Глава V

ПОЗОВ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

5.1. Поняття і елементи позову в господарському судочинстві

Якщо суб'єкт господарювання вважає, що його право чи охоронюваний законом інтерес порушений або оспорюється, він має можливість звернутися до господарського суду відповідно до встановленої ГПК підвідомчості господарських спорів.

Відповідно до ст. 1 ГПК підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. Як видно з роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України», ГПК не надає органу управління права подавати до господарського суду позов в інтересах підпорядкованих йому підприємств і організацій, а також не наділяє господарський суд правом порушувати справу з власної ініціативи.

Для позитивного вирішення питання про порушення конкретної справи в господарському суді необхідна наявність у заінтересованої особи права на подання позову та реалізація цього права в належному порядку. В цьому разі йдеться про передумови права на подання позову - обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує виникнення суб'єктивного права певної особи на надання позову за конкретною справою. Якщо яка-небудь з передумов відсутня, відсутнє й право звернення до суду.

183

Так, загальними передумовами права на подання позову є такі: 1) підвідомчість справи суду; 2) процесуальна правоздатність сторін; 3) відсутність судового рішення, раніше винесеного у цій справі; 4) відсутність між сторонами договору про передачу цього спору на розгляд третейського суду.

Виходячи із змісту чинного господарського законодавства, порядок звернення до господарського суду зберігає в собі вичерпний перелік вимог. На відміну від випадків недодержання передумов права на подання позову, недодержання порядку реалізації права на подання позову хоч і має наслідком порушення провадження у справі в суді, однак не є неусувним. Позивач може виправити допущені помилки та повторно звернутися до суду з тотожним позовом.

Звернення до суду здійснюється шляхом подання позовної заяви. У науці господарсько-процесуального права одним з найбільш спірних питань є питання про право на позов. У зв'язку з різним підходом до аналізу цього поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст. Одні вчені розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому матеріально-правову і процесуальну сторони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу співвідношення цих двох сторін позову. Одні поняття на позов зводили лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача (С. Вільнянський). Інші - вирішальну ознаку права на позов вбачають у його процесуальному значенні (К. Юдельсон). Нарешті, треті - у поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так і процесуальні можливості захисту права. Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов проти-стоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти право на позов у матеріальному і процесуальному значенні.

У процесуальному значенні право на позов - це право на порушення судової діяльності.

У матеріально-правовому значенні - це право на задоволення позову. Для цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів - як засіб порушення процесу.

Див.: Осокина Г.Л. Проблеми иска и права на иск. - Томск, 1989. - 169 с.

Див.: Вільнянський СІ. Лекції по радянському цивільному праву. - Харків, 1958. - С. 179-181.

Див.: Советское гражданское процессуальное право / Под ред. К.С. Юдельсона. - М., 1968. - С. 190.

Див.: Добровольский А.А. Исковая форма защитьі права. - Л., 1965. - С. 10.

184

На нашу думку, позов має дві відносно самостійні сторони. Отже, і право на позов слід розглядати у двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового. Необхідність в позові виникає тоді, коли виникає потреба в розгляді і вирішенні спору між заінтересованими особами. Саму ж таку вимогу про захист права і охорону інтересів в справах позовного провадження називають позовом або позовною вимогою. Суть позову може бути визначена правильно лише з урахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової сторін. Це свідчить про те, що позов є процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі компетентного органу - господарського суду.

Право на позов виникає з дня, коли особа - власник суб'єктивного права - дізналася або повинна була дізнатися про порушення цього права, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, яка здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Для того, щоб позов мав змогу виконати роль засобу порушення судової діяльності, він має містити певні складові (елементи). Ці елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позов. 3а ними проводиться класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для вирішення судом питання про прийняття позовної заяви, для організації захисту відповідача проти позову, що важливо для забезпечення реалізації принципу змагальності сторін в господарському процесі. Вони також визначають суть вимог, на які суд повинен дати відповідь у рішенні.

Позов складається з трьох частин (елементів): предмет, підстава та зміст.

Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд повинен прийняти рішення. Матеріально-правова вимога позивача має опиратися на підставу позову. Предметом позову буде та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову буде спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. В позовах про визнання в наявності чи відсутності правовідносин його предмет становлять такі правовідносини. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках - і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення суб'єкта господарювання будуть спірні правовідносини, наприклад, право на дострокове розірвання договору оренди, об'єктом - приміщення.

Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини становлять юридичні факти, які спричиняють певні правові наслідки. Підстава позову складається із таких юридичних фактів, які підтверджують наявність спірних взаємовідносин, приналежність сторін до цієї справи та привід до позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що підтверджують позов. Ними будуть: юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, тобто ті, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Від них відрізняються процесуальні факти, які стверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провадження у справі тощо.

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачеві, а на відповідача покладені певні обов'язки, є активними. Вони можуть бути правостворюючі, право-змінюючі, правоприпиняючі. До їх складу належать також факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних правовідносин.

Пасивну підставу позову становлять факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене або є загроза в його порушенні чи необхідність в зміні встановлених між сторонами правовідносин.

Зміст позову - це вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду, звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій з зазначенням способу судового захисту. Наприклад, в позові про виселення предметом позову будуть спірні правовідносини - право дострокового припинення договору оренди; підставою позову - факти порушення відповідачем істотних умов договору; зміст - вимога про прийняття рішення про виселення відповідача.

Питання про наявність змісту як самостійного елемента позову в теорії процесу є спірним. Окремі автори, виокремлюючи в позові два елементи, стверджують, що предметом позову є певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою - фактичні обставини і суб'єктивне право, що породжує вимогу позивача до відповідача. Водночас, на їх думку, позов має два аспекти - вимогу до суду про захист права та вимогу позивача до відповідача. 3 порівняння зазначених положень вбачається, що процесуальна сторона позову - вимога до суду про захист права - не відображена ними в складових позову. Це означає, що вимога позивача до суду про захист права є третім елементом позову - його змістом.

Позов без зазначення процесуальних наслідків, на які він спрямований, без тих вимог до суду, які намагається одержати позивач, буде неповноцінним. 3міст позову має практичне значення - саме за ним здійснюється класифікація позовів, що полегшує визначення межі дослідження справи в судовому засіданні, прийняття конкретного, повного і зрозумілого рішення, яке є основою для швидкого і правильного поновлення порушеного права.

Значна увага, що приділяється в юридичній літературі елементам позову та їх співвідношенню, не випадкова. Вони мають значення для всіх стадій господарського процесу, починаючи з порушення провадження у справі і закінчуючи виконанням судового рішення. Елементи визначають зміст процесуальної діяльності, пов'язаної із захистом прав. Виокремлення елементів позову необхідно для реалізації позивачем права на зміну предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог.

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, виявленню всіх заінтересованих осіб у справі, а також застосуванню необ-

Див.- Абрамов С.Н. Советский гражданский процесе. - М., 1952. - С. 164.

187

хідного способу для захисту права, а підстава - визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності в них конкретного права і обов'язку. На їх основі визначаються обсяг і напрям дослідження справи в судовому засіданні, підстави і способи забезпечення позову. На стадії розгляду і вирішення справи елементи позову є основою, з приводу якої здійснюється вся процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Без них неможливе вирішення питань про припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо. Необхідність визначення елементів позову виникає під час перевірки обгрунтованості та законності судового рішення. Його повнота може бути правильно встановлена у разі зіставлення з предметом і змістом, а обгрунтованість - з підставою позову.

Одержавши відображення в рішенні, яке стало підставою для виконавчого документа і виконання, елементи позову дозволяють пізнати правові джерела, що визначають мету і суть виконавчих дій, спрямованих на реалізацію захисту права. Неуважне ставлення до виокремлення елементів позову, як правило, призводить до неповного дослідження справи, до прийняття незаконного і необгрунтованого рішення.

Отже, елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і визначають підставу позову, вказують на юридичну природу спірних вимог і правовідносин, що становлять предмет позову. Водночас правова вимога і правовідносини, що підлягають захисту, обумовлюють і процесуальний засіб такого захисту - зміст позову.

5.2. Форма і зміст позовної заяви

Згідно зі ст. 54 ГПК позовна заява має містити:

1. найменування господарського суду, до якого подається заява;

2. найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізви ще, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб'єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб - платників податків);

3. документи, що підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

188

^г

4. зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів);

5. зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них;

6. виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавс тво, на підставі якого подається позов;

7. відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися;

8. відомості про вжиття запобіжних заходів відповідно до розділу V-1 ГПК;

9. перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.

У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.

Обов'язковою вимогою, передбаченою ст. 54 ГПК, є письмова форма позовної заяви. Позовна заява підписується керівником підприємства, організації або його заступником (органами юридичної особи), прокурором.

Із порівняння цієї статті зі ст. 63 ГПК випливає, що в позовній заяві слід обов'язково вказати посаду особи, яка підписала її від імені юридичної особи. Якщо позовна заява підписана особою, яка не має такого права, або особою, посада якої не вказана, вона згідно з п. 1 ч. 1 ст. 63 Кодексу повертається суддею без розгляду.

На етапі подання заяви важливим моментом є визначення господарського суду, який розглядатиме справу. Якщо позивач помилиться і виявиться, що справа не є підсудною певному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. При цьому позивач має право оскаржити ухвалу суду про передачу справи за підсудністю.

В позовній заяві має бути вказана назва господарського суду, до якого надсилається позовна заява. Але, аналізуючи зміст ст. 63 ГПК, можна дійти висновку: якщо назву господарського суду не вказано, це не є підставою для повернення позовної заяви без розгляду.

В позовній заяві вказуються найменування сторін, їх поштова адреса - для індивідуалізації учасників спору, а також для відправлення їм судових документів і подальшого виконання рішення. На сьогодні вимога про зазначення в позові реквізитів

189

сторін (номерів рахунків сторін у банківських установах) не є обов'язковою. Це зумовлено складністю отримання в банках даних про рахунки відповідача, оскільки позивач не завжди пов'язаний з відповідачем договірними відносинами.

Закон передбачає обов'язкову вимогу про повне найменування сторін (п. 2 ч. 1 ст. 63 ГПК). Отже, можливість вказувати їх офіційне скорочене найменування виключається.

Якщо позов подається до кількох відповідачів, слід вказувати повне найменування, поштову адресу кожного з них. Порушення цієї вимоги має наслідком повернення позовної заяви без розгляду (п. 2 ч. 1 ст. 63 ГПК).

Так, суддя господарського суду м. Києва, розглянувши матеріали за позовом ЗАТ до Кабінету Міністрів України, Національної комісії регулювання електроенергетики України та Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України про визнання недійсними окремих положень нормативних актів, встановив:

У позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових адрес.

Відповідно до п. 58 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155, адреса, за якою пересилається поштове відправлення (поштовий переказ), зазначається у такому порядку: найменування адресата (одержувача) у називному відмінку... повне найменування підприємства, установи, населеного пункту, району, області, поштовий індекс...

Відповідно до п. 60 вказаних Правил адреса має бути вичерпною і повністю виключати необхідність в уточненні даних під час пересилання поштового відправлення (поштового переказу). В адресі не повинно бути скорочених найменувань чи будь-яких знаків, що не стосуються адреси.

Оскільки відповідно до п. 61 зазначених Правил поштові відправлення юридичних осіб без зазначення індексів для пересилання не приймаються, а вийняті з поштових скриньок - повертаються відправникам з першого етапу обробки, в п. 2 ч. 2 ст. 54 ГПК встановлено, що позовна заява повинна містити найменування сторін та їх поштові адреси, а в зазначеній позовній заяві відсутні індекси відповідачів.

Крім того, не подано доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини.

Відповідно до ч. 2 ст. 36 ГПК письмові докази подаються в оригіналі або належним чином посвідченій копії. Надані ксерокопії документів належним чином не посвідчені.

190

Керуючись пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 63 ГПК, суд ухвалив: Позовну заяву і додані до неї матеріали повернути позивачеві без розгляду.

Повернути з бюджету державне мито у сумі 85 грн. 00 коп., перераховане квитанцією № 000023 від 10 березня 2005 р.

В позовній заяві вказується ціна позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці. В ціну позову включаються вказані в позовній заяві суми штрафу, пені. Ціна позову, який складається з кількох самостійних вимог, визначається сумою всіх вимог.

Визначення ціни позову має важливе значення, оскільки ця сума безпосередньо впливає на розмір державного мита, що сплачується за подання позову (в разі якщо позивач не звільнений від сплати державного мита). Ціну позову вказує позивач і тільки у разі її неправильного зазначення вона визначається суддею.

Правила ст. 55 ГПК визначають ціну позову:

1. у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку;

2. у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребується;

3. у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог - загальною сумою усіх вимог;

4. у позовах про стягнення іноземної валюти - в іноземній та національній валюті відповідно до офіційного курсу, встановле ного Національним банком України на день подання позову.

В позовній заяві вказуються: обставини, на яких ґрунтується позовна вимога; докази, що підтверджують її; обґрунтований розрахунок стягуваної або оспорюваної суми; законодавство, на підставі якого подається позов.

Обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги - юридичні факти, що призвели до виникнення спірних правовідносин (договір тощо), його порушення, настання відповідальності або інших наслідків.

В позовній заяві перелічуються докази, які підтверджують такі юридичні факти з викладенням їх суті. Перелік доказів встановлюється стороною самостійно, виходячи з її правової позиції у справі. Докази, як правило, подаються до суду в копіях, посвідчених належним чином (копія документа скріплюється печаткою позивача, підписом уповноваженої посадової особи або представника та написом «копія вірна» або «з оригіналом згідно»). Відповідно до п. 3.2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі пи-

191

тання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» суд не вправі повернути позовну заяву з мотиву ненадання документів, що є доказами, оскільки позивач може їх надавати, а суд - вимагати їх надання до закінчення розгляду справи. Якщо у позовній заяві є посилання на докази, що підтверджують викладені обставини, але самих доказів до позовної заяви не додано, таку заяву не можна повертати з посиланням на ст. 63 ГПК. У цьому випадку суддя у процесі підготовки справи до розгляду ухвалою витребує ці докази від позивача чи відповідача.

Розрахунок стягуваної або оспорюваної суми складається із зазначенням застосованих методів, платіжних та товарно-розпорядчих документів з розбивкою по періодам і підписується посадовими особами, які його склали.

Законодавство, на підставі якого подається позов, вказується у вигляді посилання на конкретні положення відповідних нормативно-правових актів.

Засоби захисту прав передбачені в ЦК. Якщо позов подається до кількох відповідачів, в позовній заяві має бути виділена позовна вимога щодо кожного з них.

В одній позовній заяві згідно зі ст. 58 ГПК може бути об'єднано кілька вимог до одного чи кількох відповідачів. Але вони мають бути пов'язані між собою підставами виникнення або поданими доказами. В іншому випадку - якщо буде порушено правила поєднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору - позовна заява підлягає поверненню без розгляду (п. 5 ч. 1 ст. 63 ГПК).

Право на об'єднання позовів належить насамперед позивачеві. Він може в одній позовній заяві об'єднати кілька вимог. Але закон надає право суду об'єднувати в одне провадження кілька однорідних позовних вимог за позовами одного і того самого позивача до того самого відповідача або до різних відповідачів. Суд має право об'єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, у яких беруть участь одні і ті самі сторони, в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні.

Прикладом об'єднання позовних вимог Президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненні «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» називає зокрема такі об'єднані вимоги:

- про стягнення неповернутого кредиту, відсотків за користування кредитом і неустойки;

192

• про визнання недійсним акта державного органу і про відшкодування заподіяної у зв'язку з його виданням шкоди;

• про стягнення вартості недостачі товару, одержаного за кількома транспортними документами і оформленої одним актом приймання або коли такий товар сплачено за одним розрахунковим документом;

• про спонукання до виконання зобов'язань за госпо дарським договором і про застосування заходів майнової відповідальності за його невиконання.

Згідно зі ст. 57 ГПК до позовної заяви додаються документи, які підтверджують:

1. вжиття заходів досудового врегулювання господарсько го спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК, з кожним із відповідачів (у спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні договорів - відповідно договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладення, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав - копія претензії, до кази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано);

2. відправлення відповідачеві копії позовної заяви і дода них до неї документів. Позивач, прокурор чи його заступник зобов'язані при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих доку ментів у сторін немає. Такий самий обов'язок покладається на позивача у разі залучення господарським судом до участі у справі іншого відповідача, заміни господарським судом нена лежного відповідача. 3азвичай документами, що підтверджують відправлення, є фіскальний чек поштового відділення та опис вкладення у цінний лист. Розрахунковий документ (фіскальний чек), виданий відправникові поштового відправлення відповід но до п. 36 Правил надання послуг поштового зв'язку, може вважатися належним доказом надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Відсутність опису вкладення до листа не тягне наслідків у вигляді повернення позовної заяви, оскільки, згідно з п. 78 вказаних Правил лис ти, бандеролі і посилки приймаються з таким описом лише за бажанням відправника, тому у господарського суду відсутні правові підстави спонукати відправників до обов'язкового оформлення описів вкладення;

3. сплату державного мита у встановлених порядку і роз мірі.

193

Розмір державного мита встановлений Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито». 3аконом України від 25 березня 2005 р. «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» до цього Декрету було внесено зміни, які значно збільшили розмір держмита. Відповідно до цих змін із позовних заяв майнового характеру сплачується державне мито в розмірі 1% ціни позову (але не менше 6 і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Отже, максимальний розмір держмита за подання позову становить 25 500 грн. (до внесених змін ця сума дорівнювала 1700 грн.). Якщо аналізувати правила (порядок) сплати мита, слід звернутися до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України». Вища спеціалізована судова інстанція визначає, що платіжне доручення на безготівкове перерахування державного мита, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява) оплачується державним митом.

Згідно з п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, у разі безготівкового перерахування державного мита з рахунка платника відповідальний виконавець установи банку зобов'язаний на лицьовому чи зворотному боці останнього примірника платіжного доручення, який видається платнику, зробити відповідний напис (помітку) про зарахування державного мита до державного бюджету. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відбитком печатки кредитної установи із зазначенням дати виконання платіжного доручення. Невиконання цієї вимоги має наслідком повернення позовної заяви без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК. Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, Інструкція у такому разі не передбачає вчинення кредитною установою будь-яких написів, крім встановлених формою квитанції. У цьому випадку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж. Але на стадії судового розгляду справи господарський суд може зобов'язати позивача надати довідку з Державного казначейства про зарахування держмита, сплаченого готівкою, до держбюджету України. Необхідно також враховувати, що платіжні документи подаються до господарського суду тільки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не можуть бути доказом сплати державного мита. Слід суворо дотримуватись всіх зазначених правил, оскільки суди приділяють цим правилам дуже велику увагу;

194

4) сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

У Розмірах витрат з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу, пов'язаного з розглядом цивільних і господарських справ встановлено, що розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу для позивачів становить 118 грн. Але якщо позивач у встановленому порядку звільнений від сплати державного мита, то він звільнений і від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;

5) обставини, на яких грунтуються позовні вимоги.

До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або посвідчений витяг з нього.

До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.

В позовній заяві можна вказати й інші відомості, наприклад, про третіх осіб, чиї права можуть бути обмежені результатами розгляду справи. В позовній заяві може вказуватися клопотання про розстрочку, відстрочку, звільнення від сплати державного мита, відновлення строку позовної давності, забезпечення позову тощо.

5.3. Порядок подання позовної заяви

Згідно зі ст. 54 ГПК позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності або його представником.

Справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають до господарського суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені суб'єкта господарювання. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвід-чується печаткою підприємства, організації. Коло повноважень

195

відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноважень сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відокремлений підрозділ, затвердженим юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь (роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб»).

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально. Слід зазначити, що у господарському судочинстві суд надає чималу увагу строку дії довіреності, тобто терміну повноважень особи, яка здійснює представництво юридичної особи в процесі. Обов'язковою є дата вчинення довіреності. Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 247 ЦК, довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

У випадках, коли громадяни - суб'єкти господарювання ведуть свої справи у господарському суді особисто, то при зверненні до господарського суду з позовною заявою або із запереченнями на позов такі особи мають додавати копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності. При здійсненні представництва у засіданнях господарського суду особисто громадяни - суб'єкти господарювання мають надавати суду для ознайомлення оригінал свідоцтва про державну реєстрацію.

Виходячи з організаційно-правової форми юридичної особи, господарський суд визначає, які документи є необхідними для підтвердження повноважень органу (керівника такого органу) здійснювати представництво юридичної особи у суді. При здійсненні повноважень сторони в господарському суді представникам доцільно мати документ, що посвідчує особу. Належна фахова підготовка представників сторін і третіх осіб, їх компетентність, оформлені належними чином документи в підтвердження повноважень у справах у господарському суді є обов'язковою вимогою до таких представників.

Перед поданням позову позивач має визначитися з підсудністю справи, тобто встановити, до якого саме господарського суду необхідно подавати позовну заяву. 3а загальним правилом ст. 15 ГПК справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи

196

про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. Але існує і виключна підсудність справ, яка встановлена ст. 16 ГПК.

5.4. Відзив на позовну заяву. Подання зустрічного позову

Процесуальна рівність сторін процесу забезпечується наданням відповідачеві можливості захисту проти пред'явленого позову шляхом висування заперечень. 3магальна форма процесу дозволяє йому не чекати початку розгляду справи, ознайомитись з позовною заявою, вивчити наявні у позивача докази і з урахуванням отриманої інформації визначити своє ставлення до висунутої позивачем вимоги. Відповідач вправі визнати позов, якщо вважає що вимоги позивача законні та обгрунтовані. Якщо відповідач позову не визнає, він може використати дві форми захисту: заперечення та зустрічний позов. Вибір необхідного засобу захисту визначається метою, яку переслідує відповідач, і характером спірних матеріально-правових відносин.

Згідно зі ст. 59 ГПК відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи надіслати:

1) господарському суду - відзив на позовну заяву і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову;

2) позивачеві, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь в судовому процесі - копію відзиву.

Відзив підписується повноважною особою відповідача або його представником.

Відзив має містити: найменування позивача і номер справи; мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обґрунтовують відхилення позовної вимоги; перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву (у тому числі про надіслання копій відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим відповідачам, прокурору). До відзиву, підписаного представником відповідача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника відповідача.

Заперечення проти позову - аргументовані докази, доводи, які спростовують пред'явлений позов, це пояснення відповідача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача по суті.

Право на позов має два аспекти: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову. 3 урахуванням цього

197

слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і заперечення матеріально-правові'.

Процесуальні заперечення завжди спрямовані на те, щоб довести неправомірність виникнення самого процесу у справі у вигляді відсутності у позивача права на позов чи порушення ним порядку пред'явлення позову. Відповідач прагне залишення заяви без розгляду чи припинення провадження у справі. Наприклад, вказуючи на порушення позивачем порядку пред'явлення позову, відповідач доводить, що справа суду непідсудна, заява подана представником позивача який не має повноваження на ведення справи тощо. Фактами, які свідчать про відсутність у позивача права на позов, відповідач може назвати неправоздатність позивача, непідвідомчість справи суду або те, що у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет із тих самих підстав або є рішення цих органів з такого спору тощо.

Процесуальні заперечення в господарському процесуальному праві вказують на такі недоліки процесу, які суд зобов'язаний врахувати з власної ініціативи. Однак надання сторонам можливості звертати на них увагу суду є суттєвою гарантією того, що вони будуть усунуті.

Процесуальні заперечення відповідача можуть виявлятися також у заяві про відвід. Інститут відводу, як відомо, покликаний забезпечити об'єктивний розгляд і розв'язання справи шляхом усунення з процесу тих його суб'єктів, неупереджена діяльність яких викликає сумнів у осіб, які беруть участь у

справі.

Якщо позивач доказів основного позову не пред'явить, відповідач вправі вказати на це, обмежуючись запереченням відповідних фактів. Це так зване заперечення фактів, обов'язок доказування яких лежить на позивачеві. Всі заперечення, зазвичай обґрунтовуються відомими висновками, які наводяться відповідачем шляхом аналізу і спростування доказів, які наводились позивачем.

Матеріально-правові заперечення - заперечення відповідача проти задоволення позову. Матеріально-правові заперечення - це підтверджувані аргументами докази відповідача проти матеріально-правової вимоги позивача. 3аперечення відповідача

Див.: Васильченко М.М. 3аперечення проти позову. - Харків, 1973. - С. 38.

198

можуть стосуватися і посилань позивача на певні правові норми, на неправильність їх тлумачення позивачем. Матеріально-правові заперечення спрямовані на спростування фактів, які становлять основу пред'явленого позову і свідчать Про незаконність чи необґрунтованість вимог позивача.

Переконливість цих заперечень відповідача вирішальним чином вплине на зміст судового рішення у справі - буде позов задоволений чи в позові буде відмовлено. Матеріально-правові заперечення відповідача стосуються галузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і правових відносин, результатом яких і є виникнення господарсько-правового спору в суді.

Наука господарського процесуального права не займається питаннями матеріально-правових заперечень. Однак з огляду на нерозривний зв'язок між матеріальним і процесуальним правом процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріально-правових заперечень з питань, де тісно переплітаються матеріально-правові і процесуальні інтереси. Це передусім стосується питань належної та неналежної сторони в процесі. Матеріально-правовий аспект питання полягає в тому, що належні сторони - це справжні учасники спірних правовідносин. Процесуальний - чи справді позивачем і відповідачем у справі є суб'єкти спірних матеріально-правових відносин. 3аперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього пред'явлений неналежним позивачем або що він є неналежним відповідачем у справі.

Заперечення відповідача проти неналежного позивача мають тимчасовий характер. Якщо відповідач є зобов'язаною особою у спірних правовідносинах, він має нести матеріально-правову відповідальність. Однак вже саме усунення неналежного позивача з процесу може створювати для відповідача певні вигоди. Так, наприклад, належного позивача взагалі може не виявитися, або належний позивач пропустить строк позовної давності, або стикатиметься з певними труднощами у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справі може також доводити, що він є неналежним відповідачем та не повинен нести відповідальність перед позивачем.

Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі бере участь неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.

Складнішим і рідше застосовуваним на практиці є такий спосіб захисту відповідача, як зустрічний позов.

199

Згідно зі ст. 60 ГГЖ відповідач має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільного розгляду з первісним позовом. 3уст річний позов повинен бути взаємно пов'язаний з первісним. Подання зустрічного позову провадиться за загальними правилами подання позовів.

Зустрічним є позов, заявлений відповідачем у вже існуючому процесі за первісним позовом, який підлягає спільному з первісним позовом розгляду у суді.

Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом сумісного розгляду первісної і зустрічної вимог більш повно врахувати правові відносини сторін. Він відповідає вимогам процесуальної економії якомога меншими витратами для учасників процесу сил, засобів і часу.

Подання зустрічного позову становить окремий випадок пред'явлення позову і тому підкоряється загальним правилам подання позову: наявності права на подання позову, додержання належної форми позовної заяви, сплати державного

мита тощо.

Зустрічний позов - самостійна вимога відповідача до позивача пред'явлена до суду для одночасного і об'єднаного розгляду у справі за первісним позовом позивача. Оскільки позов відповідача характеризується як зустрічний, вимогу позивача прийнято називати в цьому випадку первісною.

В процесуальній літературі немає єдиного визначення поняття зустрічного позову. Під зустрічним позовом більшість авторів розуміє позовну вимогу відповідача до позивача, заявлену у вже існуючому процесі для спільного розгляду з позовом первісним. 3устрічний позов становить самостійну вимогу відповідача до позивача.

По суті зустрічний позов використовується відповідачем як засіб захисту значно ширше. Він є як засобом захисту проти первісного позову, так і засобом здійснення відповідачем самостійних вимог до позивача.

Вдале визначення зустрічному позову дав професор М. Гур-вич. Він вказує, що зустрічний позов - це звернення відповідача до суду з вимогою про захист самостійної вимоги до позивача шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі.

Див.: Клейн Н.І. Встречньїй иск в суде и арбитраже. - М., 1964. -

С. 1

11.

Див.: Новицкий В. Проблемьі применения встречного иска в хозяйствен- ном процессе // Хозяйственньш процесе. - 2003. - № 10. - С. 44-47.

Див.: Советское гражданское процессуальное право: Учеб. пособ. / Под ред. М.А. Гурвича - М., 1957. - С. 181.

200

Можливість подання зустрічного позову дає відповідачеві багато переваг. Передусім це стосується питань територіальної підсудності. Можливість розгляду зустрічного позову разом з первісним також сприяє ліквідації в одному процесі всіх спірних питань між позивачем і відповідачем. Якщо відповідач використовує зустрічний позов для захисту проти первісного, задоволення зустрічного позову найчастіше виключає задоволення вимог позивача (повністю або певною мірою). Одночасний розгляд первісного і зустрічного позовів виключає можливість прийняття судом рішень, які протирічать одне одному, дозволяє суду повніше, глибше і правильніше з'ясувати справжні взаємовідносини сторін.

Зустрічний позов характеризується певними ознаками.

Передусім зустрічний позов як звичайний позов становить звернення відповідача до суду за захистом своїх прав та інтересів. У зв'язку з тим, що позивач свого часу порушив права відповідача, у останнього виникає процесуальна заінтересованість в одержанні сприятливого для себе судового рішення. Відповідач як особа, яка бере участь у справі, має не лише обов'язки перед позивачем, а й процесуальні права на звернення зі своїми вимогами до суду. Своє право на захист відповідач реалізує у вже порушеному проти нього процесі. Тому, подаючи зустрічний позов, сторони змінюють своє процесуальне становище. Позивач за первісним позовом стає відповідачем за зустрічним позовом, а відповідач за первісним позовом посідає процесуальне становище позивача.

Щодо зустрічного позову законом передбачені і деякі спеціальні правила. Вони полягають у тому, що:

1. відсутність зв'язку зустрічної вимоги з первісною при зводить до відмови в прийнятті цього позову до розгляду тільки як зустрічного, а не перешкоджає в пред'явленні його як первісного в окремому процесі;

2. зустрічний позов подається до суду, що розглядає справу за первісним позовом;

3. подання зустрічного позову допускається до прийняття рішення зі спору, після цього право на пред'явлення зустріч ного позову припиняється.

Необхідність зв'язку між зустрічною та первісною вимогами не впливає на певну самостійність зустрічного позову.

Це дістає прояв у таких положеннях:

1) хоча задоволення зустрічного позову зазвичай спричиняє відмову в первісному позові, не виключена можливість відмови і в первісному позові з причин, які не мають відношення до зустрічного позову, в якому суд також відмовляє через його незаконність чи необґрунтованість;

201

2) через самостійність характеру зустрічного позову суд зобов'язаний у рішенні вказати результати розгляду кожного з позовів, тобто вирішити зустрічний позов й у тому випадку, якщо за первісним позовом рішення не приймається.

Необхідно звернути увагу на те, що зустрічний позов - це найважливіший процесуальний засіб захисту, який сприяє більш повному і всебічному розгляду та розв'язанню господарського спору. Однак не будь-яка зустрічна вимога відповідача може бути визнана зустрічним позовом і обов'язково має розглядатися в одному судочинстві з позовом первісним. Прийняття і розгляд зустрічного позову значно ускладнює процес, збільшує коло питань, що розглядаються. Тому в кожному конкретному випадку з урахуванням необхідних вимог подання зустрічного позову суд має вирішувати питання про доцільність спільного розгляду зустрічного і первісного позовів.

За процесуальної співучасті зустрічний позов може бути пред'явлений як одним із співвідповідачів, так і до одного із співпозивачів. Питання про процесуальне становище сторін при співучасті вирішується значно ширше. Припускається пред'явлення зустрічного позову не лише до позивача, а й до особи, яка не є позивачем за первісним позовом, і тут створюється видимість зустрічного позову, хоча такого насправді немає.

Зустрічний позов за загальним правилом є засобом захисту проти позову. Він містить як ознаки процесуального захисту, так і матеріально-правового. 3устрічні вимоги відповідача можуть бути вимогами про присудження, визнання, перетворення.

Пред'являючи зустрічний позов, відповідач прагне досягти подвійної мети: захисту свого права і захисту від попередніх вимог позивача.

Отже, зустрічний позов розглядаємо передусім як засіб захисту проти первісного позову (з матеріально-правовими і процесуальними ознаками), а також незалежно від цього захисту, якщо у відповідача є самостійні вимоги до позивача, тісно пов'язані з пред'явленим позовом. Слід відзначити, що не всі процесуалісти розглядають зустрічний позов як засіб захисту від первісного позову, наголошуючи на самостійному характері вимог відповідача до позивача.

Заперечення або зменшення значення ознак засобів захисту у зустрічному позові ускладнює з'ясування його справжньої правової природи, його значення для захисту прав відповідача.

Якщо розглядати зустрічний позов як засіб захисту відповідача, постає питання про його відмінність від заперечення проти позову. 3устрічний позов і заперечення проти позову об'єднує їх процесуальна цілеспрямованість.

Судовій практиці відомі випадки, коли відповідач, захищаючись проти позову, ту ж саму незгоду з вимогами позивача процесуально заявляє або у вигляді заперечень, або у вигляді зустрічного позову.

У процесуальній літературі немає єдиної думки щодо співвідношення заперечень проти позову з зустрічним позовом. Одні автори вважають, що процесуальне здійснення права можливе не лише шляхом пред'явлення зустрічного позову, а й шляхом заперечення, яке протиставляється первісному позову.

На нашу думку, відповідач не може скористатися запереченням проти позову, якщо його право потребує судового захисту. В цьому випадку обов'язково має бути поданий зустрічний позов.

Слід визнати переконливою й іншу точку зору. Якщо відповідач не тільки заперечує проти позову, а й заявляє самостійну вимогу до позивача, ці вимоги для судового підтвердження мають бути висловлені лише у формі зустрічного позову.

Вказані твердження підтверджуються і практикою. Без пред'явлення зустрічного позову суд не вправі присуджувати первісного позивача до вчинення певних дій щодо відповідача, а може лише відмовити первісному позивачеві в позові. Не можна не звернути уваги і на те, що при запереченні проти позову позивач прагне (і повинен) довести правомірність своїх вимог. При пред'явленні ж зустрічного позову він має захищатися проти заявленої зустрічної вимоги.

Погоджуючись з думкою про те, що як заперечення проти позову, так і зустрічний позов певні відмінності між цими засобами захисту прав відповідача спрямовані проти позову первісного, слід все ж відзначити певні відмінності між цими засобами захисту прав відповідача. При запереченні проти позову найвигідніші наслідки для відповідача можуть полягати лише у відмові в позові позивачеві. Присуджувати з нього здійснення якихось дій на користь відповідача суд не вправі. При зустрічному ж позові відповідача не задовольняє лише відмова в позові позивачеві. У нього є своя самостійна вимога, задоволення якої він і домагається в суді.

Див.: Анісімова Л.І. 3устрічний позов і заперечення проти позову// Правознавство. - 1961. - № 1. - С. 143.

202

Див.: Притика Д.М. Арбітражний процес: Навч. посіб. - Харків, 2001. - С. 106.

203

Якщо зустрічного позову відповідач не пред'явив, позивач ніколи не може бути поставлений у гірше становище порівняно з тим, в якому він перебував до порушення провадження у справі.

Зустрічний позов відрізняється від заперечень проти позову своєю самостійністю.

Заперечення проти позову цілком залежить від долі первісного позову, рух якого залежить від розсуду позивача, суду. Так, наприклад, у разі відмови від позову, зупинення, припинення провадження у справі заперечення відповідача втрачає своє значення, бо воно вже цілком залежить від процесуальних результатів розгляду первісного позову. Якщо відповідач свою вимогу висловлює у вигляді заперечення, домагаючись відмови у позові, суд може відмовити позивачеві в позові на інших підставах, не вирішуючи питання з урахуванням заперечення відповідача. Свої заперечення в цих випадках відповідач може заявити до суду шляхом самостійного позову. Якщо ж вимога відповідача висунута у вигляді зустрічного позову, суд зобов'язаний прийняти за ним рішення незалежно від долі позову первісного.

Розглянувши відмінності між запереченням і зустрічним позовом, необхідно ще раз підкреслити, що захист відповідача проти позову може здійснюватися у формі як заперечення проти позову, так і зустрічного позову.

Вибір форми захисту залежить від процесуальної мети, яку переслідує відповідач.

5.5. Відмова у прийнятті позовної заяви. Повернення позовної заяви

Реалізуючи право на звернення за судовим захистом, заінтересовані особи звертаються з позовною заявою до суду. Водночас необхідні і зустрічні дії суду в особі судді, який виконує завдання щодо прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі.

Питання про прийняття позовної заяви вирішує суддя. 3а наявності додержання всіх вимог, встановлених законодавством (зокрема, додержання правил подання позовної заяви, а також додержання порядку реалізації цього права та відсутності умов для повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження у господарській справі), суд приймає позовну заяву до провадження, тобто порушує справу, що є початковою стадією відповідного провадження.

204

Відкрите позовом судове провадження щодо розгляду і вирішення конкретної господарської справи спрямоване як на захист суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу суб'єктів господарювання, так і на охорону законності і правопорядку, а також на захист державного інтересу.

У ст. 62 ГПК встановлений вичерпний перелік підстав для відмови у прийнятті позовної заяви до судового розгляду, зокрема, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:

1. заява не підлягає розгляду в господарських судах України. Тобто подана позовна заява стосується спору, який непідві домчий господарському суду, що виключає можливість його судового розгляду, але не виключає захисту порушеного чи оспорюваного права іншим уповноваженим органом;

2. у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими самими сторонами, про той са мий предмет і з тих самих підстав або є рішення цих органів з такого спору. Неможливість повторного розгляду справи за цією підставою надає право господарському суду відмовити у прийнятті позовної заяви за наявності таких обставин у сукупності: у справі беруть участь ті самі сторони; спір виник щодо того самого предмета або з тих самих підстав; прийняте рішення чи постанова набрали законної сили, не змінені і не скасовані відповідно до чинного законодавства України;

3) позов подано до підприємства, організації, які лікві довано. У такому разі господарський суд також відмовляє у прийнятті позовної заяви за відсутністю відповідача у справі, оскільки у цьому випадку не настає правонаступництво.

За наявності зазначених підстав суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви через відсутність у позивача права на пред'явлення позову, що оформлюється мотивованою ухвалою господарського суду, яка надсилається протягом п'яти днів з дня надходження заяви сторонам, прокурору чи його заступнику, якщо вони є заявниками.

Ухвала містить мотиви відмови у прийнятті позовної заяви; закон, яким керувався суд; інші дані, які визначають її зміст.

Ухвалу судді про відмову у прийнятті позовної заяви до свого провадження можна оскаржити у господарському суді апеляційної інстанції. У разі її скасування на господарський суд першої інстанції покладається обов'язок прийняти позовну заяву до провадження. В цьому випадку позовна заява вважається поданою у день першого звернення до господарського суду. Ухвала про зупинення провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами ст. 106 ГПК.

205

Однією з умов прийняття позову до провадження господарського суду є додержання порядку реалізації права на пред'явлення позову, порушення якого надає право господарському суду повернути позовну заяву. У разі недодержання вимог, визначених ГПК, суддя не приймає позовну заяву до провадження та повертає її без розгляду не пізніше п'яти днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу. Перелік обставин, за наявності яких господарський суд повертає позовну заяву, є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. 3аява повертається у випадках, якщо:

1. позовну заяву підписано особою, яка не має права її під писувати, або особою, посадове становище якої не вказано. 3а правилами статей 54, 57 ГПК до позовної заяви, яка подається до господарського суду позивачем, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. При цьому позовна заява має бути підписана повноважною осо бою з обов'язковим зазначенням її посади. У зв'язку з цим подання позовної заяви до господарського суду без належних повноважень або без зазначення посадового становища особи, яка її підписала, є підставою для повернення позовної заяви, а щодо прийнятої позовної заяви - для залишення її без розгляду господарським судом (ст. 81);

2. у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштової адреси (ст. 54);

3. у позовній заяві не вказано обставин, на яких грунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені у заяві обставини, обґрунтованого розрахунку стягуваної чи оспорю ваної суми (статті 54, 55);

4. не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі (статті 45, 46, 57);

5. порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору (ст. 58);

6. не подано доказів надсилання відповідачеві копії позов ної заяви і доданих до неї документів (ст. 56);

7. до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору (ст. 22);

8. не подано доказів сплати витрат на інформаційно-тех нічне забезпечення судового процесу (ст. 47-1 ГПК).

Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з ним до господарського суду у загальному порядку після усунення допущених порушень. Особа може звернутися

206

до господарського суду з тотожним господарським позовом у звичайному порядку. При цьому моментом звернення з позовом буде вважатися дата звернення з належним чином оформленою позовною заявою.

5.6. 3абезпечення позову

Проблеми, пов'язані з вжиттям судом заходів щодо забезпечення позову, є вельми актуальними у господарському процесі. Складність їх застосування полягає насамперед у необхідності дотримання балансу прав та інтересів учасників процесу, зважаючи на те, що вони є рівними перед законом і судом. Необхідність зваженого підходу в цих питаннях зумовлена тим, що вжиття заходів щодо забезпечення позову може завдати шкоди відповідачеві, а невжиття таких заходів - спричинити збитки або неможливість виконання судового рішення позивачем.

На практиці мають місце випадки, коли судове рішення з тих чи інших причин не виконується, що не сприяє авторитету судової влади та органів виконання судових рішень. Але найголовніше - не досягається мета позивача при його зверненні до суду - не поновлюються його порушені права та інтереси. Отже, не доводиться говорити про ефективність правосуддя в державі.

Засобами, які забезпечують поновлення порушених прав і законних інтересів, є засоби забезпечення позову, які застосовуються господарським судом. Мета вжиття заходів щодо забезпечення позову полягає у:

• гарантуванні можливості реалізації позовних вимог (ви конанні судового рішення);

• сприянні збереженню положення, що існувало між сто ронами до винесення судового акта.

Актуальність вжиття заходів щодо забезпечення позову зростає з огляду на тривалість судового розгляду справ у суді першої та апеляційної інстанцій до набуття рішенням законної сили. 3абезпечення позову є важливим і передусім дієвим засобом унеможливлення уникнення недобросовісним контрагентом відповідальності, а також ефективним засобом забезпечення реального виконання судового рішення. Необхідність такого інституту є очевидною. Коли відповідачеві стає відомо про пред'явлення до нього позову, він може вжити заходів Для того, щоб рішення не виконувалося: приховати грошові кошти, продати нерухомість чи інше майно, передати майно на

207

зберігання іншим особам тощо. Водночас це досить жорсткий механізм впливу на діяльність підприємства, який може стати причиною збитків того чи іншого суб'єкта господарювання. Особливого значення інститут забезпечення позову набуває в господарському процесуальному законодавстві.

Інститут забезпечення позову в цивільному процесі за радянських часів досліджували М. Гуревич, А. Добровольський, П. Логінов, М. Штефан. Натомість питання, пов'язані із забезпеченням позову в господарському процесі, залишаються мало дослідженими у сучасній вітчизняній правовій доктрині. Специфіка інституту забезпечення позову в господарському процесі аналізувалась у працях С. Боровика, Н. Абрамова, В. Беляневича тощо.

Водночас в українському правознавстві аналіз цього явища зводиться лише до констатації факту існування цього інституту та визначення процесуальних методів застосування заходів щодо забезпечення позову. Проблеми, з якими стикаються юристи-практики, зумовили появу публікацій щодо цього у фаховій періодиці. Останнім часом широко обговорюється недосконалість цього інституту та випадки зловживання положеннями розділу X ГПК, яким здійснюється правове регулювання заходів щодо забезпечення позову.

Українське господарське процесуальне законодавство передбачає заходи, що можуть вживатися з метою забезпечення позовних вимог. Вичерпний перелік способів забезпечення позову визначений ст. 67 ГПК. У цій статті визначено, що позов забезпечується:

• накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

• забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

• забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються пред мета спору;

• зупиненням стягнення на підставі виконавчого докумен та або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Див.: Боровик С.С. 3ахист прав суб'єктів господарювання в арбіт ражних судах України. - К., 2001. - 275 с.

Див.: Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Украиньї: Учеб. пособ. - Харьков, 2002. - 255 с.

Див.: Беляневич В. Арбітражне судочинство: визнання недійсними актів державних та інших органів: Навч. посіб. - К., 2001. - 264 с.

Див.: Осадчій І. 3абезпечення позову в господарському процесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. - 2003. - № 12. - С. 120-123.

208

Господарське процесуальне законодавство України допускає одночасне застосування кількох заходів щодо забезпечення позову за умови, що таке забезпечення не перевищить суми заявлених позовних вимог. У процесі судового розгляду можлива заміна одного заходу забезпечення іншим. Це питання вирішується в тому самому порядку, що й первісна заява про застосування заходів щодо забезпечення позову.

З метою однакового і правильного застосування законодавства щодо забезпечення позову Президія Вищого арбітражного суду України видала роз'яснення від 23 серпня 1994 р. № 02-5/611 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову».

Відповідно до ст. 66 ГПК заходи щодо забезпечення позову застосовуються господарським судом за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з ініціативи господарського суду як гарантія реального виконання рішення суду.

Клопотання про забезпечення позову може бути подано також третіми особами із самостійними вимогами на предмет спору, оскільки ці особи користуються правами позивача у процесі (ч. 3 ст. 26 Кодексу).

Слід мати на увазі, що перелік осіб, які вправі порушувати питання про забезпечення позову, наведений у ст. 66 ГПК, є вичерпним.

Забезпечення позову як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи може застосовуватись як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу, включаючи перегляд рішення, ухвали, постанови (в подальшому - рішення) в апеляційному або у касаційному порядку.

Умовою застосування заходів щодо забезпечення позову є достатньо обгрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Отже, найдоцільніше вирішувати питання щодо забезпечення позову на стадії попередньої підготовки справи до розгляду (ст. 65 ГПК).

Клопотання про забезпечення позову, яке раніше було відхилено повністю або частково, може бути подано вдруге, якщо змінились певні обставини. Тобто з приводу заяв про забезпечення позову, в задоволенні яких було відмовлено, заборона повторно звертатися до господарського суду не поширюється.

209

Про забезпечення позову господарський суд виносить ухвалу, яка надсилається органам державно: виконавчої служби, особам, яким заборонено вчиняти певні дії, або податковим органам, установам банків, кредитно-фінансовим установам, в яких знаходиться виконавчий документ. Наказ про вжиття заходів щодо забезпечення позову не видається.

Обираючи, який саме засіб забезпечення позову слід застосовувати у тій чи іншій справі, господарський суд має виходити з такого.

У позовному провадженні при накладенні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат. Накладення господарським судом арешту на рахунки боржника чинним законодавством не передбачене.

За позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути накладений лише на індивідуально визначене майно.

У провадженні зі справ про банкрутство арешт може бути накладено на все належне боржникові (закріплене за ним) майно незалежно від поділу його на основні чи оборотні засоби.

Арешт на майно громадянина-підприємця може бути накладено на загальних підставах, за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення.

За позовами про витребування майна в ухвалі про накладення арешту на майно боржника господарський суд має чітко охарактеризувати ознаки, за якими той чи інший предмет відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накладати арешт на автомобіль, не зазначивши його марки «Волга», «Лада», «Москвич» тощо, державного реєстраційного номера, номера двигуна тощо, що відрізняло б саме цей автомобіль від будь-якого автомобіля взагалі.

Приймаючи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти. Помилковими слід визнати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через особливості цього майна користування ним не має наслідком знищення або зменшення його цінності. 3а наявності підстав для застосування такого заходу забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його у будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо.

Таке правило має застосовуватись і до інших осіб, яким на підставі ст. 67 ГПК забороняється вчинення дій щодо предмета спору.

210

Судова практика свідчить, що при вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та пов'язаних із цим спорів господарські суди, керуючись згаданими вище статтями ГПК, виносили ухвали про забезпечення позову шляхом заборони акціонерному товариству, реєстратору та (або) іншим особам здійснювати будь-які дії, пов'язані зі скликанням та проведенням загальних зборів.

Серед заходів, що вживалися господарськими судами у порядку забезпечення позову, мають місце такі: заборона господарському товариству проводити загальні збори; заборона проводити реєстрацію акціонерів для участі у загальних зборах; заборона реєстратору видавати копії реєстру та виписки з нього; зобов'язання особи зареєструватися для участі в загальних зборах; заборона органам державної влади здійснювати перереєстрацію підприємства або реєструвати зміни до установчих документів; заборона органам управління державним майном видавати довіреності на представництво інтересів держави на загальних зборах акціонерів; заборона будь-яких дій, пов'язаних із виконанням рішень загальних зборів; заборона реєстрації випуску акцій; заборона відчуження акцій або частки; накладення арешту на майно та кошти господарського товариства тощо.

Слід зазначити, що такі заходи застосовуються судами без урахування особливостей зазначених спорів. 3окрема, при винесенні ухвал суди інколи не враховують вимоги ст. 66 ГПК, в якій передбачено вжиття заходів щодо забезпечення позову в разі, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи унеможливити виконання рішення господарського суду. Розглядаючи питання про доцільність вжиття заходів щодо забезпечення позову при розгляді спорів про визнання недійсним рішення загальних зборів, суди мають виходити з того, що наслідком визнання акта недійсним є втрата цим актом обов'язкового характеру для осіб, яким він був адресований. Тому немає підстав вважати, що відсутність заборони проведення загальних зборів може призвести до ускладнення або унеможливлений виконання рішення суду про визнання акта недійсним.

Одним із способів забезпечення позову є заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. У деяких випадках суди застосовують цей спосіб при вирішенні справ про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій і виносять ухвали про заборону акціонерному товариству - емітенту акцій та (або) іншим особам вчиняти дії, пов'язані з проведенням загальних зборів. Винесення таких ухвал є не-

211

правомірним, оскільки дії акціонерного товариства та (або) інших осіб щодо проведення загальних зборів не стосуються предмета спору, яким є договір купівлі-продажу акцій.

Позиція Верховного Суду України з цього питання висловлена в ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 листопада 2001 р. у справі про визнання незаконним рішення загальних зборів ВАТ «Ексімнафтопро-дукт», де зазначено, що заборонивши відповідачеві проводити загальні збори акціонерів, які відповідно до ст. 41 Закону «Про господарські товариства» є вищим органом акціонерного товариства, до компетенції якого належить вирішення усіх питань, пов'язаних із діяльністю товариства, суд вирішив питання, яке стосується внутрішньої діяльності товариства і не пов'язане з розглядом справи за заявленим позовом та виконанням можливого рішення суду.

Вжиття заходів щодо забезпечення позову у вигляді заборони акціонерному товариству, реєстратору та (або) іншим особам здійснювати дії, пов'язані з проведенням загальних зборів, може призвести до порушення передбаченого законом права акціонерів на участь в управлінні справами товариства шляхом участі та голосування на загальних зборах.

Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено (ст. 67 ГПК). У цих випадках господарський суд має дотримуватися правил, передбачених розділами XII і XII-1 ГПК.

У разі відмови в задоволенні клопотання про забезпечення позову суд вказує про це в ухвалі про відкриття провадження у справі. Оскарження такої ухвали ГПК не передбачає.

Яким чином господарський суд оформлює відмову в задоволенні клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення позову в ситуації, якщо його подано після порушення провадження у справі? Напевно, також шляхом винесення ухвали. Однак ГПК не передбачає необхідності винесення такої чи будь-якої іншої ухвали, яку зобов'язаний прийняти суд за результатами розгляду клопотань сторін.

Якщо господарський суд винесе ухвалу про відмову в задоволенні клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення позову, позивач буде позбавлений права на апеляційне оскарження такої ухвали відповідно до вимог ст. 106 ГПК, згідно з якою ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Незважаючи на те, що можливість оскарження ухвал суду про відмову в задоволенні клопотання про забезпечення позову не передбачена ГПК, судова практика свідчить про інше.

Так, Вищий господарський суд України, розглянувши на відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу Фонду державного майна України на ухвалу господарського суду Луганської області від 9 вересня 2004 р. та постанову Луганського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2004 р. у справі № 21/342 за позовом ТОВ з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу «Лисойл» (далі - ТОВ «Лисойл») до ВАТ «Лисичанськна-фтооргсинтез» (далі - ВАТ «Линос»), ЗАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» (далі - Компанія) (третя особа - Фонд державного майна України) про стягнення 1432869566,15 грн. та зобов'язання надати можливість користуватися обладнанням, встановив:

ТОВ «Лисойл» в серпні 2004 р. звернулося до господарського суду Луганської області з позовом до ВАТ «Линос» та Компанії про стягнення 1432869566,15 грн. та зобов'язання ЗАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» надати можливість позивачеві використовувати до 31 грудня 2008 р. обладнання. Водночас позивач заявив клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення позову у вигляді накладення арешту на рахунки відповідачів в межах суми позовних вимог, а також заборону будь-яким особам вчиняти дії, спрямовані на укладення правочинів, об'єктом яких є таке обладнання: установка первинної переробки нафти № 2 (атмосферна та вакуумна АВТ-2), установка каталітичного риформінгу - 2Л-35-11/1000, установка гідроочистки дизпалива - 2Л-24/2000, комплекс каталітичного крекінгу Г-43-107М/1 - та заборону внесення до нього будь-яких змін: ремонт, демонтаж, поліпшення, погіршення та інших, що можуть спричинити зміну якісних характеристик, а також з метою запобігання псуванню та прискореній амортизації зазначеного обладнання, заборону будь-яким особам його використання.

Ухвалою господарського суду Луганської області від 9 вересня 2004 р. у справі № 21/342, залишеною без змін постановою Луганського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2004 р., у задоволенні клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення позову відмовлено.

Не погоджуючись з ухвалою та постановою господарських судів першої та апеляційної інстанцій Фонд державного майна України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив прийняті у справі ухвалу та постанову скасувати, клопотання позивача про вжиття заходів щодо забезпечення позову задовольнити.

к обгрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд першої та апеляційної інстанцій порушили

212

213

214

норми процесуального права, що призвело до прийняття незаконних судових актів.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим та апеляційним господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, шо касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 66 ГПК господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів щодо забезпечення позову. 3абезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно зі ст. 67 зазначеного Кодексу позов забезпечується зокрема накладенням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти певні дії, що стосуються предмета спору.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 86 ГПК ухвала господарського суду має містити мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство.

Умовою застосування заходів щодо забезпечення позову є достатньо обгрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, обладнання, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. 3аходи щодо забезпечення позову застосовуються господарським судом як гарантія реального виконання рішення суду.

Разом з тим місцевий господарський суд наведені позивачем та третьою особою докази ризику подальшого ускладнення або унеможливлення виконання рішення суду не розглянув, належної оцінки цим доказам не надав, обмежився посиланням на те, що позивачем не довів, що спірне обладнання та грошові суми, які є предметом забезпечення, можуть зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення, а отже, передчасно та безпідставно відмовив у задоволенні заявленого клопотання.

Апеляційний господарський суд допущене місцевим господарським судом порушення норм процесуального права не усунув, внаслідок чого залишив незаконну ухвалу без змін.

Водночас суд апеляційної інстанції, дійшовши в оскаржуваній постанові висновку про правомірність використання та відчуження спірного майна відповідачами, помилково

здійснив оцінку доказів та встановив обставини справи за відсутності правових підстав для цього, не врахувавши того, що справа місцевим господарським судом по суті не розглядалась.

Викладене свідчить про те, що приймаючи оскаржувану постанову, апеляційний господарський суд надав невірну юридичну оцінку обставинам справи, порушив і неправильно застосував норми процесуального права.

Враховуючи вимоги ст. 111-7 ГПК про те, що касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, оскаржувані ухвала та постанова господарських судів підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд господарського суду Луганської області.

Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9-111-11, 111-13 зазначеного Кодексу, Вищий господарський суд України постановив:

касаційну скаргу Фонду державного майна України задовольнити;

ухвалу господарського суду Луганської області від 9 вересня 2004 р. та постанову Луганського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2004 р. у справі № 21/342 скасувати, справу передати на новий розгляд господарському суду Луганської області.

Ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від ЗО червня 2005 р. у порушенні провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 1 червня 2005 р. у справі № 21/342 було відмовлено.

Як видно з цього прикладу, з урахуванням вимог ст. 106 ГПК відсутність у цьому Кодексі посилання на можливість оскарження ухвал суду про відмову в задоволенні клопотання про забезпечення позову не є перешкодою для судів апеляційної та касаційної інстанцій у розгляді відповідно апеляційних та касаційних скарг на такі ухвали (постанови).

Враховуючи, що забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача, господарський суд не повинен скасовувати вжиті заходи щодо виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що призвели

215

до застосування заходів забезпечення позову. Досить часто підставою для скасування заходів щодо забезпечення позову стає невідповідність таких заходів обсягу позовних вимог.

Деякі законодавчі акти України передбачають більш конкретизовані заходи щодо забезпечення позову, що відображають специфіку відповідної сфери діяльності. 3окрема, у ст. 53 Закону «Про авторське право і суміжні права» передбачені такі заходи щодо забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав: заборону відповідачеві, стосовно якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, передачу в майновий найм, прокат, ввезення на митну територію України та інше передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, зокрема комп'ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, і засобів обходу технічних засобів захисту.

Новелою українського господарського процесуального законодавства стала поява процесуального інституту «запобіжних заходів». Відповідні зміни до ГПК внесені Законом України від 22 травня 2003 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності». Підстави вжиття запобіжних заходів передбачені у ст. 43-1 ГПК і полягають в тому, що особа, яка має підстави побоюватись, що надання потрібних для неї доказів стане згодом неможливим або ускладненим, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову. 3апобіжні заходи передбачають: витребування доказів; огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходяться в неї або в інших осіб.

Новою редакцією Закону «Про авторське право і суміжні права» фактично введений новий для українського права порядок забезпечення позову. Однак, незважаючи на всю радикальність засобів забезпечення, законодавці вважали, що їх недостатньо для «належного забезпечення охорони авторських і суміжних прав». Тому ініціювалися зміни в процесуальні кодекси, які дозволили припиняти посягання на інтелектуальні цінності ще до подачі позову до суду.

216

Вищий арбітражний суд Російської Федерації справедливо зазначив, що питання забезпечення позову стосується інтересів як боржника, так і його кредиторів, права яких можуть порушуватися у зв'язку з застосуванням заходів щодо забезпечення позову. Адже господарська діяльність будь-якого підприємства вимагає постійної експлуатації засобів виробництва. Товар та гроші забезпечують їх власникові необхідний прибуток. Позбавлення підприємства можливості користуватися та розпоряджатися власними засобами виробництва призводить до збитків, які іноді можуть бути безповоротними.

Збитки, завдані забезпеченням позовних вимог, можна розглядати як частину відповідальності відповідача за здійснення певних порушень норм законодавства. Сучасна судова практика свідчить, що забезпечення основного чи зустрічного позову часто застосовується проти сторони, яка згідно з чинним законодавством жодних протиправних дій не вчиняла та є добросовісним суб'єктом господарських відносин, що згодом підтверджується судовим рішенням.

За таких обставин інститут забезпечення позову може перетворитися на механізм недобросовісної боротьби з конкурентами чи тиску на контрагентів.

Найчастіше питання, пов'язані із забезпеченням позову, розглядають в той момент, коли суду доступна позиція лише однієї сторони - позивача в конкретній справі. На стадії попередньої підготовки суду досить важко розібратись у правомірності вимог позивача, чи принаймні у достовірності доказової бази, на яку посилається позивач на обгрунтування позовних вимог. Як наслідок, більш-менш тривале забезпечення позову шляхом накладання арешту на майно або грошові суми чи заборони вчиняти певні дії може зіграти фатальну роль у функціонуванні суб'єкта господарювання, призвести до зриву контрактів, втрати ділової репутації, прямих фінансових збитків тощо.

Отже, на сьогодні непоодинокими є випадки, коли інститут забезпечення позову наповнюється неправовим змістом у цілком законній формі. Це відбувається через те, що єдиною умовою застосування заходів щодо забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (зокрема грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись

Див.: Ярков В.В. Обеспечение иска в арбитражном процессе // Г?^с™^ик Вьісшего арбитражного суда Российской Федерации. - 1998. -

217

за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. До того ж законодавець надає суду можливість оперувати оцінювальною категорією «достатньо обгрунтоване припущення», не зазначаючи критеріїв такої обгрунтованості.

У ст. 155 ЦПК передбачене право особи, щодо якої вжито заходів забезпечення позову, на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду. ГПК не передбачає відповідальності за збитки, завдані забезпеченням позову відповідачеві, за умови необґрунтованості чи безпідставності позовних вимог.

Ця проблема є нагальною та потребує вирішення. 3окрема, серед засобів запобігання безпідставним збиткам відповідача в порівняльному праві можна виокремити: диференціацію забезпечень, зустрічне забезпечення та встановлення відповідальності за безпідставне забезпечення'.

Під диференціацією забезпечень слід насамперед розуміти англо-американський підхід до поділу забезпечень на тимчасове (тимчасовий обмежувальний наказ), попереднє та судове. Причому український інститут «запобіжних заходів» найбільше відповідає тимчасовому (тимчасовий обмежуючий наказ) типу забезпечень. Рішення про тимчасове забезпечення (тимчасовий обмежувальний наказ) приймається за відсутності сторін чи принаймні однієї сторони - відповідача. Тимчасовий наказ має досить обмежений арсенал методів забезпечувального впливу на відповідача та тимчасовий характер. Сторона, яка отримала тимчасовий обмежувальний наказ, має під страхом його скасування в певний термін звернутися за попереднім забезпеченням позову.

Найбільше значення для англо-американського права має попереднє забезпечення, яке невідоме українському господарському процесуальному законодавству. Його суть полягає в окремому судовому розгляді питання про забезпечення позову за участю всіх сторін та з можливістю судових дебатів, висуванням аргументів та контраргументів щодо забезпечення позовних вимог. Розгляд питання з приводу попереднього забезпечення позову відбувається ще до моменту подання позовної заяви та ставить за мету забезпечення реального виконання рішення суду, а також припинення протиправної діяльності відповідача за умови вірогідності тривалої судової тяганини щодо основних

Див.: Осадчій І. 3абезпечення позову в господарському процесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. - 2003. - № 12. - С. 120-123.

218

позовних вимог. Розгляд питання попереднього забезпечення позову надає можливість оцінити юридичну позицію відповідача, відчути ймовірність задоволення основних позовних вимог. Розгляд заяви про судове забезпечення позову можливий на будь-якому етапі судового розгляду і відбувається за правилами розгляду заяв про попереднє забезпечення позову.

Першим кроком українських законодавців у напрямі диференціації забезпечувальних заходів можна вважати ст. 53 Закону «Про авторське право і суміжні права». Ця стаття передбачає можливість застосування для забезпечення позовних вимог тимчасових заходів до пред'явлення позову. 3окрема, у ч. 3 встановлено, що у разі, якщо відповідач у справі про порушення авторського права і (або) суміжних прав відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання у прийнятний строк, чинить перешкоди у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправної шкоди особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, суд або суддя одноособово мають право за заявою заявника застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача).

Заява про застосування тимчасового заходу розглядається лише за участю заявника у дводенний строк з дня подання. Ухвала про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом держаної виконавчої служби за участю заявника. До прийняття ухвали про застосування тимчасових заходів суд має право вимагати від заявника обгрунтування того, що він є суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав і що ці права порушені або невідворотно будуть порушені, а також видати заявнику судову ухвалу щодо внесення застави або еквівалентної гарантії, достатньої для того, щоб запобігти зловживанню тимчасовим заходом. 3астава полягає у внесенні на депозит суду заявником чи іншими особами грошей чи передачі інших матеріальних цінностей. Розмір застави (гарантії) визначається судом з урахуванням обставин справи, але не може бути меншим від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більшим від розміру заявленої шкоди.

Заявник зобов'язаний подати позов до суду про захист порушених авторських чи суміжних прав не пізніше 15 календарних днів із дня застосування тимчасового заходу. 3астава повертається повністю заявникові у разі відмови суду у прийнятті позову до розгляду чи задоволенні позову повністю або

219

частково. В іншому випадку застава звертається на виконання рішення про компенсацію відповідачеві шкоди, завданої застосуванням тимчасових заходів.

У випадку скасування тимчасових заходів або якщо під час розгляду справи з'ясується відсутність факту порушення чи загрози порушення авторського права і (або) суміжних прав, суд має право на клопотання відповідача прийняти судове рішення щодо надання відповідачеві належної компенсації позивачем за будь-яку шкоду, завдану цими заходами.

Необхідність такого заходу визнана судовою практикою багатьох країн світу. Новим Арбітражним процесуальним кодексом Російської Федерації вже передбачено раніше невідомі йому засоби забезпечення позову - попередні забезпечувальні заходи (термін «тимчасові забезпечувальні заходи» був би більш доречним для цього інституту з огляду на світову практику та суть цього інституту), спрямовані на забезпечення інтересів заявника до пред'явлення позову. Про забезпечення майнових інтересів арбітражний суд виносить ухвалу, в якій встановлює строк до 15 діб для подачі позовної заяви за вимогою, у зв'язку з якою суд застосовував заходів щодо забезпечення майнових інтересів заявника.

Світова практика не лишилася поза увагою українських законодавців: Законом від 22 травня 2003 р. внесені вже згадані зміни до ГПК. 3апобіжні заходи (розділ У-1 Кодексу) за своїм змістом нагадують тимчасовий обмежувальний наказ, відомий англо-американській правовій системі, мають обмежений забезпечувальний вплив та тимчасовий характер (10 днів). Також встановлена відповідальність за безпідставне застосування забезпечувальних заходів.

Відзначимо, що внесені зміни не мають системного характеру. 3амість тимчасового, попереднього та судового забезпечень, які існують в англо-американській правовій сімї, українському господарському процесу відомі запобіжні заходи, передбачені розділом У-1 ГПК, тимчасові заходи, передбачені ст. 53 Закону «Про авторське право і суміжні права» та забезпечення позову, передбачене розділом X зазаначеного Кодексу.

Безперечним досягненням останніх нововведень є встановлення юридичної відповідальності за безпідставне застосування

Див.: Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних заходів // Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 4. - С. 209-213.

Див.: Арбитражньїй процесе: Учеб. // Под ред. Я. Фархутдинова и др. - СПб., 2003. - С. 188.

220

забезпечувальних заходів. Але, встановлюючи відповідальність за безпідставне застосування запобіжних та тимчасових заходів, законодавець залишив поза увагою інститут забезпечення позову, передбачений розділом X ГПК. Такого положення немає в розділі X, що позбавляє відповідача в господарському процесі можливості відшкодувати збитки за безпідставне забезпечення позову. Адже практика звернення до господарського суду з посиланням на ст. 158 ЦПК України за аналогією, як правило, не дає бажаних результатів.

Список рекомендованої літератури:

1. Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Ук- раиньї: Учеб. пособ. - Харьков, 2002. - 255 с.

2. Арбитражньїй процесе: Учеб. // Под ред. Я. Фархутдинова и др. - СПб., 2003.

3. Беляневич В. Арбітражне судочинство: визнання недій сними актів державних та інших органів: Навч. посіб. - К., 2001. - 264 с.

4. Боровик С.С. 3ахист прав суб'єктів господарювання в арбітражних судах України. - К., 2001. - 275 с.

5. Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних заходів // Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 4. - С. 209-213.

6. Васильченко М.М. 3аперечення проти позову. - Харків, 1973. - С. 38.

7. Добровольский А.А. Исковая форма защитьі права. - Л., 1965. - С. 10.

8. Клейн Н.І. Встречньїй иск в суде и арбитраже. - М., 1964. - С. 11.

9. Новицкий В. Проблеми применения встречного иска в хозяйственном процессе // Хозяйственньїй процесе. - 2003. - № 10. - С. 44-47.

10. Осадчій І. 3абезпечення позову в господарському про цесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. - 2003. - № 12. - С. 120-123.

11. Осокина Г.Л. Проблеми иска и права на иск. - Томск, 1989. - 169 с.

12. Притика Д.М. Арбітражний процес: Навч. посіб. - Хар ків, 2001.

13. Ярков В.В. Обеспечение иска в арбитражном процессе // Вестник Вьісшего арбитражного суда Российской Федерации. - 1998. - № 4. - С. 59-60.

221