Компоненти категорії інтенсивності
Понятійними одиницями категорії інтенсивності, які відображають когнітивні процеси та семантичні зрушення, є:
інтенсив – це лексема із загальним значенням підсилення статичної і динамічної ознак, яка виникає в результаті певного процесу;
інтенсивність – це ступінь підсилення кількісного вираження та міри експлікативності значення явищ, процесів, властивостей;
градація (лат. gradatio – поступове підвищення, посилення, від gradus – крок, ступінь) – розташування послідовно нагромаджуваних семантично близьких компонентів у напрямі поступового наростання, посилення (з відповідним наростанням) інтенсивності їх значення, що засвідчує «Українська мова: Енциклопедія» [138, 696];
сема інтенсивності – це мінімальна семантична одиниця виміру інтенсивності, яка сигналізує новий якісний смисл.
Услід за О.Соколовим, під семою розуміємо «дискретний (роздільний) елемент значення слова, які відображає одну із головних чи другорядних ознак предмета, явища чи процесу» [126, 40].
Аналізуючи слова інтенсивності дії, стану або ознаки, зазначаємо, що до уваги не беруться:
засоби синтаксичного повтору дієслів типу płakała-płakała, бо є лексеми szlochać, łkać ;
значення релаксації, тобто послаблення;
так звані інтенсифікатори-прислівники (bardzo, wiele, strasznie, nadzwyczaj та ін.);
контекстуально виражені інтенсиви;
компаративні форми прикметників (вищий та найвищий ступені порівняння).
Аналіз робіт, присвячених проблемам інтенсивності (дії, ознаки), виявив такі аспекти їх дослідження: семантичне наповнення інтенсивів, їх граматичні особливості, прагматичні властивості, стилістичне використання, частково – мовні засоби їх вираження (передовсім особливості інтенсифікаторів-прислівників) та деякі інші.
Унаслідок різноманітності поглядів на ці питання, а також складної семантичної структури лексем зі значенням інтенсивності виникають деякі труднощі в розмежуванні інтенсивної та неінтенсивної лексики при її зіставленні чи протиставленні.
На нашу думку, це можна пояснити тим, що значення інтенсивності передовсім аналізується за ступенем абстрактності «осмислення ознаки» (як динамічної, так і статичної), оскільки тематичні групи слів диференціюються в мові не тільки за різними лексико-семантичними параметрами, а й за певними закономірностями когнітивних процесів.
Праць, спеціально присвячених дослідженню слов’янських дієслів із загальним значенням інтенсивності, порівняно небагато. Польський мовознавець Пьотр Бонк (Piotr Bąk), аналізуючи дієслова інтенсивної дії, дає їм назву „інтенсивного роду, що означає дію, у якій не тільки результат, але й виконання відзначаються значним ступенем напруження, наприклад, przerazić, przestraszyć ” [169, 143].
Характерні особливості та способи вираження категорії інтенсивності дії на базі російської мови з’ясовує В.П. Мусієнко, зазначаючи, що „як і всяка категорія, категорія інтенсивності дії являє собою єдність протилежностей, які виражають у даному випадку міру дії і пов’язані третім, середнім членом, який містить значення інтенсивності у знятому вигляді” [92, 16]. При цьому вона наводить синтагматичні ряди дієслів „шептать – говорить – кричать, просить – клянчить – канючить ”, у яких крайні члени акцентують увагу на силі прояву дії (більшій чи меншій), а середній член може становити як норму (у такому випадку він не є маркованим за ознакою інтенсивності, як у слові „говорить” ) або з різною градацією інтенсивності (як у другому ряді слово „клянчить”).
Варто зауважити, що порівняно недавно з’явилось дослідження категорії інтенсивності дії у функціонально-семантичному аспекті на матеріалі української мови. Ольга Попенко, авторка дисертаційної роботи, розглядає цю категорію, а точніше, її змістовий бік, як таку, що має «два протилежні значення: значення підсилення (інтенсивності) і значення послаблення (релаксації), пов’язаних між собою третім, середнім членом» [108, 6]. Дослідниця відзначає залежність від певного уявлення мовця про норму вияву дії, яка має безпосередній вплив на розміщення дієслів на шкалі розгортання інтенсивності.
Частково компонент інтенсивності досліджується вченими у процесі аналізу конотації та конотaтивного компоненту, який сприймається як „надбудова”, факультативна частина значення, підтримувана рядом екстралінгвістичних факторів. Сам термін „конотація” (лат. сonnotare) з’явився у ХІХ столітті, а його виникнення пов’язують з іменем англійського логіка Джона Мілля, який антитезу „екстенція – інтенція ” перейменував на „денотація – конотація”. Слід зауважити, що конотація і досі належить до одного з найменш визначених семантичних понять. За період від часу виникнення терміна його значення неодноразово змінювалися. Наприклад, деякі науковці (Л. Згуста) пропонують розглядати його через негацію: “… всі інші компоненти лексичного значення (за винятком обсягу застосування), які не належать до десигнації…” [265, 38]. Подібне, не до кінця визначене поняття конотації, хоча й сконструйоване у позитивний спосіб, пропонує М. Комлєв. Зокрема, у дослідженні він стверджує, що конотаційна вартість слова об’єднує: 1) ідеї, 2) приналежність до стилів, 3) культурну вартість, 4) емоційність, 5) елементи знання про реальність2 [210, 125 – 144]. Ш. Баллі визначав поняття конотації як „стилістичне співзначення”, Т.Г. Винокур – як „стилістичне значення”, Г.В. Степанова – як „соціальний аспект значення”, І.П. Слєсарева – як „емоційно-експресивний аспект значення”, Л.Я. Кисельова – як „прагматичне значення”, В.Г. Гак – як „потенціальні ознаки”, Д.М. Шмельов – як „емоційні нашарування”, В.А. Маслова – як „додатковий смисл” [за: 133, 19]. А сам В.М. Телія трактує поняття конотації як „експресивно маркований макрокомпонет”[133, 19].
Вагоме теоретичне і практичне значення у польському мовознавстві посідає ґрунтовне монографічне дослідження Станіслава Ґрабяса «Про експресивність мови. Експресія та словотвір» (“O ekspresywności języka. Ekspresja a słowotwórswto”, 1981), яке присвячене синтезованому розгляду проблеми вираження експресивності у польській мові. Автор аналізує експресивні одиниці (іменники), поєднуючи методології структурального мовознавства з галузі словотвору та стилістику і соціолінгвістикою, а їх – у свою чергу – з психолінгвістикою і психологією [192].
Розглядаючи загальні теоретичні питання мовної експресії, В.А. Чабаненко розглядає експресію як „інтенсифікацію виразності, збільшення впливаючої сили сказаного, надання йому особливої психологічно мотивованої піднесеності” [144, 7]. На думку вченого, „мовна (мовленнєва) експресія – це складна стилістична категорія, що спирається на цілий комплекс психічних, соціальних та лінгвістичних чинників і виявляється як інтенсифікація виразності повідомлюваного, як збільшення впливаючої сили висловлювання” [144, 8].
У третьому розділі монографії „Основи мовної експресії” (К.: Вища школа, 1984) В.А. Чабаненко розкриває інтралінгвістичний механізм інтенсифікації мовної виразності, подає детальну характеристику тих експресивних засобів сучасної української мови, які постали на ґрунті її нормативності та породжені здатністю мовних одиниць видозмінюватись і вступати в корелятивні зв’язки. Слід зазначити, що інтенсифікація виразності елементів лексичного рівня сучасної української мови простежується вченим на матеріалі іменників, зрідка – прикметників та дієслів. За спостереженням В.А. Чабаненка, „експресивні явища, що постають на ґрунті морфологічних норм сучасної української мови (...), спостерігаються переважно в межах категорії іменника” [144, 121]. Це підтверджує також монографічне дослідження експресивної лексики української мови Н.І. Бойко [19].
На відміну від них, як показує матеріал дослідження польських інтенсивів, вони значно переважають у системі дієслів та прикметників.
Аналізуючи наукові підходи у дослідженні інтенсивних явищ у мові, можна виокремити такі основні аспекти: більшість учених розглядає лише елементи інтенсифікації мовних явищ дотично до лінгвостилістики, зокрема експресії, конотації, емоційності, ознаки яких співвідносяться зі стильовою та жанровою приналежністю мовної одиниці, а інші – з її стилістичною маркованістю. При цьому інтенсифікована виразність здатна формувати стилістичне значення мовних одиниць, різноманітність їх функцій, смислових відтінків тощо.
Саме поняття інтенсивності має більш складну смислову структуру, оскільки воно вбирає в себе, за нашими спостереженнями, такі категоріально-лексичні семи:
напружений стан збудження (szaleć, szalony);
стан піднесення та зосередження сил при здійсненні чого-небудь (śledzić, nawiedzony );
вищий ступінь у здійсненні чого-небудь та вираженні граничних властивостей суб’єкта (ujarzmić, niemiłosierny);
крайня межа у здійсненні чого-небудь та особливостях крайньої девіантної характеристики (spustoszyć, niesamowity).
Сам ефект інтенсивності підготовляється або внутрішньою формою слова, або певним його звучанням, або відображенням об’єктивно-оцінного чи суб’єктивно-ціннісного ставлення до того, що потрапляє у сферу життєдіяльності та пізнавальної діяльності людини.
Так, наприклад, у семантиці слів на зразок chamić, szaleć, gardłować, bałaganić; cholerny, kobylasty, piorunowy, niebotyczny, крім процесу дії та характеристики властивостей, наявне значення інтенсивності, носієм якого виступає внутрішня форма слова, більш чи менш прозора: іменники, які є основою для творення цих дієслів, мають яскраво виражену сему ненормованого називання (cham, szał, bałagan; cholera, kobyła, piorun, niebo), і тільки деякі іменники, наприклад, żyła, gardło, отримують додаткове посилення значення у дієсловах żyłować, gardłować, які набувають інтенсивного забарвлення процесів фізичного впливу на суб’єкт та говоріння (żyłować – використовувати і вимучувати тяжкою працею когось для власної користі, gardłować – говорити голосно і багато, завзято і часто бездумно). Як видно з наведених прикладів, „внутрішньоформна концептуальна ознака переносить у слово ті відношення, що існують в об’єктивній дійсності і відбиваються в окремому судженні” [43, 52].
Внаслідок того, що існує невідповідність між новими думками і наявними мовними засобами їх вираження, у лексико-семантичній системі виявляються такі діалектично взаємозалежні явища:
прагнення слова до однозначності та розвиток у його семантичній структурі різних значень;
метафоризація і деметафоризація як засіб нової номінації;
розвиток синонімії – розвиток антонімії;
емоційна нейтральність – розвиток емоційної маркованості;
емоційна маркованість – нейтралізація емоційної маркованості;
зближення семантики різних слів (синонімізація) – розходження значень колишніх синонімів та ін.
Це повною мірою може стосуватися і вираження категорії інтенсивності, оскільки взаємодія названих та інших протилежно спрямованих тенденцій зумовлюють постійне наповнення семантичної структури лексем будь-якої мови, в тому числі і польської.