Вступ, або художнє мовлення між минулим і майбутнім

Чи є радіомовлення насправді тим, чим воно нам здається?

Кожна людина має певні уявлення про телебачення і радіо. Вони сформовані повсякденним досвідом споживання елек­тронної інформаційної продукції. Та чи можна на підставі цих уявлень зробити висновки про потенційні можливості елек­тронних комунікаційних засобів?

Уявіть собі пристрій, одним з побічних і не завжди контрольованих ефектів використання якого є потужний вплив на людську психіку. За своєю апартною природою цей ін­струмент є породженням високих технологій ХХ століття. Нейрофізіологічно – механізм його дії на мозок спирається на особливості сприйняття, притаманні homo sapiens як істоті, спроможній до вербальної інтерпретації сигналів, що розповсюджуються в акустичному діапазоні. Результативність впливу можна виміряти точними приладами. Що і було зроблено у першій половині минулого століття в Росії (видатним біологом М. Подкопаєвим [230]^) та США (дослідження групи науковців Гарвардського університету [178]). Виявилося, що за певних умов згаданий апарат змушує людський мозок працювати у процесі перцепції набагато інтенсивніше, ніж тоді, коли, наприклад, людина сприймає аналогічну кількість даних по аудіальному і візуальному каналу одночасно (наприклад, під час перегляду телепередачі чи театральної постановки). Подібне навантаження може навіть становити деяку небезпеку, і фахівцям у галузі ЗМК варто мати чітке уявлення про ризик, з цим пов’язаний.

Але – спроможність спонукати мозок до сприйняття максимальної кількості інформації за мінімальний проміжок часу, до того ж, на різних рівнях, як на емоційно-образному, так і на формально-логічному, перетворює цей апарат на непере­вершене знаряддя просвіти. І навіть – на засіб удосконалення людської особистості. Адже описаний ефект сприяє, крім іншого, формуванню навичок зосередженої уваги [317]. Під­штовхує не до неосмисленого споживання інформації, а до співтворчості, співпереживання.

Пристрій, про який йшлося – відомий кожному. Це – радіоприймач.

Виникає природне запитання. З приймачами ми маємо справу мало не щодня. Але описаний видатними психологами, зокрема, Е. Фроммом, феномен «зосередженого мислення», не кажучи вже про так званий «ефект присутності» (ілюзію безпосередньої участі в події, більш повну, ніж та, що її створюють сучасні комп’ютери в процесі моделювання «віртуальної реальності») навряд чи звичні для сучасних слухачів. Чому?

Тому, що сьогодні радіо транслює здебільшого програми, розраховані на пасивну модель сприйняття. Створення певного звукового (музичного чи словесного) тла. Спонукати слухача до активної моделі, до творчої інтерпретації почутого, може тільки певна надзвичайно складна система вербально-звукових алго­ритмів. Вона притаманна лише окремими типам мовлення. Насамперед – мовленню художньому.

Можна навести як виняток окремі радіоканали, що виробляють літературно-драматичну аудіопродукцію. Згадати про цікаві мистецькі проекти НРКУ [68; 70; 85; 324 – 361] та нечисленні художні передачі локальних станцій [239]. Але ці винятки тільки увиразнюють загальну тенденцію. І слухачі, і співробітники радіо здебільшого не здогадуються про технолог­гічну і творчу потужність такого інформаційного інструменту, як радіомовлення.

Щоб переконатися у справедливості наведеної думки, варто порівняти наші побутові враження про ефірні кому­нікаційні засоби та науково обґрунтовану інформацію про їхній прихований потенціал.

Технології виробництва радіопрограм ХХІ століття за рівнем складності подібні технологіям космічної промисловості. Наприклад, аудіоредактор «Cool edit pro 2», який використо­вується у навчальному процесі інституту журналістики, створювався на базі математичних алгоритмів, розроблених для космічної галузі [224]. У «золоту добу» радіомовлення межею майстерності звукорежисера вважалося поєднання 8 стерео­треків у єдиний стереомікс. «Cool edit pro 2» дозволяє органічно синтезувати у мистецьку композицію 128 стереотреків. Передати найвитонченіші нюанси звукового світу. Та, разом з тим, ця програма використовується звукорежисерами у межах лише кількох базових функцій (на одну тисячну своєї потужності). Продуктивним потенціалом ще більш досконалого аудіоредактора – «Nuendo 2» - не володіє повною мірою жоден з відомих авторові співробітників українських електронних медіа. Адже на подібні знання і вміння не було попиту. Вітчизняне радіомовлення донедавна просто не виготовляло передач, які потребували б витонченої і забезпеченої відповідними техно­логіями режисерської роботи.

Чи будуть повною мірою реалізовані потенційні можливості українського радіо (йдеться як про Національну радіокомпанію України, так і про комерційні станції) – у галузі виготовлення художніх програм? Це питання не стільки виробниче або творче, скільки світоглядне. Воно є складовою іншого, більш загального і надзвичайно важливого питання. Який шлях обере наша культура і, зрештою, наш народ? Шлях культурної депресії, метою якого є можливість вузького кола обраних довільно маніпулювати неосвіченою більшістю за допомогою інформаційних механізмів, описаних, наприклад, Дж. Родденом [404], Е. Аронсоном і Е. Пратканісом (США) [7; 8]? Той шлях, що тлумачиться деякими дослідниками як значний прогрес у галузі радіомовлення, оскільки він справді характеризується на певному етапі зростанням кількості мовників та їхніх рекламних прибутків [110] – але результатом якого стане відчуження освіченого, розумного слухача від радіо як комунікаційного засобу? Чи – інший шлях, обґрунтований такими мислителями, як Б. Брехт [17; 27 – 31] і В. Беньямін [19; 20], В. Хлєбніков [321] і Е. Фромм [317; 318]? Багатоплановий розвиток акустичного інформаційного простору, що сприятиме, у свою чергу, зростанню інтелектуального і духовного потенціалу нації? Згадана дилема це – зрештою, лише окремий випадок глобальної дилеми національного чи навіть загальнолюдського вибору. Ким має бути кожен з нас, кожна людина? Вищою метою існування суспільства – чи засобом, знаряддям, функціональною одиницею? Покупцем, виборцем, виробником, зайвим ротом – залежно від примх ринкової кон’юнктури?

Історія мас-медіа засвідчує: щодо радіомовлення – проблема ця на практиці редукуєтся до вибору базового напрямку інформаційної діяльності. До визначення – на якого слухача орієнтуватися? «Громадянина» чи «споживача»?

«Citizen or consumer»? Питання це – вперше постало не сьогодні і не в Україні. Саме у такому вигляді воно було сформульовано під час дискусії щодо статусу радіомовлення Великої Британії на початку двадцятих років минулого століття [391; 395]. Британія скерувала свої радіомовні можливості на першу уявну модель аудиторії – громадську. Модель таку ж умовну, як і комерційна (адже всі ми є одночасно і громадянами, і споживачами, залежно від конкретної соціальної ролі). Сполучені Штати Америки – на другу.

Художнє мовлення в сучасному розумінні цього слова народилося у Великій Британії, яка і сьогодні залишається серед світових лідерів акустичного мистецтва. І, з огляду на сказане вище – це не випадково. Так само, як не випадкова загибель ефірного аудіомистецтва у США доби маккартизму.

Недоречно у межах короткої преамбули доводити загальновідому думку, що визначена альтернатива насправді є не протиставленням несумісних речей, а скоріше діалектичною єдністю двох суперечностей. Будь-який мовник незалежно від декларованих принципів – одночасно задовольняє інформаційні потреби аудиторії і впливає на суспільну та індивідуальну свідомість. Радіокомпанія, що стала на шлях формування соціально корисних цінностей, повинна робити це шляхом задоволення інформаційних потреб аудиторії. Виховувати – інформуючи і розважаючи. При тому, якщо запропонована інформація (від фактів в «Останніх новинах» до витончених мистецьких експериментів у художніх програмах) не буде відповідати потребам та інтересам людей – станція втратить слухача. Так само – радіостанція, що визначає свою програмну політику виключно як задоволення слухацьких потреб, насправді теж певною мірою «виховує», впливає, формує свідомість своїх слухачів. Тільки здійснюється це – імпліцитно. Як сказали б відомі соціологи Е. Ґідденс та І. Ілліч – шляхом виконання «прихованого навчального плану» [56]. Іноді цей план (стратегія) – існує у несформульованому вигляді. Іноді – у вигляді внутрішньої документації, інструкцій для службового використання чи просто усних рекомендацій (як вказівка власника одної з українських розважальних FM-станцій висвітлювати будь-які події «без симпатії до лівих сил» чи заборона використовувати в ефірі так звані «пісні протесту»). Але він завжди є, навіть якщо визначається шляхом добору кадрів певного інтелектуального рівня чи світоглядної орієнтації. І основні риси його можна виявити формальними методами дослідження (шляхом контент-аналізу сукупності радіоповідомлень за певний період чи компаративного аналізу, наприклад, зіставлення радіоповідомлень досліджуваного мовника та повідомлень з інших, «контрольних» джерел). Ґрунтовне вивчення програмної політики ріхних українських радіостанцій виходить за межі обраної автором теми. Та, починаючи розмову про оригінальне радіомистецтво, є сенс підкреслити головне.

Впровадженню тої чи іншої медіа-моделі в практику завжди передує свідоме чи неусвідомлене визначення пріоритетів.

Пріоритетів мети: який вплив на аудиторію має справити та чи інша інформаційна продукція і яким має бути результат цього впливу?

Пріоритетів теорії, зокрема, визначення того, на які критерії ефективності орієнтуватися: маркетингові чи ті, що, умовно кажучи, належать до сфери інформаційної екології?^ Остання, попри зрозумілу пересторогу щодо перенесення понятійної системи природничих галузей на таке суто ноосферне явище, як акустичне мистецтво, може все ж підштовхнути дослідника до коректного розуміння причин прогресу чи регресу галузі. З погляду методології дослідження – це виявляється, зокрема, у тому, що екологія передбачає чітке розмежування природних причин еволюції якогось явища і так званих «чинників ліміту». Тобто, штучних обмежень, привнесених в екосистему внаслідок, наприклад, антропогенного впливу [256]. Щодо акустичного мистецтва – «обмежувальними чинниками», які в екстремальні періоди історії цієї форми інформаційної діяльності впливали на неї, були репресивні компанії, притаманні тоталітаризмові як адміністративно-комадного («розстріляний Ренесанс», Україна, 1933), так і ринково-ліберального («полювання на відьом», США, 1948) спрямування. Але варто переглянути сучасні праці з маркетингових медіа-досліджень (наприклад, відповідний розділ «Радіостанції» У. Кійта [110]), щоб зрозуміти: ретроспективний аналіз медіа-ринку, навіть здійснений методами природничих наук, не завжди дозволяє зрозуміти сенс суспільних процесів, що є першопричиною досліджуваного явища.

Пріоритетів практики: які саме жанри, форми, прийоми роботи з інформацією використовувати?

Так історично сталося, що саме оригінальне художнє мовлення опинилося на вістрі цього вибору. Стало одним з ефективних знарядь упровадження загальнолюдських цінностей і самовизначення національного менталітету. Засобом мистець­кої реакції суспільства на актуальні проблеми сучасності – і одночасно одним з критеріїв інформаційного неблагополуччя: адже оригінальне радіомистецтво забороняли в усіх країнах, що у той чи інший спосіб обмежували право своїх громадян на інформацію.

Тому визначитися щодо історії, функціональних особивос­тей і прихованого потенціалу цієї специфічної галузі ін форма­ційної діяльності дуже важливо. Особливо сьогодні, коли орієнтація на розвиток саме оригінальних радіожанрів стала складовою інформаційної стратегії НРКУ [57; 70; 130].

Національна радіокомпанія України обрала сьогодні саме ту модель розвитку, в основі якої – сприйняття слухача як особистості, а не як функціональної одиниці (див.: [70; 131; 239]). Це – непростий шлях. Але одним з кроків його як раз і є відродження оригінального радіомистецтва.

Запропонований лекційний курс є підсумком не тільки багаторічних досліджень, а – без перебільшення – тривалої боротьби за право повернути художньому радіомовленню свій голос. Тобто, можливість говорити незапозиченими думками і право власного художнього осмислення актуальних проблем сучасності.

Таке право – повернулося разом з правдою про національне акустичне мистецтво тридцятих років двадцятого століття. І про тих співробітників Українського радіо, що дорогою ціною заплатили тоді за відчайдушну спробу залишитися чесними у безчесні часи. За прагнення розповісти правду про свій час – хоча б на рівні прихованих алегорій.

Вивчення минулого національного радіомистецтва випливає з потреб майбутнього. Адже національне радіо сьогодні перебуває у стані стрімкого відродження оригінальних мистецьких радіоформ. І це об’єктивно – за принципом конвергенції, внаслідок детермінованості подібними умовами схожого досвіду – повертає нас до викреслених з історії прикладів нонконформізму і непокори злу, які недоречно і навіть небезпечно забувати.

Згаданий процес настільки динамічний, що наукове осмислення його результатів відстає від практики. Коли це видання було на п’ятдесят відсотків готово, Українське радіо підбило підсумки першого Всеукраїнського конкурсу оригі­нальних радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» [57; 131]. Приємно відзначити, що у даному випадку дослідження Інституту журналістики безпосередньо вплинули на медіа-політику провідного українського виробника художньої продукції. І прин­ципи організації конкурсу, і його умови було сформульовано з урахуванням результатів профільних досліджень ІЖ КНУ імені Тараса Шевченка [57]. А результати, зокрема, у тих аспектах, що стосуються принципу абстрактного моделювання дійсності як методу радіоп’єси, її структурно-методологічних і лінгвістичних особливостей – стали емпіричним підтвердженням теорії, викладеної у джерелах [309; 323; 325; 326; 330; 333; 334; 336; 337; 339-346; 348; 350-352; 350; 355-360; 362].

Коли книгу було закінчено – журі визначило переможців четвертого національного конкурсу радіодрами.

Справа майбутнього – систематизувати ці здобутки і узагальнити з урахуванням нового досвіду перспективні концепції розвитку художнього мовлення.

Завдання, що визначило появу цієї книги, полягає в іншому. В оприлюдненні науково обґрунтованої інформації про українське оригінальне радіомистецтво як явище – в усіх аспектах: історичному, теоретичному і практичному. А також визначенні принципів втілення здобутих знань у практику радіомовлення ХХІ століття.

І підпорядковано воно, насамперед, соціокультурній меті: сприянню гуманізації національного інформаційного простору шляхом розвитку акустичного мистецтва.

Звичайно, конкретні форми втілення описаних у книзі при­йомів і методів інформаційної діяльності – можуть відрізнятися від запропонованих. Ілюстративний матеріал курсу, побудо­ваний на досвіді створення експериментальних проектів НРКУ «Зв’язок часів», «Незалежність» і «Чорно-біле відлуння» – підібрано внаслідок потреби чітко проілюструвати прийоми і методи створення художніх і «гібридних» (художньо-документальних) радіопрограм, а не як зразок для наслідування і копіювання. Але, як відомо, індуктивні дослідницькі методи завжди ґрунтуються на прихованій дедукції. Це положення, що стало одною з засад парадигми наукового знання двадцятого століття, виразно виявляється у теорії акустичного мистецтва.

Теорія акустичного мистецтва взагалі ніколи не була суто академічною. Вона, як правило, спиралася на конкретні досяг­нення тої чи іншої національної мистецької школи. Часом це навіть призводило до невиправданої екстраполяції конкретного досвіду тої чи іншої творчої течії на радіомистецтво як таке (чого автор всіляко намагався уникнути). Але продуктивність пошуку, критерієм істиності якого є практика – незаперечна. Підтвердження теоретичних положень зрозумілими і перевіре­ними ефіром прикладами використовували автори фундамен­тальних досліджень з теорії акустичного мистецтва Барноу [12] і Філд [300]. У цьому розумінні структура і форма викладу матеріалу – продовжує перевірену часом і плідну традицію.

Отже, предметом даного курсу є українське оригінальне радіомистецтво як мистецьке, медійне і соціальне явище у кон­тексті світової практики художнього радіомовлення. І предмет цей – порівняно з радіомистецтвом інших країн, яке давно стало об’єктом міждисциплінарних досліджень – новий як для вітчизняної, так і для іноземної науки.