Глава І

ВСТУП ДО ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1.1. Історія формування і розвитку господарського процесу

Насамперед слід зазначити, що хоча сам арбітраж як засіб розгляду спорів був відомий ще з античних часів, спеціальні торговельні суди вперше згадуються в історії Стародавнього Риму.

Сучасні господарські суди своїм історичним корінням мають три види комерційних судів: морські, консульські та ярмаркові.

Поява морських судів була зумовлена необхідністю розв'язання спорів між учасниками морських перевезень, які належали до різних держав. Оскільки зробити це за допомогою місцевого права було неможливо, у таких судах застосовували право іноземне.

Консульські суди виникли як наслідок станової роздробленості середньовічного суспільства: кожен стан мав свій суд, постала також необхідність у створенні спеціальних судів для купецтва. Найбільш яскравий вияв виокремлення так званої купецької юрисдикції дістало в Італії, де всі спори, що виникали між членами корпорації, розглядалися судом виборних. 3 плином часу ці суди, що мали характер третейських, були визнані державою з наданням відповідного статусу.

Ярмаркові суди виникли у Франції завдяки поширенню ярмаркової торгівлі. Оскільки торговці, які збиралися на ярмарок з різних місць, не могли створити корпорації, спори між ними мав вирішувати спеціально створений для цього суд. Від процесу вимагались швидкість і простота розгляду справ.

У найбільш поширеному вигляді торговельні суди виникли в Італії як вузькоспеціалізовані морські торговельні суди. 3 Італії ідея особливого торговельного суду з часом була перенесена в інші країни Європи, насамперед до Франції, де на час проведення ярмарок з'являлися тимчасові торговельні суди. Постійний комерційний суд був вперше створений у Парижі в листопаді 1563 р.

Перші купецькі корпорації, а також суди для торговців в Україні з'являються у період Київської Русі, у XII ст. Слід зазначити, що в цей час суд ще не був відділений від адміністрації.

Перша спроба створити постійний спеціальний для купецтва суд належить цареві Олексієві Михайловичу (1667 р.), який ухвалив зібрати всі справи купецькі в одному місці.

Подальший розвиток торговельні суди отримали за царювання Петра, який у 1721 р. спеціально для розгляду торговельних справ створив Головний магістрат. Саме у цей період вищою судовою інстанцією стає Сенат, що прийшов на зміну Государевій Боярській Думі і Розправній Золотій Палаті.

Суди, створені при митницях і ратушах, мали різну назву, залежно від підпорядкованості - митні суди, городові магістрати тощо.

Перший Статут комерційного суду був прийнятий з ініціативи герцога де Рішельє для міста Одеси 10 березня 1808 р.. Потім комерційні суди були засновані в Ізмаїлі й Феодосії.

Указ від 14 травня 1832 р., яким були засновані комерційні суди з особливою компетенцією, що проіснували до 1917 р., став досить важливим кроком в історії торговельного судочинства. До компетенції комерційних судів належав розгляд торговельних і вексельних справ, справ про неспроможність. При цьому спори розглядалися не лише на підставі Статуту торговельного судочинства, а й за правилами Статуту цивільного судочинства. Характерною особливістю судочинства у комерційних судах була швидкість та оперативність у розгляді справ.

Цим Указом визначалося, які види діяльності належать до торговельних обігів. 3окрема, торгівельними обігами визнавались: 1) усі види оптової, роздрібної, дрібної торгівлі, як вільної для всіх станів, так і такої, яка обмежувалася встановленими свідоцтвами; 2) торгівля фабрична та заводська, лавочна, амбарна, крамнична тощо; 3) торговельна промисловість у будівництві, купівлі, ремонті та наймі суден і у їх відправленні; 4) справи, пов'язані з купецькими наказами, продажем, перевезенням та поставками товарів або так звані справи комісійні, експедиційні та маклерські; 5) грошові перекази на російські та іноземні міста, справи вексельні та банкірські.

Разом із створенням комерційних судів, що проіснували до 1917 р., Указом від 14 травня 1832 р. в Росії були створені також особливі правила судочинства.

Ще до реформи 1864 р. в Росії Статутом про судочинство по справах торговельних була визначена підвідомчість комерційних судів.

Статут цей складався з 16 глав (про підсудність, про заклик і явку в суд, про відводи, про зняття показань сторін, про розгляд через посередників, про докази взагалі і їх різновиди, письмові документи, про особливі види письмових документів, про докази через свідків, про докази присягою, про відповіді і спростування, про перевірку доказів і спростувань, про рішення і їх виконання, про скарги на рішення комерційних судів і про апеляції, про судові витрати у провадженні справ у комерційному суді тощо).

Комерційні суди, таким чином, розглядали усі спори і позови пов'язані з торговельним обігом, векселями, договорами і зобов'язаннями письмовими й усними, всі справи про неспроможність незалежно від статусу осіб.

Не підлягали розгляду комерційним судом спори з приводу купівлі і продажу товарів за готівку в рядах, у крамницях, на ринках, торгах і ярмарках, так само як і справи ремісників між собою і з іншими, в яких платити потрібно за особисту роботу, всі торговельні спори, що не перевищують 150 карбованців сріблом.

Щодо підсудності комерційного суду, то його юрисдикція не поширювалася далі того міста, у якому він був заснований, і повіту.

На початку XX ст. комерційні суди діяли у Москві, Петербурзі, Одесі та Варшаві. Діяли вони на підставі Статуту судочинства торговельного 1903 р.

В Україні після перемоги Лютневої революції 1917 р. разом із державними інституціями створюється і судова система. 3окрема, продовжує своє існування Одеський комерційний суд', який було скасовано лише у 1920 р., але нові комерційні суди не створюються, хоча нормативна база для цього була. У Росії першим Декретом про суд 1917 р. комерційні суди було ліквідовано. В роки громадянської війни, у період «воєнного комунізму» діяв адміністративний порядок вирішення господарських спорів. Другий Декрет про суд 1918 р. містив пряму заборону судових позовів між різними казенними установами. Фактично господарські спори того часу розглядалися адміністративним шляхом, часто - партійними органами.

Період НЕЛу вимагав відмови від адміністративного способу розв'язання господарських спорів, що вже тоді вирізнявся громіздкістю, неефективністю та практично відсутністю процесуального оформлення. Наслідком цього стала господарська реформа, яка розпочалася у 1921 р. Нею було запроваджено комерційний розрахунок: підприємства отримували оперативну та майнову самостійність. Відповідно до цього взаємовідносини між господарськими організаціями почали грунтуватись на договірній основі. Отже, виникла необхідність у спеціальних органах для врегулювання спорів між суб'єктами господарювання. Постановою від 3 квітня 1922 р. Президія Вищої Ради Народного Господарства створила Арбітражну комісію при Вищій Раді Народного Господарства (ВРНГ) і арбітражні комісії при її місцевих органах - промбюро в губраднаргоспах. Попередники органів Держарбітражу - Арбітражна комісія при Раді праці й оборони і арбітражні комісії при обласних і губернських економічних нарадах були створені майже півроку потому - постановою ВЦВК і РНК РРФСР від 21 вересня 1922 р., яка затвердила Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами і підприємствами. Очолювала цю систему Вища арбітражна комісія при Українській економічній Раді.

У 1926 р. постановою ЦВК та РНК затверджено Положення про арбітражну комісію ВРНГ СРСР, у якій містилася заборона передачі спорів, що виникають між установами і органами системи ВРНГ, на вирішення цивільного суду.

Спори розв'язувалися в порядку, близькому до правил цивільного судочинства, який проте мав особливості. 14 березня 1923 р. приймаються Правила провадження справ в арбітражних комісіях. Організаційно арбітражні комісії були підпорядковані органам управління народного господарства.

Отже, на цей час загалом було закінчено організацію арбітражних комісій як органів, що вирішують майнові спори між суб'єктами господарювання, однак їх правова природа була суперечливою, а становище - не досить з'ясованим. Це було пов'язано з їх подвійністю у правовому статусі: з одного боку, арбітражні комісії вирішували економічні спори міждержавними організаціями та підприємствами, з іншого - були підпорядкованими державному органу, який мав право скасовувати та змінювати їх рішення. Таким чином, вже з самого початку формування арбітражних комісій постала нагальна необхідність у їх реорганізації.

Постановами ЦВК і РНК СРСР від 13 грудня 1929 р. і 4 березня 1931 р. були ліквідовані відповідно відомчі і державні арбітражні комісії з метою зміцнення єдності судової системи СРСР, підвищення господарської дисципліни і відповідальності господарських органів за свою роботу.

Загальні суди, на які було покладено розгляд господарських спорів, не справлялися з цим завданням, тому вже через 16 днів державну арбітражну систему було відновлено. 3 травня 1931 р. приймається Положення про державний арбітраж. Відповідно до нього органи Держарбітражу були неправомочні розглядати спори між господарськими органами того самого відомства, що базуються на загальнодержавному або місцевому бюджеті. Поступово вирішення майнових, а потім і переддоговірних спорів між господарськими органами одного відомства стали доручати спеціально створеним у відомствах підрозділам - відомчим арбітражам.

У 1934 р. прийняті Правила розгляду і вирішення майнових спорів, які містили процесуальні норми про порядок порушення справи, підготовки позовних матеріалів до слухання і вирішення спорів в органах Держарбітражу.

В юридичній літературі висловлюється точка зору про те, що саме ці Правила поклали початок історії арбітражного процесу. Наприклад, Т. Абова вбачає важливу роль перших Правил 1934 р., що проіснували аж до початку 60-х років, в забезпеченні законності, закріпленні основ арбітражного процесу.

Надалі були прийняті нормативні акти, покликані вдосконалити роботу державного арбітражу (постанова від 23 липня 1959 р. «Про поліпшення роботи державного арбітражу»; Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня 1960 р., відповідні положення про державні арбітражі союзних республік, постанова «Про підвищення ролі органів державного арбітражу й арбітражів міністерств і відомств у народному господарстві» тощо).

Постановою Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1974 р. «Про подальше удосконалювання організації і діяльності органів державного арбітражу» Держарбітраж СРСР був перетворений на союзно-республіканський орган.

Відповідно до ст. 163 Конституції СРСР 1977 р. спори між підприємствами, установами й організаціями вирішувалися органом, що не належав до судової системи, але здійснював широкі юрисдикційні функції стосовно прав та інтересів соціалістичних юридичних осіб.

Державні арбітражі були спеціальними органами, що в межах наданої їм широкої компетенції захищали права й охоронювані законом інтереси соціалістичних юридичних осіб при вирішенні господарських спорів, а також сприяли організації належного правового регулювання відносин, що виникали у господарському обігу, У різних його сферах. Відомчий арбітраж виконував ті самі завдання в межах певної галузі.

Крім системи Держарбітражу СРСР і відомчих арбітражів, механізм вирішення господарських спорів складався також з інших ланок - органів, інстанцій, структур тощо. Положення зазначених органів було змінено в 1987 р. Вони перетворилися в єдину відокремлену систему, їхній правовий статус було закріплено у Конституції СРСР і конституціях союзних республік.

Зміни, що відбулися в економічному та суспільному житті, впровадження ринкових механізмів, запровадження плюралізму права власності тощо спричинили також потребу в порядку

розв'язання спорів між суб'єктами господарювання. Державні арбітражі Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбітражний суд» перетворюються на судові органи, покликані здійснювати правосуддя у господарських відносинах. Того ж року прийнято Арбітражний процесуальний кодекс (АПК) України, яким встановлювалася процедура захисту прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.

Подальший розвиток арбітражних судів, пов'язаний з концепцією судово-правової реформи в Україні, яка відіграла позитивну роль як у визначенні основних напрямів реформування судів, так і у встановленні кола тих проблем, котрі є супутніми і без вирішення яких неможливе становлення судової влади як самостійної гілки державної влади.

Наступним етапом у реформуванні судової системи стало прийняття Конституції України 1996 р., якою встановлено основні засади судочинства. Відповідно до Конституції правосуддя в Україні здійснюється судами, делегування функцій судів, а також виконання цих функцій іншими органами і посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у країні, судочинство здійснюється винятково Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації, ланками судової системи є місцеві, апеляційні суди та вищі спеціалізовані суди, а також Верховний Суд України як найвища судова інстанція. У зв'язку з цим вносяться зміни до законів України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів», від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України», до АПК.

Так, замість арбітражних судів запроваджено господарські суди, які є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції, АПК відповідно став Господарським процесуальним кодексом (ГПК) України, а Вищий арбітражний суд України - Вищим господарським судом України.

Господарські суди поділяються на місцеві, апеляційні, Вищий господарський суд України. Всі господарські суди незалежно від рівня здійснюють правосуддя шляхом розв'язання господарських спорів, розгляду інших справ, віднесених до їх компетенції законодавством. Основним завданням при розгляді підвідомчих спорів є захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів у сфері підприємництва чи іншої економічної діяльності, сприяння зміцненню законності і запобігання правопорушенням у цій сфері.

1.2. Предмет і метод господарського процесуального права

Що стосується визначення поняття господарського процесуального права, то тут варто згадати про традиційне для вітчизняної правової доктрини розуміння галузі права як органічної сукупності норм, що регулюють певні відносини за допомогою певного методу.

Грунтуючись на такому методологічному посиланні, значна кількість правознавців розрізняє галузі права за предметом і методом правового регулювання. При цьому багато хто підкреслює, що галузь національного права охоплює суспільні відносини, які вирізняються певною єдністю, хоча й не є зовсім тотожними.

Отже, господарське процесуальне право вирізняється насамперед своїм предметом і методом. Щодо визначення предмета господарського процесу, у дуже спрощеному вигляді його можна визначити як сукупність суспільних відносин, що виникають у зв'язку із розглядом господарських спорів і регулюються нормами господарського процесуального права. Однак це питання потребує досить детального дослідження.

Враховуючи те, що господарський процес виник не на рівному місці - йому передувала тривала історія становлення та розвитку арбітражного процесу, слід використовувати також і ті категорії, що вироблені теорією арбітражного процесу.

Слід з цього приводу зазначити, що у радянській літературі точилися дискусії щодо визначення як самого поняття «арбітражний процес», так і галузевої належності відповідних норм.

Так, деякі автори визначали арбітражний процес як діяльність арбітражного суду щодо розгляду й вирішення господарських спорів, яка нерозривно пов'язана з арбітражними правовідносинами. Інші дослідники визначали арбітражний процес як порядок вирішення арбітражним судом, третейським судом спорів, що виникають між організаціями при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів чи з інших підстав, а також порядок безпосереднього врегулювання цих розбіжностей учасниками господарських відносин.

Існувала й інша точка зору, пов'язана з тим, що діяльність міжнародних комерційних судів, морських арбітражних комісій при торгово-промислових палатах, біржових арбітражів, яка є третейською за своєю природою, не входить у поняття арбітражного процесу.

Арбітражний процес з огляду на його управлінську природу відносили також до галузі адміністративного права.

А. Добровольський, послідовно обстоюючи думку про самостійність арбітражного процесуального права, відзначав те, що норми арбітражного процесуального права повністю формулюють принципи арбітражного провадження, його мету та завдання, права і обов'язки осіб, що беруть участь у справі, підвідомчість господарських спорів тощо.

На сьогодні уявлення про господарське процесуальне право як про самостійну галузь сумнівів не викликає. У літературі на користь цього наводяться такі аргументи:

• чітка визначеність законодавством правової природи господарського суду як органу правосуддя;

• наявність правових норм, що регулюють їх діяльність і мають свій суб'єкт, об'єкт регулювання та зміст;

• ці норми закріплюють постадійний розвиток процесу, вони об'єднані в окремі інститути і становлять певну систему;

• наявність самостійних джерел права, що містять організаційно-правові та процесуально-правові норми.

Визначаючи поняття «господарський процес», його розглядають в кількох аспектах. По-перше, як визначений нормами господарського процесуального права постійний рух справи, який виник у сфері господарської діяльності між особами, визначеними ГПК. По-друге, як встановлену нормами господарського процесуального права форму діяльності господарських судів, спрямовану на захист оспорюваних чи порушених прав організацій та громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

З огляду на це предметом господарського процесуального права визнають господарські та інші спори, які розглядають господарські суди в межах встановленої для них підвідомчості та підсудності. Встановлені нормами господарського процесуального права порядок порушення провадження у справі, розгляд і вирішення спорів, їх перегляд, а також виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду називають господарською процесуальною формою'.

Не погоджуючись з таким визначенням предмета господарського процесуального права зазначимо, що господарський процес є категорією ширшою і охоплює всю ту сукупність суспільних відносин, що складаються у сфері розв'язання господарських спорів та справ про банкрутство, інших справ при здійсненні правосуддя у господарських судах і врегульовані нормами господарського процесуального права.

Отже, предметом господарського процесуального права є відносини, які складаються у зв'язку із здійсненням господарського судочинства.

Господарське процесуальне право - це сукупність норм і принципів, що встановлюють процедуру розгляду і розв'язання господарських спорів та справ про банкрутство при здійсненні правосуддя у господарських судах. Ці процесуальні норми повністю регулюгоУпь всі процесуальні дії та діяльність учасників господарського процесу.

Господарський процес - це порядок, який опосередковує захист майнових прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, за допомогою якого реалізуються норми матеріального права.

Щодо визначення правової природи правовідносин, що охоплюються предметом господарського процесуального права, слід зазначити таке.

Маючи специфічний зміст, галузі процесуального права спрямовані насамперед на те, щоб забезпечити втілення у життя норм матеріального права. У цьому сенсі, залишаючись самостійними галузями, вони мають похідне значення відносно матеріальних галузей.

Тому, розглядаючи суть господарських процесуальних правовідносин, найголовнішим критерієм поділу правовідносин слід визнати сферу права, у якій вони виникають. 3відси випливає, що відповідно до розмежування сфери приватного та публічного права необхідно розрізняти приватні та публічні правовідносини.

У зв'язку з цим варто зазначити, що поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції, який має важливе значення для класифікації правових явищ, разом з тим вимагає застереження щодо двох важливих моментів.

По-перше, хоча право в цілому має офіційний, державний і у цьому сенсі «публічний» характер, слід мати на увазі, що поняття «публічне» може застосовуватися у юриспруденції також і в більш вузькому значенні, коли стосується лише тієї частини права, котра має відношення до функціонування держави як суб'єкта правовідносин.

По-друге, публічне та приватне право - це не галузі права у їхньому традиційному розумінні, а швидше сфери, зони права, котрі іноді називають супергалузями або надгалузями. Будучи супергалузями, що існують на наднаціональному рівні, вони охоплюють групу галузей національного права. 3окрема, до сфери публічного права відносять адміністративне, фінансове, кримінальне, процесуальне право та інші; до приватного - цивільне та деякі інші галузі права.

Сфера публічно-правова враховує інтереси насамперед публічні, загальні, а отже, такі, що з деякою часткою умовності можуть бути названі державними. У цій сфері суб'єктивне право формується за нормативним, вольовим принципом. Тому, коли йдеться про публічне право, саме держава за допомогою законодавчих актів визначає публічний інтерес. Він домінує у цих відносинах. Тут виражається воля держави і за допомогою правових норм відбувається узгодження індивідуальних інтересів у синтезованому інтересі публічному.

На цьому підґрунті вимальовуються специфічні властивості публічно-правових та приватно-правових відносин як таких, що акцентують увагу передусім на обов'язках суб'єктів (публічно-правові відносини) або на правах уповноважених учасників (приватно-правові відносини)'.

Проте встановлення особливостей публічних та приватних правовідносин недостатньо для повної характеристики їх як правових явищ. Необхідно також розглянути їх співвідношення з іншими видами у класифікації правовідносин.

Ця класифікація має найбільш загальний, універсальний характер, оскільки відображає основний поділ на сфери права як такого суспільного явища, що є невід'ємним складовим елементом загальної світової цивілізації (культури) і знаходить свій вияв та реалізується у правовідносинах відповідного типу.

Враховуючи ту обставину, що публічне та приватне право за своєю суттю є наднаціональними феноменами, які на рівні національних правових систем дістають прояв у відповідних галузях національного права, логічною підставою подальшої класифікації «за ієрархічним» принципом правовідносин на рівні національних правових систем є «галузева ознака». 3 урахуванням цієї ознаки відбувається поділ правовідносин на державно-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові, процесуально-правові тощо - відповідно до галузі національного права, яка з урахуванням поставлених перед нею завдань (виконуючи свої специфічні, характерні для неї функції) забезпечує регламентацію суспільних відносин певного типу властивими їй юридичними способами та засобами. Процесуально-правові відносини - це особлива самостійна форма суспільних відносин, яка здійснюється для реалізації матеріально-правового відношення. Для розмежування цих правових відносин у юриспруденції свого часу була запропонована цікава позиція, з якою можна з деякими застереженнями погодитися, - кожне з них виражає та охороняє різні . цінності: матеріальне право - справедливість, процесуальне - правову безпеку.

Насамперед слід зазначити, що будь-які процесуальні відносини виникають з приводу і у зв'язку з матеріально-правовими відносинами, що їх вторинність щодо останніх можна простежити через певну діяльність уповноважених суб'єктів.

Сам характер процесуальних відносин визначає можливість і необхідність їх більш детальної правової регламентації порівняно з іншими. Лише норми процесуального права можуть бути підставою для застосування засобів процесуальної відповідальності.

Крім того, процесуальним правовим відносинам властиве виникнення, як правило, на підставі сукупності юридичних фактів, тобто фактичного (юридичного) складу, в той час як поодинокі юридичні факти тут часто не мають значення.

Враховуючи те, що кожен процес має публічно-правовий характер, можна дійти висновку, що господарсько-процесуальні відносини також належать до відносин публічного права. Водночас їх особливістю є те, що хоча вони й регулюються за допомогою імперативного методу, але складаються з приводу господарських відносин, котрі часто мають приватно-правовий характер.

Метод господарського процесуального права визначається двома обставинами.

По-перше, виникнення господарського процесу, його розвиток, перехід з однієї стадії до іншої залежить від волі заінтересованих осіб.

По-друге, суд, який є обов'язковим суб'єктом господарських процесуальних відносин, має владні повноваження у цих правовідносинах, що мають публічно-правовий характер. Тому у методі правового регулювання поєднуються методи субординації та координації. Субординаційний (імперативний) метод знаходить прояв у тому, що:

• процесуальні норми забезпечують чільне положення суду як органу державної влади;

• суд має право контролю за діями сторін;

• всі дії відбуваються відповідно до чітко встановленого нормами права порядку здійснення правосуддя;

• рішення суду в необхідних випадках виконуються за допомогою примусу.

Координаційний (диспозитивний) метод дістає прояв у такому:

• встановлення рівності сторін перед законом і судом;

• свобода користування сторонами своїми процесуальними правами;

• встановлення гарантій прав суб'єктів господарського процесу.

Оскільки поняття господарського процесу тісно пов'язане з правом на захист, це право закріплене у ст. 1 ГПК.

Відповідно до неї підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Право на звернення до суду є специфічним процесуальним правом.

Це право може бути розглянуте в двох аспектах:

1. як абстрактне право, тобто як потенційна можливість відповідних суб'єктів на звернення до господарського суду за захистом порушеного права або законного інтересу;

2. як персоніфіковане право, тобто як право конкретної юридичної чи фізичної особи, яка вважає, що її права та охоронювані законом інтереси порушено і необхідне втручання органу судової влади для їх визнання та належної реалізації.

Право на звернення до господарського суду як абстрактне право є невід'ємним елементом правового статусу всіх юридичних осіб, які зареєстровані як такі у встановленому законом порядку, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Право на звернення до господарського суду як абстрактне право перетворюється на конкретне право у випадку наявності у суб'єкта інтересу в захисті його прав та інтересів. Право на звернення до господарського суду як суб'єктивне право реалізується у формі права на подання позову.

Частиною 1 ст. 1 ГПК встановлюється коло осіб, що мають право на звернення до господарського суду. До них належать: підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Крім того, закріплене також право зазначених осіб на звернення до господарського суду не лише за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а й для вжиття передбачених ГПК заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Право на звернення до господарського суду закріплене також за державними та іншими органами, громадянами, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, у випадках, встановлених законодавством України. 3окрема, такою вказівкою закону закріплюються права прокурорів та їх заступників на звернення до господарського суду в інтересах держави, Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, шо передбачені Конституцією та законами України тощо.

Крім того, можливість участі громадян, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, випливає з Закону України від 14 травня 1992 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Громадянин може бути кредитором юридичної особи, наприклад, володіючи цінними паперами, випущеними юридичною особою, і має право звернутися до господарського суду.

Форми судового процесу передбачені ст. 4-1 ГПК. Нею встановлене загальне правило, згідно з яким господарські суди вирішують господарські спори в порядку позовного провадження.

Позовне провадження є основним видом як господарського, так і цивільного судочинства, правова природа якого визначається особливостями відповідних матеріальних правовідносин, що характеризуються рівністю суб'єктів. Будь-який учасник цих правовідносин, який вважає поведінку іншого суб'єкта неправомірною, може звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів або для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Засобом порушення господарської справи є позов. Позовна форма захисту права характеризується рівністю сторін спору, а також дією принципів змагальності та диспозитивності.

Крім того, у ГПК закріплене положення, відповідно до якого господарські суди розглядають справи про банкрутство У порядку провадження, передбаченому ГПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Президія Вищого господарського суду України у своїх рекомендаціях від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» зазначила таке.

Введення передбаченого Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» особливого порядку, спрямованого на відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, та застосування ліквідаційної процедури має на меті задоволення вимог кредиторів (повне або часткове). При цьому наслідки порушення провадження у справі про банкрутство впливають на права та обов'язки усіх кредиторів боржника.

Підставою для введення такого порядку є стан неплатоспроможності боржника, який встановлюється судом за наявності передбачених вказаним Законом ознак.

Господарські суди мають враховувати, що встановлення в Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» особливого порядку задоволення майнових вимог кредиторів не передбачає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку (оскільки ст. 12 Закону передбачено введення мораторію на задоволення вимог кредиторів одночасно з порушенням провадження у справі), а спрямоване на забезпечення визначеності обсягу його майна протягом усієї процедури банкрутства, створення необхідних умов як для подолання неплатоспроможності боржника, так і для більш повного задоволення вимог кредиторів, що дістає вияв у забезпеченні усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав і законних інтересів, забезпеченні конституційного принципу рівності усіх перед законом, зокрема за умов, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів.

За таких умов у справі про банкрутство вирішується завдання справедливого і пропорційного розподілу між кредиторами майнової (конкурсної) маси боржника. Отже, господарські суди не повинні допускати під час провадження у справі про банкрутство індивідуального задоволення вимог окремого кредитора за рахунок майна боржника, яке належить до конкурсної маси, як такого, що порушує права і законні інтереси інших кредиторів та учасників провадження у справі про банкрутство і суперечить встановленому законом спеціальному регулюванню.

Винятки з цього правила можуть бути встановлені лише законом, зокрема у разі задоволення вимог поточних кредиторів, вимог щодо оплати (стягнення) заробітної плати та інших вимог, на які не поширюється дія мораторію.

Провадження у справах про банкрутство складається зі стадій встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення кредиторів та інвесторів, проведення санації (якщо остання можлива) чи визнання боржника банкрутом та його ліквідації або укладення мирової угоди.

Усі зазначені процедури становлять цілісний і відокремлений від позовного провадження процес, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неможливості відновлення платоспроможності боржника.

При розгляді справ про банкрутство господарським судам також слід враховувати, що спеціальні норми, які регулюють питання щодо задоволення вимог кредиторів під час провадження у справах про банкрутство, можуть міститися й в інших законодавчих актах.

Так, Законом України від 29 листопада 2001 р. «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%, норми якого є спеціальними по відношенню до норм Закону.

Відповідно до зазначеного Закону мораторій застосовується зокрема щодо продажу в процесі провадження справи про банкрутство майна, визначеного статтями 22-26, 30, ч. 11 ст. 42, п. 2 ч. 6 ст. 43 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства.

Отже, під час дії Закону «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» господарські суди не повинні виносити постанови про визнання банкрутами державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%, про відкриття ліквідаційної процедури та дозволяти продаж об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої Діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств.