці.

Механізм управління соціальною політикою включає багато економічних, політичних, організаційних, адміністративних морально-культурних важелів. Головнішими з них є державний та місцеві бюджети, податкова система, митне регулювання, соціальна стандартизація.

Розробка та впровадження соціальної стандартизації є об'єктивно необхідними та обумовлюються потребами підвищення рівня управління соціальними процесами. Механізм управління соціальними процесами в умовах переходу до ринкової економіки може ефективно працювати тільки на основі системи державних мінімальних соціальних стандартів (ДМСС). ДМСС - це соціальні гарантії на мінімальному рівні, які виходять з наявних можливостей. Механізм ДМСС дозволяє визначити важливіші напрямки фінансування соціального розвитку за рахунок бюджетів усіх рівнів та позабюджетних фондів, а також мінімально необхідний рівень гарантій соціального захисту у наступних галузях та сферах:

• грошових доходів населення;

• соціальної матеріальної підтримки громадян;

• освіти;

• охорони здоров'я;

• культури;

• житлово-комунальній сфері;

• юридичної допомоги громадянам.

На рівні підприємства соціальна сфера є предметом як стратегіч­ного планування (виробітку власної мікросоціальної політики на підґрунті державної та регіональної соціальної політики), так і оперативного (середньострокового) управління.

Соціальний розвиток організації означає досягнення бажаних перемін у її соціальному оточенні.

Управління соціальним розвитком підприємств уявляє собою специфічний вид менеджменту, який має свій об'єкт, свої методи, форми виробітку та реалізації управлінських рішень. У цьому виді управлінської діяльності використовується сукупність способів, прийомів, процедур, які дозволяють вирішувати соціальні проблеми на підґрунті наукового підходу, Цілі соціального розвитку організації

• удосконалення соціальної структури персоналу, його демографічного та професійно-кваліфікаційного складу, у тому числі регулювання чисельності працівників, підвищення їхнього загальноосвітнього та культурно-технічного рівня

• покращення ергономічних, санітарно-гігієнічних та інших умов праці, охорони

• праці та забезпечення безпеки працівників

• стимулювання засобами як матеріальної винагороди, так і морального заохочування ефективної праці, ініціативного та творчого відношення до справи, групової та індивідуальної відповідальності за результати спільної діяльності

• створення та підтримка у колективі здорового соціально-психологічного

• клімату, оптимальних міжособистих та міжгрупових зв'язків, які сприяють злагодженій та дружній роботі, розкриттю інтелектуального та морального потенціалу кожної особи, задоволеності спільною працею

• забезпечення соціального страхування працівників, додержання їх соціальних гарантій та прав

• зріст життєвого рівня працівників та членів їх сімей, задоволення потреб у

• .житлі та побутовому обслуговуванні, продуктах харчування, промислових товарах та різноманітних послугах, повноцінне використання дозвілля

знання закономірностей протікання соціальних процесів, точного аналітичного розрахунку. Більш докладно ці питання розглядаються у дисципліні "Управління персоналом".