4.4. Судові витрати
Однією з головних ознак правової держави є захист прав та законних інтересів суб'єктів господарювання, покладений законом на різні державні органи та організації. Важлива роль в його здійсненні належить суду. На здійснення вказаної діяльності держава витрачає грошові кошти, які виділяються з Державного бюджету України. Виділені кошти, що становлять прямі витрати держави на правосуддя, витрачаються на виплату заробітної плати суддям і персоналу судів, експертних установ, утримання та ремонт приміщень, придбання устаткування й інвентарю, задоволення потреб у канцелярських виробах, покриття поштових витрат та інші цілі. Незначна їх частина у передбачених законом випадках покладається на осіб, які беруть участь у справі.
Як свідчить аналіз наукових праць, під судовими витратами розуміють тільки ті, які законом покладаються на сторони у справі і третіх осіб. Таке розуміння судових витрат створює враження, що начебто всі витрати несуть тільки ці особи, що не відповідає дійсності. Тому при розгляді цього питання, як і при визначенні поняття судових витрат, насамперед варто мати на увазі витрати держави. Це дасть можливість показати не тільки незначність витрат для осіб, які беруть участь у справі, порівняно з державними витратами, а й доступність судової форми захисту прав та законних суб'єктів господарювання.
Практика свідчить, що в нормативному регулюванні інституту судових витрат є окремі недоліки. На практиці мають місце помилки, які можна пояснити не тільки недостатнім законодавчим регулюванням окремих положень судових витрат у господарському процесі, а й недостатньою теоретичною розробкою проблем цього інституту. У правовій науці проблема судових витрат в останні десятиріччя не піддавалася комплексній монографічній розробці, практично відсутні і спеціальні дослідження окремих його положень.
У господарському процесі судові витрати, покладені на сторони і третіх осіб, характеризуються своєю незначністю. Необхідно досить критично ставитися до положення, що діє й нині у деяких державах, про те, що жодні судові витрати у господарських справах не можуть покриватися за рахунок державних коштів, за винятком тих випадків, коли справа велася посадовими особами та публічними організаціями. Дорожнеча судового процесу робить правосуддя майже недоступним для малозабезпечених суб'єктів.
В літературі відзначається, що норми, які регулюють відносини, пов'язані із судовими витратами, становлять самостійний інститут господарського процесуального права. Однак таке твердження вимагає відповідних уточнень та пояснень з метою визначення подальших шляхів дослідження цього інституту та перспектив його розвитку.
Інститут судових витрат є самостійним інститутом господарського процесуального права і передбачає сукупність норм, що регулюють усі основні питання щодо судових витрат у господарському процесі. Вони досить детально регламентують види судових витрат у господарських справах, їх розподіл між сторонами, стягнення тощо. Ця обставина підтверджує, що це не просто сукупність процесуальних норм, які регламентують певні фрагменти господарського процесу, а їх система, що забезпечує відносно завершене регулювання більшості аспектів процесуальних відносин. Тому не випадково, що в подальших главах та розділах ГПК майже не міститься правових норм, що регулюють судові витрати.
Інститут судових витрат в господарському процесі складається не тільки з норм господарського процесуального права, а й містить також норми фінансового права. Норми фінансового права регулюють порядок сплати державного мита, звернення до фінансових органів тощо. Ціна позову, об'єднання і розподіл вимог, звільнення від сплати судових витрат, відстрочка, розстрочка їхньої сплати і багато інших відносин, що виникають між судом та іншими учасниками процесу, регулюються нормами господарського процесуального права.
Судові витрати безпосередньо пов'язані з принципом процесуальної економії. Режиму економії необхідно дотримуватися при здійсненні правосуддя, а дія принципу має полягати в прагненні до досягнення найкращих результатів із найменшими витратами сил, коштів і часу. Принцип процесуальної економії, крім швидкості, оперативності процесу, охоплює також економію коштів держави й осіб, які беруть участь у справі, що витрачаються при розгляді справи. Швидкість, оперативність слід розуміти не тільки як своєчасний розгляд спору, а й як інтенсивне здійснення визначених процесуальних дій для підвищення продуктивності праці в процесі розгляду усієї справи в цілому. У такому розумінні й інтенсивність розгляду справ, і економія коштів досягаються шляхом вибору оптимального варіанта, раціонального використання процесуальних коштів.
Іншим важливим принципом, що знаходить реалізацію в інституті судових витрат, є принцип доступності судового захисту прав і інтересів. 3акріплене Конституцією право на судовий захист реально забезпечується широкими політичними, економічними, соціальними і правовими гарантіями. Серед правових гарантій важливе місце посідають норми інституту судових витрат. Використовуючи ці гарантії, будь-яка заінтересована в розгляді правового спору особа може безперешкодно звернутися до суду за захистом прав. Гарантією доступності судового захисту є порівняно невеликий розмір судових витрат.
Водночас встановлений законом обов'язок сплати судових витрат покликаний також здійснювати попереджувальний вплив на сторони для того, щоб спонукати їх виконувати обов'язки один перед одним добровільно, не доводячи справи до суду і відгородити суди від висування свідомо необгрунтованих позовів.
З урахуванням зазначеного судові витрати можна визначити як частину витрат держави на здійснення правосуддя, покладену законом на сторони і третіх осіб з метою їхньої компенсації, спонукання до добровільного виконання обов'язків і запобігання необгрунтованим зверненням до суду.
Склад та розподіл судових витрат. Правове регулювання судових витрат в господарському процесі здійснюється нормами розділу VI ГПК (статті 44-49).
Відповідно до розділу VI Кодексу судовими витратами є пов'язані з розглядом справи в господарському суді витрати, які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До інших витрат згідно зі ст. 44 ГПК належать зокрема суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.
Державне мито. 3гідно з ч. 1 ст. 46 ГПК державне мито сплачується чи стягується в дохід Державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.
Виходячи з цього, слід керуватись зокрема Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито» та Інструкцією про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15.
Державне мито справляється з первісних та зустрічних позовних заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів з підстав, зазначених у законодавстві; із заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; зі спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнанні їх недійсними; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство та кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство; із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови та про перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами.
Ставки державного мита встановлюються в таких розмірах:
а) із заяв майнового характеру - 1% ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
б) із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
в) із позовних заяв у спорах, що виникають під час укладення, зміни або розірвання господарських договорів - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
г) із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами 50% ставки, що підлягає сплаті уразі подання заяви, для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру - 50% ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.
З питань сплати державного мита слід керуватися роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 4 березня 1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», а у разі сплати державного мита в іноземній валюті - роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 17 лютого 1994 р. № 02-5/114 «Про деякі питання визначення ціни позову, підсудності справ та сплати державного мита».
Державне мито сплачується готівкою, митними марками і шляхом перерахувань з рахунку платника в кредитній установі.
З позовів, що подаються до господарського суду в іноземній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті. У разі коли розмір ставок державного мита передбачено в частинах неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, державне мито сплачується в іноземній валюті з урахуванням курсу грошової одиниці Національного банку України, крім випадків, коли фізичні особи та іноземні юридичні особи, що відповідно постійно проживають або знаходяться за межами України, сплачують мито у доларах США, або в іншій валюті та розмірах, якщо це передбачено угодами з Україною.
Порядок сплати державного мита встановлюється Міністерством фінансів України.
Вирішуючи питання щодо сплати державного мита, слід виходити зокрема з такого.
Одним з реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку вказує позивач і з якої обчислюється державне мито. Якщо позивачем у заяві не наведений обґрунтований розрахунок ціни позову або його не додано до позовної заяви, остання підлягає поверненню заявникові на підставі п. 3 ч. 1 ст. 63 ГПК. Якщо державне мито сплачено у встановленому порядку і розмірі за позивача (заявника) іншою особою, господарський суд повинен виходити з того, що державне мито фактично надійшло до державного бюджету, а, отже, немає підстав для повернення позовної заяви (заяви) з мотиву сплати державного мита неналежною особою.
У разі якщо позивач на підставі ч. 4 ст. 22 ГПК до прийняття рішення зі справи збільшив розмір позовних вимог і не сплатив державного мита зі збільшеної суми, господарський суд має стягнути з позивача суму недоплаченого державного мита в дохід державного бюджету.
Якщо позивач завищив ціну позову, або у процесі розгляду спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд відмовив у стягненні певних сум, державне мито у цій частині не повертається.
У разі об'єднання господарським судом в одне провадження кількох справ відповідно до ч. 1 ст. 58 ГПК, а також у випадках подання позовної заяви кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється з загальної суми позову і сплачується позивачами пропорційно до частки вимог кожного з них. Сплата усієї суми державного мита одним позивачем у цьому разі неможлива, за винятком випадків, коли позивачі претендують на один і той самий предмет позову.
У випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру державне мито згідно з п. 36 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита підлягає сплаті за ставками, встановленими для позовів як майнового, так і немайнового характеру.
Якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов'язаних між собою підставами виникнення, державне мито сплачується як за подання однієї заяви немайнового характеру. У випадках, коли в позовній заяві альтернативно викладено майнові або немайнові вимоги, суду слід визначити предмет спору і вирішити питання щодо сплати позивачем державного мита у встановленому розмірі або стягнення його за рішенням суду. 3а наявності підстав для повернення чи відмови у прийнятті позовної заяви в частині однієї з вимог господарський суд порушує провадження у справі щодо альтернативної вимоги. У таких випадках питання щодо стягнення державного мита вирішується за загальними правилами.
Статтею 4 Декрету «Про державне мито» визначені зокрема випадки, коли окремі органи, здійснюючи вказані їм законодавством повноваження, звільняються від сплати державного мита як позивачі та відповідачі. Якщо вказані органи звертаються до господарського суду не у зв'язку з виконанням своїх повноважень, вони зобов'язані сплачувати державне мито у загальному порядку.
Державне мито із позовних заяв з питань захисту честі та гідності, у тому числі про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, має сплачуватись на підставі підпункту «б» п. 2 ст. 3 зазначеного Декрету.
Оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, відповідно до ст. 26 ГПК користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача, обов'язок сплатити державне мито із заяви про вступ у справу або про перегляд судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку, або про його перегляд за нововиявленими обставинами покладається також і на них.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають або залучаються до участі у справі без сплати державного мита. Проте у разі вчинення ними окремих дій, що мають юридичне значення, наприклад подання заяви про перегляд рішення господарського суду, на них покладається обов'язок сплатити державне мито на загальних підставах.
У випадках здійснення господарським судом заміни сторони її правонаступником за правилами ст. 25 ГПК державне мито сплачується правонаступником або стягується з нього господарським судом, якщо воно не було сплачене первісним позивачем.
Платіжне доручення на безготівкове перерахування державного мита, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява) оплачується державним митом.
Згідно з п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита у разі безготівкового перерахування державного мита з рахунка платника відповідальний виконавець установи банку зобов'язаний на лицевій чи зворотній стороні останнього примірника платіжного доручення, який видається платнику, зробити відповідний напис (помітку) про зарахування державного мита до державного бюджету. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском круглої печатки кредитної установи із зазначенням дати виконання платіжного доручення. Невиконання цієї вимоги має наслідком повернення позовної заяви або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами без розгляду на підставі відповідно п. 4 ч. 1 ст. 63 або п. 3 ч. 5 ст. 113 ГПК. Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, то вказана Інструкція у такому разі не передбачає вчинення кредитною установою будь-яких написів, крім встановлених формою квитанції. У цьому випадку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж.
Оскільки однією з основних умов, за якої господарський суд приймає заяву до розгляду, є факт надходження державного мита до державного бюджету України, господарський суд у разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування державного мита до державного бюджету вправі витребувати від позивача або особи, яка подала апеляційну (касаційну) скаргу чи заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, відповідне підтвердження територіального органу казначейства, якому державне мито перераховано, про що зазначається в ухвалі про порушення провадження у справі або про прийняття апеляційної (касаційної) скарги до провадження чи прийняття заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.
Платіжні документи подаються до господарського суду тільки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не можуть бути доказом сплати державного мита.
Державне мито сплачується до територіальних органів Державного казначейства України. Платники державного мита у платіжних дорученнях на перерахування державного мита до державного бюджету повинні у рядку «одержувач» зазначити найменування територіального органу казначейства за місцем знаходження платника та номер рахунка, який відкритий казначейству в установі банку.
Якщо сторона не подала доказів сплати державного мита у встановленому порядку та розмірі або документів, що свідчать про звільнення від його сплати, заява до розгляду не приймається, і господарський суд з посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК зобов'язаний повернути її заявникові без розгляду. 3 таких само підстав повертаються позовні заяви з платіжними дорученнями на перерахування державного мита не до Державного бюджету України. Про повернення позовної заяви виноситься ухвала.
У випадках, коли господарський суд розглядає кілька справ за позовними заявами одного і того самого позивача, останній має право сплатити державне мито за їх розгляд одним платіжним документом, який долучається господарським судом до однієї зі справ. У решті справ робиться відмітка про суму державного мита, сплаченого за розгляд справи, та зазначається номер справи, в якій знаходиться платіжний документ. Така сама відмітка робиться у справах в разі повернення державного мита.
Зазначений порядок подання доказів сплати державного мита має бути дотриманий і в тих випадках, коли державне мито сплачується за позивача (заявника) іншою особою.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, господарський суд має виходити з такого.
У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог; при задоволенні позову у повному обсязі відшкодування витрат позивача, що пов'язані із сплатою державного мита, покладається на відповідача; в разі відмови у позові повністю ці витрати покладаються на позивача. Такі правила розподілу судових витрат застосовуються у майнових спорах як майнового, так і немайнового характеру.
Державне мито зі спорів, що виникають при укладенні, зміні та розірванні договорів, покладається на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття обґрунтованих пропозицій другої сторони. Якщо розбіжності між сторонами вирішені частково на користь однієї і частково на користь другої сторони, витрати, пов'язані зі сплатою державного мита, розподіляються між обома сторонами з урахуванням кількості та змісту прийнятих господарським судом пропозицій кожної із сторін.
До позовних заяв немайнового характеру належать вимоги, що не підлягають вартісній оцінці (про звільнення самовільно зайнятих приміщень, про надання площі в натурі, спори, пов'язані з примушуванням прийняти передаточний баланс тощо).
Заяви у спорах, пов'язаних з поповненням недостачі або з вилученням залишку власних оборотних коштів, а також інші заяви у спорах про розрахунки при передачі підприємств, будинків і споруд оплачуються митом за ставками, встановленими для позовних заяв майнового характеру.
Вартість позову, з якого обчислюється мито, визначає позивач, а у встановлених випадках - господарський суд. При цьому до вартості позову включається і сума санкцій, вказана в заяві, а якщо вона не вказана - сума санкцій, визначена рішенням господарського суду незалежно від того, задоволено вимоги позивача чи в позові відмовлено. В останньому випадку з позивача достягується відповідна сума мита.
Сума санкцій для обчислення розміру мита в усіх випадках має визначатися господарським судом у день винесення рішення.
У разі винесення господарським судом ухвали про затвердження мирової угоди між сторонами (ч. 4 ст. 121 ГПК), в якій сторони дійшли згоди, у тому числі стосовно розподілу судових витрат, суд має право затвердити цю угоду, якщо вона не суперечить законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи. У таких випадках суд у своєму рішенні повинен навести зміст цієї угоди.
У разі коли господарський суд на підставі п. 3 ст. 83 ГПК зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов'язані зі сплатою державного мита, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем.
У випадках скасування рішення господарського суду і передання справи на новий розгляд розподіл судових витрат зі справи, у тому числі сум державного мита за подання заяви про перегляд рішення в апеляційному або у касаційному порядку або перегляд його за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд на загальних підставах відшкодовує витрати, пов'язані зі сплатою державного мита за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита (ст. 49 ГПК).
Приймаючи рішення зі справи, провадження у якій порушено за заявою прокурора або його заступника, а також у випадках, коли позивач звільнений від сплати державного мита, господарський суд повинен виходити з такого.
Якщо позов залишено без задоволення, державне мито не стягується. У разі задоволення позову повністю або частково державне мито стягується до Державного бюджету України з відповідача, якщо він не звільнений від його сплати.
Якщо позивачу у встановленому порядку надано відстрочку сплати державного мита, питання щодо стягнення (відшкодування) мита після закінчення терміну такої відстрочки має вирішуватися на загальних підставах, визначених ст. 49 ГПК.
Якщо судця не прийняв рішення щодо розподілу судових витрат чи повернення державного мита з державного бюджету, то за заявою сторони або прокурора, який брав участь у судовому процесі, а також з власної ініціативи він на підставі ст. 88 Кодексу має право прийняти додаткове рішення чи ухвалу у справі.
Державне мито частково або повністю повертається заявникові лише у випадках, прямо передбачених чинним законодавством.
Згідно зі ст. 47 ГПК державне мито підлягає поверненню у випадках і в порядку, встановлених законодавством. В рішенні, ухвалі, постанові чи довідці господарського суду зазначаються обставини, що є підставою для повного або часткового повернення державного мита. 3астосовуючи коментовану статтю, необхідно виходити з того, що господарський суд самостійно чи за заявою сторони в ухвалі, рішенні чи постанові, а в тих випадках, коли процесуальні документи не виносилися - у відповідній довідці зазначає обставини, які є підставою для повного або часткового повернення державного мита. Така довідка за заявою сторони видається господарським судом першої інстанції.
Повернення державного мита відповідно до ст. 8 Декрету «Про державне мито» відбувається в таких випадках:
внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством;
повернення заяви (скарги) або відмови в її прийнятті, а також відмови державних нотаріальних контор або виконавчих комітетів міських, селищних і сільських рад у вчиненні нотаріальних дій;
припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду, якщо справа не підлягає розгляду в суді чи в господарському суді, а також коли позов подано недієздатною особою;
скасування в установленому порядку рішення суду;
неприйняття Кабінетом Міністрів України у встановленні строки рішення про створення (реєстрацію) промислово-фінансової групи або зняття проекту створення промислово-фінансової групи з розгляду уповноваженою особою ініціаторів створення цієї промислово-фінансової групи;
6) в інших випадках, передбачених законодавством України. Сплачене заявником державне мито підлягає поверненню
повністю також у випадку, коли сторона звертається до господарського суду з заявою про перегляд в апеляційному або у касаційному порядку ухвал, можливість оскарження яких не передбачена ГПК (статті 20, 24-27, 31, 41, 58, 64, 68, 77, 88, 89, 120, ч. 4 ст. 121, статті 121-1, 122 Кодексу). У таких випадках суд апеляційної або касаційної інстанції на підставі відповідно ч. 1 ст. 106 або ч. 1 ст. 111-13 ГПК відмовляє у прийнятті апеляційної або касаційної скарги і повертає сплачене до бюджету державне мито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 8 Декрету «Про державне мито», виносячи з цих питань відповідну ухвалу.
Державне мито повертається фінансовим органом того району чи міста, до бюджету якого воно надійшло. Повернення державного мита проводиться на підставі заяви платника, поданої ним протягом року з дня зарахування державного мита до бюджету, до відповідного органу, що справляє мито.
Слід мати на увазі, що встановлений п. 17 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита річний строк подання заяви не є процесуальним і не може бути відновлений судом у разі його закінчення.
Повернена позовна заява, заява про перегляд рішення в апеляційному, касаційному порядку чи за нововиявленими обставинами може бути повторно подана на загальних підставах до господарського суду після усунення допущенного порушення, якщо таке порушення не перешкоджає повторному
147
зверненню
до суду. При цьому позивач має право
використати первісний документ про
сплату державного мита.
У випадках відмови позивача від заявленого позову до прийняття рішення зі справи або задоволення відповідачем позовних вимог після подання позову внесене з цієї справи державне мито не повертається.
Судові витрати на проведення експертизи (аудиту); витрати, пов'язані з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката; витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. 3гідно зі ст. 47-1 ГПК розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу визначається Кабінетом Міністрів України за поданням Вищого господарського суду України. Відповідно до Розмірів витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2002 р. № 1258, в яких встановлено розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в господарських справах (розмір в редакції постанови від 13 квітня 2007 р.):
для позивачів, у встановленому порядку звільнених від сплати державного мита - за нульовою ставкою;
для всіх інших позивачів - за ставкою 118 грн.
Розмір сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), та розподіл цих витрат має визначатися господарським судом з урахуванням ставок і окладів, встановлених експертною установою.
Експертам, перекладачам, іншим особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень, відшкодовуються вартість проїзду до місця виклику і назад залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом; страхові платежі за державне страхування на транспорті; вартість попереднього продажу проїзних документів; проїзд автомобільним транспортом (крім таксі) до залізничної станції, аеропорту, якщо вони знаходяться за межами населеного пункту; найм житлового приміщення, а також добові у розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження, та згідно з поданими документами, що підтверджують розмір цих витрат. Якщо проїзні документи не подано, відшкодовується мінімальна вартість проїзду між місцем проживання і місцем виклику.
Витрати, пов'язані з викликом до суду, відшкодовуються після виконання експертами, перекладачами та іншими особами своїх обов'язків у розмірі, що визначається у рішенні господарського суду.
Розподіл між сторонами сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), послуги перекладача, а також інших судових витрат здійснюється за правилами розподілу державного мита.
Витрати, пов'язані з перекладом документів, а також з оплатою за вручення їх за кордоном відповідно до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Після закінчення розгляду справи такі витрати розподіляються господарським судом на загальних підставах згідно з ч. 5 ст. 49 ГПК.
Витрати позивачів та відповідачів, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених ч. 5 ст. 49 ГПК.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та (або) належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг.
В науковій літературі неодноразово розглядалися проблеми стягнення з відповідача коштів на оплату наданих позивачеві юридичних послуг. 3окрема, виникають труднощі, коли юрист не є адвокатом, у кваліфікуванні витрат - як послуг адвоката чи «інших послуг», - а також у доведенні зв'язку між витратами й розглядом справи, потребою в правовій допомозі адвоката під час розгляду справи. Втім, практика не є простою й тоді, коли йдеться про стягнення з винуватої сторони сум, сплачених адвокату.
Наявність статусу адвоката у представника позивача ще не гарантує стягнення з відповідача суми плати, одержаної захисником, незважаючи на те, що судові витрати покладають на винувату сторону. Стаття 44 ГПК передбачає, що до судових витрат належать зокрема оплата послуг адвоката й інші витрати, пов'язані з розглядом справи.
При реалізації цих норм перед стороною, яка вимагає стягнення судових витрат, постають такі питання:
зв'язок послуг адвоката з розглядом справи;
розмір суми, що підлягає стягненню;
• необхідність (обов'язковість) послуг адвоката під час розгляду справи.
Зв'язок із справою обумовлюється договором. Якщо сторона заплатила адвокатові просто за «адвокатські послуги», шансів на стягнення суми плати в неї немає. Послуги, надані адвокатом, мають бути пов'язані з розглядом справи. Тобто вони мають полягати в наданні клієнтові юридичної допомоги з правового обґрунтування позиції, розробки документів і підготовки матеріалів для передання спору на розгляд суду й у процесі розгляду справи; бути спрямованими на сприяння клієнтові в суді у захисті його прав та інтересів шляхом застосування правових засобів; бути спрямованими на ефективну реалізацію процесуальних прав клієнта.
Фактично такі послуги можуть полягати в юридичному аналізі обставин спору, правовому обґрунтуванні вимог, розробці проекту позовної заяви або інших документів, що подаються до суду, в судовому представництві, заяві клопотань, поданні доказів, наданні суду пояснень, уточненні позовних вимог, заперечень тощо. У ст. 13 Основних положень про роль адвокатів, прийнятих VIII Конгресом ООН 1 серпня 1991 р., сформульованих так, щоб сприяти належній ролі адвокатів, яка має гарантуватися урядами країн-учасниць при розробці й застосуванні національного законодавства, зазначено, що обов'язки адвоката стосовно клієнта мають передбачати: надання допомоги клієнтові будь-якими законними способами й здійснення правових дій для захисту його інтересів.
ГПК не обмежує послуг адвокатів, витрати за які підлягають або не підлягають стягненню з винуватої сторони. Водночас вказаний Кодекс відносить до судових витрат оплату саме послуг адвоката. Варто звернути увагу на те, що відповідно до ГПК відшкодується лише оплата послуг адвоката, а, наприклад, згідно з ЦПК - ще й іншого фахівця у галузі права. Видається, що положення, закріплене в ГПК, є обмежувальним щодо права особи вільно обирати захисника своїх прав, закріпленого ст. 59 Конституції, однак саме така практика закріпилася у деяких судових рішеннях у господарських справах. Тобто якщо юридична допомога надана у господарському процесі не адвокатом, а просто юристом, то такі витрати відшкодовані не будуть.
Закон «Про адвокатуру» у ст. 5 встановлює перелік видів діяльності адвокатів, зокрема: складання заяв правового характеру, здійснення представництва в суді, надання юридичної допомоги підприємствам та інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.
Положення вказаного Закону буквально використовуються протилежною стороною в господарському процесі на свою користь. Відповідачі заявляють заперечення про те, що плата за послуги, надані адвокатом, не підлягає відшкодуванню, якщо «формулювання» здійснених послуг прямо не зазначено в Законі «Про адвокатуру» або в інших актах законодавства. Хоча це не відповідає ні ГПК, ні загальновизнаним принципам правової допомоги. Щоб уникнути подібних заперечень у суді в предметі договорів на надання адвокатських послуг, краще вказувати саме ті послуги й саме в тій редакції, що наведена в законах України.
Підтвердженням надання адвокатських послуг є договір з адвокатом. Якщо договір не містить умов про надання адвокатських послуг при розгляді конкретного спору з конкретним клієнтом, плата за них не буде стягнена з відповідача через відсутність їх зв'язку з розглядом конкретної справи. Слід індивідуалізувати спір, при розгляді якого надаються послуги, - або описом у договорі, або додатковою угодою, що укладається до основного договору, або виставленням рахунку з посиланням на перелік послуг.
Згідно зі ст. 48 ГПК визначення розміру витрат за послуги адвоката здійснюється в порядку, встановленому Законом «Про адвокатуру».
Закон «Про адвокатуру» не містить порядку визначення розміру суми плати за послуги адвоката. Відповідно до ст. 12 Закону оплата праці адвоката здійснюється на підставі договору між юридичною особою й адвокатом.
Зважаючи на майновий характер відносин адвоката й клієнта, при їх встановленні й виконанні мають застосовуватися норми цивільного законодавства.
ЦК визначає свободу сторін у встановленні умов договорів. Сума в договорах узгоджується за домовленістю сторін (статті 627, 632 ЦК). 3міна ціни після укладення договору допускається лише у випадках, передбачених самим договором або законом.
Відповідно до ст. 903 ЦК плата за договором про надання послуг здійснюється замовником у розмірі, встановленому договором.
При укладенні угоди на надання адвокатських послуг сторонам варто (хоча це й не передбачено законом) обговорювати умови про компенсацію фактичних витрат, необхідних для виконання договору (друкування, копіювання документів, транспортні витрати тощо). Якщо сторони включили в договір умову про компенсацію таких витрат клієнтом, то їхня сума вноситься окремо й не входить до плати за послуги адвоката.
Інакше зазначені витрати належатимуть до витрат адвоката, який не матиме права додатково вимагати їх, змінивши у такий спосіб ціну договору.
У ст. 904 ЦК прямо вказано, що замовник зобов'язаний відшкодувати фактичні витрати, необхідні для виконання договору, лише в договорах про безоплатне надання послуг.
Оскільки склад, обсяг і вартість фактичних витрат наперед визначити неможливо і клієнт, як правило, негативно ставиться до будь-яких непрогнозованих сум доплати, прийнятнішим є другий варіант визначення ціни адвокатського договору - без додаткової компенсації фактичних витрат.
Отже, залежно від умов договору, заявляючи в суді вимогу про покладання на відповідача витрат на адвоката, позивач встановлює їх розмір як суму плати за послуги адвоката, не включаючи суми компенсації замовником фактичних витрат, якщо така компенсація передбачена договором; або всю ціну договору, якщо умова про компенсацію замовником витрат договором не передбачена.
Однак щодо розміру відшкодування витрат на адвоката вносять сумніви Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р., зміст яких застосовується й у суді.
Згідно з цими Правилами єдиною допустимою формою одержання адвокатської винагороди за надання правової допомоги є гонорар. Відповідно до статей 4, 33 Правил гонорар не включає коштів, внесених клієнтом на покриття фактичних витрат, пов'язаних з виконанням договору. 3гідно зі ст. 17 у договорі про надання правової допомоги в будь-якому разі мають бути чітко визначені зокрема розмір гонорару, а також розмір, порядок вирахування й внесення фактичних витрат на виконання доручення. Правила суперечать самі собі, оскільки у ст. 34 вказано, що адвокат має право, крім гонорару, стягувати з клієнта кошти для покриття фактичних витрат, якщо обов'язок клієнта з погашення цих витрат визначено договором.
Як зазначено у ст. 4 Правил адвокатської етики, норми цих правил не скасовують і не заміняють положень чинного законодавства про адвокатуру, а доповнюють і конкретизують його. 3міст такого доповнення й конкретизації Вищий господарський суд України приймає при розгляді скарг з питань стягнення судових витрат.
У липні 2003 р. Господарський суд м. Києва ухвалив рішення про задоволення позову фірми «В» до Шевченківської ДПІ м. Києва про визнання недійсним податкового повідомлення, залишене в силі апеляційною інстанцією. Суд стягнув з відповідача в складі судових витрат також і плату адвокатові. У додатковій угоді до адвокатського договору, рахунку й платіжному дорученні було зазначено «за складання позовної заяви й адвокатське представництво клієнта в Господарському суді м. Києва при розгляді позову до Шевченківської ДПІ про визнання недійсним рішення». Адвокатський договір не містив умов про додаткову компенсацію клієнтом жодних фактичних витрат. Рішенням суду на відповідача покладено повну суму плати адвокатові, зазначену в рахунку.
У листопаді 2003 р. постановою Вищого господарського суду України рішення апеляційної та першої інстанцій були скасовані. У постанові вказано: не вся сума в договорі становить суто адвокатські послуги, а суми фактичних витрат не підлягають стягненню на підставі статті 49 ГПК; під фактичними витратами правової допомоги варто розуміти передбачені витрати, пов'язані з виконанням доручення (оплата роботи фахівців на запит адвоката, транспортні витрати, оплата друкованих копіювальних та інших технічних робіт, телефонних розмов, перекладу, нотаріального посвідчення документів тощо); узята за основу сума гонорару не має жодної підстави, адже, відшкодовуючи послуги адвоката як судові витрати, судовим інстанціям слід було з'ясувати, яку саме суму сплачено адвокатові як компенсацію фактичних витрат при здійсненні правового обслуговування, й подати підтвердження цієї суми.
У березні 2004 р. під час нового розгляду справи судом першої інстанції позивачеві було відмовлено в стягненні з відповідача суми плати адвокатові з мотивів, викладених вище.
Стаття 49 ГПК, як і весь розділ VI цього Кодексу, не містить положень про неможливість стягнення в складі судових витрат сум фактичних витрат, пов'язаних з виконанням адвокатських послуг. Навпаки, до судових належать також інші витрати, пов'язані з розглядом справи (ст. 44).
Заперечуючи проти відшкодування витрат на адвокатську допомогу, відповідачі посилаються на відсутність потреби в адвокатських послугах в процесі розгляду справи. На відміну, наприклад, від обов'язкових за законом державного мита або плати за експертизу, призначену судом, сторона, яка залучає адвоката, робить це на власний розсуд, хоча закон допускає розгляд справи й поза його участю. Тобто коли закон не передбачає обов'язковості адвокатських послуг, то й витрати на них не підлягають відшкодуванню.
Обов'язкова участь у справі адвоката не встановлена й невідома господарському процесу. ГПК не передбачає випадків, у яких сторона зобов'язана укласти договір, оплатити послуги адвоката й під час користування ними брати участь у справі. Отже, за відсутності правових підстав користування адвокатськими послугами під час розгляду справи не може бути обов'язковим для жодної із сторін.
Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. Конституція (ст. 59) встановила право кожного на правову допомогу, а не обов'язок користуватися нею.
Згідно зі ст. 44 ГПК до судових витрат належить оплата послуг адвоката. Послуги надаються на підставі договору (ст. 901 ЦК), а договір укладається за волевиявленням сторін.
Відповідно до пунктів 10, 11 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» витрати, пов'язані з оплатою послуг адвоката, розподіляються між сторонами на загальних підставах. Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом посилання на це у рішенні за наявності документального підтвердження, як-от договору про надання послуг з провадження справи в суді, доручення.
Отже, укладення договору й плата адвокатові здійснюються лише на розсуд клієнта, а не через приписи закону або суду, й сума плати адвокатові підлягає стягненню з винуватої сторони незалежно від необхідності (обов'язковості) адвокатських послуг під час розгляду справи.
Відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13 лютого 2002 р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів», вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування зазначених витрат, крім державного мита, не повинен бути неспівмірним, тобто явно завищеним. 3а таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для цієї справи.
Розподіл господарських витрат регламентується нормами ст. 49 ГПК.
Спалата державного мита передбачена:
- у спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні договорів - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;
- у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору.
Державне мито, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного мита.
Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита.
Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
при задоволенні позову - на відповідача;
при відмові в позові - на позивача;
при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.