1.2. Лінгвістичне та психологічне поняття емоції та експресії як складових інтенсивності

Із позицій дослідників інтенсивності це поняття також розглядається як міра експресивності, емоційності, оцінки, тобто як одна із категорій суб’єктивної модальності. Оскільки мова є надзвичайно складним, багатоаспектним феноменом, то вона пов’язана із такою кількістю позамовних явищ, потреб суспільства та окремої людини, що її вивчення лише в межах лінгвістики не може бути ні вичерпним, ні достатнім: потрібне кооперування наук, особливо коли йдеться про так звані порубіжні, стикові зони (наприклад, мислення як усвідомлення зв’язків у філософії, психології та мові).

На наш погляд, доцільно розкрити значення поняття емоційності як однієї зі складових інтенсивності на лінгвістичному та психологічному рівнях. При цьому необхідно зазначити, що багато проблем, пов’язаних з мовним вираженням почуттів, ще чекають на ґрунтовні опрацювання. Як зазначає Анна Ґжесюк, вчені досі не дійшли спільної думки у багатьох питаннях, які стосуються місця цієї проблематики у мовних дослідженнях; у літературі предмета постійно панує термінологічний хаос [198, 11]. Основною теоретичною думкою поняття емоційності є теза Станіслава Ґрабяса (Stanisław Grabias) про існування сконвенціалізованої зовнішньої поведінки, яка є виявом емоцій, при цьому „мова має ряд засобів і способів їх організації, які можуть бути використані до вияву почуттів і до змалювання особи мовця” [192, 17].

Огляд літератури, присвяченої експресивності, дозволяє зауважити, що терміни експресивність, експресія, емоційність, емоція, емотивність, почуттєвість використовуються паралельно, а межі їхніх значень не є чітко окресленими. На нашу думку, у цих поняттях все-таки існує певна диференціація. Якщо образно увиразнити основні терміни дослідження шляхом спостережень над їхніми функціями у мові і мовленні, то експресивність за своєю природою є більш інформаційною, тобто служить до вираження чогось (в тому числі, звичайно, й емоцій мовця), а це є необхідною умовою для будь-якого комунікативного акту. Однак подекуди додаткове значення експресивності як здатності сугестивного вираження почуттів, сили, виразності висловленого домінує у трактуванні цього поняття. Емоційність натомість виражає чисте зворушення мовця (позитивне або негативне), що може супроводжуватись піднесенням, обуренням чи будь-яким іншим зовнішнім увиразненням його переживань. До цієї ж властивості можна зарахувати емотивність, яка передовсім вживається у словосполученні емотивна функція мови. Вона реалізується за допомогою екстравербальних чинників, тобто через тон голосу, його силу, напруженість – певних ознак мовця, наприклад, його емоційного стану.

Шарль Баллі асоціює експресію із процесом вираження індивідуальних властивостей мовця, протиставляючи експресивні елементи інтелектуальним. На його думку, «механізм мовної експресивності» проявляє себе через мову афективну (або експресивну), що асоціюється з якимсь емоційним зворушенням [247, 110]. Однак тут одразу ж постає питання, що саме вказує нам на це емоційне зворушення: слова чи звороти, які виражає мова, її лексичний склад; більш або менш власний спосіб висловлення цих речень, експресивної міміки та жестів, вжитих у новому значенні слів – іншими словами, з мовлення, властивого мовцю; чи врешті-решт сама реальність, де матеріальним знаком є індивідуальне і ситуативне мовлення? Ш. Баллі говорить про три різні поняття експресивності, які необхідно розрізняти науковцеві у процесі його дослідження, щоб уникнути помилки при визначенні природи емоційності мови.

Певним парадоксом проступає теза Ш. Баллі про антиномічний зв'язок між мовою та думкою, оскільки психічні стани, які є за своєю сутністю афективними (тобто стани, для яких характерною є велика інтенсивність прояву почуттів, а також ослаблення контролю над розумом та поведінкою), мусять бути виражені в мові інтелектуальним способом. Існує певна антиномія експресії та комунікації: думка прагне до інтегральної експресії, особистої, афективної, мова натомість хоче висловлювати думку якомога швидше і ясніше, а це є можливим тільки за умови узагальнення, об’єктивізації думки, позбавляючи її в такий спосіб індивідуальних рис. Вчений, пишучи про інтенсивну емоційність, вказував на сукупність емоційного та смислового, на те, що, зрештою, важко розібратися, яке з них переважає [247, 139].

На нашу думку, власне інтенсивність значення тих чи інших лексем, які є мовними одиницями, дає право заперечити цей антиномічний зв'язок, який, здавалося б, практично неможливо виключити. Варто для прикладу навести хоча б декілька речень, у яких заміна слова призводить до якісного переходу від прихованої експресивності до виразної інтенсивності висловленого. Наприклад: Mieć silny ból zębów / Mieć wściekły ból zębów; Ten czyn jest niesprawiedliwy / Ten czyn jest oburzający.

Розуміння експресії як вираження повної особи мовця знаходимо і в працях Анни Вежбицької (Anna Wierzbicka), на думку якої, експресія – це вираження всіх психічних дій [257, 36]. У своїх працях вона приділяє велику увагу ментально-етнічним особливостям переживань, зокрема, порівнює самоконтроль британців чи японців і відзначає спонтанність, бурхливість емоцій австралійців чи надзвичайно розвинену систему лементувань і проклинань в їдиш [258, 172].

Багато дослідників відділяють експресивність від емоційності. Такої позиції дотримується Ярослав Зіма (Jaroslav Zima) [266]. До емоційності, яка ототожнюється з афективністю, він зараховує також засоби образності та мовного комізму, а в експресії вбачає ще і вияви волі.

Мовознавці, які займаються питанням вираження емоцій, звертаються зазвичай і до психологічного трактування цієї проблематики. Це має сприяти глибшому розумінню сутності емоційних процесів та окреслювати, які типи переживань виражаються через мову. На жаль, психологи досі не представили стислого визначення цих процесів, а спосіб їх трактування узалежнюють від заданої мети [165].

Дослідницькі школи в психології по-різному розуміють поняття емоції. Наприклад, інтроспективна психологія описувала емоційні процеси у вимірах: приємність – прикрість, піднесення – заспокоєння, напруження – полегшення (В. Вундт, В. Витвицький) [39]. З огляду на зміст переживань виділяють стани афекту (радість, уподобання, жаль), настрої (веселість, задоволення) та інтелектуальні почуття (моральні, релігійні, естетичні). Однак самі мовні реалії часто не дають підстав до розмежування таких явищ, як, наприклад, радість і веселість.

Представники біхевіоризму стверджували, що емоції можна охарактеризувати на підставі фізіологічних процесів. Його представниками у мовознавстві були Л. Блумфілд (Leonard Bloomfield), серед філософів передусім Ч. Морріс (Charles Morris) і Ч. Осґуд (Charles E. Osgood). Однак метод трактування значення як очікуваної поведінки людини не завжди справджується, особливо коли йдеться про значення абстрактних понять, які вказують на відношення, а також слів із граматичними функціями. Ще одним недоліком біхевіоризму була невідповідна передача всієї складності значень, оскільки реакції на подібні (але не ідентичні) значення можуть бути такі самі. У цій психологічній течії практично не було місця для мовних явищ, хоч цей напрям і намагався перенести мовну семантику на їхні певні положення (на відміну від опису невизначених ментальних явищ, які становлять предмет семантики, зорієнтованої на психологічний аспект). Біхевіористичний підхід досліджує людську поведінку, за якою можна спостерігати.

Сьогодні ж беруться за обов’язкову концепцію емоції як процес регулювання, який виникає з поняття і розуміння людини як „організації, що здатна до самокерування” [198, 135]. Стверджується, що джерелом емоцій є як заспокоєння біологічних потреб, так і психічних та суспільних. Регулювання полягає на страхуванні людини перед загрозливими її життєвим функціям надміром процесів, які відбуваються в організмі і в зовнішньому середовищі. Також емоції є одним з регуляторів людської діяльності.

Поняття експресивності протиставляється інтелектуальності у працях багатьох вчених (Ш. Баллі, В. Звєгінцев та ін.), тобто акцентується на “неінтелектуальній” стороні вияву емоцій, а отже, недооцінюється їх значимість та вартість у лінгвістичній науці. Дещо відмінною є теза представників Празької лінгвістичної школи, яка розглядає ознаки інтелектуальності та почуттєвості мовних проявів як явища взаємопроникні і такі, що беруть гору один над одним [237, 45]. Вони акцентують на дещо відмінному призначенні «мови інтелектуальної», завданням якої є суспільна роль порозуміння з кимсь; «мова емоційна» також відіграє суспільну роль, але вже з метою пробудження певних почуттів у слухача або служить вираженням почуттів, незважаючи на слухача. В Експериментальній психології емоцій Януш Рейковський включає емоції до найважливіших регуляційних процесів людини, тобто до пізнавальних процесів (орієнтаційних), які відображають сигнали впливу реального світу на людину; інтелектуальних процесів (реорганізаційних, творчих), під час яких отримані сигнали проходять етап перетворень і формулюються в плані дій; до виконавчих процесів, які дозволяють реалізувати план дій, переводячи його до мовленнєвого апарата [240, 94].

Як самі почуття, так і їх вияв є предметом зацікавлення не тільки лінгвістів та психологів, але й соціологів. Щоправда, перших цікавлять передусім власне почуття, які у мовознавчих працях мають поділ на афекти (наприклад, злість, здивування), поділ на психічні диспозиції (до них зараховуються схильності, наприклад, невеселі, радісні), настроїв (наприклад, суму, радості), а також почуття вияву (наприклад, небажання, доброзичливість, приязнь, захоплення) [230]. Психологи натомість поділяють почуття залежно від типу потреб, реакції на які вони виражають. Так, наприклад, до «нижчих» почуттів зараховують гнів і чутливість, а до почуттів «вищого» ґатунку – приязнь, вдячність, безкорисливе кохання (пор.: Mądrzycki Tadeusz, Psychologiczne prawidłowości kształtowania się postaw) [226, 25]. Відомий також інший поділ, який пропонує такий підхід: прості почуття становлять найбільш узагальнену та примітивну групу, до якої можна вмістити почуття прикрості і приємності; зворушення є більшою чи меншою мірою розрізненням людських станів (напр., гнів, страх, сум, радість, а також прагнення, голод, сексуальний потяг); складні почуття, інакше кажучи, вищі емоції притаманні тільки людині, бо вони пов’язані з культурою або суспільними нормами (напр., кохання, приязнь, заздрість, хтивість, ревнощі) [141].

Серед психологів розрізняють також почуття з огляду на їх тривалість. В. Шевчук (Włodzimierz Szewczuk) розробив класифікацію, яка базується на стані афекту (короткотривалість емоції), настрою (середня тривалість) та почуття (довготривалий стан) [248]. Категорії інтенсивності притаманні згадані афективність стану та їх тривалий часовий проміжок, оскільки тільки людина, будучи в стані, близькому до афекту, і досить довгий час перебуваючи у подібному стані, здатна надзвичайно емоційно висловлювати свої думки та почуття. Ці фактори відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні цієї категорії і мають на неї безпосередній вплив. Про інтенсивність, зокрема, згадує психолог Станіслав Герстман (Stanisław Gerstman), наголошуючи на пристрасності почуттів, які відрізняються від решти надзвичайною інтенсивністю та силою напруги [191, 123].

Суть емоції полягає в оцінці стосунків, які відбуваються між людиною й оточенням. Ця оцінка може бути спільною для всіх типів процесів, а пізніше – впливати на сприймання інформації, її відтворення і керування поведінкою.

Тут варто також додати, що психологія займається і позамовними способами маніфестації почуттів. Вияв емоцій через мову не виконується в ізоляції і без допомоги інших систем. Він виступає поряд з використанням семіотичних кодів, передусім кінетичного коду міміки і жестів, а також прозодичних кодів, пов’язаних з різними звуковими явищами, такими, як сміх, плач, темп мовлення, висота і сила голосу [30, 16]. Окрім 55% інформації, яку ми сприймаємо за допомогою мови тіла, близько 37% дає нам голос, тон, тембр голосу й акцентування висловлювання, якi пов’язанi із фонетичним слухом, і тільки 8% – слово [цит.за: 229, 27].

Деякі вчені дотримуються думки, що емоції обслуговують передусім мотиваційні функції у міжособистісному спілкуванні або в контакті з матеріальними предметами. Інші ж вчені вважають, що основною сферою емоцій є адаптивна поведінка, яка пов’язана із больовими або психологічними почуттями. Останнім часом досить популярним напрямком вивчення емоцій є їх ідентифікація як основної соціальної функції, а також її зв'язок з ґендерною проблематикою (наприклад, досліджують ґендерні відмінності у когнітивній оцінці неоднозначної ситуації або відмінності у підходах до тієї ж самої соціальної проблеми). Ще одним сучасним напрямком вивчення є виключно сигнальні функції емоцій і відповідний для них ґендерний аспект (емоції частково сигналізують про надходження нових когнітивних станів, наприклад, про появу нового знання, при цьому у чоловіків і жінок часто по-різному; поява емоції може свідчити про раптовість зміни настрою) [67]. Усі перераховані підходи можуть стосуватись як вербальних, так і невербальних емоцій, хоча перші передусім є предметом лінгвістики, а останні вивчаються у галузях фізіології, загальної біології (акцент робиться на тілесний вияв), загальної психології, психоаналізу, когнітології (свідомість).

Психологи стверджують, що вони поки що не диспонують повною класифікацією емоцій з огляду на їх зміст. Щоправда, існують спроби такого упорядкування (зокрема класифікація Мюррея і Блока ), але вони побудовані на немовних критеріях, часто на фізичних проявах емоцій, тому їх застосування у мовознавчих дослідженнях є неприйнятним. Однак, на наш погляд, важливим є розрізнення емоцій передусім на позитивні та негативні, бо надто глибокий аналіз переживань мовця не є метою мовознавчих досліджень, хоча все-таки не можна залишити цей аспект осторонь. Та все ж нас цікавить не тільки природа самого переживання, але передусім його вияв на лексичному та когнітивному рівнях.

Сучасні лінгвісти та психологи зосереджують свою увагу на активізації і причинах емоцій, їх структурі або компонентах, а також на їх функціях та наслідках. Кожен із цих аспектів може розглядатись як з біологічно-соціального, так і конструктивістського поглядів. Загалом біологічно-соціальні теорії скеровують свої дослідження на нейрофізіологічні аспекти емоцій, а також на їхню роль як мотиваторів та організаторів пізнання і дії. Конструктивісти ж відносно більшої ваги надають витлумаченню причин емоцій на експериментальному рівні, а також когнітивно-емоційним відношенням у когнітивно-лінгвістичних процесах.

Найважливішим і найбільш контроверсійним питанням у цій галузі є те, як, власне, емоції зароджуються. Активізацію емоцій можна пов’язати з такими етапами людського існування: нейрологічні процеси, фізіологічні зміни і ментальна (когнітивна) активність. Самі емоції характеризуються як особливий психологічний стан почуттів (наприклад, страх, злість, радість або сум). Почуття часто включають схильність до дії і мають на меті ініціювати певні перцептивні та когнітивні процеси [201]. Більшість науковців погоджується із тією думкою, що емоції є причинним фактором або впливом на думки, дії, особистості, а також на суспільні стосунки (Carroll Izard, Anna Wierzbicka, Magda Arnold, Iwona Nowakowska-Kempna та ін.).

Зважаючи на все вищесказане, можна зробити такий висновок: експресивність – це логіко-емоційна виразність, явище особливої інтенсивності, що досягається як за допомогою різнорівневих засобів, так і градацією якісних і кількісних ознак на всіх рівнях мови.

Підійшовши так близько до поняття інтенсивності, необхідно відзначити його непевне status quo, яке на даному етапі мовознавчої науки не набрало стійких позицій. Так, І. Туранський трактує цю категорію як «семантичну категорію мови, в основі якої лежить поняття градації кількості у широкому розумінні цього слова» [136, 3]. А далі він уточнює: «Інтенсивністю є кількісна міра оцінки якості, міра експлікативності, є показником змісту комунікації. З позиції дослідника-лінгвіста – інтенсивність є мірою експресивності, емоційності, оцінності, такою, що сигналізує градуальність» [136, 4]. На його думку, формальне вираження категорії інтенсивності не обмежується прислівниками та іменними словосполученнями, але залучає також дієслова, дієслівні словосполучення, клас прикметників-інтенсифікаторів, інтонаційні засоби, морфологічні форми та синтаксичні способи.

Варто також навести думки інших науковців. Наприклад, Т. Матвєєва вважає інтенсивність напруженням, енергією, дієвою силою мовних одиниць, що «…має стосунок до різноманітних складових мови», а саме: сили звука, компонентів лексичного значення слова, конструкцій експресивного синтаксису і фігур мовлення [цит. за: 46, 140]. Е. Кулікова розглядає категорію інтенсивності як субкатегорію щодо загальної функціонально-семантичної категорії кількості, що, на нашу думку, певною мірою її маргіналізує [78, 73].

Представники Празької лінгвістичної школи, зважаючи на основний об’єкт своїх студій, інтерпретують інтенсивність як загальний термін на позначення, з одного боку, кількості як фонологічної ознаки, а з іншого – динамічного наголосу [26]. Дещо подібним чином до тлумачення цього поняття підходить О. Ахманова, яка визначає інтенсивність як «ступінь посилення або ослаблення видиху, тобто сили чи слабкості вимови при артикуляції звука, особливо голосного» [9, 179].

Цікавим є підхід англійського мовознавця Дейвіда Кристала (David Crystal), який у своїй праці Making sense of grammar пише про прислівники-інтенсифікатори та їх семантичну функцію в англійській мові [177, 270]. Автор виокремлює ці інтенсифікатори від інших обставин, тому що вони по-особливому співвідносяться між собою на шкалі інтенсивності – між максимальною і мінімальною позначкою (Д. Кристал вважає, що кожен із них має свою індивідуальну шкалу). Прислівники, які розташовуються десь посередині (around the mid-point) цієї шкали, тільки виражають додаткове навантаження (extra emphasis); їх дослідник називає акцентуючими словами (emphasizers). Пор., I’m interested / I’m definitely interested, де в останньому реченні прислівник увиразнює дієслово і дещо підсилює його значення. Особливу увагу він звертає на прислівники, процес інтенсифікації яких проходить у зростаючому напрямку (amplifiers – підсилювачі), тобто вони сигналізують про понаднормову ситуацію їх вживання. Наприклад, I’m greatly interested [= більш зацікавлений, ніж я зазвичай би був/була]. Також Д. Кристал підкреслює домінантну позицію інтенсивів у семантичній послідовності речення в англійській мові: вони мусять займати позицію на самому початку іменникового словосполучення. Напр., marvellous gold-plated old clocks / дивовижні позолочені старі годинники [177, 220].

Звертаючись до безпосереднього предмета нашого дослідження, слід пам’ятати, що важливою його передумовою є дещо понад семантикою слова (водночас не виключаючи її з обсягу). Останнім часом неабиякого поширення серед наукових теорій набув когнітивізм. Можемо спостерігати зацікавлення когнітивними теоріями, пов’язаними з мовознавчою наукою, що, у свою чергу, часто спричиняє деяку маргіналізацію суто мовознавчих проблем і зосередження уваги на більш загальних дослідженнях людського розуму і мислення. Подібні спроби є справді гідними уваги, вони приносять багато користі для лінгвістичних аналізів. Однак Ж. Кляйбер зауважує, що вони приховують у собі деяку небезпеку. Такі дослідження можуть абстрагуватися від мовних механізмів на користь когнітивних підходів, у яких загальний рівень є настільки обширним, що мовні явища не можуть викрити жодної помилки [208, 15]. Це є тільки іншим способом твердження, що з мовознавчої точки зору така узагальненість вже фактично не несе ніякої сили пояснення.

Вирішення проблем взаємозв’язку думки, мови та реально існуючого світу є надзвичайно важливою для класифікації одиниць номінації. Когнітивний погляд на природу та функціонування мови постійно повертає нас до вивчення мови як складної динамічної системи, яка перебуває у постійному русі, що обумовлює також і динамічний характер її різних підсистем.

Вважаємо за необхідне витлумачити певні механізми виникнення мисленнєво-мовних явищ, які безпосередньо впливають на формування предмета цього дослідження.

Теоретики конструктивізму та багато вчених присвятили свої наукові дослідження причинам появі емоцій на когнітивно-експериментальному рівні, а також співвідношенню когнітивних процесів та емоцій. Ці студії сфокусувалися на двох підходах: відношеннях між оцінкою (оцінною функцією) та емоціями, а також відношеннях між каузативними (причинними) визначеннями та емоціями.

Маґда Арнолд (Magda B. Arnold) була першим сучасним психологом, хто висунув пропозицію, що всі емоції є функцією чиєїсь когнітивної оцінки стимулу або ситуації [164]. Дослідниця також зазначила, що перед тим, як стимул може викликати певну емоцію, вона має бути оцінена як погана або добра тим, хто її сприймає. Дослідниця описує оцінку, що пробуджує емоції як конкретні, безпосередні та неосмислені, але не як результат мислення. Її позиція була сприйнята та розроблена іншими науковцями, деякі з яких прийняли те, що когнітивна активність – у формі примітивного оцінного сприйняття або ж символічного процесу – є обов’язковою передумовою емоцій. Дослідники обох напрямів (біологічно-соціологічного та конструктивістичного) погоджуються з тим, що пізнання є надзвичайно важливою детермінантою емоцій і що відношення емоція/пізнання заслуговують на подальші дослідження.

Когнітивна лінгвістика є тим напрямом у мовознавстві, яке досліджує проблеми співвідношення мови і пізнання, роль мови у концептуалізації і категоризації світу, у пізнавальних процесах та узагальненні досвіду людей, а також зв'язок окремих когнітивних здібностей людини з мовою та способи їх взаємодії. Хоча цей лінгвістичний напрям є досить молодим, сьогодні вже можна говорити про деякі відгалуження когнітивної лінгвістики [109, 16]:

• культурологічне – дослідження концептів як елементів культури, спираючись на дані різних наук (Ю.С. Степанов). Такі дослідження переважно є міждисциплінарними і не пов’язані виключно із мовознавством, хоч теж можуть виконуватись лінгвістами (це дозволяє розглядати цей підхід у рамках когнітивної лінгвістики);

• лінгвокультурологічне – дослідження концептів, які названі мовними одиницями, як елементів національної лінгвокультури у їхньому зв’язку з національними цінностями і національними особливостями цієї культури: напрям «від мови до культури» (В.І. Карасик, С.Г. Воркачев та ін.);

• логічне – аналіз концептів за допомогою логічних методів поза прямою залежністю від їхньої мовної форми (Н.Д. Арутюнова, Р.І. Павільоніс);

• семантико-когнітивне – дослідження лексичної і граматичної семантики мови як засобу доступу до змісту концептів, як засобу їхнього моделювання від мовної семантики до концептосфери (Е.С. Кубрякова, Н.Н. Болдирєв, Е.В. Рахіліна та ін.);

• філософсько-семіотичне – досліджуються когнітивні основи знаковості (А.В. Кравченко).

Зважаючи на таке розрізнення серед напрямів когнітивної лінгвістики, всі вони мають свої методологічні принципи, а їх об’єднувальним вальним фактором є теоретичне уявлення про поняття як одиницю пізнання.