28.4. Питання психосоматики в контексті психології здоров’я

В контексті психологічної проблематики здоров’я доцільним виявляється виділяти поряд із типом повноцінно функціонуючої особистості так звану психосоматичну особистість чи Homo Somaticus (людину соматичну), як суб’єкта, у якого функції психіки приймає на себе тіло. Мова йде про людину, чиє психічне функціонування збіднене, а його дефіцит компенсується функціонуванням тілесним або поведінковим, яке проявляється у соматичних розладах. Відмінність полягає в тому, що за соматичний розлад Я не несе відповідальності і завдяки йому залишається організованим. Соматичний розлад, на думку спеціалістів з психосоматики, це доведений до екзистенційного абсурду прояв життєвого стилю індивіда. А психосоматична особистість – це людина, позбавлена контакту з власним внутрішнім світом. Її значущою рисою є дефіцит функції емоційної сфери, який проявляє себе у спрощеності афективного життя, нездатності до емоційного резонансу, виразу власних переживань і розумінню почуттів інших людей, а також до фантазування і вільної розповіді про себе та інших. Вона схильна ідентифікуватися з прийнятими в суспільстві соціальними нормами, створюючи ілюзію простоти буття. Homo Somaticus надає перевагу розмовам не про себе, а про зовнішній світ і реальні події, погано розуміє мову символів та метафор, вимагаючи раціональних пояснень, конкретних питань і відповідей. У нього між «знаю» і «не знаю» чітка межа без зони припущень і здогадок, а в лексиконі рідко зустрічаються слова – синоніми. На відміну від більшості невротиків він зазвичай добре адаптований у соціумі, досягає високих рівнів соціальної інтеграції та успіхів у професійній сфері. Психосоматична особистість має риси, спільні з обсесивно-компульсивним типом. Але, якщо обсесивно-компульсивний тип може бути порівняний з автомобілем, не здатним зрушити з місця через відсутність ручного гальма, то Homo Somaticus швидше схожий на автомобіль, у якого не встановлений двигун. До глибинно-психологічних особливостей Homo Somaticus відносять: порушення базової довіри, зниження толерантності до фрустрації; потребу в залежності; недостатню інтроспекцію; недостатнє співвіднесення свідомості з без свідомими фантазіями; типово компенсаторний вираз тілесних відчуттів; орально-нарцисичні порушення з підкресленою схильністю до переживання втрати об’єкта; захисну поведінку з патернами жалібно-звинувачувальних дій. Соматичний симптом у психосоматичної особистості виконує захисну функцію, долаючи особистісну дезінтеграцію, він служить засобом підтримки міжособистісної рівноваги. Homo Somaticus слід навчити виражати конфлікти та афективні стани не тілом, а почуттями і словами. Для цього необхідно реактивувати його несвідомі деструктивні та орально-рецептивні імпульси, тобто зробити як раз те, проти чого з раннього дитинства «психосоматогенною матір’ю» вибудовувалась уся система захистів.

Ріст інтересу до проблем психосоматики не є випадковим, оскільки сучасний погляд на психосоматику виходить за предели уявлень про здоров’я та хворобу і наближається до науки про людину як психосоматичну цілісність. Сьогодні психосоматика розуміється як тілесне відображення душевного життя людини, тілесне відображення внутрішніх конфліктів та вікових криз.

Використання психосоматичних ідей в проблематиці вікової психології, психології розвитку представляє не тільки науково-дослідницький інтерес, але й прикладний. Гострота й специфічність протікання вікових криз розрізняє сучасне інформаційне суспільство, суспільство ризику, суспільство спектаклю, як його називають філософи. Існування людини в такому суспільстві характеризується високою мірою невизначеності життєвих ситуацій, їх інформаційною перенасиченістю, необхідністю володіти широким сектором ролей та гнучко застосовувати їх в різних варіантах життєвих сценаріїв. Це втілюється в специфічних психологічних ефектах, які можуть бути матеріалом для психологічного аналізу та базою для психокорекцій них розробок.

Кожен етап вікового розвитку характеризується внутрішніми протиріччями, які превалюють, специфікою стресостійкості і особливостями навантаження на адаптаційний потенціал. Агресія й страхи, потреби та їх фрустрація, механізми психологічного захисту також мають вікові особливості. Все перераховане відноситься спеціалістами до основних психологічних чинників соматичних проблем. Окрім того, все вказане прямо чи опосередковано, пов’язане з різними категоріями внутрішніх конфліктів, які обумовлені не тільки індивідуально-типологічними та ситуаційними, але й віковими причинами.

Відомо, що існує низка хвороб, які притаманні визначеному віковому періоду. Є хвороби дитинства, перехідного віку, старості. І це обумовлене не тільки фізіологічними причинами, але й психологічною специфікою того чи іншого віку. Так, наприклад, різке збільшення кількості дітей, які хворіли ангіною, випадає на період кризи 3-х років. Даний період характеризується тим, що у дитини йде активний розвиток самосвідомості, яке проявляється в прагненні до самостійності і в таких формах поведінки як негативізм та впертістю. З іншого боку, батьки в такій ситуації посилюють авторитарний тиск і викликають внутрішній опір у дитини, яка не завжди в змозі про це заявити. Неможливість висказати непогодження часто спеціалістами з психосоматики відносять до факторів, які обумовлюють запалювальні процеси в мигдаликах.

Підліткова криза також супроводжується низкою соматичних ефектів, а саме максимум сколіозів, які діагностовано, пік хвилі хронічних захворювань, виникнення перших залежностей. Помилково вважати, що складні протиріччя, які супроводжують зростання особистості у даному віці не можуть мати нічого спільного із соматичними ефектами. Скоріш навпаки, такі ефекти можуть розглядатися як соматична мова. Тоді це предмет уваги шкільного психолога.

Самими поширеними у сучасному суспільстві захворюваннями є серцево-судинні, ріст кількості яких припадає на період кризи середнього віку. Слід вказати, що навіть прибічники традиційного погляду на психосоматику погоджуються з тим, що гіпертонія має психологічну обумовленість. Причому психологічні особливості, які обумовлюють дане захворювання, пов’язані із характеристиками особистості людини певної вікової категорії, яка переживає кризу. Це залежність від визначених стереотипів, перфекционізм, потреба у схваленні, сумніви відносно власних досягнень та перспектив. У таких ситуаціях медики пропонують лікарські засоби. А психологи працюють в залежності від парадигми, якій вони віддають перевагу, з поведінковими ефектами або з глибинними причинами.

Вивчаючи особливості психологічних факторів серцево-судинних захворювань, підтверджується припущення практиків психосоматичного аналізу про притаманні таким хворим перфекционізмі та ворожості. Такі якості визначено притаманними представникам так званого середнього віку. Але гіпотоніки похилого та молодого віку не різняться такими якостями. Знову нагадує про себе вікова обумовленість, ознаки якої для практичного психолога стають тією ниточкою, завдяки якій можна розплутати клубок проблем.

Психологічна обумовленість виникнення загострень у хворих остеохондрозом не викликає сумнівів у практичних психологів, які працюють із психосоматикою. Пацієнти з функціональною патологією хребта характеризуються залежністю від роботи, соціально нав’язаним перфекционізмом, потребою в досягненні досконалості.

Цілісний підхід психолога до людини в контексті, який розглядається, потребує привернення так званого психосоматичного погляду на ситуацію, який дає можливість застосувати ефекти тілесності для отримання більш чіткої психологічної картини проблеми визначення програми її подолання та бачення перспективи розвитку.

Слід зазначити, що з точки зору культурно-історичного підходу до психосоматичної феноменології відносяться прояви тілесності у процесі соціалізації набувають риси вищих психічних функцій, а саме, знаково-символічну форму і характер довільності. Змістом психосоматичного розвитку є засвоєння знаково символічної форми регуляції, яка трансформує тілесні функції і створює психосоматичні феномени (ПСФ).

ПСФ проявляється у засвоєнні та проходженні тілесних знаків, в інтеріоризації засобів психічної регуляції тілесних явищ, формується в процесі соціалізації тілесних функцій.

Поряд із психосоматинчими симптомами виділяють ПСФ норми, які виникають в результаті обмежень соціалізації (заборони, покарання, подражание прикладу у формуванні навичок і звичок) та сумісно пережитих емоцій (наприклад, радість, тривога, тощо).

До ПСФ норми відносять:

• категоріальну структуру тілесного досвіду (її диференційованість та інтегрованість);

• образ тіла (його деталізованість, стабільність, чіткість кордонів, стійкість);

• ставлення до тіла (його прийняття, позитивність, не безразличность);

• категоріальну оцінну шкалу інтрацепції;

• тілесне самопочуття (з емоційно диференційованим змістом);

• невербальну комунікацію (систему її засобів);

• вербалізацію тілесності (систему її засобів, рівень володіння ними, можливість застосування);

• тілесні навички (їх кількість, рівень володіння, адекватність застосування, можливість переносу);

• тілесну регуляцію (проблеми з регуляцією, прагнення регулювати, досвід успішного регулювання, якість регуляції – її гнучкість, доцільність, ненав’язливість, помірність);

• валеонастановлення;

• внутрішню картину здоровя;

• внутрішню картину хвороби;

• діалог з тілесним «Я».

Особливості ПСФ змінюються у відповідності з етапами психічного розвитку, зміною провідної діяльності і є похідними від психосоматичних новоутворень. Комунікативний план психосоматичних феноменів з віком є не актуальним. Включення пізнавального плану у психосоматичні феномени є наступним етапом їх розвитку (оволодіння засобами вербального й символічного опису тілесних подій). На цьому етапі превалюють імітативні рухи, а в образі тіла відображена функціональна цінність його частин і пов’язаних з ним тілесних актів. Далі – виникнення рефлексивного плану. Виділення тілесного «я» робить його учасником внутрішнього діалогу. Дефіцит рефлексивних засобів може привести до алекситимії або конверсії.

На думку російських вчених актуалгенез психосоматичних симптомів обумовлений відхиленнями у розвитку одиниць свідомості за О.М. Леонтьєвим – змісту, значення, чуттєвої тканини, біодинамічної тканини й порушеннями їх взаємодії. Симптоматика може бути пов’язана або з порушеннями в чуттєвій та біодинамічній тканині і в базовій емоційній регуляції тілесності, або з порушеннями в знаково-символічному опосередкуванні тілесності (довготривале збереження комунікативного змісту тілесних проявів, яке затримує розвиток пізнавальних та рефлексивних характеристик тілесності). Таким чином, психосоматичний симптом представляє собою втілення змісту скрізь систему значень в чуттєвій і біодинамічній тканині.

Вивчення основ психосоматики піднімає питання про те, який шлях формування професійного мислення психолога був би більш успішним: заучення множинності психологічних інтерпретацій соматичних захворювань, нагромадження практичного досвіду аналізу на основі завченого, пошук деякого загального принципу, який задає напрямок мислення психолога, аналітика сома тики як в практиці консультування, так і так і в академічному дослідженні? Слід пригадати ідеї загального принципу, які висловлювались ще психоаналітиками. Окрім того, пригадується відома в історії психології Вюрцбургська школа, представники якої говорили про те, що істинне мислення є не наочним і безобразним. Їх роздуми були на користь аргументу про те, що спроби візуалізувати зміст прислів’я тільки відволікає від глибини її розуміння. Наприклад, яблуко від яблуні далеко не падає. Спроба уявити собі яблуню тільки відволіче нас від розуміння того, що мова йде про батьків та дітей. При цьому метафоричні форми, які легко візуалізуються є сховищем народної мудрості. Мабуть тому, що метафоричність думки дає змогу стати над лінією часу і легше виділити когнітивну схему, замасковану в образі. У прикладі з прислів’ям візуальний образ яблуні з яблуками вміщує в собі таку когнітивну схему: те що народжує і що народжується, має низку загальних рис. Фактично, намагаючись зрозуміти специфіку функціонування органа, ми повинні виділити деяку когнітивну схему, яка допоможе нам розібратися психічній символіці соматичного розладу. Знову пригадується прислів’я про яблуню. Але тут все простіше. У нас вже є метафора, яка вміщує в собі візуальний образ і є носієм когнітивної схеми. Залишається лише її виділити. У роботіз психосоматикою візуальний образ спочатку треба створити. А вербалізований результат візуалізації особливостей функціонування органу дозволяє використовувати його як метафору. Ця схема визначається засобами персоніфікації, асоціації, візуалізації, аналогізації і дає змогу зрозуміти символіку розладів.

Практичним втіленням висловлених ідей може бути підхід до проблем здоровя як до діалогу між особистістю та організмом.