1.1. Роль пізнавальної та експресивної функцій мови в реалізації категорії інтенсивності

Життям кожного людського організму керують певні правила. Ці правила і механізми залишаються упродовж усього існування майже для кожної людини невідомими, проте кожен з нас залишається підвладним законам природи. Подібною можна вважати ситуацію, коли людина послуговується мовою: суб’єкти мовного процесу реалізують у своєму мовленні певні норми й узгодженості, але водночас не є цього свідомі, не знають тих чинників, які детермінують їхню мовну поведінку. Відношення між мовними елементами часто є такими різними з логічної точки зору, що їх точне формулювання справляє неабиякі клопоти, натомість на практиці таких труднощів, як правило, немає [183, 191].

Насправді, мова може стати як джерелом знання про світ, про його системність і пов’язаність з іншими елементами, так і засобом уявлень про світ, який акумулюється в кожній мові. Серед таких засобів найважливішим є називання, яке дозволяє мові виконувати подвійну функцію: пізнавальну та експресивну. Існує називання пізнавальне, яке передбачає, що річ (явище) отримує якусь назву, оскільки не мала жодної або ж попередня погано виконувала свою роль; і також – називання експресивне, яке зумовлює утворення назви певного аспекту речі (явища) [199, 57]. До пізнавального називання П’єр Ґіро (Pierre Guirard) зараховує зміну сенсу, тобто річ отримує назву, що вже належить іншій речі, і це «позичання» назви відбувається на основі подібності, як, наприклад, у випадку метафори, або прилягання – у випадку синекдохи і метонімії [199].

Пізнавальне називання описує річ, актуалізуючи предметні ознаки (форму, функцію, стосунки), які визначають її існування. Натомість експресивне називання означає річ через позицію того, хто про неї говорить, і висловлює емоційну, побажальну, естетичну та моральну вартості, які приписує даній речі (явищу) суб’єкт висловлювання. Отже, мається на увазі не тільки ідентифікація предмета, але й оцінний момент, який надає висловлюванню додаткового – зазвичай емоційного – забарвлення.

Завдяки підсвідомій силі емоцій мова людини змінює значення більш експресивними субститутами, про що свідчать результати функціонального аналізу значення. Наприклад, у ситуації, коли маленька дитина дуже голосно і довго плаче, мати, виснажена й емоційно збуджена, замість сказати Nie płacz!, може в запалі вигукнути: Nie becz! Такі випадки емоційної субституції не є поодинокими: при раптовому зворушенні, у гніві, в любові, в ентузіазмі часто звучать спонтанні і непередбачувані фрази, оригінальні висловлювання. Пристрасність і натхнення є величезним джерелом стилістичної творчості. Окрім того, дуже часто такі висловлювання не є новими, а лише вжитими у непрямому значенні (іноді зовсім несподіваному), яке «підкидає» нам наша свідомість і яке базується за принципом більшої чи меншої подібності об’єкта опису із тим явищем або ознакою, які вже закріпились у нашому пізнанні.

Наша підсвідомість може виявляти слова, які виражають не тільки наші емоційні зворушення, але також нечіткі, з невизначеними виявами одержимості, що найчастіше є неусвідомленими і навіть прихованими з огляду на індивідуальні або суспільні заборони. Г. Спербер вбачає в цій підсвідомій силі емоційних зворушень одне з основних джерел зміни значень [цит. за: 199, 60].

У кожному суспільстві існують такі теми, про які воліють якщо взагалі не згадувати, то принаймні говорити про них «у півсили», тобто замінюючи дратівливі слова більш м’якими їх відповідниками, так званими евфемізмами. Евфемізми завжди опираються на психологічні й асоціативні процеси, які все ж мають досить особливу природу, оскільки тут йдеться не про мотивацію, а про зламання механізму асоціацій. Один із найбільш вживаних способів позбавлення емоційності полягає в заміні якогось слова більш або менш науковим його відповідником, позбавленим експресивної вартості (напр., люди не «потіють», а «транспірують», не «відригують», а їм тільки щось «відбивається»). На нашу думку, дослідження евфемізмів, зокрема, як елементів прихованої емоційності, потребує більш детального вивчення у польській мові, яке могло б пояснити та описати нові механізми в заміні емоційної лексики більш «нейтральними» її відповідниками.

Ще на початку ХХ століття видатний психолог Лев Виготський зауважив, що психологічні студії були неповноцінними, оскільки інтелектуальне мислення було відділене від мотиваційного та емоційного (або «афективного») аспектів мислення. Такі поняття, як емоції та афект, співвідносяться з такими станами, як щастя, сором, страх, огида, прикрість, сум, гнів, спокій, тривога, депресія, несподіваність і любов. Згідно з думкою Л. Виготського, мислення було трансформоване в «автономний напрям», відмежований від повної енергійності життя, від мотивів, інтересів та схильностей індивідуального мислення [29, 21]. Але не ідентифікуючи, як емоції допомагають мисленню, наша здатність забезпечувати каузальне роз’яснення мисленнєвого процесу була ослаблена. Лев Виготський також наголошував на потребі усвідомлювати контекст, у якому це поєднання створювалось: «Кожна ідея містить певний залишок індивідуального афективного ставлення до того аспекту реальності, який його репрезентує» [29, 22].

Ще донедавна психологічні дослідження емоцій були досить спорадичними. Біхевіоризм, який домінував у психологічній науці багато років, уникав питання «внутрішніх станів»; когнітивна психологія, її заміна, започаткувала нову, проте недостатню значимість цих внутрішніх станів. Як зазначив нейробіолог Джозеф Леду (J.E. LeDoux), «когнітивна наука з’явилась недавно, приблизно в середині цього [автор мав на увазі ХХ ст. – У.Р.] століття, і часто змальовувалась як «нова наука про розум». Когнітивна наука ж насправді є наукою тільки частини розуму, тієї, яка має справу з мисленням, розумуванням та інтелектом. Вона залишає емоції поза увагою. А мислення / розум без емоцій не є повною мірою мисленням / розумом. Тоді це відображає брак душі: холодні, бездушні створіння уникають будь-яких бажань, страхів, смутків, болів і приємностей» [222, 25]. Таке уникання упродовж тривалого періоду емоцій як складової інтелекту не може бути виправданим, оскільки мова здатна одночасно передати і думки раціонального характеру, і їхній емоційний компонент.

Досить часто у працях мовознавців можна зіткнутись із ототожненням понять «експресія» та «емоція», під якою ми розуміємо чуттєву оцінку явищ. У такому розумінні мовна експресивна поведінка буває названою емоційною, емотивною, афективною або чуттєвою поведінкою. Одразу можна відчути, що такі поняття є суттєво диференційованим не тільки за силою чи ступенем напруження, але й за рівнем інтелектуальності того чи іншого стилю поведінки. У теоретичній концепції Стівена Ульманна (S. Ullmann) обсяг терміна «афективність» (який певною мірою включений до поняття «інтенсивність») обмежується межею поняття «інтелектуальність», з одного боку, і «волітивність», з іншого [цит. за: 20, 20].

З досліджень психологів та нейрологів постає цікава картина для семантичних розвідок, а саме: необхідність враховувати в них досвід тіла і, більш вузько, – експонувати їх у когнітивних моделях, які беруть активну участь у творенні значення «оречевленого» поняття. До подібних висновків приходить і американський когнітивіст Дж. Лакофф, який підкреслює необхідність витлумачення:

• «впливу тіла на характеристику значущих понять»;

• «здатності людини до користування уявою при творенні значущих понять разом з поняттями раціональності, які не можна пояснити за допомогою відсилання до розумово незалежної зовнішньої реальності» [218, 119].

На сучасному етапі розвитку лінгвістики постає надзвичайно важливе завдання дослідити механізми утворення значення слова, яке насправді може вміщувати набагато більше додаткових значень, оскільки у свідомості носіїв мови воно завжди буде об’ємнішим за його статтю у будь-якому словнику. Отож можна говорити про психологічно реальне значення слова, яке є сукупністю семантичних компонентів, що аналізує окреме взяте слово у свідомості носіїв мови – від більш або менш яскравих, ядерних та периферійних семантичних ознак. Психолінгвістичне значення структурується за польовим принципом, а його компоненти утворюють ієрархію за яскравістю [109, 97].

Вивчення тексту – як будь-якого відрізку мовлення – крізь призму когнітивної лінгвістики «безпосередньо пов’язане із засвоєнням, обробкою, організацією, зберіганням і використанням людиною знання про навколишній світ, а самі когнітивні дослідження мають яскраво виражений міждисциплінарний характер» [102, 145]. Велика роль у когнітивних дослідженнях відведена семантиці, яка дозволяє науковцям дивитися на мову не як на формальну систему, а як на систему біологічну, яка постійно розвивається і характеризується рядом особливостей. Людина є носієм мови, що реалізується у мовленні, в якому відображаються різні за своєю природою знання (мовні і немовні), що, у свою чергу, неоднаково виявляються на кожному з етапів мовленнєвої діяльності, по-різному використовуються і по-різному вербалізуються у багатогранних мовленнєвих формах.