kievskaya_rus

Основним джерелом вивчення історії і культури Київської Русі є літописи. Основу давньоруського літописання становить "Повість минулих літ", укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі близько 1110 року. У цій пам'ятці зафіксований досвід історичних знань, нагромаджений у попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. Нестор і продовжувачі його літопису заклали основи руської історії, визначивши місце слов'ян і Київської Русі у системі тодішнього світу. "Повість минулих літ" вміщено в лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. Оригінальним джерелом знань є мініатюри і графіті Радзивилівського літопису, який зберігся в "лицьовому" (ілюстрованому) списку XV ст., але був укладений на початку ХІІІст. Важливі дані для висвітлення історії Київської Русі містяться у новгородських літописах. До XII ст. літописання велося в основному у Києві та Новгороді. З XII-XIII ст. кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. Центрами літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир - Волинський, Галич, Холм. Цінним історичним джерелом є "Києво-Печерський патерик". У ньому містяться унікальні картинки київського життя, розповіді про лікаря Агапіта, що вилікував Володимира Мономаха, про живописця Алімпія, про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря та ін. Київ, у оповідях літопису, виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, а Києво-Печерський монастир - як загальноруський релігійний центр. Важливим писемним джерелом з історії Русі є "Руська Правда" - звіт юридичних законоположень, чинних на території держави. Джерелами стали і берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода та інших міст. Надзвичайно цінними джерелами вивчення історії і культури Київської Русі є археологічні знахідки, які часто були єдиним джерелом для висвітлення життя того чи іншого давньоруського центру. Археологічні пам'ятки дають можливість з'ясувати характер і рівень економічного та культурного розвитку, міжнародних торговельних зв'язків Київської Русі IX-XIII ст. Важливі свідчення про Київську Русь містяться у історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX - XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах. Наприклад, досить цінними є такі візантійські писемні джерела, як "Житіє Георгія Амастридського", "Записки грецького топарха", "Про управління державою" Костянтина Багрянородного, "Стратегікон Кекавмена". У них містяться досить цінні відомості про походи Русі на Візантію, договори з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Царгорода, римсько-візантійські відносини X-XIII ст. Чимало відомостей про Київську Русь та східно-слов'янських князів містяться як у вітчизняних, так і в зарубіжних писемних джерелах. 4.4. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класової держави підготували умови для заміни язичницької релігії християнством. Уже всередині IX ст., через тісні зв'язки Русі з Візантією, християнство в його греко-православній формі поширилося серед панівних верств населення Русі. У X ст. християнами були деякі прибічники князя Ігоря та його дружина велика княгиня Ольга. Однак державною релігією воно стало лише у зв'язку з прийняттям християнства і масовим хрещенням слов'ян у 988-989 рр. князем Володимиром Святославовичем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церквою. Введення християнства як єдиної державної ідеології сприяло консолідації руських земель і зміцнення давньоруської держави. Була створена централізована організація священнослужителів. Спорідненість релігії давньої Русі з релігіями давніх країн Європи зробило її частиною світового християнського суспільства, зблизило Русь з Візантією. Руська церква стала частиною. Константинопольської патріархії, і Візантія тривалий час прагнула поставити Русь у залежність від себе. Прийняття християнства призвело також до змін у культурі давньоруського суспільства. З'явилися церкви та собори, які ставали головними осередками громадського і культурного життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися і зберігалися книги, творилися літописи. Введення християнства на Русі мало суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією і Болгарією дали можливість використовувати здобутки античної і візантійської філософії. Окрім античного, Візантія мала великий художній досвід християнського мистецтва, якому церква завжди надавала винятково великого значення. В часи розвитку середньовізантійського мистецтва, що розпочався після "іконоборських війн" (VIII - IX ст.), були розроблені канони богослужіння, іконопису, будівництва та оздоблення церков. За цими канонами встановлювалися правила зображення святих, композицій на біблійні та євангельські теми, типи церковних споруд, з яких домінуючим став так званий хрестовокупольний тип, що найбільше відповідав характеру православного богослужіння та найдоцільнішій системі будівництва.

2. теорія походження русі

Проблема походження Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — "норманістами" та "антинорманістами".

"Норманісти" вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

"Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).

Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.

Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.

Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

Теорії походження Русі

«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байер, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін. Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX— XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — поч. VII ст.). Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в IV ст. прийшло на землі полян). З VII ст. він перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII —IX ст. Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов'янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю. Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340 — 1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «Великоросією» або «Великою Росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII — поч. XVIII cm. вживалися переважно назви «Москва», «Московія» (а до її населення — «московити» ) і лише пізніше — «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»), У той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь». Впродовж XVIII ст., и добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації. Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви — Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів — французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга — остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де, починаючи з другої пол. XVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою «Русь» зустрічається нова назва «Україна». Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати від неї свою окремішність, терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX — поч. XX ст.), а росіян — «московитами», «москалями». Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах. Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Зокрема, підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать — князь, бояри, дружинники — поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних. Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі — як внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань. Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова ак-тивність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання "професійних воїнів, поступово стає органом примусу. Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил. Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а и швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий. Наприкінці VIII - у першій пол. IX ст., як уже зазначалося у попередній лекції, у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.

Назад

Зміст

4.етимологія слова русь

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2) кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4) пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6) руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село"; 9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось (над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень). В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі. Зупинимося на найбільш цікавих гіпотезах. Ми не можемо скидати з рахунку ту роль, яку відіграли нормани в організації Київської держави. Хоча ще радянська історіографія спростувала твердження норманістів (послідовників норманської теорії) про те, що засновниками Київської Русі були нормани (німецькою "nord" - північ, у літописах - варяги). Михайло Грушевський припускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднання давньоруських земель під владою Києва. Спробуємо розібратись. На початку ІХ століття нормани здійснюють ряд вдалих походів на Західну Європу, де вони засновують свої держави: у Франції - Нормандію, на Середземному морі - Норманське королівство. Близькі до цих західноєвропейських подій розповіді літописів про створення держави в землі словенів. Так, в "Повісті минулих літ" говориться, що в 859 році варяги прийшли із замор'я, "поклали данину на чудь і на словенех; на мери и на веси кривичах". У 862 році ці племена "изгнаша варяги за море", але не змогли самі зорганізувати державу і вирішили звернутися до інших варягів за допомогою. На це відгукнулися три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем. Так, на півночі в середині ІХ століття постала напівфінська держава - Новгородська, яка охоплювала слов'янські землі (словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома). Цей факт дав життя так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов'янам в здатності самостійно створити державу. Підвалини цій теорії заклав Нестор в "Повісті минулих літ", а створили її німецькі вчені - Баєр, Мілллер та Шльоцер, які працювали в Російській академії наук, починаючи з 1724 року. Ми не будемо детально зупинятись на критиці цієї теорії відносно поляно-руської державності, варто пригадати постать київського князя Оскольда, правління якого передувало утвердженню на київському престолі у 882 році новгородського князя Олега; і слов'янське походження якого виводили ще радянські історики (О. Шахматов, Б. Рибаков). Ще в Бертинській хроніці є запис 839 року про київського князя. А "Повість минулих літ" розповідає, як у 866 році князі Оскольд і Дір ходили на Царград, зруйнували околиці цього міста. Про цей похід говорять і візантійські джерела. В анонімній візантійській хроніці, яку опублікував Ф. Кюмон, подається точна дата нападу Русі - 18 червня 860 року. Костянтин Порфірородний згадує договір між імператором Василем і Руссю ( Оскольдом ) - 873-874 рр. На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статусу, датованого часами короля Карльома (880 р.) або Людовика Німецького (876 р.), яким регламентовано мито з товарів, що прибули до Баварії з Русі. Отже, походи Оскольда принесли Києву визнання. Тому 882 рік - це не рік створення держави у східного слов'янства, а рік військового перевороту, коли на княжому престолі з'являється династія Рюриковичів (князь Олег). З Києва, а не з Новгорода пішло об'єднання слов'ян. Один із сучасних дослідників Г.Василенко наводить численні факти про те, що слова "роси", "руси", "рутени" чи "рутини" - кельтського походження. Ще в першому столітті до нової ери, коли Юлій Цезар оволодів Галлією, він завоював кельтське плем'я, яке римляни назвали бастарни, а самі себе ці бастарни називали рутинами. Розгромлене плем'я рутинів розділилось на дві частини. Одна з них іде в Прикарпаття, зливається тут з слов'янами, передає їм свою назву. Інша частина рутенів пішла на Подунав'я, де разом з кочовими народами воювала з Візантією. З часів Мітрідатових війн кельтів було багато в римських гарнізонах на території сучасної України, в Криму, в Тмутаракані, а коло Дністра ще більше. Після розгрому кочівників рутини пішли на схід, у причорноморські степи і осіли між болгарськими та слов'янськими землями. З того часу, з першого століття нової ери, зникає назва "рутини", а замість неї з'являються інші - роксолани, росомани, роси, руси. Русичі за 100 років до Рюрика в 750-760 роках зробили похід із князем Бравлином на територію колишнього Боспорського царства, де тоді політично панували хозари. Тоді в Сурожі (Судак) князь Бравлин та бояри хрестилися. Академік Васильєвський дійшов висновку, що це була Русь, або Тмутараканська, або Придніпрянська. Знахідка житія св. Георгія Амастридського , яке написане не пізніше 842 р., дала новий факт морського походу Русі в Малу Азію на м. Амастру. В 858-860 р. св. Кирило знайшов у Корсуневі Євангеліє й Псалтир "рускими словеси і рускими букви". Мармурова плита 590 р., знайдена в Тамані, має грецький напис майже цілком слов'янськими літерами, якими потім писали в Києві. Це наводить на думку, що Кирило взяв собі за основу для слов'янського алфавіту боспорський алфавіт. І якраз тут, в колишньому Боспорському царстві, багато тризубів і геометричних монограм на монетах, починаючи з І аж до VІ століть. Звідси до Києва занесено титул князя - кагана, й цілком ймовірно, тризуб (герб), якщо кельти або греки не занесли його раніше. Щодо роксолан, то в кінці ІІ ст. до н. е. вони разом зі скитами воювали проти Херсонеса, а в ІІІ ст. н. е. разом з північними причорноморськими племенами вторгалися в межі Римської імперії. В 370-их рр. їх розгромили гунни і витіснили на територію сучасної Румунії. Щодо росоманів, росів, русів, то в ІV ст. з ними б'ються готи, воюють араби. Зокрема, концепцію про росомонів-русів започаткував радянський дослідник Б.О.Рибаков, пізніше її підхоплено багатьма іншими радянськими істориками. Суть концепції зводиться до того, що багаті скарби VІ-VІІ ст. Середнього Подніпров'я мартинівського та перещепинського типів належали племінній верхівці слов'янського племені русів. Останнє, на думку Б.О.Рибакова, утворилося в результаті сармато-слов'янського симбіозу. Воно поглинуло всі інші подніпровські племена і утворило область, яка пізніше, в часи Київської держави отримала назву "руської землі", а згодом ця назва поширилась на всю державу (оскільки через причорноморські степи в ІV-VІ ст. прокочувалися всі хвилі великого переселення народів, роси-росомани піднімаються по Дніпру в більш безпечне місце і поселяються в басейні річки, якій дали назву Рось, а її притокам - назви Росава, Росавиця). Вже у V-VІ ст. роси або руси, за Б.О. Рибаковим, витісняють давні імена слов'янських (антських) племен - полян, деревлян, полочан, сіверян та інших і утворюють східнослов'янську єдність - основу майбутньої давньоруської народності. З часом все населення, що проживало на Подніпров'ї, отримує назву "руси". Літописець через це й сказав "поляне, іже зовомая русь" . Отже, Чи достатньо аргументовані твердження Рибакова? Звернемось до археологічних джерел. Наступні дослідження і виявлення нових місцезнаходжень скарбів мартинівського типу на поселеннях пеньківської культури антів, а також колочинської культури показали, що вони належать останнім, як це доводив О.О.Спіцин ще у 1928 р., а не русам. Що стосується скарбів перещепинського типу ( Перещепин, Глодоси, Келагеї, Нові Санжари та ін.), то О.К.Амброз й інші дослідники довели, що вони фактично становлять собою багаті елітні поховання тюрських номадів. Разом цей пласт багатих знахідок співпадає у часі з інтегративними процесами на межі степу і лісостепу, що відбувалися в середовищі болгарських, аварських та антських племінних елітних груп. Як відомо, саме кочовики, особливо їх еліта, з найдавніших часів накопичували у своїх руках великі багатства, які нерідко потрапляли разом з ними в могилу. На відміну від них, слов'яни V-VІІІ ст. не залишили нам багатих елітних поховань, хоча з писемних джерел відомі імена слов'янських вождів (Бож, Мусокій, Ардагаст, Пірогаст, Межамир та ін.). Усі знахідки, що належать до мартинівського типу не тільки включають один одного, але, що є особливо показовим, наявні в них речі знаходять собі аналогії і серед металевих виробів слов'янських ремісників і нерідко відповідають кам'яним відливним формам із ремісничих майстерень, відкритих, як на антських, так і на склавінських поселеннях (Скибинці, Семенки, Бернашівка, Зимне). Якщо порівняти карти розповсюдження скарбів VІ-VІІ ст. мартинівського типу з картами пеньківської і колочинської культур, то неважко переконатися, що вони знаходяться переважно в межах і навіть на поселеннях цих культур. Це визначає їх належність антській верхівці в цьому регіоні. Отже, скарби мартинівського типу, як і пеньківська культура, належали антам. Наявність деяких з них в ареалі колочинської культури свідчить про інфільтрацію антів у райони Верхнього Подніпров'я, де у ІІІ- VІІІ ст. рсновною групою було слов'янсбке населення київської та колочинської культур. Що поступово слов'янізувало балтський субстрат. В основу своєї концепції про приналежність скарбів слов'янським русам Б.О.Рибаков поклав 129-й параграф праці готського історика Йордана "Гетика", написаної в середині VІ ст. Він переказує цей текст дещо своєрідно в порівнянні з оригіналом та перекладами: "Готський історик Йордан розказує про смерть готського короля Германаріха: з готами було в союзі "зрадливе плем'я росомонів". Один із росомонів зрадив Германаріха, і цей скарав його на смерть його дружину Сунільду ("Либедь"). Брати Сунільди, помстившись за сестру, вбили Германаріха". В перекладі "Гетики" Йордана Є.Скржинською цей 129-й параграф передано дещо інакше. Тобто, одну жінку із вищеназваного племені (росомонів) на ім'я Сунільда за зрадливу втечу (від короля), її мужа, король Германаріх в пориві гніву приказав розірвати на шматки. Браття її Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, поранили його бік мечем…Ще інше звучання має уточнений переклад 129-го параграфа "Гетики", недавно здійснений О.Анфертьєвим:"…Невірний рід росомонів…скористався такою зручною нагодою обдурити його. Адже після того, як король в пориві гніву наказав жінку на ім'я Суніхільда із названого роду за підступну втечу від мужа? розірвати.., її бнати Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, вдарили мечем в бік Германаріха". Отже, ми привели два дослівні переклади латинського тексту 129-го параграфу "Гетики"двох різних авторів і довільний переказ його третім. При порівнянні впадає в око суб'єктивне розуміння оригіналу кожного з них, але не тільки. За Б.О.Рибаковим, для якого важливою була лише сама згадка Йорданом імені росомонів та Сунільди, остання була дружиною одного з росомонів, який зрадив готського короля; в перекладі ж О.Анфертьєва Суніхільда (не Сунільда) з роду (не з племені) росомонів підступно покинула мужа, не сказано якого, і за це була розірвана кіньми. І найцікавіше: переклади наводять імена братів (Сар та Аммій), Б.О.Рибаков їх опускає. Це звільняє його від пошуків слов'янських відповідників імен, що здійснити неможливо. У пошуках місцевого слов'янського племені русів - стрижня майтньої давньоруської народності - Б.О.Рибаков інтерпретує етнонім "росомони" як "русские люди". Перша частина слово - "рос" - має означати назву племені. Друга частина - "мони"(осетинське - "мойне") - муж, людина. Очевидно, інтерпретація терміну "росомони" як імені слов'янського племені "русів"(?) і вплинуло на тлумачення змісту 129-го параграфу. Смертельна розправа готського короля над дружиною непокірного руса, а потім смерть короля від рук її братів підкреслює вороже ставлення слов'янського населення до готів, що відповідає суті концепції дослідника. Розуміючи вразливість своєї трактовки, Б.О.Рибаков вказує, що в епоху, яка передувала описаним подіям, слов'янське населення Середнього Подніпров'я (в південій його частині) значною мірою було пронизане сарматськими вклиненнями, що могли сприяти змішанню слов'н з сарматами, яке почалося ще за часів Таціта. А це вже вимушене визнання того, що росомони Йордана могли бути сарматами. Більше того, якщо з контексту 129-го параграфу "Гетики" випливає, що термін "gens" вжитий тут Йорданом не в значенні племені, а взначенні роду - як "ingente Amala" - рід Амалів, то і для припущення підстав малувато, або їх бракує зовсім. На користь того, що Йордан писав про рід росомонів, а не про плем'я, свідчить і конкретика цього абзацу - імена сестри (Суніхільда) та братів (Сар та Аммій). Справа в тому, що в тексті "Гетики", де йдеться про племена, по імені називаються лише вожді (рекси) та їх найближче оточення. Більше ні в одному місці цієї праці немає згадки імен аж трьох членів родини, що не належали до керівної еліти. Не посилюють концепції про інтеграційну діяльність легендарних слов'янських росів в ІV-VІІ ст. і дані, приведені Б.О.Рибаковим із географічного нарису сірійського автора середини VІ ст. Захарія Ритора або Псевдозахарія. Легендарний народ "hrws" (грос, ргос), що, за Псевдозахарієм, живе на північ від не менш легендарних амазонок, також не може бути визнаний за слов'ян-русів. Ці казкові неозброєні люди-велетні, "яких і коні носити не могли через вагу їх тіла", краще вписуються в міфологію, ніж у реальність. Крім того лінгвісти пояснюють "hrws"(рос, рус) як іранські форми "rouka" ("ruk"), що означає "світло", "блискучий", "білий". О.М.Трубачов приводить багато прикладів ономастичної термінології Північно-Причорноморського регіону, що більш-менш співвідноситься з цими термінами. Але він також виводить їх з індоіранської основи "ruksa/russa", що означає "світлий", "білий". Вчений допускає, що в приазов'ї та Північному Причорномор'ї і Тавриді міг існувати етнос з назвою "роси", яка пізніше була перенесена на слов'ян. Приєднавшись до поглядів О.М.Трубачова, В.В.Сєдов, виходячи з археологічної ситуації в цих регіонах, вважає, що асиміляція іраномовних скіфо-сарматів Північного Причорномор'я слов'янським населенням відбулася в час існування черняхівської культури(ІІІ-ІVст.), до появи тут тюрських номадів. Це припущення було б цілком логічне, коли б справді на берегах Чорного моря були відкриті слов'янські пам'ятки ІV-VІІ ст. Але їх тут немає. Натомість відомі численні сарматські, скіфо-сарматські, а пізніше - тюрські могильники. Отже, росомони - це сарматське родовите ім'я. Термін "hrws" сірійця Псевдозахарія у лінгвістичній літературі пояснюється не як іменник - назва якоїсь етнічної групи, а як прикметник "біляві"("біляві люди"). Це означення через названі вище причини не стосується слов'ян. Спроба вичленити русів із етнонімів "росомони" обо "роксолани", розділяючи їх на дві частини (такі спроби відомі з ХV - ХVІІ ст.)типу роксолани=рос-алани-алани-роси, виявились неспроможними. В 1999 р. з'явилося нове монографічне історико-археологічне дослідження В.В. Сєдова "Древнерусская народность", де зроблена ще одна спроба виділити серед слов'янських старожитностей пам'ятки русів, але вже на матеріалах іншого хронологічного зрізу. Тепер у центрі своїх побудов В.Сєдов поставив зовсім конкретну волинцівську археологічну культуру кінця VІІ-ІХ ст. Дніпровського Лівобережжя. Ця культура досить добре вивчена українськими археологами та інтерпретована ними та російськими колегами як старожитності літописних сіверян, які "сіли на Десні і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами". Останнім належить і роменська культура VІІ-Х ст., що є наступним хронологічним етапом волинцівської. Друга причина вже не є чисто археологічною. Вона випливає з потреби знайти в писемних джерелах свідчення про русів, на основі яких їх можна було б помістити в межах ареалу волинцівської культури, оряд з Хозарією. Для цього В.Сєдов використав журнал состережень франкського уряду за подіями в північному Подунав'ї, відомий у літературі як "Опис міст та областей північніше Дунаю", іменований "Баварським географом". Дослідники О.Пріцак, О.Трубачов, Й.Герман вважають його першою згадкою по русів(Ruzzi) в латино-германському ваіанті, що не викликає сімнівів. Але на цьому виразність джерела закінчується. О.В.Назаренко, який найбільш детально опрацював це джерело, датує його другою половиною ІХ ст. Й.Герман вважає, що відомості про Ruzzi відносяться до першої половини ІХ ст.(приблизно 839р.). Отже, дані з "Географа Баврського", з одного боку, синхронні стадії переростання волинцівської культури в роменську, а не всьому періоду її існування (VІІІ-ІХ ст.), як пише В.Сєдов; з другого ж боку, VІІІ-ІХ ст. - це період воєнної активності вікінгів і Європі, коли на території угро-фінів та північно-східних слов'янських племінних об'єднань закріплюються нормани(варяги) і збирають з них данину. "В лъто 6367(859 р.) имяхо дань варязи изъ за моря на чуди и на словенах, на мери и на всъхъ кривичъх" Але ці, другі історичні реалії В.Сєдов опускає, хоч археологія засвідчує, що в Ладозі в ІХ ст. ще до покликання князів жили як слов'яни, так і нормани-варяги. Це стосується й інших городищ північно-східної частини слов'ян. Таким чином, з аналізу "Географа Баварського" ніяк не випливає, що руси - це обов'язково слов'яни і що вони жили між Дніпром, Десною і Сеймом на північний захід від Хозарського каганату. Ruzzi зафіксовані в ряді назв після Cariri, отже, за логікою списку, їх місцезнаходження треба визначати на схід від Хозарії, або на північний чи південний схід. А це вже регіони, де сходяться зони впливів Хозарського каганату і норманів, згаданих літописом. Й Герман і О.Трубачов, виходячи з даних про русів "Географа Баварського", схильні шукати їх осель в Азовсько-Причорноморському регіоні, а О.Пріцак - у регіонах, де діяла рутено-фризька-норманська компанія. До цього схилявся і Д.Т.Березовець - дослідник волинцівської культури, який розглядав русів як степових дружинників, що займалися грабежем і входили в склад Хозарського каганату, тобто салтово-маяцької культури. З приводу слов'яно-іранського симбіозу недвозначно висловився О.Трубачов. Він вважає, що іранське походження слова "Русь"позбавлене лінгвістичної опори. Тим більше слід вважати надуманим слов'яно-ірнський симбіоз в черняхівській культурі Північного Причорномор'я, де сарматські могильники відомі, але не виявлено слов'янських. Немає ніяких даних, що саме цей симбіоз - це руси, які спочатку пішли на Волгу, а звідти повернулися у вигляді населення волинцівської культури на Дніпро і створили Руський Каганат, що постійно загрожував Хозарії. Кам'яні фортеці на заході Хозарії, які були форпостами тиску на слов'ян, що платили їй данину, В.Сєдов трактує виключно як заходи оборони перед могутніми русами, яких, як це випливає з писемних та археологічних джерел, тут просто не було, принаймні до ІХ ст. Отже, значні впливи Хозарського каганату не визначали етнічного обличчя дніпровського лівобережного населення лісостепу, яке в своїй основній масі належало слов'янським літописним сіверянам. Будь-яких даних про слов'янських русів, носіїв, за Сєдовим, іменьківської та волинцівської культур, ні в писемних джерелах, ні в археологічних не знаходимо. Натомість нормани-руси, засвідчені літописом, залишили сліди в матеріальній культурі спочатку на північному сході(Ладога, Ізборськ, Новгород), а пізніше широко представлені на могильниках у Гніздово, Шестовиці, похованнями в Києві, Чернігові та інших містах Київської Русі. Під управлінням норманських за походженням київських князів - Рюриковичів, зокрема при Володимирі Святому та Ярославі Мудрому, за участю норманів, які були і воїнами-купцями, і ремісниками, виникає той єдиний політично-економічний і соціальний простір, що його за рахунок міфічних слов'янських русів деякі дослідники намагаються інтерпретувти як давньоруську народність. VVV У ІХ-ХІІІ ст. літописи відокремлювали Русь - Київське князівство - від інших князівств. "Поїхати на Русь" означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: "Иде архиєпископ Новгородський Нифонт в Русь" (Київ). В році 1165 Новгородський літопис зазначає ще точніше: "Ходи игумен Юрьєвський…в Русь, в Києвград". Таке було розуміння слова "Русь" і на Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: "Иде князь Святослав… с половци поганими, с черниговци из Руси на Суздаль ратью". Року 1155 пише Іпатіївський літопис: "Юрій Володимирович…иде из Суздалья в Русь и приде Києву". Ще більш переконливо цей же літопис говорить, що до столиці суздальської землі - Володимира приходили купці "из Царгорода, и от иних стран, из Русской земли и аче латинан". Отже, Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом. Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об'єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, в другій половині ХІV ст., даний термін як стосовно назви народності, так і державності було присвоєно Московською державою. Це було зроблено з метою, щоб надати Великомосковському князівству величі "третього Риму" (другий Рим - Візантія). Сам гідронім "Москва" походить від мерянського словосполучення "МОСКА АВА" = "ведмедиця" або від фінських слів "MUSTA AXA" = "КАЛАМУТНА ВОДА". Також з вотських слів ця назва перекладається, як "МОСКА" = "ТЕЛИЦЯ" і "ВА" = "ВОДА", інакше "КОРОВ'ЯЧА КАЛЮЖА". Щоб приховати чужий вплив на найменування імперії, "Радянська енциклопедія історії України"(Київ, 1969 р.) пояснює, що хоронім "Росія" існував ще з кінця ХV ст. і входив до титулу великих московських князів. Там же сказано, що серед росіян виділяються етнографічні групи: помори (над Білим морем), мещера(північна частина сучасної Рязанської області), меря, весь, мурома, череміси, різні групи козаків над Доном, Уралом, на Кубані й у Сибіру. Насправді, як політичний термін назву "Російська імперія" встановлено 1721 року Петром І для всіх земель Московського царства й завойованих територій. До ХV ст. в басейні ріки Оки та горішньої течії Волги жили чудь, меря, весь, мурома, мещери та інші фінські племена, що заселяли цю територію. Сюди з ІХ ст. проникали й слов'янизували угрофінів ільменські слов'яни, кривичі і в'ятичі. Літописець ХІ ст. згадує, ще такі племена: лівь, водь, ямь, чуху, пермь, мордву, мокшу, юргу, пєчору, карель, зирянь, єрзю, самоядь, які не мали ніяких законів, моралі, жили в землянках, їли сире м'ясо і сиру рибу, не знали рільництва. Ще візантійські (грецькі) хроністи Московський історик-марксист Михайло Миколайович Покровський (1861-1932) твердив, що в його часи в жилах російського народу текло в його часи щонайменше 80 % фінно-татарської крові. На захід від них жили предки білорусів, литовців і латишів. На суміжних землях вони розчинилися без сліду в угро-фінському морі. Отже, ця нова держава не була генною Руссю, а конгломератом багатьох неслов'янських племен під керівництвом Київської князівської династії.