1.2. Забезпечення безпеки в повітрі та на морі

Переліт американської делегації з аеродрому Лука на Мальті на військовий аеродром у Саках забезпечувала спеціальна група командування транспортної авіації на чолі з полковником Р. Айрлендом, до складу якої входило 65 льотчиків. У розпорядженні групи знаходились 14 літаків Сі-54; 6 літаків озброєних різним оснащенням та запасними частинами, 16 винищувачів „Лайтинг” призначених для екскорту літаків президента Рузвельта, генерала Дж. Маршала та адмірала Е. Кінга. Окрім цих керівників авіагрупі передбачалось перевезти 135 вищих американських чиновників та 300 осіб обслуговуючого персоналу [32, с. 162].

У ніч з 2 на 3 лютого 1945 р., починаючи з 23 годин 30 хвилин, з аеродрому Лука почалося, за словами Черчилля, „велике переселення”. „Транспортні літаки, − згадував він. − піднімались з аеродрому через кожні 10 хвилин, щоб переправити до Криму близько 700 людей, які входили до американської та англійської делегацій. Я піднявся у свій літак після обіду та ліг спати” [6, с. 511]. Подібна інформація зафіксована і у спогадах Рузвельта: „У ніч з 2 на 3 лютого з летовиська на о. Мальта через кожні 10 хвилин піднімались транспортні літаки, щоб у супроводі ескорту двофюзеляжних винищувачів Локхід „Лайтинг” дальнього радіусу дії, переправити до Криму наші делегації, тобто американську та англійську” [3, с. 264-265].

З урахуванням команд судів, що знаходилися в Севастополі, охорони та обслуговуючого персоналу чисельність „десанту” західних союзників становила не менше ніж 2,5 тис чоловік. О 3 год. ранку взлетів літак прем’єр-міністра Черчилля, а у 3.30 − президента Рузвельта. За ними піднялись „Лайтинги” та „Спітфайєри”. Президент США летів на літаку, прозваному «Священною коровою». Цей Сі-54 був спеціально обладнаний підйомником. Разом з Рузвельтом у літаку знаходились начальник особистого штабу президента адмірал У. Легі, лікар, адмірал Мак-Кінтайр, адмірал Браун, дочка Ганна, генерал Ватсон, командор Брюнн, керівник охорони М. Рейлі та А. Преттімен [32, с. 163].

Маршрут польоту пролягав через Егейське і Чорне море. Над Чорним морем радянські винищувачі склали почесний ескорт літакам лідерів США та Великобританії. Тим часом на аеродромі у Саках готувалися до прийому союзників. Делегації зустрічали Молотов, його заступник Вишенський, радянські посли в США та Англії Громико та Гусєв, нарком військово-морського флоту, адмірал Кузнєцов разом з великою кількістю офіцерів та дипломатів. Погода стояла чудовою. За спогадами учасників „на землі лежав розтавший сніг, але вiтру не було, i було не дуже холодно” [22, с. 511].

В. Любимов (льотчик-винищувач, який знаходився у той час на аеродромі) згадував, як 3 лютого 1945 р. його командир дав завдання: забезпечити безпеку та недоторканність американської та англійської делегацій, які мали здійснити посадку на аеродромі. Обстановка була незвичною, навіть для бувалих фронтовиків, адже ті літаки, які не відповідали на сигнали „свій-чужий” збивалися одразу без попередження. Прибуття літаків союзників пройшло успішно. Охорона літаків на Сакському аеродромі забезпечувалась спеціально виділеною командою військово-повітряних сил Чорноморського флоту на чолі з генерал-полковником Єрмаченковим. Нагородою стала подяка В. Молотова та подаровані ним шампанське, закуска, апельсини [8, с. 6].

Приземленням вранці 3 лютого 1945 р. літака Сі-54 „Священна корова”, яким прибув президент США (Дод.2) у супроводі дочки, було завершено перекидання в м. Саки членів американської й англійської делегацій. Рузвельт з цього приводу писав так: „Я на відкритому всюдиході „Вілліс” разом із Черчиллем, який з незмінною восьмидюймовою (завдовжки в 20 см) сигарою крокував поруч, у супроводі В. Молотова об’їхав вишикувану почесну варту, подякував оркестру за гарне виконання гімну США. Потім ми поснідали в підготовленому господарями наметі, де стояли столи зі склянками солодкого чаю з лимоном, пляшками горілки, коньяку, шампанського, тарілками з кав’яром, копченою осетриною та сьомгою, сиром, вареними яйцями, чорним і білим хлібом. Далі ми, як глави делегацій у радянських легкових броньованих автомобілях ЗІС-101 з форсованими двигунами і заштореними боковими вікнами рушили на південний берег Криму” [3, с. 268].

Для прикриття Ялти була сформована авіаційна спецгрупа. Зенітна артилерійська група Південного берегу складалась з 9 дивізій. На відрізку узбережжя від Ялти до Сімеїза були встановлені 4 батареї берегової оборони. Для зустрічі союзників в Чорному морі сформували воєнно - морську групу у складі крейсера "Ворошилов", підводних лодок [9, c. 635].

Декілька союзних бойових кораблів увійшли в акваторію Чорного моря. Поблизу Босфора ніс дозорну службу турецький есмінець "Султан Хісар". Ймовірно, англійські дипломати намагались вплинути на нейтральну Туреччину, де були дуже сильні антинімецькі настрої. 23 лютого 1945 р. Туреччина оголосила війну Німеччині. Таким чином, Туреччина була "причетна" до всесвітньо-історичного процесу, який відбувався на іншому боці Чорного моря, навпроти Синопу.

Іван Радченко, який взимку 1945 р. був заступником стройової частини командира 79-го зенітно-артилерійського полку під час Кримської конференції брав участь у заходах по забезпеченню протиповітряної оборони „спецоб’єктів” на Південному березі Криму, згадував: «В січні 1945-го 79-й зенітно-артилерійський полк, що займався забезпеченням протиповітряної оборони американських аеродромів під Полтавою, отримав наказ − терміново зануритися в ешелон і відправлятися в дорогу. Куди саме, ніхто не знав. У нас був тільки закритий секретний пакунок. Ми швидко занурилися і дивувалися лише тому, що нашому ешелону кругом давалося „зелене світло”. На кожній станції, де ми зупинялися, нас очікували, і ми тієї ж митті відправлялись далі» [18, c. 7].

Приїхали вони до Сімферополя і від залізничників почули, що у Криму збираються керівники трьох країн − СРСР, США та Англії, а вони гадали, що їх готували до відправки морем у Румунію, де йшли бої. Тому з командиром полку пішли у штаб Окремої Приморської армії і там отримали завдання − забезпечити безпеку проведення Кримської конференції з повітря. Штаб полку знаходився на території санаторію „Морской прибой”. Там же розташувалась перша зенітна батарея, друга стояла біля винопідвалу, поруч з санаторієм „Білорусія”, а третя − біля Чайного будиночка Алупкінського палацу. Рота великокаліберних кулеметів зосереджувалася на виноградниках, під сучасною канатною дорогою на Ай-Петрі. Гарматні розрахунки знаходилися постійно у повній військовій готовності, по п’ять снарядів в обоймах [18, c. 7].

«Ми весь час слідкували за тим, щоб небо було чистим. − згадує Радченко. − Звичайно ж, якби німці знали про проведення конференції, мені здається, вони б спробували заважити. Все-таки німці не знали про проведення цієї події. Про неї стали говорити і писати тільки тоді, коли вона закінчилася і делегації роз’їхалися. Нам не довелось побачити зблизька високих керівників, ми бачили лише кортеджі автомобілів, які пересувались до Лівадії і назад з резиденцій керівників держав та учасників делегацій. Під час проведення міжнародного форуму було заборонено вживання будь-яких алкогольних напоїв. Але після того, як усі роз’їхались, нас запросив директор підвалу і дав відро червоного вина. І пили ми його з кружок із задоволенням» [18, c. 7].

Працювала група зв’язківців, яка забезпечувала зв’язок з літаками союзних делегацій. Зі спогадів Л. Лешка, у лютому 1945 р. радиста Військово-повітряних сил Чорноморського флоту, відомо, що наприкінці січня його відправили у відрядження на військовий аеродром в Саки для зустрічі групи зв’язківців Королівських Військово-повітряних сил Великобританії на чолі з майором Мітчеллом, які мали прибути з Лондона. З цією групою радистів та її командуючим Лешко був знайомий ще з осені 1944 р., коли обслуговував переліт Черчилля з дочкою з острова Мальта в Москву [1, с. 192].

Радіозв’язок був обладнаний передавачем потужністю 300 Вт англійського виробництва та американським приймачем АR-88. Згодом англійський передавач був замінений радянською радіостанцією потужністю в 1 кВт. У полі радіозв’язку знаходилися військово-морські бази союзників, що знаходились в Італії, на Північному узбережжі Африки, Мальті та інших островах Середземного моря. Відразу ж відкрили радіовахту (основними операторами стали англійські радисти). Зв’язок з англійцями тримався постійно [1, с. 192].

«Наша робота полягала у оперативному обслуговуванні літаків союзників, − згадує Лешко, − у своєчасному прийомі та передачі радіограм, звітів метеоумов, а також подачі пеленгів на літаки. Тут мені знадобилися навики, отримані під час служби в радіорозвідці, тим паче, що наведені системи як у німців, так і в союзників були однакові. Словом, почував себе, як риба у воді. Робота лагодилась, усі отримували великий душевний підйом. Все ж таки одна справа пеленгувати літак ворога, для того, щоб його збити, і зовсім інша ‒ забезпечувати безпеку перельоту друзів» [1, с. 192]. В день перельоту Лешко сів за вахту от 6.00 год. ранку і працював без перерви до 18.00 ‒ тобто до того часу, поки не приземлився останній літак з Мальти. Всього він «вів» 30 літаків [1, с. 192].

Отже, Радянський Союз до прийому гостей ретельно підготувався. Забезпечення охорони і на суші, і в повітрі − контролювалося органами держбезпеки. У повітрі діяла авіаційна спецгрупа, що була сформована для прикриття Ялти. З моря прикривали 4 батареї берегової оборони. Для охорони іноземних делегацій залучалася велика кількість як військових, так і цивільних осіб, головну роль відігравали військові спеціальні підрозділи, кожен з яких відповідав за певний об’єкт.