«Справа Резниченків»

Голос: Наш час. Автори проекту «Пам’ятаймо» вивчають ма­теріали, пов’язані з так званою «бандою Резниченків». Злочинці кілька років тероризували північ і центр України. Порівняно з ними легендарний американський гангстер Діллінджер вида­вався б своїм жертвам приємним хлопцем. А Боні і Клайд – просто янголами…

Автор: Я не вмію про таке писати… Тут не драматург потрібний, а психіатр… Якщо просто відтворити в радіостудії реальні події – люди не повірять, що це було насправді…

Автор 2: Так. Скажуть – вигадка…

Автор : Ось, подивись… Свідчення семирічної дівчинки… «Ми подивилися фільм «Бригада» і лягли спати. Я прокинулася від криків батька, якого били залізною трубою… В домі були бандити… Вони шукали гроші за стару «Волгу», яку ми про­дали… Один з них схопив мене і вкинув у комору… Я почула. Як кричить мама…»

Її батьків катували праскою а потім – вбили. Грошей – не знайшли, забрали якийсь мотлох…

Автор 2: П’ятнадцять доведених вбивств. Вбивали сім’ями, свідків не залишали. Жертв обирали серед комерсантів. Але не гребували і людьми небагатими. Таксистами, автомеханіками… Двічі грабували ювелірні крамниці. Були добре озброєні. Мали спеціальну зброю. Пістолети з глушниками… Трупи закопували, топили в річках… (звуковий перехід; автоматна черга; авто­мобіль, гальма, дверцята, важкий сплеск води; моторошний абстрактний звук)

Автор: Як довго все це тривало?

Автор 2: Кілька років. Газети про це мовчали. Почали писати – тільки коли бандити опинилися за гратами. Більшість людей гадки не мали про небезпеку. Дивилися «Бригаду» по телевізору – і не знали, що під боком коїться.

Автор: Стривай. Я не розумію… Це угруповання – з маленького північного міста… Де всі всіх знають. Кілька років зграя бандитів діє методами гестапівської зондеркоманди… Десь продає награбоване… Десь купує набої… А наші правоохоронці – не бачать, не чують, не можуть нічого вдіяти…

Автор 2: Про це – теж є відомості в матеріалах справи. Судове слідство не з’ясувало один факт. Ім’я співробітника міліції, який інформував бандитів про всі розшукові заходи. Він залишився на свободі. Генеральна прокуратура виділила цю справу в окреме провадження. Але…

Автор: Але не думаю, що це – щось змінить. Боюся, перевертнів у погонах – не один і не два…

Голос: Корупція у правоохоронних органах і спецслужбах сягну­ла сьогодні критичної межі. Один з керівників МВС скаржився авторам проекту «Пам’ятаймо», що зміст секретних опера­тивних нарад стає відомим кримінальним авторитетам раніше, ніж нарада закінчується. Врешті-решт, порядні співробітники міліції самі стають беззахисними перед злочинцями.

…Державна установа, яка не може викоренити зло у власних лавах, врешті-решт сама може стати жертвою цього зла. Пам’ятаймо. Українське радіо.

Розглянемо наведений приклад не як художній твір, а саме як модель. Концептуальну модель-прототип певного типу радіопрограм. І художню модель певного суспільного явища.

Будь-якій моделі – від математичної до художньої – притаманні дві основні риси. Внутрішня відповідність природі досліджуваного явища – і спрощення, виокремлення найсут­тєвіших рис, елімінування за межі схеми другорядних деталей. «Мистецтво проминати є в усіх дисциплінах найсуттєвішою складовою знання і мудрості» – писав Д. Рейнольдс [275]. У даному випадку найсуттєвішим є те, що викритий злочин не було розслідувано належним чином. Не виявлено корупційний ланцюг. Розуміння цього факту не нав’язується на рівні констатації ідеї, а обґрунтовується звуковим образом.

Поряд з фактом нерозкритої зради виглядають друго­рядними ті епізоди, на яких було б акцентовано увагу у детек­тивному телефільмі чи реальному шоу на кримінальну тему – розслідування, затримання злочинців, слідство. Відповідно – вони відсутні у міні-виставі.

Композиційно текстовий фінал (висновок про небезпеку корупції) протиставлений акустичній невербальній кульмінації – звуковому відлунню вбивства. Цей епізод звучить крізь шум дощу, приглушено і невиразно. У кіно візуальним аналогом по­дібної звукової розмитості є патина, розфокусоване зображення, «погляд крізь сльози». Студійне звучання голосу актриси, яка читає наступні слова – контрастує з ним. І водночас утворює внутрішній контраст: між змістом слів та неагресивною, ней­тральною манерою виконання ролі. Ці контрасти організують матеріал у своєрідному емоційному ритмі. Ритмі реальної, а не вдаваної загрози і небезпеки.

Таким чином, у короткій (менше чотирьох хвилин) виставі зв’язок між організованою злочинністю і корупцією тлумачиться не як абстрактне явище, а як індивідуальна, особистісна проблема кожного слухача, що потребує вирішення. Мистецьке увиразнення подібного погляду на стан речей є змістом даної моделі, а також, з точки зору аксіологічної – зрозумілим і суспільно корисним соціальним «посланням» передачі. Цікаво, що публіцистичність матеріалу не відштовхує акторів і не перешкоджає створенню виразних акустичних образів.

«…Ці радіоп’єси мають публіцистичний характер. Мо­лодці автори, що не бояться пистати на актуальні теми. Я як актор підтримую їх, вважаю за обов’язок озвучувати їхні радіоп’єси…» [23].

Таким чином, є підстави сподіватися на те, що документально-художні драматичні програми в українському радіоефірі ще не розкрили повною мірою свій потенціал.