4.6. Докази і доказування у господарському процесі

В процесі розгляду кожної справи господарський суд виконує функцію судочинства, тобто досягнення достовірного знання про фактичні обставини, характерні для спірних правовідносин сторін, визначення правових норм, які підлягають застосуванню до цих відносин та прийняття законного та обґрунтованого рішення. Встановлюючи фактичні обставини, які існували між сторонами до порушення справи в суді, господарський суд використовує докази, які надають учасники процесу, та здобуті судом іншим шляхом відповідно до закону.

Докази - це будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких Грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Факт чи обставина самі по собі не є доказом. Факти існують незалежно від того, знають про них особи, які здійснюють судовий розгляд, чи ні. Фактичні дані, тобто відомості про факт - це інформація, за допомогою якої можна пізнати факт. Пізнання фактів відбувається за допомогою доказів, що мають значення для правильного вирішення справи. Отже, основним способом пізнання обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою доказів, тобто доказування'.

Доказування у господарському процесі - це врегульована правовими нормами діяльність господарського суду та інших учасників господарського процесу зі збирання і закріплення, дослідження і оцінки доказів.

Інакше кажучи, доказування - це процес встановлення істини.

Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів є гарантіями досягнення істинного знання. Як визначають С. Васильєв, Л. Ніколенко, встановивши за допомогою судових доказів фактичні обставини спірних правовідносин і спираючись на норму матеріального права, що підлягає застосуванню, суд шляхом умовиводів може дійти справедливих висновків щодо суб'єктивних прав і обов'язків учасників правовідносин.

Доказування як пізнавальна діяльність має свій предмет.

Предмет доказування - це коло фактів, які необхідно встановити для правильного вирішення господарського спору. До таких фактів належать обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення.

Класифікація доказів - це групування доказів за певними ознаками.

Залежно від способу формування докази поділяються на первісні і похідні. Первісними називають докази-першоджерела, похідними - докази, що відтворюють зміст іншого доказу.

За характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити, докази поділяються на прямі, які вказують на наявність чи відсутність факту, і непрямі, які дозволяють зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт.

За джерелом одержання докази поділяються на особисті і речові залежно від того, хто або що є джерелом доказу - людина чи матеріальний об'єкт.

За формою існування докази можуть бути усними, письмовими та речовими.

У ч. 2 ст. 32 ГПК вказаний перелік засобів доказування, який є вичерпним, а саме: письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників - це повідомлення суду відомих їм обставин, які мають значення для справи. Пояснення оцінюються судом разом з іншими доказами у справі. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть давати пояснення як в усній, так і в письмовій

формах. У процесі судового розгляду пояснення даються в усній формі. Пояснення сторін у письмовій формі містяться у позовній заяві та у відзиві на позовну заяву. На вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово у тому випадку, якщо пояснення, що містяться у зазначених документах, та усні пояснення є неповними, суперечливими, та в інших необхідних випадках.

Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ст. 36 ГПК).

Документ - це результат відображення фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншого способу на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, папірусі, пергаменті тощо). Тобто договори, платіжні документи, накладні, висновки державних та інших органів, акти експертизи та інші документи є письмовими доказами. До письмових доказів також належать листи, телеграми, якщо вони містять відомості про факти, що мають значення для справи, або відомості, що такі факти спростовують. Наприклад, згідно зі ст. 207 ЦК правочин, у тому числі договір, вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Письмові докази повинні подаватися в оригіналі або в копії, яка належним чином посвідчена. 3а загальним правилом належним чином посвідченою копією вважається копія, що посвідчена нотаріально. У встановлених законом випадках копія може бути посвідчена посадовими особами, які наділені таким правом. Підпис посадової особи скріпляється печаткою органу, який така особа представляє. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути посвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, до суду може подаватися посвідчений витяг з нього.

Носіями інформації, крім усних пояснень та документів, можуть бути також інші об'єкти матеріального світу, тобто речові докази (ст. 37 ГПК).

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Речові докази слід відрізняти від письмових. Якщо інформація про факти міститься в документі, цей доказ є письмовим. Якщо ж інформація про факти підтверджується властивостями документа як предмета, цей доказ є речовим. Такими властивостями можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості, місцезнаходження та інші ознаки предмета. Якщо подання доказів до приміщення суду ускладнюється, господарський суд має право провести огляд й дослідження доказів безпосередньо в місці їх знаходження. 3а результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол додається до матеріалів справи (ст. 39 ГПК).

У випадках витребування речових доказів судом, їх безпосередньо направляють до господарського суду. 3 огляду на конкретні обставини справи, суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ для надання його суду, що має бути вказано в ухвалі про витребування доказу.

Оглядаються речові докази судом безпосередньо на судовому засіданні, за участю присутніх в судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі і також особисто оглядають речові докази. В разі необхідності такі докази можуть бути надані для ознайомлення також експертам, спеціалістам. Учасники судового процесу, яким подані для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з доказом та його оглядом.

Докази повинні бути достовірними. Достовірність - це властивість доказу відображати дійсні обставини справи, які становлять предмет доказування. Постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення» визначено, що обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображено обставини, які мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими на судовому засіданні. Тобто в процесі дослідження доказів суд здійснює перевірку їх достовірності, на підтвердження чого суд може призначити експертизу.

Судова експертиза є особливим видом доказу. Призначення судової експертизи та порядок її проведення передбачений ст. 41 ГПК. Також порядок проведення експертизи регулюється нормами спеціального законодавства, а саме - Законом «Про судову експертизу». Нормативне визначення судової експертизи дане в ст. 1 вказаного Закону: судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Судова експертиза призначається в разі, якщо для з'ясування обставин справи необхідні спеціальні знання, якими суд не володіє. Якісна оцінка фахівцем (фахівцями) з урахуванням вимог законодавства обставин справи, усвідомлення та оцінка яких виходять за межі обов'язкових знань судців господарського суду - це головне призначення експертизи у господарському судочинстві. Такими знаннями є спеціальні знання у галузі науки, мистецтва, техніки тощо. Судова експертиза має призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що належать до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

З приводу призначення експертизи виноситься ухвала господарського суду, яка оскарженню не підлягає. Апеляційний господарський суд, який приймає додаткові докази і перевіряє законність і обгрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі, також вправі призначити судову експертизу на стадії перегляду судового рішення в апеляційному порядку. Що ж до суду касаційної інстанції, то він таким правом не наділений, оскільки відповідно до ст. 111-7 ГПК не може збирати нові докази.

Судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, а також у випадках і на умовах, визначених законом, - судові експерти, які не є працівниками зазначених установ. Вирішуючи питання про призначення судової експертизи, господарському суду необхідно витребувати у сторін пропозиції стосовно конкретних державних спеціалізованих експертних установ та (або) судових експертів, які не є працівниками зазначених установ. Господарський суд не зв'язаний цими пропозиціями, але має враховувати їх у вирішенні питання про призначення і проведення експертного дослідження (інформаційний лист Вищого господарського суду від 27 листопада 2006 р. № 01-8/2651 «Про деякі питання призначення судових експертиз»).

Не може розглядатись як судова експертиза дане вченими тлумачення законодавчих актів, пов'язане з наявністю у цих актах неясностей, неузгодженостей, суперечностей чи інших недоліків. Документ, виданий за результатами тлумачення вченими правової норми, доказового значення не має і посилатися на нього для обгрунтування рішення не можна.

Суд може призначати судову експертизу як у порядку підготовки справи до розгляду, так і в процесі розгляду. Учасники судового процесу вправі пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені експертом. Ці питання можуть бути запропоновані у позовній заяві, у відзиві або в окремому письмовому клопотанні сторони. Проте остаточне коло питань судовому експерту визначає господарський суд.

Проведення експертизи в експертних установах здійснюють співробітники, які мають вищу освіту, пройшли відповідну підготовку та атестовані як експерти певної спеціальності, а також позаштатні працівники цих установ. На керівника експертної установи покладається комплектування складу позаштатних працівників та встановлення порядку їх діяльності.

Здійснюючи розгляд справи, суд може не обмежуватися послугами експертних закладів, визначених ст. 7 Закону «Про судову експертизу». Він має право звернутися як до спеціалізованих державних органів, положеннями про які визначено їх право давати компетентні висновки, так і до фахівців у тій чи іншій галузі знань, які визначені як експерти, а також до фахівців, що виконують обов'язки експертів одноразово. У будь-якому разі доручати проведення судової експертизи можна лише тим особам, яких атестовано відповідно до закону і включено до Державного реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладено на Міністерство юстиції України. Суд зобов'язаний перевірити повноваження експерта, наявність у підприємця ліцензії на право здійснювати експертну діяльність та свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за відповідною спеціалізацією у безпосереднього виконавця експертизи.

Суд визначає та чітко ставить питання перед експертом, а також підготовлює необхідні матеріали для складення ним висновку. При цьому суд повинен керуватися встановленими вимогами щодо якості, кількості та оформлення матеріалів (письмових, речових та інших, що підлягають експертизі). Такі вимоги містяться, наприклад, у загальному вигляді в інструкції, яка встановлює, що до експертної установи слід надсилати: постанову (ухвалу) про призначення експертизи, а також об'єкти дослідження (у разі потреби зі зразками для порівняльного дослідження, схемами, протоколами вилучення речових доказів тощо).

У Науково-методичних рекомендаціях з питань підготовки та призначення судових експертиз, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 (в редакції наказу від ЗО грудня 2004 р. № 144/138-5) надається орієнтовний перелік питань, що можуть бути поставлені при проведенні експертизи.

Висновок експерта має відповідати вимогам ст. 34 ГПК, яка визначає належність та допустимість доказів, оскільки він є одним із видів доказів, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Під час проведення судової експертизи експертом можуть бути встановлені обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, але з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання. В цьому випадку експерт у висновку викладає свої міркування щодо цих обставин. Питання, поставлені експертом з власної ініціативи, вказуються після питань, зазначених у постанові (ухвалі) про призначення експертизи.

Висновок судового експерта оцінюється господарським судом за правилами, встановленими ст. 43 ГПК, а саме: відповідно до внутрішніх переконань суду, що грунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Висновок не є для суду обов'язковим. Відхилення господарським судом висновку судового експерта має бути мотивованим у рішенні.

Після отримання висновку експерта суд, зважаючи на його зміст, може призначити додаткову або повторну експертизу.

Додаткова експертиза призначається судом після розгляду ним висновку первинної експертизи, якщо виявиться, що він є неповним або неясним, та усунути ці недоліки експертного висновку в судовому засіданні шляхом заслуховування експерта неможливо. Висновок експерта визнається неповним, якщо досліджено не всі надані йому об'єкти або не дано вичерпних відповідей на всі поставлені перед експертом запитання. Висновок експерта визнається неясним, якщо він викладений нечітко або має непевний, неконкретний характер. В ухвалі про призначення додаткової експертизи зазначається, які саме висновки експерта суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. Така судова експертиза може призначатись як з ініціативи суду, так і за клопотанням учасників судового процесу, а її проведення може бути доручено тому самому або іншому експерту.

Повторна експертиза призначається з ініціативи суду або за клопотанням учасників процесу, якщо висновок експерта визнано необгрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або коли він викликає сумнів щодо його правильності. Повторну судову експертизу може бути призначено також, якщо є розбіжності у висновках кількох експертів і їх неможливо усунути шляхом одержання додаткових пояснень експертів у судовому засіданні. Повторну судову експертизу слід доручати іншому експерту (експертам).

Якщо необхідно здійснити дослідження нових об'єктів або з інших обставин справи, призначається нова, а не повторна експертиза.

Висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності.

Обов'язок витребування доказів. Господарський суд не має права повернути позовну заяву без розгляду, якщо вважає, що наданих сторонами доказів на підтвердження їх вимог та заперечень недостатньо. В цьому випадку суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору (ст. 38 ГПК).

Так, Вищий господарський суд України 8 листопада 2006 р., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ТОВ «МетСнабКомплект» на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 липня 2006 р. у справі № 34/242-06(6/11) за позовом Донецького колективного спеціалізованого управління «Укренергочор-мет» до ТОВ «МетСнабКомплект» про стягнення суми, встановив, що, залишаючи позов без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК, місцевий господарський суд посилався на те, що позивач без поважних причин, в обгрунтування своїх вимог, не надав суду доказів звернення до відповідача з письмовою вимогою про повернення грошових коштів.

Але вирішуючи питання щодо залишення позову без розгляду суду, слід було мати на увазі, що застосування зазначеної норми процесуального права можливо лише за наявності таких умов: додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі; витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору; позивач не подав витребувані документи чи не направив представника в засідання суду без поважних причин.

Апеляційний господарський суд встановив, що висновок суду першої інстанції про залишення позову без розгляду зроблений без наявності умов для застосування такої підстави, визначених процесуальним законом, оскільки суд першої інстанції мав можливість розглянути спір за наявними у справі доказами або витребувати у позивача додаткові докази відповідно до вимог ст. 38 ГПК.

Отже, за висновком Вищого господарського суду України апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для залишення позову без розгляду, і правомірно скасував ухвалу суду першої інстанції та передав справу на розгляд до місцевого господарського суду.

Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити, який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази. В протилежному випадку суд може відмовити в витребуванні доказів.

У ст. 40 ГПК визначений порядок повернення письмових та речових доказів. Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському суді, після вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі.

Обов'язок доказування і подання доказів. У ст. 33 ГПК визначено головний елемент змагальності господарського процесу - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивач має довести факти, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач - обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Докази господарському суду подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Суд сприяє заінтересованим особам в реалізації обов'язку доказування шляхом витребування необхідних доказів в тому разі, якщо сторона не може подати господарському суду докази самостійно. 3гідно зі ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами докази є недостатніми, суд самостійно витребує необхідні докази. 3 огляду на викладені вимоги Кодексу господарський суд не лише вправі, а й повинен з'ясувати усі обставини справи, що належать до предмета доказування в ній та мають значення для її розгляду, хоча б сторони та інші учасники судового процесу й не посилалися на відповідні обставини.

У разі невиконання сторонами обов'язку доказування господарський суд може розглянути справу за наявними в ній матеріалами (ст. 75 ГПК). Тобто процесуальний закон встановлює своєрідні негативні наслідки для сторони, яка не надає суду доказів своїх вимог та заперечень. 3акон попереджає, що в такому випадку судове рішення грунтуватиметься переважно на доказах, що підтверджують обставини, на які посилаються інші заінтересовані особи. В цьому випадку рішення суду може не задовольнити інтересів особи, яка не виконує обов'язку доказування.

Сторони мають надавати докази суду своєчасно, тобто в процесі розгляду спору в суді першої інстанції. Відповідно до ст. 101 ГПК у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Але додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Якщо таких причин не наведено, суд має право не прийняти докази та не залучити їх до матеріалів справи.

У статтях 32, 34 Кодексу містяться правила про належність та допустимість доказів. Належними є докази, що стосуються предмета доказування.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних нести інформацію щодо обставин предмета доказування.

Суд зобов'язаний виключити з процесу доказування докази, які не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує розгляд справи, відібравши тільки ті докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. При цьому сторони мають право обґрунтовувати належність доказу для підтвердження їх вимог або заперечень, щоб переконати суд у належності того чи іншого доказу. Обґрунтування прийняття або неприйняття до уваги того чи іншого доказу повинне знайти відображення в рішенні суду. Ненадання судом оцінки належним доказам може бути приводом для скасування судового рішення.

Так, в касаційній постанові Вищого господарського суду України від 8 серпня 2006 р. у справі № 11/153/03, при розгляді касаційної скарги ДП «Бердянський морський торговельний порт» на постанову від 25 травня 2006 р. 3апорізького апеляційного господарського суду У справі № 11/153/03 за позовом ТОВ «Фрахтово-експедиційне агентство «Азов-Чарт» до ДП «Бердянський морський торговельний порт» про зобов'язання повернути із зберігання 112,569 тонн ферохрому, встановив, що апеляційним судом не враховано положення статтей 137, 138 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) України та п. 3.1.2 Генеральної угоди, укладеної між сторонами спору, згідно з якими оформлення документів на приймання вантажів здійснюється на підставі вручених порту коносаментів, які є належними доказами приймання вантажу до перевезення та містять зокрема двні про міру (масу, об'єм) вантажу (п. 7 ч. 1 ст. 138 КТМ). Суд не дав оцінки розбіжностям між даними цього документа та іншими доказами У справі. Вищенаведене, відзначив Вищий господарський суд України, свідчить про неповне з'ясування обставин справи та наявність підстав ДЛЯ п передачі на новий розгляд до суду першої інстанції-

Сторони вільні у наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте вирішуючи питання щодо доказів, господарські судЯ мають враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Допустимість доказів - певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ.

Допустимість доказів має загальний та спеціальний характер. 3агальний характер полягає в тому, що застосування засобів доказування, перелічених у ст. 32 ГПК, можливе за умови їх отримання з додержанням встановленого порядку збирання, закріплення і дослідження доказів. Тобто господарський суд не приймає доказів, одержаних з порушенням закону. Як зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Спеціальний характер полягає у вимогах закону про необхідність підтвердження певних обставин певними засобами доказування. Тобто у випадках, передбачених нормами матеріального або процесуального права, певні обставини мають підтверджуватися певними засобами доказування, або підтвердження певних обставин певними засобами доказування неможливе. Так, чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевезення вантажу, встановлений перелік документів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або недостачу вантажу. Отже, жодні інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу.

Підстави звільнення від доказування. Процесуальне законодавство передбачає випадки, коли відомості про факти не потребують доказування (ст. 35 ГПК). До них належать обставини, визнані господарським судом загальновідомими. 3агальновідомими є обставини, які об'єктивно існують в матеріальному світі або закріплені в законі. Для того, щоб певні обставини не потребували доказування з боку осіб, які на них посилаються, суд має визнати, що вони є загальновідомими.

Прикладом може бути постанова Вищого господарського суду України від 1 серпня 2006 р. у справі № 20-10/100-5/ 199-2/363 за касаційним поданням першого заступника військового прокурора ВМС України на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 17 травня 2006 р. у справі № 20-10/100-5/199-2/363 за позовом заступника військового прокурора ВМС України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до: 1. ТОВ «Туркурорт»; 2. Кримського управління капітального будівництва Міноборони України про визнання недійсним договору про будівництво житла для військовослужбовців. Вищий господарський суд, скасовуючи постанову апеляційного суду, визначив, що висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність позивачем належності земельної ділянки під забудову за спірним договором до складу земель оборони спростовуються фактом розміщення на ній військової частини. Відповідно до ст. 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Тому обставини про належність земельної ділянки до складу земель оборони відповідно до ст. 35 ГПК є загальновідомими і не потребують доказування.

Не потребують доказування також преюдиціальні факти. Такими є факти, встановлені рішенням господарського суду, іншого органу, який вирішує господарські спори, наприклад, третейського суду. Під час розгляду однієї справи, вони не доводяться знову при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі особи. Обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені, є вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили. Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору. При цьому не мають преюдиціального значення оцінювальні судження, зроблені судом під час вирішення іншої справи.

Прикладом може бути постанова Вищого господарського суду України від 5 липня 2006 р. у справі № 18/529пд, відповідно до якої Вищий господарський суд України у складі колегії суддів, розглянувши матеріали касаційної скарги СТОВ «Вугільник» на постанову Луганського апеляційного господарського суду від 28 березня 2006 р. у справі господарського суду Луганської області за позовом СТОВ «Вугільник» до ЗАТ «Троїцьке ремонтно-технічне підприємство» про визнання договору недійсним, встановив, що відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та другої інстанцій послались на рішення господарського суду Луганської області від 7 грудня 2004 р. у справі № 17/406 за позовом ЗАТ «Троїцьке ремонтно-технічне підприємство» до СТОВ «Вугільник» про стягнення 21512,00 грн. заборгованості за спірним договором.

Це рішення, на думку судів попередніх інстанцій, відповідно до ст. 35 ГПК має преюдиціальне значення для вирішення цього спору, оскільки встановлює факт часткового виконання позивачем спірного договору.

При цьому суд першої інстанції дійшов такого висновку шляхом оцінки різниці між розміром боргу, який на момент укладання договору становив 23280,74 грн., а на момент подачі позову у справі № 17/406 - 21512,00 грн., з чого випливає, що на момент винесення вказаного рішення позивач частково виконав умови договору.

Апеляційний господарський суд такого висновку дійшов у такий самий спосіб, однак зазначив, шо на момент подання позову у справі № 17/406 борг становив 19556,36 грн.

Водночас аналіз змісту рішення у справі № 17/406 свідчить про встановлення лише факту існування боргу позивача перед відповідачем, що підтверджується актом звіряння, який, до речі, не містить посилань на спірний договір.

Тому посилання господарських судів першої та другої інстанцій на ст. 35 ГПК та ст. 63 ЦК УРСР колегія вважає помилковими, оскільки суди, як правильно зазначив позивач у касаційній скарзі, надали преюдиціального значення власним оцінювальним судженням та безпідставно визнали такі судження за встановлений судом факт, адже докази на підтвердження часткового виконання спірного договору з боку позивача у рішенні у справі № 17/406 не наведені, судом не витребувались та не досліджувались.

За таких обставин господарські суди порушили вимоги ст. 43 ГПК щодо оцінки доказів на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, колегія вважає рішення та постанову господарських судів такими, що підлягають скасуванню з переданням справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Презюмовані факти, тобто такі факти, які згідно з законом вважаються встановленими, також віднесено до обставин, які не потребують доказування. Прикладом такої презумпції може бути норма ст. 11 Закону України від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11 липня 2001 р.), яка встановлює, що за відсутності доказів іншого, автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Від обов'язку доказувати зазначені факти звільняється одна зі сторін. Інші особи, які беруть участь у справі, таке припущення можуть спростувати в загальному порядку.

Визнані факти, тобто обставини, які визнаються сторонами, також можуть не доказуватися під час розгляду справи у тому випадку, якщо у суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання. Але у ст. 43 ГПК зазначено, що визнання однією стороною фактів, на які посилається інша сторона, не є для господарського суду обов'язковим, оскільки суд повинен оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, при цьому грунтуватися на увсебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Оцінка доказів - це розумова, пізнавальна діяльність господарського суду, що полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів. Вона здійснюється судом за його внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності на підставі принципів господарського судочинства: верховенства права, законності, рівності усіх учасників господарського процесу перед законом і судом, змагальності сторін. При цьому суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Оцінка доказів здійснюється судом за його внутрішнім переконанням і впевненістю у правильності його висновків. Невід'ємною умовою встановлення істини у справі є внутрішнє переконання у процесі оцінки доказів, яке має ґрунтуватися на всебічності, повноті та об'єктивності дослідження.

Порушення цих принципів є однією з підстав зміни чи скасування судових рішень в апеляційному або касаційному порядку, про що зазначено в роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 1 постанови «Про судове рішення». Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин. Неповне з'ясування всіх обставин справи, які мають значення для справи, дає підстави для скасування ухвалених у справі судового рішення та передачі справи на новий розгляд.

Відповідно до п. 4 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про судове рішення» господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі ст. 43 ГПК наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жоден доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення, навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази суд не

Відомості Верховної Ради України.

174

1994. - № 13. - Ст. 64.

Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.І. Харитонової - К., 2006. - С. 85.

175

взяв до уваги. Отже, закон надає можливість господарському суду самому оцінювати кожен доказ, й критерієм цього є внутрішнє переконання судді. 3азначений підхід до оцінки доказів забезпечує пошук істини, оскільки в законі неможливо заздалегідь правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу, оскільки це залежить від кожного конкретного випадку.

4.7. 3апобіжні заходи

Відповідно до ст. 43-1 ГПК особа, яка має підстави побоюватись, що подання потрібних для неї доказів стане згодом неможливим або утрудненим, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Отже, ГПК передбачає особливе право сторони на вжиття запобіжних заходів, які становлять дії, спрямовані на запобігання негативним наслідкам порушення прав та інтересів заінтересованої особи. Крім того, запобіжні заходи можуть забезпечувати подання необхідних доказів.

Стаття 43-2 ГПК передбачає окремі види запобіжних заходів, що забезпечують досягнення мети - подання потрібних для доказів, а також запобігання негативним наслідкам, пов'язаним з можливим порушенням прав та інтересів заінтересованої особи.

До них належать:

1. витребування доказів;

2. огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав;

3. накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжиті запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Для вжиття зазначених заходів має бути подана заява. Вимоги щодо змісту заяви про вжиття запобіжних заходів містяться у ст. 43-3 ГПК, Відповідно до цих вимог заява має містити:

1. найменування господарського суду, до якого подається заява;

2. найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, їх поштові адреси; документи, що підтверд жують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприєм ницької діяльності;

Див.: Васильєв С.В., Ніколенко Л.М. Доказування та докази у господарському процесі України: Монографія. - Харків, 2004. - С. 111.

3. вид і суть запобіжного заходу;

4. обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжит тя запобіжних заходів;

5. перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

6) підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

Як вже було зазначено, заява про вжиття запобіжних заходів має містити обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів. Такі обставини мають узгоджуватися з приписами ст. 43-1 ГПК, а згідно з п. 5 ч. 1 ст. 43-2, ч. 3 ст. 43-4 Кодексу - також підтверджуватися відповідними доказами, витребування й оцінку яких здійснює господарський суд за загальними правилами ГПК про докази. 3окрема, заявник має подати докази, достатні для впевненості в тому, що його право порушується або невідворотно буде порушено, а також докази наявності права.

Відповідно до п. 11 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 10 червня 2004 р. № 04-5/1107 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності» у Декреті Кабінету Міністрів України «Про державне мито» не передбачено розміру ставок державного мита із заяв про вжиття запобіжних заходів. Отже, до внесення відповідних змін до вказаного Декрету господарський суд не має правових підстав для винесення ухвали про залишення такої заяви без руху у зв'язку з тим, що її не оплачено державним митом.

Сплата витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу із заяв про вжиття запобіжних заходів законом не передбачена.

Згідно з п. 14 зазначених Рекомендацій разом із заявою про вжиття запобіжних заходів подаються її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Однак вказана норма не зобов'язує господарський суд здійснювати розсилання цих копій. Копії заяви можуть вручатися заінтересованим особам під час її розгляду, здійснюваного відповідно до ст. 43-4 ГПК. Неодержання особою, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, копії відповідної заяви або її відмова від одержання такої копії не є перешкодою для розгляду заяви.

Повідомлення заінтересованих осіб про час і місце розгляду заяви господарський суд здійснює шляхом винесення відповідної ухвали з додержанням вимог ст. 86 ГПК, а в разі необхідності - також шляхом надіслання телефонограми, телетайпограми, використання засобів електронного зв'язку тощо.

176

177

Заяву про вжиття запобіжних заходів може бути розглянуто без участі особи, щодо якої просять вжити таких заходів, зокрема коли існує вірогідність того, що будь-яка затримка у вжитті запобіжних заходів завдасть невиправної шкоди заявникові або існує ризик того, що докази про порушення права інтелектуальної власності будуть знищені або втрачені. Відповідно до ч. 3 ст. 43-3 ГПК після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову, тому матеріали про вжиття запобіжних заходів мають бути приєднані до справи, що порушується за відповідною позовною заявою.

Чинне законодавство не містить прямих вказівок щодо місця розгляду відповідної заяви. 3гідно з ч. 1 ст. 43-4 ГПК заява про вжиття запобіжних заходів розглядається господарським судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії. Отже, у вирішенні зазначеного питання слід виходити з того, який саме запобіжний захід заявник вважає за необхідне вжити: тобто якщо йдеться про витребування доказів, про огляд приміщень або про накладення арешту на майно, заява має подаватися до місцевого господарського суду, в районі діяльності якого знаходяться відповідно докази, приміщення або майно, стосовно яких належить провести певні дії.

Передбачене ч. 4 ст. 43-4 ГПК зобов'язання заявника забезпечити його вимогу заставою визначене як право, а не обов'язок господарського суду. Внесення коштів, які є предметом застави, має здійснюватися на депозит господарського суду. Сума відповідних коштів, що визначається судом, має бути співмірною заявленій шкоді та розумно необхідною з огляду на неприпустимість зловживання запобіжними заходами і в жодному разі не може перевищувати розміру заявленої шкоди.

Згідно з ч. 5 ст. 43-4 ГПК в ухвалі господарського суду про вжиття запобіжних заходів зазначається зокрема порядок і спосіб їх виконання. Такі порядок і спосіб мають визначатися відповідно до обраного запобіжного заходу (ст. 43-2 ГПК), перелік яких є вичерпним. Витребування доказів (ст. 38 ГПК) здійснює господарський суд. Що ж до огляду приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, та накладення арешту на майно, що належить особі, стосовно якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб, то такі дії здійснюються державним виконавцем в порядку, передбаченому Законом «Про виконавче провадження», на підставі відповідної ухвали господарського суду, яка згідно зі ст. 49-1 вказаного Закону додається до документів виконавчого провадження. Такий арешт може бути застосовано щодо майна, яке належить певній особі як на праві власності, так і на інших підставах, передбачених законом, в тому числі за договором оренди чи лізингу.

178

В ухвалі про вжиття запобіжного заходу має обов'язково зазначатися про те, що у разі неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, встановлений ч. 3 ст. 43-3 ГПК, запобіжний захід припиняється (п. 1 ст. 43-9 Кодексу).

Строк, який надається господарським судом заявникові для виправлення недоліків заяви про вжиття запобіжних заходів (ч. 1 ст. 43-5 ГПК), має бути розумно необхідним й визначається з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних з поданням заяви, зокрема тривалості поштообігу. Цей строк є процесуальним, а отже, в разі необхідності може бути подовжений судом (ч. 4 ст. 53 ГПК) за заявою заінтересованої особи чи з власної ініціативи. У разі винесення ухвали про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів (ч. 6 ст. 43-4 ГПК) зазначена заява не повертається судом заявникові, оскільки законом таке повернення не передбачене. Копії відповідної ухвали розсилаються заявникові та особі (особам), щодо якої (яких) просили вжити запобіжних заходів.

Відповідно до ст. 43-5 ГПК суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 цього Кодексу, або не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків. Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всіх перелічених у ст. 43-3 ГПК вимог та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу, яку разом із доданими до неї документами та іншими доказами повертає заявнику.

Відповідно до ст. 43-6 цього Кодексу ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Відповідно до ст. 115 ГПК рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження».

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка належить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу» примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах (далі -

179

державні виконавці). 3а наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження при органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи в порядку, встановленому Міністерством юстиції України, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби. 3а наказом Департаменту державної виконавчої служби або державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя на керівника групи можуть покладатися права та повноваження, встановлені цим Законом, у виконавчому провадженні для начальників державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах. Інші органи, установи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених законом, у тому числі відповідно до ст. 6 цього Закону на вимогу чи за дорученням державного виконавця.

У законодавстві передбачено також скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Так, відповідно до ст. 43-7 ГПК на ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжних заходів, остання протягом 10 днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господарським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересованих осіб не перешкоджає розгляду заяви.

За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скаргу.

Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

Слід зазначити, що оскарження ухвал щодо вжиття запобіжних заходів у ст. 43-8 ГПК передбачено лише в апеляційному, а не в касаційному порядку. Тому в разі подання касаційної

180

скарги на відповідну ухвалу та (або) на прийняту за результатами її апеляційного перегляду постанову Вищий господарський суд України відмовляє в прийнятті такої скарги і виносить з цього приводу відповідну ухвалу.

Запобіжні заходи припиняються у разі:

1. неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, встановлений ч. 3 ст. 43-3 ГПК;

2. відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК;

3. невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК;

4. винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Цей перелік є виключним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

У разі припинення запобіжних заходів та повернення заяви відповідно до ч. 1 ст. 43-9 ГПК постає питання про відшкодування завданої шкоди.

Відповідно до положень ст. 43-10 Кодексу у випадку припинення запобіжних заходів або у разі відмови заявника від позову, або набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжних заходів, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, в першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави.

Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2-4 ст. 43-9 ГПК, а також під час розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

Список рекомендованої літератури:

1. Арбитражньїй процесе: Учеб. пособ. / Под ред. Р.Е. Гу- касяна, В.Ф. Тараненко. - М, 1996.

2. Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К., 2006.

3. Богля С.С. Відображення в інституті судових витрат принципів процесуальної економії та доступності судового

181

захисту // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - 2003. - № 2. - С. 238-288.

4. Богля С.С. Судові витрати в цивільному судочинстві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - Харків, 2005.

5. Васильєв С.В., Ніколенко Л.М. Доказування та докази у господарському процесі України: Монографія. - Харків, 2004.

6. Вершинин А.П. Внешнезкономическое право. Введение в правовое регулирование внешнезкономической деятельности. - М., 2001.

7. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. - М., 2000.

8. Жгунова А.В. Сроки в советском гражданском праве: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. - Свердловск, 1971.

9. Коссак В.М., Бачун О.В. Практика вирішення спорів, пов'язаних з реалізацією корпоративних прав (за матеріала ми узагальнення практики Господарського суду м. Києва) // Право України. - 2003. - № 12. - С. 37.

10. Луць В.В. Строки в цивільних правовідносинах. - Львів, 1994.

7. Луць В.В. Строки захисту цивільних прав. - Львів, 1993.

12. Мельник О. 3ахист прав суб'єктів ЗЕД у міжнародному комерційному арбітражі // Юридический журнал. - 2004. - № 2. - С. 156-174.

13. Науково-практичний коментар Господарського процесуаль ного кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. - К., 2006.

14. Притика Д.М. Арбітражний процес: Законодавство та практика застосування. - Харків, 1999.

15. Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна В.С. та ін. Арбіт ражний процес: Навч. посіб. - Ч. II. - Харків, 2001.

16. Сибилев Д.М. Участие третьих лиц в гражданском су- допроизводстве. - Харьков, 2001.

17. Трубников Н.Н. Проблема времени в свете философско- го мировоззрения // Вопросьі философии. - 1978. - № 2. - С. 111-118.

18. Халатов С.А. Представительство в гражданском и ар- битражном процессе. - М., 2002.

19. Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. - К., 2002.

20. Цікало В.І. Поняття та правова природа давності в цивіль них правовідносинах // Вісник Львівського університету. - 2001. - Вип. 36. -С. 302.

21. Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельний В.П., Лук'янець Д.М. Господарське процесуальне право України: Підруч. - Суми, 2006.

182