4.3. Учасники господарського процесу

Визначення поняття учасників судового процесу. Важливе значення для господарського судочинства має визначення кола суб'єктів, які беруть участь в розгляді господарського спору, обсягу їх процесуальних прав та обов'язків. При безпосередньому судовому розгляді конкретного господарського спору його учасники повинні мати чітке уявлення щодо того, чи можуть вони здійснювати ті чи інші дії, в якій формі або яким чином вони мають здійснювати ці дії, від яких дій потрібно утримуватись та взагалі як поводитись в господарському суді. Від цього залежить насамперед ефективність судового процесу в досягненні головної мети - справедливого вирішення спору на засадах змагальності та законності. Тому в чинному ГПК правам та обов'язкам учасників судового господарського процесу присвячено 14 статей (статті 18-31) в окремому розділі IV «Учасники судового процесу», а також деякі статті в інших розділах Кодексу.

Процесуальне законодавство взагалі та ГПК зокрема мають насамперед практичну спрямованість, тобто безпосередньо сприяють та забезпечують дотримання законності при здійсненні правосуддя фахівцями в галузі права в конкретних судових справах. Тому Кодекс не містить офіційного визначення поняття «учасник судового процесу», а лише визначає коло осіб, які є його учасниками. Але науковий підхід до вивчення кожного явища потребує насамперед його визначення з погляду наукового пізнання.

В юридичній науці існує кілька підходів до визначення поняття «учасники господарського судового процесу». Як вважають Д. Притика, М. Тітов, В. Щербіна, учасники господарського процесу - це особи, які здійснюють при вирішенні господарських спорів господарським судом передбачені законом процесуальні дії. В. Беляневич визначає учасника судового процесу як юридичну чи фізичну особу, яка наділена законом певними процесуальними правами та на яку покладено певні процесуальні обов'язки, бере участь в судочинстві з метою захисту своїх прав чи законних інтересів або сприяння суду у всебічному повному та об'єктивному розгляді справи та вирішенні спору. Інші автори визначають учасників як осіб, які мають у справі юридичну заінтересованість, тому наділені правом впливати на рух господарського процесу. Різне тлумачення цього поняття пояснюється досить широким колом осіб, яких процесуальний закон відносить до учасників судового процесу, та особливостями процесуальної правосуб'єктності кожного учасника.

У ст. 18 ГПК визначено, що до складу учасників судового процесу належать: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених цим Кодексом. Перелік, який визначений цією статтею, не є вичерпним. До складу учасників необхідно додати представників сторін і третіх осіб, в тому числі адвокатів (статті 28, 44), судових експертів (ст. 31), перекладачів (ст. 44), посадових осіб чи інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (ст. 30 ГПК). Крім того, в справі про банкрутство діє дещо інший склад учасників згідно зі ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Сторонами в цьому процесі є боржник (банкрут) та кредитор (представник комітету кредиторів), інші учасники провадження у справі про банкрутство - арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна боржника (орган, уповноважений управляти майном), а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.

Відповідно до Закону «Про судоустрій України» до штату апарату суду належать також помічники суддів, наукові консультанти та судові розпорядники. Ці особи не згадуються в чинному ГПК, тому відповідно до ст. 18 цього Кодексу на сьогодні не можуть вважатися учасниками судового процесу. Втім, деякі з них, наприклад судовий розпорядник, виконують в процесі окремі процесуальні функції. Судовий розпорядник забезпечує додержання особами, що знаходяться в суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні (ст. 132 Закону «Про судоустрій України»), При цьому за розпорядженням головуючого судовий розпорядник приймає від учасників судового процесу документи, докази та інші матеріали, що стосуються розгляду справи, і передає їх суду в судовому засіданні, забезпечує дотримання вимог процесуального законодавства щодо того, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав, у разі необхідності надає допомогу секретарю судового засідання у забезпеченні фіксування судового процесу технічними засобами, та виконує інші функції, передбачені Тимчасовим положенням про службу судових розпорядників та організацію її діяльності, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 р. № 51/04'. Тому відсутність судового розпорядника в складі учасників судового процесу не відповідає сучасному розвитку законодавства. В проекті нового ГПК судовому розпоряднику відведено місце в колі учасників та зазначені функції, які він виконуватиме в судовому процесі (ст. 59 проекту).

Центральною постаттю судового процесу є суддя (ст. 19 ГПК). Учасником судового процесу є секретар суду (ст. 81-1 ГПК).

Отже, за своїм становищем, правами та обов'язками, закріпленими у законі, учасники судового процесу суттєво різняться, але їх участь в судовому процесі спрямована на досягнення єдиної мети - правильного вирішення господарського спору.

Отже, учасник судового процесу - це особа, яка наділена певними процесуальними правами та обов'язками та бере участь в судовому процесі відповідно до процесуального закону з метою вирішення господарського спору відповідно до закону.

Суддя - головний учасник судового процесу. Суддя господарського суду - учасник судового процесу, який є посадовою особою господарського суду, наділений повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в господарському суді.

Суддя безпосередньо здійснює судочинство, діє від імені суду та виносить рішення у справі іменем України. Справи у господарських судах, залежно від інстанційної належності, розглядаються суддею одноособово або колегіально у складі трьох, або більшої непарної кількості суддів. Суддя безпосередньо не заінтересований у розв'язанні спору на користь тієї чи іншої сторони, в чому власне й полягає його професійний обов'язок. Ця обставина відрізняє суддю від більшості інших учасників процесу, які так чи інакше мають юридичну заінтересованість у справі. Тому прихильники поділу учасників судового процесу за критерієм юридичної заінтересованості взагалі не називають суддю учасником судового процесу. Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» учасниками судового процесу є сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у справі у випадках, передбачених ГПК, зокрема судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Тобто Вищий арбітражний суд України, діючи із суто практичною метою, також не вказав суддю у складі учасників. Це не тому, що суддя не належить до кола цих осіб, а тому, що в арбітражній практиці з цього приводу питань взагалі не виникало. Чинний ГПК визначає суддю як учасника судового процесу, оскільки ст. 19 «Суддя» міститься в структурі розділу, окремо присвяченого його учасникам. Правильним видається погляд колективу авторів «Науково-практичного коментарю Господарського процесуального кодексу України» за редакцією О. Харитонової, які зазначають, що позиція, відповідно до якої суддя (судді) господарського суду не належить до учасників судового процесу, викликає певні зауваження, адже суддя бере участь у справі, на що є також пряме посилання в ч. 1 ст. 20 ГПК, тобто: «Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості. Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю».

Відвід судді, тобто висловлення недовіри до суду, - це єдина можлива процесуальна дія проти судді з боку окремих учасників судового процесу - позивача, відповідача та прокурора, якщо останній є учасником розгляду конкретної справи, що є однією з гарантій об'єктивного розгляду справи у суді. Інші особи не мають права заявити відвід судді. Відвід має бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. 3аявляти відвід після початку вирішення спору можна лише у разі, якщо про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті. Тобто якщо сторона заявить відвід судді після початку розгляду справи, це може бути приводом для відхилення заяви.

Так, Вищий господарський суд України, розглядаючи 27 липня 2005 р. справу № 38/278 за касаційною скаргою ВАТ «Науково-дослідницький інститут приладобудування...» не прийняв до розгляду повторну заяву про відвід колегії суддів, оскільки про зміну складу колегії відповідно до розпорядження від 20 липня 2005 р. сторонам було оголошено до початку засідання суду, крім того, заявлене клопотання про відвід не відповідає вимогам ст. 20 ГПК, оскільки заявлене 27 липня 2005 р. після початку розгляду справи судом.

Закон покладає на суддю обов'язок заявити самовідвід, якщо суддя є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, або якщо буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості судді, або суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі у новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Це означає, що за наявності таких обставин суддя має відмовитися від розгляду справи з власної ініціативи, навіть якщо з боку інших осіб, які мають право заявити відвід судді господарського суду, не було заперечень або заяв про відвід.

Проте не зовсім вдалим видається структурне розміщення цієї норми саме в розділі IV. Цілком зрозуміло, що право заявити відвід судді є одним з найважливіших прав окремих учасників. Тому порядок відводу судді традиційно зберігається на сьогодні в структурі розділу, присвяченого правам та обов'язкам учасників, незважаючи на численні зміни, внесені до Кодексу. Але в проекті нового ГПК стаття, присвячена порядку відводу судді та взагалі складу та функціям господарського суду, міститься в окремій главі «Склад суду. Відводи», що видається більш гармонійним з погляду юридичної техніки.

Правове становище судді та вимоги до судді як носія судової влади, регулюються законами «Про статус суддів», «Про судоустрій України». На посаду судді кваліфікаційною комісією суддів може бути рекомендований громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає в Україні не менш як 10 років і володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути також особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому разі на посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший ЗО років, який проживає в Україні не менш як 10 років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менше 5 років. Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни, які визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними, мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді, щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають незняту чи непогашену судимість.

Вимоги судді, що ставляться ним у межах передбачених законом повноважень господарського суду, є обов'язковими для посадових осіб, державних та інших органів, господарських та інших організацій і підприємств, до яких вони звернуті. 3азначені вимоги можуть бути адресовані як сторонам у справі (наприклад, обов'язково надати відповідачу відзив на позов, надати позивачу необхідні документи тощо), так і підприємствам, установам та організаціям, які не беруть участі у справі (наприклад, вчинити певні дії, надати необхідні документи, висновки тощо, необхідні для вирішення спору).

Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні. Гарантії незалежності суддів встановлюються законом, а також ст. 129 Конституції.

Секретар суду - учасник судового процесу, який є посадовою особою господарського суду та веде фіксацію судового процесу.

Секретар не належить до складу суду, але також безпосередньо не заінтересований у розв'язанні спору на користь тієї чи іншої сторони з огляду на загальні принципи судочинства та його належність до апарату суду. Секретар підписує протокол судового засідання одночасно із суддею (головою суду) протягом триденного строку з дня його складання. Це єдині повноваження секретаря судового засідання господарського суду, зазначені в чинному ГПК, а саме в ст. 80-1. Сучасне ставлення до фіксації судового процесу інакше, тобто за допомогою технічних засобів, що закріплене насамперед в п. 7 ч. 2 ст. 129 Конституції, знайшло відображення в частинах 7-9 вказаної статті ГПК, відповідно до якої на вимогу хоча б одного учасника судового процесу в суді першої чи апеляційної інстанції при розгляді справи по суті або за ініціативою суду фіксування судового процесу здійснюється за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Відтворення технічного запису судового процесу здійснюється в судовому засіданні при розгляді справи судом у першій інстанції, в апеляційному чи касаційному порядку, а також при розгляді зауважень на протокол судового засідання на вимогу сторін чи за ініціативою суду. Питання про видачу копії технічного запису учаснику процесу, про його відтворення поза судовим засіданням вирішуються головуючим у кожному окремому випадку залежно від обставин.

Всі господарські суди мають необхідне технічне обладнання та виконують вимоги закону про повне фіксування процесу за допомогою технічних пристроїв. Але процесуальний закон не згадує, хто саме, або за допомогою якої посадової або службової особи здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами та виготовляються копії технічного запису. Про те, що саме секретар судового засідання здійснює технічну фіксацію судового процесу, можемо дізнатися з п. 2.8 Інструкції про порядок фіксування судового процесу технічними засобами, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 р. № 84^і. У цій Інструкції вказано, що повноваження для звукозапису судових засідань, створення архівних та робочих копій фонограм покладаються на секретаря судового засідання або працівника, визначеного головою суду (далі - секретар).

На відміну від інших процесів (цивільного, адміністративного судочинства), де діяльність секретаря детально регламентована процесуальними кодексами з огляду на необхідність належного фіксування ним подій в судовому засіданні або за допомогою технічних засобів, або шляхом складання протоколу судового засідання, в господарському процесі така регламентація відсутня, що є безумовним недоліком чинного Кодексу. Незважаючи та те, що секретар виконує одну з найважливіших функцій судового процесу - його фіксацію, сторони або прокурор не можуть висловити недовіру секретареві, на відміну від відводу судді, оскільки це не передбачено процесуальним законом. Крім того, Кодексом не визначено перелік осіб, які не можуть бути секретарем судового засідання в конкретній справі. Цей недолік спробують усунути автори законопроекту ГПК, який вже згадувався раніше. 3гідно зі ст. 22 законопроекту секретар судового засідання не може брати участь у розгляді справи та підлягає відводу (самовідводу) з підстав, зазначених у ст. 20 цього Кодексу, тобто якщо він є близьким родичем чи свояком (батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя), усиновителем чи усиновленим, опікуном чи піклувальником сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, перебуває в особливих стосунках з особою, яка бере участь у справі, або робив публічні заяви, давав оцінку по суті цієї справи, а також якщо існують інші обґрунтовані підстави вважати його заінтересованим у результаті розгляду справи. 3азначений проект в цілому теж має недоліки, але запропоновані зміни щодо висвітлюваної теми відповідають сучасним вимогам до судочинства.

Сторони господарського процесу - учасники судового процесу, між якими виник спір з матеріальних господарських правовідносин, у зв'язку з чим вони безпосередньо заінтересовані у розв'язанні справи господарським судом на їхню користь.

Сторонами господарського процесу є позивач та відповідач (ст. 21 ГПК).

Позивач - особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої відкривається господарська справа у суді та розпочинається господарський процес.

Відповідач - особа, яка за заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання його права і охоронюваного законом інтересу.

Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом (ст. 4-1 ГПК), тобто позивач звертається до суду з позовною заявою до відповідача. Лише у провадженні в справах про банкрутство кредитор (або навіть боржник) звертається із заявою про порушення справи про банкрутство, оскільки згідно зі ст. 4-1 ГПК цей процес має певні особливості.

Сторони є головними особами, які беруть участь у справі, адже без них неможливий сам процес. Вони мають у справі особистий юридичний інтерес, який може бути протилежним за матеріальним (визначається спірними цивільними, господарськими, іншими матеріальними правовідносинами) і процесуальним (визначається наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду) характерами.

Сторони господарського процесу повинні мати цивільну правоздатність, тобто здатність мати цивільні права та обов'язки (статті 25, 91 ЦК) та повну дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (статті 30, 92 ЦК). Господарське право використовує поняття господарської компетенції, тобто сукупності господарських прав та обов'язків суб'єктів господарювання (ст. 55 ГК).

Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівності їх перед законом і судом (ст. 4-2 ГПК), суть якого полягає в тому, що сторони в господарському процесі наділяються рівними можливостями щодо обстоювання своєї позиції у господарському суді. Рівність сторін у господарському процесі забезпечується принципами диспозитивності та змагальності. Сторони мають право:

• знайомитися з матеріалами справи;

• робити з них витяги;

• знімати копії;

• брати участь у господарських засіданнях;

• подавати докази;

• брати участь у дослідженні доказів;

• заявляти клопотання;

• давати усні та письмові пояснення господарському суду;

• наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що ви никають під час судового процесу;

• заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу;

• оскаржувати судові рішення господарського суду в апеляційному і касаційному порядку;

• заявляти відвід судці або експерта (статті 20, 31 ГПК);

• користуватися іншими процесуальними правами, наданими ГПК.

Як правило, реалізація сторонами наданих їм прав є правом, а не обов'язком. Однак є процесуальні права, які водночас є обов'язком для сторін (наприклад, право сторін подавати докази, брати участь у їх дослідженні тощо). 3акон покладає на сторони обов'язок доводити законність і обґрунтованість своїх вимог з метою захисту власних інтересів, зокрема кожна зі сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 33 цього Кодексу).

Крім наданих законодавством процесуальних прав, на сторони покладаються також процесуальні обов'язки. Сторони зобов'язані:

• добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами;

• виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони;

• вживати заходів щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Добросовісність в користуванні належними сторонам правами означає, що сторони не мають права зловживати своїми правами. 3ловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке здійснюється уповноваженою стороною при реалізації нею належного їй права, пов'язане з використанням заборонених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки. Нормативне поняття «зловживання

правом» в матеріальному аспекті використовується в ч. 3 ст. 13 ЦК, тобто не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 3аборона зловживання правами прямо закріплена в ст. 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Проблема зловживання правом як матеріальним, так й процесуальним, стороною господарського процесу, стає дедалі більш нагальною при розгляді справ в судах.

Верховний Суд України в касаційній постанові Судової палати в господарських справах від 11 квітня 2006 р. у справі № 31/215 вказав, що відповідно до ч. 3 ст. 16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 ст. 13 цього Кодексу, згідно з ч. 3 якої не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Прикладом зловживання процесуальним правом сторони може бути постанова Вищого господарського суду України від 27 липня 2006 р. у справі № 3/127-36/119-16/749.

Колегія суддів дійшла висновку, що позивачем в справі було допущено зловживання правом стягнення на свою користь витрат на послуги адвоката відповідно до ст. 49 ГПК. Судова колегія зазначила, що з акта приймання адвокатських послуг, інших документів, що містяться у справі, не можна зробити повноцінний висновок про обсяг наданих адвокатом послуг. Наданий до суду акт взагалі тільки закріплює той факт, що послуги надані в строк. Він не містить будь-яких посилань щодо обсягу наданих послуг та їх вартості, тобто не має достатніх критеріїв для визначення обсягу наданих адвокатських послуг (зокрема вартості окремих видів послуг). Сам адвокат брав участь лише в одному судовому засіданні, де спір по суті не розглядався, оскільки був відсутній відповідач, відповідно враховуючи і підготовчі дії адвоката, оплата його послуг в розмірі 180 тис. грн. є неспівмірною, та рішенням підтвердив факт зловживання правом на стягнення за рахунок відповідача витрат на сплату послуг адвоката в певній сумі.

Процесуальні обов'язки сторін можна поділити на дві групи:

1. загальні, які полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами;

2. спеціальні, що полягають у виконанні певних процесуальних дій (наприклад, повідомляти суд про зміну юридичної адреси; позивач зобов'язаний надати позовну заяву з доданими до неї документами господарському суду та відповідачу, а скаржники - копії апеляційних та касаційних скарг тощо).

На підставі особливого становища у справі закон наділяє сторони додатковими правами щодо впливу на хід розгляду справи, притаманними лише позивачеві або відповідачеві.

Позивач - учасник судового процесу, який звертається до господарського суду за захистом порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача.

Звертатись до господарського суду мають право підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації). Тобто загалом юридичні особи та фізичні особи - підприємці. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Прикладом може бути п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, відповідно до якого справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (окрім трудових спорів), підвідомчі господарським судам. 3вісно, що членами підприємницьких товариств (акціонерами, засновниками, учасниками) можуть бути фізичні особи, що не мають статусу суб'єктів підприємницької діяльності. Тобто позивачами в цих справах можуть бути громадяни України, особи без громадянства та громадяни іноземних держав, якщо вони є власниками корпоративних прав, які вони вважають порушеними або оспорюваними.

В ч. 4 ст. 22 ГПК визначено права, які належать тільки позивачеві. Позивач вправі до прийняття рішення у справі:

• змінити підставу або предмет позову;

• збільшити розмір позовних вимог;

• відмовитись від позову;

• зменшити розмір позовних вимог.

Вказані права не можуть бути реалізовані під час розгляду справи в апеляційній або касаційній інстанції, що підтвердила Президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненні «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України». 3азначені права можуть бути використані позивачем під час нового розгляду справи у першій інстанції після скасування рішення і передачі у встановленому порядку справи на новий розгляд суду першої інстанції.

При цьому Вищий арбітражний суд роз'яснив, що зміна предмета позову означає зміну матеріально-правової вимоги до позивача. 3міна підстави позову означає зміну обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача. Так, якщо вимога про визнання угоди недійсною замінюється вимогою про розірвання договору і наводяться інші підстави відповідної вимоги, то має місце зміна предмета і підстави позову. Під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. В роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України «Про судове рішення» підкреслюється, що суд самостійно не може в рішенні змінити предмет та підстави позову. Він зазначив, що зміна в рішенні господарського суду предмета, підстав позову можлива тільки за заявою позивача. Якщо заява зроблена безпосередньо в засіданні суду, це допустимо лише, якщо при цьому не порушено процесуальних прав відповідача, передбачених статтями 22 і 23 ГПК, і відповідачеві було надано можливість подання доказів щодо нового предмета, підстав позову та наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача повинно викладатись у письмовій формі. У зв'язку з висуненням позивачем у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 22 ГПК додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача, останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів.

Право позивача на відмову від позову або зменшення розміру позовних вимог є обмеженим, оскільки господарський суд має право самостійно вирішити, задовольнити заяву позивача. Відповідно до ст. 78 ГПК наслідком відмови від позову є припинення провадження в справі. У випадках припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається (ст. 80 ГПК). Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (ч. 6 ст. 22 ГПК).

Відповідач - учасник судового процесу, який відповідає за висунутою до нього позивачем позовною вимогою та в разі задоволення позову притягається до відповідальності за порушення або оспорювання права або охоронюваного законом інтересу позивача. Відповідач користується всіма правами та несе обов'язки, які згідно з законом належать до прав та обов'язків сторін, а також має право визнати позов повністю або частково. У разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову тільки за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 78 ГПК). Тобто це право є обмеженим. Перевірка відповідності дій відповідача закону та відсутність порушення прав інших осіб є не правом, а обов'язком суду. Якщо суд встановить, що реалізація права відповідача на визнання позову призводить до порушення закону та прав інших осіб, він зобов'язаний відмовити в реалізації цих прав та розглянути справу по суті. Наприклад, якщо опікун недієздатної фізичної особи погоджується із позовом про витребування у його підопічного акцій акціонерного товариства, які належать останньому на праві власності, суд повинен відмовити в задоволенні такої заяви, розглянути спір із залученням органу опіки та піклування.

Процесуальне законодавство передбачає наявність процесуальної співучасті, тобто множинності позивачів або відповідачів в одному судовому провадженні.

Співучасть - це зумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні у господарському процесі на підставі наявності спільного права або спільного обов'язку.

Відповідно до ст. 23 ГПК позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно. Процесуальна співучасть, об'єднання позовів для спільного і одночасного розгляду дає змогу прискорити розв'язання господарського спору, оскільки господарський суд замість кількох окремих справ розглядає одну і відповідно приймає одне рішення. Процесуальна співучасть можлива тоді, коли інтереси співучасників однієї сторони не суперечать один одному, і виникає на підставі матеріальних правовідносин, які виникли до процесу.

Виокремлюють такі види співучасті:

1. активна - кілька позивачів пред'являють позов до одного відповідача;

2. пасивна - один позивач пред'являє позов до кількох відповідачів;

3. змішана - кілька позивачів пред'являють позов до кількох відповідачів.

За ступенем обов'язковості, а відповідно і змісту, процесуальна співучасть буває:

1. обов'язковою, коли характер спірних матеріальних правовідносин такий, що питання щодо прав та обов'язків одного із суб'єктів неможливо вирішити без залучення до справи інших суб'єктів цих відносин;

2. факультативною, коли немає обов'язкової множинності суб'єктів. Однак чинний ГПК не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті, хоча зі змісту ст. 58 цього Кодексу можна дійти висновку, що йдеться про факультативну співучасть за наявністю однорідних вимог.

У разі співучасті кожний співучасник користується всіма правами сторони і виступає у судовому процесі самостійно. Процесуальні права та обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами господарських процесуальних правовідносин. Тобто кожен зі співучасників виконує тільки ті передбачені законом дії, які він вважає необхідними для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками грунтується на засадах автономії і диспозитивності. їх дії чи бездіяльність залежать не від поведінки інших співучасників, а від їх особистого волевиявлення. Обов'язок доказування вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Процесуальна співучасть може бути пов'язана з солідарною відповідальністю осіб у зобов'язанні. Наприклад, процесуальна співучасть може виникнути з реалізації ч. 2 ст. 232 ЦК, коли довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. 3а договором комерційної концесії відповідно до приписів ч. 3 ст. 1119 ЦК користувач та субкористувач комплексу прав відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно. Також процесуальна співучасть виникає відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦК, тобто в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Класичним прикладом солідарної відповідальності боржника та поручителів є постанова Одеського апеляційного господарського суду від 11 липня 2006 р., яку залишено без змін постановою Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2006 р. у справі № 28/158-06-4278.

Предметом спору було невиконання відповідачем - ВАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» умов кредитного договору, який був забезпечений договорами поруки поручителів - ВАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат», ТОВ «Корсар-98», ТОВ «Торговий дім «Жидачівський паперовий комбінат». Позов обгрунтований тим, що в порушення умов договорів, з січня по квітень 2006 р. ВАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» не надав позивачу ЗАТ «Альфа-Банк» належним чином оформлені документи, які характеризують його фінансовий стан та діяльність і не виконав належним чином умови договорів кредитування. Рішенням господарського суду Одеської області від 9 червня 2006 р. позовні вимоги задоволені у повному обсязі. Рішення суду мотивовано доведеністю факту невиконання ВАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» зобов'язань за кредитним договором. Рішення господарського суду Одеської області від 9 червня 2006 р. було змінено Одеським апеляційним судом у зв'язку з арифметичною помилкою при обчисленні розміру санкцій, але правове обґрунтування змінено не було. Стягнуто солідарно з ВАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат», ВАТ «Ізмаїльський целюлозно-паперовий комбінат», ТОВ «Корсар-98», ТОВ «Торговий дім «Жидачівський паперовий комбінат» на користь ЗАТ «Альфа-Банк» відповідні суми заборгованості як з поручителів, які відповідають перед кредитором солідарно.

Процесуальна співучасть на стороні позивача є можливою, наприклад згідно зі ст. 1135 ЦК, коли за договором простого товариства від імені та в інтересах всіх учасників правочин здійснює один з них. Якщо інтересам решти учасників цими діями було завдано збитків, вони мають право вимагати їх відшкодування. Також співучасть позивачів виникає у позовах співвласників майна про припинення права особи на частку в спільному майні відповідно до ст. 365 ЦК.

Слід пам'ятати, що в господарському процесі на сьогодні не використовується поняття «співвідповідач» як процесуально-нормативне, як, наприклад, в цивільному процесі (ч. 2 ст. 32 ЦПК). Тому при підготуванні позовної заяви до господарського суду співучасників прийнято зазначати, наприклад, «перший відповідач», «другий відповідач», або кожного окремо «відповідач», не використовуючи термін «співучасник». їх співучасть випливає зі змісту та підстав позовної заяви. Але використання цього терміну є доречним, оскільки одразу відображає сутність правовідносин співучасті. Тому в проекті нового ГПК такий термін використовується аналогічно цивільному процесу (ст. 44 законопроекту).

Від співучасті необхідно відрізняти об'єднання позовів, коли суб'єктивні права та обов'язки не залежать одне від одного, а множинність осіб виникає на розсуд судді (суду) з метою процесуальної економії.

В господарському процесі можливі випадки, коли суд за клопотанням сторони чи з власної ініціативи залучає до участі у справі іншого відповідача або допускає заміну первісного відповідача належним відповідачем. В ст. 24 ГПК закладений механізм, коли відповідач, зазначений позивачем в позові, не повинен відповідати за цим позовом, або відповідати солідарно з іншою особою, яка в позові не зазначена як відповідач'. Якщо суд встановить, що подано позов до неналежного відповідача, провадження у справі не припиняється. Суддя на підставі ст. 65 ГПК в порядку підготовки справи до розгляду або до прийняття рішення у справі може залучити до участі у справі іншого відповідача та виключити чи замінити неналежного відповідача, про що виноситься ухвала. 3а таких умов розгляд справи починається заново. Питання щодо достатності підстав для залучення до участі в справі іншого відповідача розглянуті в п. 5 інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році». В листі зазначено, що питання про достатність підстав для вчинення відповідної процесуальної дії вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин та матеріалів певної справи і з огляду на те, чи сприятиме залучення іншого відповідача з'ясуванню усього кола обставин, що належать до предмета доказування у справі, встановленню наявності або відсутності правопорушення, прийняттю законного та обґрунтованого рішення. Необхідно також мати на увазі, що інший відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої можливо було б задовольнити позовні вимоги.

Залучити або допустити заміну відповідача за клопотанням сторони - це право, а не обов'язок суду. Як що суд не знайде підстав для заміни або залучення іншої особи, в задоволенні клопотання може бути відмовлено. Ухвала про відмову від задоволення клопотання про залучення або заміну неналежного відповідача не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Про це йдеться, наприклад, в касаційній постанові Вищого господарського суду України від 20 квітня 2006 р. у справі № 401/2-2005.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, розглянувши матеріали справи, встановила, що апеляційною скаргою відповідача за справою було оскаржено ухвалу господарського суду Київської області саме в частині відмови у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі іншого відповідача - Київської обласної державної адміністрації. Ухвала суду першої інстанції в цій частині обґрунтована тим, що з копії доданого до матеріалів справи договору оренди вбачається, що орендодавцем за ним виступає Броварська районна державна адміністрація, а не Київська обласна державна адміністрація, на підставі чого суд дійшов висновку про відсутність підстав для заміни відповідача у справі. Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що питання залучення до участі у справі іншого відповідача регламентовано ст. 24 ГПК, за змістом якої господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. 3 правового аналізу наведеної норми вбачається право, а не обов'язок господарського суду щодо залучення до участі у справі іншого відповідача. Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України касаційну скаргу підприємства залишила без задоволення.

Відхилення клопотання про залучення до справи іншого відповідача і задоволення позову за рахунок неналежного відповідача можуть бути підставою для скасування рішення згідно із ч. 3 ст. 104 ГПК. Також підставою для скасування рішення (ухвали) суду може бути також незалучення належного відповідача за ініціативою суду, якщо така необхідність була зумовлена обставинами справи.

Так, касаційною постановою Вищого господарського суду 5 квітня 2006 р. у справі № 18/477 скасована ухвала господарського суду Херсонської області від 8 червня 2006 р. про припинення провадження у справі за позовом виробничо-комерційного підприємства «Агротехсервіс» про відшкодування шкоди до відділу Державної виконавчої служби Комсомольського райуправління юстиції в м. Херсоні у зв'язку з ліквідацією відповідача. Колегія суддів встановила, що суд не з'ясував, на який орган державної виконавчої влади покладено функції держави з примусового виконання рішень суду України від 5 квітня 2006 р. і кому саме передано вказане в позові виконавче провадження. Касаційний суд вказав, що згідно зі ст. 24 ГПК господарський суд за наявності достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Тому господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. Постановою Вищого господарського суду України від 24 січня 2006 р. суду першої інстанції була дана вказівка при новому розгляді справи вирішити питання про залучення до справи належного відповідача. Але в оскаржуваній ухвалі судом проігноровано вимоги постанови Вищого господарського суду України щодо залучення належного відповідача у справі. 3а таких обставин - вказує колегія Вищого господарського суду України - ухвалу суду визнати законною не можна, тому вона підлягає скасуванню, а справа - передачі на розгляд до суду першої інстанції. Під час розгляду справи господарському суду необхідно врахувати наведене, залучити належного відповідача, встановити дійсні обставини справи і прийняти рішення відповідно до вимог закону.

Залучення до справи іншого відповідача може мати місце, коли в матеріально-правовому зобов'язанні відбулася заміна боржника. Наприклад, в тих випадках, коли за згодою кредитора мало місце переведення боргу, а позов подано тільки до первісного боржника, господарський суд має право залучити до участі у справі нового боржника. 3алучення іншого відповідача за клопотанням сторін або за ініціативою суду не призводить до автоматичного виключення з учасників процесу первісного відповідача, оскільки відповідачі можуть брати участь в процесі як співучасники (ст. 23 ГПК), якщо позивач заперечуватиме заміну первісного відповідача.

Заміну неналежного відповідача слід відрізняти від процесуального правонаступництва.

Процесуальне правонаступництво - це перехід прав та обов'язків учасника господарського судового процесу до іншої особи, пов'язаний із вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні у зв'язку з реорганізацією юридичної особи або смертю фізичної особи. Тобто для процесуального правонаступництва необхідною є наявність фактичних обставин матеріального правонаступництва (наприклад, реорганізація юридичної особи, смерть фізичної особи). У ст. 25 ГПК передбачений випадок процесуального правонаступництва через вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього в такій самій мірі, в якій вони були б обов'язковими для особи, яку він замінив. Тому в чинному ГПК заміна сторони її правонаступником за загальним правилом не потребує розгляду справи з початку. Правонаступництво можливе на будь-якій стадії судового процесу.

В матеріальному праві існує поділ правонаступництва на універсальне та сингулярне, що пов'язане з об'єктом прав та обов'язків, які переходять до правонаступника.

Універсальне правонаступництво, тобто перехід всіх прав та обов'язків до іншої особи, має місце у тих випадках, коли перехід прав та обов'язків однієї юридичної особи до іншої відбувається у порядку реорганізації, а між фізичними особами - в порядку спадкування. У відносинах правонаступництва можлива множинність осіб, тому всі особи, які є правонаступниками, мають залучатися до участі в справі як процесуальні правонаступники та співучасники.

Сингулярне правонаступництво має місце тоді, коли сторона своє право перевідступає у конкретному матеріальному правовідношенні. Аналіз положень ГПК дає можливість стверджувати, що у процесуальних правовідносинах згідно зі ст. 25 має місце універсальне правонаступництво, а відповідно до ст. 24 ГПК в деяких випадках - сингулярне правонаступництво (перевідступлення права вимоги, прийняття боргу іншої особи на себе, переведення боргу).

Процесуальне правонаступництво треба відрізняти від заміни неналежного відповідача належним за такими критеріями:

• можлива заміна не тільки відповідача, а й іншого учасника процесу (за чинним Кодексом - позивача);

• процесуальне правонаступництво допускається на всіх ста діях процесу, заміна неналежного відповідача - тільки до прийняття рішення судом;

• процесуальне правонаступництво допускається лише у випадку реорганізації юридичної особи;

• у разі заміни відповідача предметом судового розгляду стають інші правовідносини, у випадку процесуального правонаступництва розглядаються ті самі правовідносини;

• у разі заміни відповідача розгляд справи починається зано во, у випадку залучення правонаступника - продовжується;

• уразі правонаступництва можливе зупинення провадження у справі (ст. 79 ГПК), у випадку заміни відповідача зупинення провадження у справі не передбачено.

Недоліком чинного ГПК є відсутність нормативного регулювання вступу до справи правонаступників - спадкоємців фізичної особи, якщо матеріальні правовідносини допускають правонаступництво. Ці прогалини в законодавстві дають формальний привід для зловживань та недопущення до участі в процесі правонаступників фізичних осіб (наприклад, спадкоємців за вимогами, що віднесені до підвідомчості господарських судів). Крім того, ст. 25 ГПК регулює правонаступництво тільки сторін спору, не згадуючи інших учасників судового процесу, де правонаступництво також можливе. Тому у Верховній Раді України зареєстровані одразу два законопроекти, які спробують відкоригувати правове регулювання правонаступництва в господарському процесі. 3аконопроект від 26 лютого 2007 р. «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (щодо процесуального правонаступництва)» (автор законодавчої ініціативи - Д. Притика) пропонує викласти ст. 25 чинного ГПК в такій редакції: «У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, відступлення вимоги, переведення боргу, заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у господарських відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії господарського процесу. Усі дії, вчинені в господарському процесі до вступу у справу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник замінив». 3апропоновані зміни відповідають сучасному ставленню до суб'єктів господарського процесу. Але зміни в редакції однієї статті не вирішать всіх проблем правонаступництва, навіть додадуть інших. Так, заміна відповідача його правонаступником в процесуальному значенні має суттєві відмінності від заміни неналежного відповідача насамперед наслідками такої заміни. Відповідно до ч. 3 ст. 24 ГПК у разі залучення іншого відповідача чи заміни неналежного відповідача виноситься ухвала та розгляд справи починається заново. У випадку заміни сторони правонаступником згідно з процесуальним законодавством розгляд справи продовжується, оскільки законодавець виходив з того, що в цьому разі правовідносини продовжуються, а не виникають. Якщо вважати процесуальними правонаступниками належних відповідачів, які залучаються судом на заміну первісних відповідачів, треба корегувати також ст. 24 ГПК та деякі інші статті чинного Кодексу. Більш вдалим видається вирішення цих питань в проекті нового ГПК від 25 травня 2006 р. В цьому проекті ст. 46 присвячена правонаступництву, перебуває у системному зв'язку зі ст. 153 законопроекту, де встановлено, що «перебіг строку розгляду справи починається спочатку у випадках заміни неналежного відповідача або залучення іншого відповідача, процесуального правонаступництва, вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, а також у випадках заміни судді».

В процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем інша особа може вважати, що саме їй належить право на предмет спору, або рішення суду може вплинути на її правовідношення зі стороною в справі. Тому серед учасників судового процесу ГПК передбачає також третіх осіб.

Це учасники, які так чи інакше заінтересовані у вирішенні спору на користь однієї зі сторін або на власну користь. 3алежно від матеріальної заінтересованості третіх осіб поділяють на:

1. осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК) та виступають в процесі самостійно;

2. осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 27 ГПК) та виступають в процесі на стороні пози вача або відповідача.

Третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, є суб'єкти господарських процесуальних правовідносин, що вступають у справу в господарському суді, висуваючи позов на предмет спору до однієї чи обох сторін, з метою захистити суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом та користуються всіма правами і виконують обов'язки позивача. При цьому право змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позовних вимог вони мають тільки стосовно свого позову.

На відміну від позивача третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вступає у процес, що вже почався, тобто в «чужий процес». Якщо позовну заяву до господарського суду третя особа подала до винесення ухвали про початок розгляду справи за первісним позовом, суддя має вирішити питання про прийняття її як самостійної позовної заяви.

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами має відповідати вимогам статей 54-57 ГПК та повинна містити:

1. найменування господарського суду, до якого подається заява;

2. найменування сторін, їх місцезнаходження та ідентифікаційні коди;

3. документи, що підтверджують статус суб'єкта господарювання;

4. зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, або суми договору;

5. зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них;

6. виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги;

7. зазначення доказів, що підтверджують позов;

8. обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються;

9. законодавство, на підставі якого подається позов, та інші відомості, яких вимагає закон.

При поданні позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами за загальними правилами сплачується державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

У разі вступу у справу третьої особи із самостійними вимогами суд розглядає її позовну заяву за загальними правилами, тобто може відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо:

- заява не підлягає розгляду в господарських судах України;

- у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет із тих же підстав або є рішення з такого спору;

- позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано (ст. 62 ГПК).

Суд також може повернути позовну заяву без розгляду на підставі ст. 63 ГПК, якщо:

• позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;

• у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових адрес;

• у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оспорюваної суми;

• не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі;

• порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору;

• не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;

• до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору;

• не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Вимоги дотримання територіальної підсудності (ст. 15 ГПК) при розгляді позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами не є обов'язковими, оскільки вона вступає у вже розпочатий судовий процес.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають право, але не зобов'язані брати участь у процесі. Тому вони не можуть залучатися до процесу за ініціативою інших осіб. Президія Вищого арбітражного суду України у п. 1.5 роз'яснення «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» вказала, що вступ у справу третьої особи, яка має самостійні вимоги на предмет спору, можливий тільки на підставі її заяви, а не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.

Господарський процес, що виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежить від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не передбачає обов'язкового припинення процесу між сторонами і третьою особою. Вирішення спірних питань шляхом укладення мирової угоди чи внаслідок розгляду справи господарським судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідного розгляду судом її вимоги до сторін. Тому незрозумілою є відсутність вимог про обов'язковий розгляд справи заново або спочатку після вступу в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. 3гідно з чинним ГПК після вступу в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, суд виносить ухвалу, але розгляд справи, на відміну від цивільного або адміністративного процесу, продовжується. Цей недолік передбачається усунути в законопроекті нового ГПК від 25 травня 2006 р.

Треті особи, які не мають власного матеріального інтересу в спорі позивача та відповідача, але рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін, мають право вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом як треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду (ст. 27 ГПК).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - це учасник судового процесу, який не є учасником спірних матеріальних відносин, але рішення суду у справі може вплинути або змінити його відносини з однією із сторін.

Вступ або залучення до участі в справі третіх осіб можливе лише на стадії розгляду спору в першій інстанції. Третя особа виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини. Третя особа може бути притягнена до участі в справі за її заявою, а також за ініціативою суду, клопотанням сторін, заявою прокурора. В апеляційному або касаційному провадженні третіх осіб, якщо вони не брали участі в справі до прийняття судом рішення, залучати до участі в справі за ініціативою суду, сторін, прокурора або за власною ініціативою особи не можна.

Якщо суд розглянув та прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, вони мають право касаційного оскарження рішення суду (ст. 107 ГПК). Щодо права апеляційного оскарження рішення суду з боку осіб, що не були залучені до участі у справі, слід зазначити, що ст. 91 Кодексу встановлює, що право апеляційного оскарження рішення суду мають тільки сторони та прокурор (ст. 104 ГПК). Пряма вказівка на те, що особи, які не були залучені до участі у справі, не є суб'єктами апеляційного оскарження у Кодексі відсутня, проте відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 104 ГПК безумовною підставою для скасування рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку є розгляд та прийняття рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Тому право осіб на оскарження рішення господарського суду в суді апеляційної інстанції також є невід'ємним процесуальним правом цих осіб відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції.

Оскільки треті особи, про яких йдеться, не заявляють самостійних вимог, вони користуються не всіма процесуальними правами, що надаються сторонам. 3азначений висновок випливає зі змісту ч. 4 ст. 27 ГПК, згідно з якою треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову. Наявність цієї норми у чинному ГПК зумовлена тим, що треті особи без самостійних вимог не є суб'єктами спірних матеріально-правових відносин сторін.

ГПК містить вичерпний перелік процесуальних дій, які не можуть вчиняти треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Вони не можуть вимагати повторення для них тих процесуальних дій, які були здійснені сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, до їх вступу у процес. У доказовій діяльності третя особа діє незалежно від сторін. Виконання чи утримання від виконання певних процесуальних дій базується на принципі диспозитивності і повністю залежить від третіх осіб, але, виходячи з положень принципу об'єктивної істини, з необхідності всебічного і повного з'ясування дійсних обставин справи, господарський суд за заявою сторони може зобов'язати третю особу виконати певні процесуальні дії, зокрема подати наявні у неї письмові докази тощо.

Третя особа, яка бере участь у справі на стороні відповідача, не має права заявляти зустрічний позов, але з дозволу господарського суду може виконати дії, що означають зміну нею процесуальної правосуб'єктності - вона може стати третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги, та співучасником.

Отже, участь третьої особи у процесі сприяє всебічному, повному та об'єктивному встановленню судом дійсних обставин справи, прав та обов'язків, а також постановленню обґрунтованого рішення.

Чинний ГПК не містить норм про право на апеляційне та касаційне оскарження з боку третіх осіб, які брали участь у справі. Це положення суперечить ст. 55 Конституції та є безумовним недоліком чинного господарського процесуального законодавства. В п. 20 інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» Виший господарський суд України вказує, що треті особи не є стороною в судовому процесі у розумінні ст. 21 ГПК. Водночас треті особи, які мають самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача (ч. 3 ст. 26 ГПК); треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються, за деякими винятками, процесуальними правами і несуть усі процесуальні обов'язки сторін (ч. 4 ст. 27 ГПК). Тому право третіх осіб на оскарження рішення господарського суду в суді як апеляційної, так і касаційної інстанції, як вже зазначалося, є невід'ємним процесуальним правом цих осіб відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції.

До учасників судового процесу ст. 28 ГПК відносить також представників сторін та третіх осіб.

Процесуальний представник - це учасник судового процесу, який на підставі певних повноважень виступає від імені іншої сторони або третьої особи і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Через свого представника справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами. На підтвердження своїх повноважень представник надає суду відповідний документ, який підтверджує право на представництво. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище, оскільки за загальним правилом керівники діють від імені юридичної особи без довіреності. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації. Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відокремлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами. Як зазначається в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України «Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб», коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відокремлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь. Якщо у справі від імені юридичної особи бере участь відокремлений підрозділ, процесуальні документи має право підписувати керівник або заступник керівника цього підрозділу.

Господарський процес не визначає осіб, які не можуть бути представниками в господарському суді. В юридичній літературі існує думка, що представниками в господарському суді не можуть бути секретар судового засідання, перекладач, експерт, які беруть участь в цій же справі, судді, працівники апарату господарського суду, народні депутати, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною в справі. Ці обмеження встановлені з огляду на специфіку їх основної професійної діяльності. Не можуть бути представниками також особи, визнані у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними.

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами, які функціонують з метою надання юридичної допомоги, що передбачено ст. 59 Конституції, а організація і порядок діяльності адвокатури визначаються Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру». У випадку, коли представником в господарському суді є адвокат, слід врахувати обмеження у діяльності адвоката, встановлені ст. 7 Закону «Про адвокатуру». Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках:

• коли він у цій справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи;

• коли він брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий;

• коли він є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача;

• якщо проти адвоката порушено кримінальну справу;

• зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю або права на надання правової допомоги чи його анулювання у порядку, встановленому законодавчими актами України.

Адвокат нарівні з іншими представниками діє відповідно до доручення, що підтверджується довіреністю. Відмінністю від інших представників є те, що він діє як професійний представник, тобто представництво в суді є одним із видів адвокатської діяльності, тому витрати на оплату послуг адвоката належать до судових витрат (ст. 44 ГПК).

Господарський процесуальний представник зобов'язаний сумлінно вести справу у суді, користуватися належними йому правами і виконувати господарсько-процесуальні обов'язки. Посадові особи підприємств, установ, організацій, а також адвокати, які виконують функції процесуального представника у господарському судочинстві, за несумлінне ведення справи можуть нести передбачену чинним законодавством відповідальність (ст. 140 Кодексу законів про працю України, ст. 16 Закону «Про адвокатуру»).

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю. На практиці постає питання щодо посвідчення довіреності від імені фізичної особи-підприємця, який у сфері господарської діяльності використовує печатку із власним найменуванням (прізвищем, ім'ям та по батькові) та реєстраційним номером. Враховуючи, що право на звернення до господарського суду надано фізичним особам, які набули статусу суб'єкта господарської діяльності, можна констатувати, що правило щодо нотаріального посвідчення довіреності поширюється також на громадян - фізичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності.

Якщо порушено або оспорюються права особи, яка не має повної дієздатності, ці права в господарському процесі захищають її законні представники, тобто батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники, та інші особи, які згідно із законом діють від імені недієздатної, обмежено або частково дієздатної особи (ст. 242 ЦК). Але ця норма в чинному ГПК прямо не згадується, оскільки традиційно господарський (раніше - арбітражний) процес був орієнтований на участь в процесі тільки юридичних осіб - суб'єктів господарювання, потім також на фізичних осіб із статусом суб'єктів підприємницької діяльності, тобто осіб з повною правосуб'єктністю, яка надається з моменту їх державної реєстрації. Останнім часом бурхливий розвиток суспільних правовідносин в галузі матеріального права, поява нових категорій учасників господарського процесу - фізичних осіб без статусу суб'єкта підприємницької діяльності, навіть малолітніх або неповнолітніх осіб (наприклад, власників акцій або інших корпоративних прав), об'єктивно породжують ускладнення господарського процесу та потребує ретельного удосконалення, у тому числі в галузі процесуального представництва. В літературі висловлюється думка, що процесуальне представництво, будучи притаманним усім процесуальним галузям права, є міжгалузевим інститутом права. Тому до представництва в господарському суді слід застосовувати норми цивільного та цивільного процесуального законодавства в тій частині, в якій це питання не врегульоване нормами ГПК. Господарський суд не може чинити перешкоди учаснику судового процесу у вільному виборі представника, який захищає в суді його права. В рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) від 26 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 викладена правова позиція, відповідно до якої конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (ч. 1 ст. 59 Конституції) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист зокрема може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві.

У ст. 121 Конституції передбачено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладається зокрема представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Участь в розгляді господарських справ прокурора як представника інтересів громадянина або держави передбачена ст. 29 ГПК. Порядок здійснення представництва прокурором, окрім ГПК, передбачений Законом «Про прокуратуру». До кола об'єктів прокурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів в Україні належать зокрема Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, органи державного і господарського управління та контролю, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві ради та їх виконавчі органи, військові частини, політичні партії, громадські організації, масові рухи, підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності (ст. 1 Закону). При виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право зокрема звертатись до суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб (ст. 20 Закону). Відповідно до ст. 36-1 Закону «Про прокуратуру» представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Формами представництва є:

- звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

• участь у розгляді судами справ;

• внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

З метою вирішення питання щодо наявності підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Уразі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні - також і усно. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Безпосередній вплив на судову практику щодо представництва прокуратурою України інтересів держави в господарському суді справило рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 8 квітня 1999 р. № 3-рп/99). Особлива увага приділяється з'ясуванню поняття «інтереси держави». В процесі дослідження Конституційний Суд України встановив, що державні інтереси закріплюються нормами як Конституції, так і інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Необхідно підкреслити, що прокурори або їх заступники подають до місцевого господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ, організацій. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, айв діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оцінювальним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави. У разі неправильного визначення прокурором (його заступником) позивача господарський суд на підставі ст. 63 ГПК повертає таку заяву і додані до неї документи без розгляду. У разі якщо господарський суд помилково порушив справу за позовом прокурора чи його заступника, в якій неправильно визначено позивача згідно з вимогами про захист інтересів держави, такий позов підлягає залишенню без розгляду відповідно до ст. 81 ГПК.

Так, в касаційній постанові від 4 липня 2006 р. у справі № 2/206-05 при розгляді касаційного подання Військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, військової частини А-0215 на постанову від 4 квітня 2006 р. Житомирського апеляційного господарського суду у справі № 2/206-05 господарського суду Вінницької області за позовом Військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, військової частини А-0215 до ТОВ «Поділля-буд» про розірвання договору та відшкодування збитків Вищий господарський суд встановив, що господарський суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що позов заявлено в інтересах суб'єкта господарювання, управління господарською діяльністю якого здійснюється через його органи управління (ст. 89 ГК), а тому за таких обставин суд першої інстанції правомірно залишив позов прокурора без розгляду згідно з п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК, оскільки позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати.

В судовій практиці мають місце випадки необгрунтованої відмови прокурорам в здійсненні їх повноважень.

Так, в постанові від 4 квітня 2006 р. у справі № 37/5 при розгляді касаційного подання Генерального прокурора України на ухвалу Вищого господарського суду України від 20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 за позовом ВАТ «Укрна-фта» до державного авіатранспортного підприємства «Україна» про стягнення 20918636 грн. 84 коп., Судова палата в господарських справах Верховного Суду України встановила, що ухвалою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 касаційне подання заступника Генерального прокурора України на рішення господарського суду міста Києва від 11 березня 2003 р. повернуто без розгляду у зв'язку з недотриманням вимог, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 111-3 ГПК. Суд вказав, що скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, зазначивши, що сторони у справі є самостійними суб'єктами господарювання. Але Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визначила, що касаційне подання Генерального прокурора України підлягає задоволенню, оскільки у ст. 37 Закону «Про прокуратуру» право внесення апеляційного, касаційного та окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику в межах їх компетенції незалежно від їх участі у розгляді справи в суді першої інстанції. У касаційному поданні заступника Генерального прокурора України зазначалось, що враховуючи, що державне авіатранспортне підприємство «Україна» засноване на державній власності і фінансується із бюджету, то безпідставне стягнення з нього коштів порушує економічні інтереси держави. Таким чином, у поданні вказано, у чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовано необхідність їх захисту. Крім того, зазначено державний орган (Державне управління справами), який виступав гарантом належного виконання зобов'язань за спірним договором і права якого порушені у зв'язку з тим, що його не залучено до участі у справі. Тому вища судова інстанція касаційне подання Генерального прокурора України задовольнила, ухвалу Вищого господарського суду України від 20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 скасувала та передала справу на розгляд до Вищого господарського суду України.

Оскільки прокурор наділений правами позивача, він має право відмовитися від позову. Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті. Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті. Але якщо позов подано в інтересах громадянина, прокурор позбавлений права підтримувати такий позов. Лише у разі, коли обидва вказані учасники судового процесу (прокурор і позивач) заявили про відмову від позову, суд може припинити провадження у справі згідно зі ст. 80 ГПК, якщо ці дії не суперечать законодавству і не порушують чиї - небудь права і охоронювані законом інтереси (ст. 22 ГПК), про що йдеться в роз'ясненні Президії Вищого господарського суду України від 22 травня 2002 р. № 04-5/570 «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам».

Прокурор користується певними процесуальними правами також на стадії виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду. Відповідно до ст. 121 ГПК прокурор чи його заступник має право внести подання про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання, яке підлягає розгляду господарським судом на загальних підставах. Прокурор вправі оскаржити дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів відповідно до вимог ст. 121-2 цього Кодексу.

Участь у процесі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів також передбачена ГПК.

Згідно зі ст. 30 цього Кодексу учасниками судового процесу є посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів. Ці особи можуть бути викликані господарським судом для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. 3азначені пояснення використовуються господарським судом як один із засобів одержання певних даних, на підставі яких він встановлює наявність обставин, що мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК).

Зазначені особи зобов'язані з'явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про відомі їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Виклик до суду посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів можливий як за клопотанням сторін, третіх осіб, прокурора, так із ініціативи суду.

Отже, посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів стають учасниками судового процесу, внаслідок чого набувають певних процесуальних прав.

Але ці особи не є представниками осіб, які беруть участь у справі. Тому серед науковців немає єдиної думки щодо того, чи можуть викликатися для дачі пояснень працівники сторін або третіх осіб, які беруть участь в справі. Так, В. Беляневич дотримується думки, що йдеться про посадових осіб і працівників, які не беруть участі у справі. Автори «Науково-практичного коментарю Господарського процесуального кодексу України» вважають, що це стосується як тих осіб, які є сторонами у справі, так і тих, які не беруть в ній участі, але господарський суд у межах своїх повноважень вимагає від них вчинення певних дій, подання необхідних документів, висновків тощо (ст. 38, пункти 4, 8 ст. 65 ГПК). Інші взагалі не коментують цю категорію учасників, хоча вона притаманна лише господарському процесу.

Визначитись із питанням кола суб'єктів судового процесу, перелічених у ст. 30 ГПК, важливо, оскільки пояснення вказаних осіб є доказами відповідно до ст. 32 Кодексу. Учасники, про яких йдеться, мають бути присутніми в судовому засіданні не впродовж всього часу судового розгляду, а лише тоді, коли їх запрошують, і лише на той час, коли вони дають пояснення суду, які повинні бути викладені також письмово. Участь цієї категорії в господарському процесі зумовлена відсутністю в чинному ГПК таких важливих учасників процесу, як свідки та спеціалісти. Показання свідків й спеціалістів в інших судових процесах є джерелом доказів незалежно від того, є вони працівниками сторін або третіх осіб чи ні. Вони оцінюються судом в сукупності з іншими доказами та обставинами справи. В проекті нового ГПК категорія учасників, про яку йдеться в ст. 30 чинного ГПК, взагалі відсутня, оскільки до кола учасників пропонується ввести свідків (ст. 63) та спеціалістів (ст. 62 проекту), що видається більш прийнятним з погляду досягнення мети судового процесу та відповідає загальним принципам процесуальної юридичної техніки. Ототожнювати посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, про яких йдеться в ст. 30 ГПК, зі свідками або спеціалістами не можна, оскільки їх процесуальне становище є своєрідним «синтезом» тих та інших. Але чинне господарське процесуальне законодавство не встановлює відповідних обмежень, тому участь в судовому процесі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів відповідно до ст. 30 ГПК можлива незалежно від того, чи є вони працівниками сторін або третіх осіб. Визначальною умовою їх участі в судовому процесі є знання відомостей та обставин, що мають значення для правильного вирішення господарського спору. Судова практика також посилається на вказану точку зору. Так, в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»' йдеться про те, що доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Тому господарські суди повинні витребувати від державного органу України у справах релігій або архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору або викликати посадових осіб зазначеного органу для дачі пояснень по суті справи в порядку, передбаченому статтями 30, 65 ГПК.

Господарський суд вправі викликати зазначених осіб для дачі пояснень як у процесі попередньої підготовки справи до розгляду (п. 8 ст. 65), так і під час її розгляду (п. 1 ч. 1, ч. 3 ст. 77 ГПК).

В судовому процесі в необхідних випадках може брати участь судовий експерт (ст. 31 ГПК). Права, обов'язки та відповідальність судового експерта визначаються ГПК та Законом України від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу».

Судовий експерт - це особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються її спеціальних знань.

Відповідно до ст. 10 Закону «Про судову експертизу» фахівці спеціалізованих установ і служб, які проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності. Крім того, у ст. 11 цього Закону наводиться перелік осіб, які не можуть бути експертами (особи, які визнані у встановленому законом порядку недієздатними, мають судимість тощо).

Експертиза - це дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, що провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених ГПК правил. Тобто це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин - дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експерта. Отже, висновок експерта - докладний опис проведених експертом досліджень, зроблених у результаті них висновків та обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені господарським судом. Про необхідність надання висновку експертом у письмовій формі йдеться у ч. 2 ст. 31 ГПК, згідно з якою судовий експерт зобов'язаний за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань у письмовій формі. Висновок експерта, як і пояснення осіб, зазначених у ст. 30 ГПК, використовується господарським судом поряд з іншими доказами, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Особа, яка проводить судову експертизу, експерт, як і особи, зазначені у ст. 30 ГПК, є суб'єктом процесуальних відносин, що виникають між ним і господарським судом, і користується правами і несе обов'язки, визначені у цій статті та Законі «Про судову експертизу». Судовий експерт, оскільки це необхідно для подання висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів. Він також може вказувати в акті судової експертизи на виявлені у ході її проведення факти, що мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання щодо предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої знаходиться справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (ст. 13 Закону «Про судову експертизу»).

Експерт має право знайомитися з матеріалами судової справи як у процесі підготовки справи до розгляду, так і на стадії її розгляду. До прав експерта належить також право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку (ч. 5 ст. 31 ГПК). Право експерта на самовідвід за наявністю передбачених чинним законодавством підстав, що виключають його участь у справі, регламентується також спеціальним законодавством (ст. 12 Закону «Про судову експертизу»).

Відповідно до змісту коментованої статті проведення експертизи може мати місце з ініціативи як господарського суду, так і сторін та прокурора, який бере участь у справі. При цьому в останньому випадку сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право не лише заявити про необхідність проведення експертизи, а й заявити відвід судовому експерту. 3гідно з ч. 6 ст. 31 ГПК реалізація такого права реалізується сторонами або прокурором, який бере участь у судовому процесі, можлива у разі, коли судовий експерт особисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Усунення судового експерта від проведення експертизи, призначеної ухвалою господарського суду, можливе як за власною ініціативою, так і за заявою сторін та (або) прокурора, який бере участь у справі.

Відвід, заявлений експерту, як і відвід, заявлений судді, має бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Винятком є ситуації, коли про підстави відводу експерта сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті. У такому разі відвід можна заявити і після початку вирішення господарського спору по суті заявлених вимог. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

Залучення експерта здійснюється у випадках, коли необхідно з'ясувати обставини, які потребують спеціальних знань. 3алучення експерта з метою встановлення змісту норм права не допускається. Як зазначено в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 11 листопада 1998 р. № 02-5/424 «Про деякі питання практики призначення судової експертизи», неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо.

В чинному ГПК такий учасник судового процесу, як перекладач, згадується опосередковано. В ст. 44 Кодексу йдеться про те, що витрати на оплату послуг перекладача належать до судових витрат та розподіляються залежно від результату розгляду справи, як і інші судові витрати, між сторонами спору (ст. 48 ГПК). 3 п. 5 ч. 1 ст. 81-1 Кодексу дізнаємося, що господарський суд попереджає перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад, що заноситься до протоколу судового засідання. Господарський суд не зобов'язаний забезпечувати перекладача. Про це вказав й Вищий господарський суд України в касаційній постанові від 27 липня 2005 р. у справі № З 8/278, відхиливши клопотання про забезпечення перекладача, оскільки зазначене нормами ГПК не передбачено. Але участь перекладача в господарському судовому процесі настільки не визначена, що деякі науковці навіть не згадують перекладача серед учасників процесу, хоча функцію перекладача в процесі, де учасники не розуміють українську мову, або з фізичних вад не сприймають звук людського голосу, важко переоцінити. Можливий варіант, коли учасники процесу подають документи, або надають пояснення суду тією мовою, якою не володіє насамперед суд. Тому визначення прав та обов'язків перекладача, його відповідальність за належний переклад та ставлення до його участі в процесі повинні бути якнайшвидше внесені до господарського процесуального законодавства. В проекті нового ГПК серед учасників судового процесу перекладач згадується поряд з іншими учасниками та передбачено, що перекладач призначається ухвалою господарського суду за заявою особи,

яка бере участь у справі, або з ініціативи господарського суду. У Верховній Раді України від 5 грудня 2006 р. також був зареєстрований законопроект, внесений народними депутатами України В. Толстенком, М. Оніщуком (суб'єкт законодавчої ініціативи - народний депутат С. Ківалов) «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (щодо використання української мови та визначення статусу перекладача в господарському судочинстві)», який детальніше викладає статті, присвячені саме участі перекладача в господарському процесі. 3апропоновані зміни, безумовно, є необхідними, вони спрямовані на поліпшення господарського судового процесу в частині корегування суб'єктного складу, прав і обов'язків його учасників навіть в складі чинного Кодексу.