Загальні висновки,

або

Передмова до наступного кроку

Якщо порівняти суб’єктивні враження від впливу телеві­зійного та радіомистецтва, виявиться цікава закономірність. Телебачення нагадує перший сніг – який миттєво вкриває велику територію, але швидко тане. Минає тиждень-другий – і з пам’яті зникають обличчя телегероїв та назви телесеріалів, що колись підкоряли увагу.

Натомість, гарна радіовистава – запам’ятовується на роки. І це – не випадково. Акустичне мистецтво має свою специфіку впливу на свідомість і підсвідомість людей. Свої соціальні функції, не тотожні функціям телебачення. Зрештою, свої мистецькі можливості, ширші за мінімалістичні звукові виразні засоби. Адже звук з репродукторів, примножений уявою, перетворює камерне – на Вселенське, локальне – на безмежне, швидкоплинне – на таке, що взагалі руйнує перепони часу.

Донедавна залишалося незрозумілим, чому українське оригінальне радіомистецтво впродовж років не відігравало в ефірі тої ролі, на яку заслуговувало. Не виконувало свою функ­цію «суспільного сейсмографа», індикатора соціальних нега­раздів. Не сприяло розвитку мільйонів людей у тому єдиному напрямку, який виводить особистість за межі функціональної одиниці. Напрямку самостійного мислення і розвиненої здат­ності до співпереживання.

Даний курс дає вичерпну відповідь на питання – чому так сталося.

Немає сумніву, що оригінальне радіомистецтво не зни­щити ніякими засобами. Воно буде повертатися з небуття – у вигляді «нового журналізму», «гібридних» жанрів («feature»), розважальних програм («infotainment»), акустичних Інтернет-проектів і «п’єс для читання». Загальмувати і уповільнити його розвиток – можна лише настільки, наскільки взагалі можливо приглушити внутрішню потребу людей до інтелектуального і духовного самовдосконалення.

Але подібний стан речей приховує внутрішній парадокс. Радіомистецтво справді має високу резистентність до «чинників ліміту» (до яких, як доведено вище, можна зарахувати будь-які форми політичного пригнічення індивідуальності: і тоталітарний диктат, і тиранію «дикого ринку»). Але природний і вільний роз­виток радіомовлення у мистецькому напрямку потребує уваги, підтримки, залучення значних людських ресурсів: авторів, режисерів, акторів. Практиків, спроможних до творчого пошуку, і науковців, чий внесок у дослідження перспективних радіо­мовних технологій дозволить уникнути мистецьких розчарувань і розкриє перед драматургами та журналістами нові виразні можливості.

Дане видання і є кроком у згаданому напрямку. Ось основні результати описаних у ньому творчих пошуків:

1. Українське оригінальне радіомистецтво розвивалося у дискурсі світових традицій – водночас шукаючи шлях до створення власних мистецьких шкіл.

2. Його розвиток було штучно припинено у добу «Роз­стріляного Ренесансу».

3. Експерименти радіомитців минулого не втратив актуальність і сьогодні.

4. Можна вважати науково доведеною і підтвердженою практикою думку, що синтез сучасних комп’ютерних технологій і національного досвіду радіомистецтва породжує нову ефірну якість акустичної культури, втілену у сучасні формати художнього мовлення.

Та національне радіо має значний нерозкритий потенціал у галузі створення художньої і художньо-документальної продук­ції. Актуалізація його може призвести до виникнення нових форм і принципів акустичної драматургії і режисури. З цієї позиції – етап доведення творчої спроможності і соціальної цінності оригінального радіомистецтва, підсумований даним лекційним курсом, є лише початком руху до нових наукових і творчих досягнень в окресленій галузі.