5. Умови дійсності правочинів

Вимоги, яким повинен відповідати правочин називаються умовами його дійсності. Такий підхід є виправданим за того, що основні відносини повинні регулюватися законом, а підзаконне регулювання повинне бути зведене до мінімуму. Законодавець в ст. 203 ЦК встановив загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. До них віднесено такі:

1.Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Цим досягається стабільність цивільного права, зменшується можливість його довільного трактування. Разом з тим така вимога неоднозначна, оскільки в ній по-суті міститься два взаємовиключні принципи: домінанти права і домінанти закону. При цьому усупереч Конституції України проведено як домінуючий все-таки другий.

2.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Такий підхід надає можливість диференціювати підходи до визнання правочинів недійсними відповідно до визначеного безпосередньо законом змісту тих чи інших правочинів: котрі укладаються малолітніми, неповнолітніми чи обмежено дієздатними.

3.Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Інакше – волевиявлення повинно співпадати із волею на учинення правочину, його мотивом та метою.

В науці сформувалися три основні напрями щодо правового значення волі та волевиявлення: 1) надання пріоритету волі сторони в правочині «теорія волі», що набуло поширення завдяки німецькій правовій доктрині за якої волевиявлення є лише засобом для розпізнавання волі; значення має не те, що сказано, а те, що в дійсності малось на увазі; 2) теорія волевиявлення або прояву чи довіри, яка розглядає лише волевиявлення і базується на так званій довірі до зовнішніх фактів; 3) компроміс який базується на теорії необхідності однакового врахування значення волі та волевиявлення, а також їх єдності.

4.Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. За такої конструкції складається враження про імперативність вимог щодо форми правочину. Закон допускає відхід від встановленої форми на розсуд і відповідальність учасників правочину. Якщо вони відхиляються від встановленої законом форми правова охорона такому правочину не надається. В ч.1 ст.218 ЦК встановлено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Цим упереджується можливість укладення фіктивних правочинів – учинених без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК). Але це не говорить про те, що такі правочини неможливі взагалі.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Така вимога зумовлена Конвенцією про права дитини та Декларацією прав дитини, згідно котрих держави-учасниці цих міжнародно-правових актів повинні забезпечити такий захист і турботу, які необхідні для його достатку. Майнові інтереси дитини охороняються також ст. 17 ЗУ “Про охорону дитинства”. Харитонов Є.О. слушно відніс таку вимогу законодавця до спеціальних умов дійсності правочинів.

Крім загальних умов правочину щодо окремих з них встановлені спеціальні вимоги.