3. Архаїчні і християнські цінності народних звичаїв. Добро і краса заповітів Христа.

Історія становлення моральних традицій.

Сучасної історії відомо, що споконвічно предок сучасної людини був стадною істотою й що первісна орда вела кочовий спосіб життя, постійно пересуваючись із місця на місце в пошуках їжі; причому основними способами її добування були збирання й колективне полювання. Будучи фізично відносно беззахисним, людина об'єктивно мала потребу в кооперуванні своїх зусиль із іншими людьми для успішного полювання або захисту від хижаків. У ті часи предок людини був жорстокий, а суспільство первісних людей було суспільством, де виживали найсильніші. Численні роботи, присвячені передісторії людства, говорять про те, що вбивства дітей (видимо, використовуваних як їжа в голодні періоди) і відмова в допомозі старим, хворим і пораненим членам орди були тоді в порядку речей, повсякденною практикою, оскільки для орди, що перебуває в постійному русі, ті члени, що повільно пересуваються в силу різних причин, – не просто тягар, а загроза безпеки для всіх, а значить і для кожного.

Затримка на шляху, пересування зі швидкістю самих слабких і повільних могли викликати загибель всієї орди від голоду або в результаті нападу таких же диких людей або тварин. Первісне суспільство-орда — «суспільство без старих», «суспільство сильних людей», маючи на увазі, що люди слабкі гинули досить швидко, не одержуючи допомоги й підтримки з боку своїх одноплемінників. Відбувався діючий у тваринному світі природний відбір, у результаті якого виживали найбільш молоді, спритні й сильні. Разом з тим, виходячи з того, що предок людини жив не поодинці, ми можемо зробити висновок, що й у цей початковий період історії людства повинні були існувати певні регулятори поводження індивіда в співтоваристві собі подібних. Безумовно, напівтваринний стан людини робив неминучим перевагу біологічного початку над соціальним, і саме цією обставиною визначалася необхідність координувати дії усередині племені й жорстко регламентувати поводження його членів: «люди взаємодіють один з одним з почуттям моральності, такі вчинки відповідають нашим біологічним інтересам». Так, для напівдикої орди мали цінність лише сильні, міцні й спритні мисливці, що забезпечують орду їжею й виконують при необхідності функції захисту, молоді жінки — як продовжувачки роду, а для жінок-матерів — їхні діти в силу біологічного закону збереження виду. Таким чином, цінності первісного суспільства визначалися емпірично, відчувалися інстинктивно й носили явне біологічне зафарбування в повній відповідності з колективними потребами виживання гомо еректус як специфічного біологічного виду.

Строго говорячи, це не були цінності в нашому сучасному розумінні – мозок людини в цей період не в змозі був осмислювати такі складні філософські поняття, як цінності», «благо», «добро», - але на рівні примітивних напівтваринних відчуттів і інстинктів людина, безумовно, міг диференціювати корисне й шкідливе для себе й для співтовариства. Про моральні відносини цього історичного періоду можна сказати лише одне – вони були колективістськими, орієнтувалися на спільне фізичне виживання, оскільки поодинці предок людини вижити не міг, і містили тільки один закон – влада сили з метою забезпечення спільного виживання. Мораль (точніше, прамораль, інстинктивна мораль, оскільки мова, лише дуже умовно, може йти про нормативну регуляцію людського поводження з погляду добра й зла й спрямованості на збереження соціуму, його стабілізацію) носила яскраво виражений колективістський характер і мала на увазі беззастережне підпорядкування більше слабких найсильнішому, і цей найсильніший (як правило, він ставав ватажком) мав необмежені права, незаперечний авторитет і абсолютну владу, що давало йому можливість використати своє положення в першу черга у своїх власних цілях і вирішувати силовими методами всі питання, що виникають в орді. Ця ж влада, ґрунтуючись на потребі забезпечення спільних дій, організовувала життя орди, зберігаючи й підвищуючи її життєздатність і зміцнюючи обумовлений потребами виживання колективізм. Таким чином, у первісній орді панували відносини соціальної нерівності, заснованого на нерівності фізична й інтелектуальному, і повна підпорядкованість інтересів окремого індивіда інтересам колективу.

Життя в колективі й прагнення вижити жадали від первісних людей взаємодопомоги при обороні й нападі, тобто в екстремальних ситуаціях, і очевидно, що такі види допомоги один одному виявлялися колективно – у противному випадку людина була би знищена силами неживої природи й тваринного світу. У самій орді повинні були дотримуватися відносно миролюбні відносини, принаймні, зовні, і про це піклувався ватажок, у першу чергу охороняючи предків людини – своїх одноплемінників – від безглуздого самознищення, припиняючи різні звади, невмотивовані вбивства одноплемінниками один одного. Отже, навіть у самім примітивному суспільстві, яким була первісна орда, повинна була існувати система найбільш загальних і універсальних норм і заборон, які в першу чергу гарантували б безпеку . існування в співтоваристві, неможливість його знищення «зсередини», і відповідна система санкцій для порушників норм. Як уважає В. Вічев, «перші соціальні норми, що виникли як відбиття виробничої необхідності приборкати тваринний індивідуалізм, як закріплені практикою доцільні форми діяльності, мають не стільки позитивний, скільки негативний характер. У них домінують не стільки приписання до індивіда, скільки вимоги втримуватися від певних дій, небезпечний характер яких уже підтверджений практикою». Із цього треба, що членам співтовариства заборонялося робити дії, що наносять збиток співтовариству як єдиному цілому, за чим стежив ватажок орди, караючи непокірливих. Таким чином, уже споконвічно норми поводження, що складаються природним шляхом або встановленні в співтоваристві за допомогою табу, були спрямовані на протидію тому, що могло б перешкодити співтовариству забезпечувати життєдіяльність, задовольняти потреби й що представляло б погрозу його безпеки.

Самі поняття «благо», «добро» і «зло» у цей період для людини нічим, практично, не відрізнялися від відчуттів тварини: тепло, ситно, безпечно – добро, благо; небезпека, голод, холод – зло, оскільки звуки, видавані людиною в цей період, і головне, поняття, які ними позначалися й виражалися, були ненабагато різноманітніше й багатіше, ніж у тварин. Первісний колектив – соціальний організм, замкнуте співтовариство, що протистоїть усьому іншому світу в жорстокій боротьбі за існування. Первісна людина є колективістом, але не в силу своєї високої моральності, а в силу необхідності боротися за існування.

Таким чином, можна зробити висновок, що мораль допомоги й взаємодопомоги йде коріннями в природу людини й людського суспільства: у первісній орді поводження кожного її члена відповідало вимогам виживання в природному середовищі й було спрямовано на задоволення в першу чергу колективних потреб – забезпечення виживання, безпеки, продовження роду. Однак, викликане це було аж ніяк не міркуваннями боргу й совісті, як уважає Ю.Г. Семенов, а, по-перше, інстинктом збереження виду, що вимагав жертвувати малим (індивідуальним виживанням) в ім'я більшого (збереження виду), і, по-друге, тією обставиною, що задовольнити вищевказані потреби виживання поодинці не представлялося можливим - мир був ворожий людині, що не володіє такими фізичними даними, як більшість хижаків, ведучих парний або одиночний спосіб життя. Людина при цьому випливав такому ж інстинкту стадності або колективізму, якому випливають тварини, основою поводження яких є не напад, а самозахист, - тобто тварини-хижаки. Фактично в людини не було можливості вибору поводження, не було позитивних альтернатив колективізму. При відсутності волі волі важко говорити про моральність або аморальність поводження, хоча деякі види взаємодопомоги й підтримки на інстинктивному рівні в орді мали місце як прообраз майбутніх моральних відносин.

На думку істориків, відносна «гуманізація» і моралізація відносин у первісному суспільстві відбулася після найбільшої події в історії людства – освоєння вогню. Використання даного природою вогню й потім його довільний видобуток, зберігання й використання для своїх потреб стало, на думку багатьох учених, переломним моментом в історії людства. Відкриття дало людям реальну можливість стати більше гуманними й цінувати людське життя як таку. Про те, що людське життя, сама людина в цей період уже стають найвищою цінністю, нехай і не цілком усвідомлюваної об'єктивно, побічно говорить такий факт: самою великою й коштовною жертвою парфумам (предків або природних предметів і явищ), культи яких у цей період уже існували, уважалася жертва людська, принесена в особливо відповідальних, важливих і значимих випадках, тоді як у повсякденності можна було обмежитися приношенням у жертву злаків, продуктів харчування, тварин, різних виробів. Причому на роль жертви у всіляких людських співтовариствах, що жили в різних куточках земної кулі, вибиралися найбільш молоді, сильні й гарні члени племені - сам коштовне й краще, чим розташовувало плем'я.

Постійне використання вогню уможливило перехід до осілого способу життя – вогонь не тільки робив житло більше затишним і теплим і рятував від необхідності перекочовувати «слідом за літом» і за стадними тваринами, що переміщаються на південь, але й захищав від хижих тварин, і давав можливість робити запаси їжі на випадок голоду, та й полювання із застосуванням вогню стало більш добутливим. Мабуть, із застосуванням вогню певною мірою знизилася захворюваність і смертність від простудних і деяких інших захворювань, що робило плем'я більше життєздатним.

З'явилася із застосуванням вогню й можливість створювати більш досконалі знаряддя праці й полювання, що робило існування людини більш стабільним і забезпеченим. У міру вдосконалювання знарядь праці виник перший примітивний поділ праці між членами племені й між підлогами й віковими групами, причому в цих нових умовах корисними виявилися й слабкі члени племені - діти й старі. Останні могли грати й, як говорять історія й етнографія, у дійсності грали поряд з жінками роль хоронителів вогню, його «годувальників», оскільки це не вимагало більших фізичних зусиль, але давало можливість звільнити працездатних жінок і чоловіків для виконання більше трудомістких і невідкладних робіт. Їхня присутність і зміст для племені вже не було таким тяжким тягарем, як колись; воно поступово ставало необхідним, хоча в голодні періоди або при інших екстремальних обставинах смерть (у тому числі й від рук одноплемінників) усе ще очікувала в першу чергу саме слабких.

У меншому ступені це стосувалося дітей: вони – майбутнє племені, його потенціал, і тому одержували необхідну допомогу й турботу, щоб у свій час заступити на місце старших. Однак той факт, що старі, з погляду біологічного вже виконали свою функцію й ставші марними, все-таки мали можливість жити в племені й не вмирати від голоду й холоду, говорить про те, що людина стає дійсно людською, соціальним істотою, а не є тільки одним із численних біологічних видів, що існують на землі. Такий первісний колективний альтруїзм був об'єктивною необхідністю, оскільки «плем'я, що містить у собі велику кількість членів, які наділені високорозвиненим почуттям патріотизму, вірності, слухняності, хоробрості й участі до інших; членів, які завжди готові допомагати один одному й жертвувати собою для загальної користі, повинне узяти гору над більшістю інших племен, а це є природним добором», оскільки це відповідає законам природи, оскільки вона «не цікавиться» окремими особинами і індивідами. Така зміна відносини до дітей і старих, у свою чергу, привело до ще більших змін. Поступове ускладнення праці спричинило необхідність навчання підростаючого покоління прийомам професійної діяльності, передачі трудових навичок і хитрості полювання, і це стало «точкою дотику» старих членів племені й дітей. Старі, що живуть у племені, у минулому мисливці й майстри, одержали можливість передавати свій життєвий і професійний досвід, знання й навички, а діти – переймати їх, що забезпечувало не тільки наступність знань і навичок, але й племінних звичаїв і традицій, пов'язаних із правилами поведінки, і відносин між членами співтовариства, - а це у свою чергу підвищувало значимість для племені й дітей, і старих.

Як указувало Г. Спенсер, «будь-яке суспільство прагне сформувати своїх членів таким чином, щоб здійснення соціальних функцій було для них бажаним», внаслідок чого стає необхідним прищеплювати кожному найбільш доцільні для соціуму норми людського спілкування й взаємодії. У цьому випадку найбільш раціональної є передача знань і навичок від подань про важливість не тільки взаємодопомоги серед найсильніших членів племені, але й турботи про слабкий, їхні змісти й підтримки.

На думку А.Ф. Анісімова, у цей період своєї історії людина робила раціоналістично все, що було по того часу в його силах, для того, щоб не зломитися перед могутністю навколишньої його природи», а турбота про слабкий - дітях і старих, нерозривно зв'язаних між собою в силу необхідності передачі досвіду як професійного, так і життєвого, була раціональна: якщо потрібно навчатися, виходить, потрібні вчителі й наставники із числа найбільш досвідчених членів племені, причому не зв'язаних необхідністю щодня вести трудову діяльність для життєзабезпечення племені й маючих можливість цілком присвятити себе навчанню й вихованню дітей і молоді. Підвищується в цей період і можливість варіативності поводження окремого індивіда, хоча в цілому об'єктивна регламентація поводження й діяльності носить дуже твердий характер.

З утворенням материнського роду людина одержала «перший урок особистості, що навчав її, наскільки вона виграє в боротьбі за існування, вступаючи в асоціацію, який особистість приносить у жертву винятковий егоїзм, але від якої одержує величезне збільшення сил, результати загальної досвідченості, загальної роботи думки всіх членів асоціації й традицію довгого ряду поколінь». Якщо раніше, коли людина ще не цілком виділився із тваринного миру, його альтруїзм і колективізм були обумовлені тільки біологічною природою й інстинктами, то в більше пізніше час людина уже починає усвідомлювати соціальну цінність альтруїзму. Та й згодом, при ускладненні суспільних відносин і утворенні більше складних і зроблених форм громадського життя, цей «перший урок про користь чужого життя для зручності власної не міг пропасти даром», оскільки від цього залежала міцність і життєздатність усього співтовариства, а отже, і безпека його існування. Саме в цей період починається поступове формування властиво моральних відносин, що регулюють взаємодію людей і форми їхнього існування на основі певних моральних законів. Ці закони мотивуються вже не чисто утилітарними міркуваннями, але посиланнями на традицію, звичай, норму. Відповідно вони мають більш-менш постійний характер і засвоюються всіма членами співтовариства в дитинстві в процесі навчання й виховання. Міняються закони лише під впливом надзвичайних обставин, пов'язаних з різними природними й соціальними факторами, зі змінами в способі життя людей, але в основах своїх вони передаються з покоління в покоління у формі усних переказів, легенд, заповідей, заборон. До цього періоду можна віднести поява перших форм взаємодопомоги людей, прообразів майбутньої добродійності. Більш-менш стабільне існування племені, образ і стиль його життя не тільки вимагали, але й уможливлювали надання допомоги не тільки слабким, не здатним самостійно прокормитися й вирішити інші насущні проблеми (наприклад, після загибелі глави сімейства, годувальника) одноплемінникам, членам роду, але й людям «з боку», що попали в плем'я в мирний час. Видимо, першими видами соціальної допомоги, що зародилися саме в цей період людської історії, було надання притулку й годівля не своїх, подорожан, «чужоземців», що прийшли з миром. Такі форми допомоги іноплемінникам могли з'явитися лише при наявності вже сформованих традицій турботи про своїх нужденних одноплемінників і зрослий економічний потенціал племені, його відносному матеріальному статку. Дослідження російських і закордонних етнографів приводять до неминучого висновку, що для первісної людини турбота про нужденного чужинця була нормою.

Однак у значно більшому ступені моральне регулювання відносин між людьми було потрібно й, відповідно, розвивалося з появою родини й власності. А.Г. Харчєв уважає, що мораль виникає й функціонує в цей період «як спосіб подолання протиріччя між особистістю й суспільством», між інтересами власників і співтовариства в цілому. Перші моральні принципи, успадковані від гомо еректус, переслідували все ту ж мету збереження єдності й згуртованості роду й у зв'язку із цим – його безпеки й життєздатності й тому являли собою заборони на дії й учинки, що викликали ворожнечу й ворожнечу між членами співтовариства. Заборони на невмотивоване суспільними інтересами вбивство одноплемінника, відторгнення й крадіжку його майна, у складі якого найчастіше розглядалася дружина, а також повсюдне шанування старих мали життєстійкості й обороноздатності, наступності традицій і способу життя. На іноплемінників така заборона поширювалася далеко не завжди. Висновки Л.Н. Гумільова про біологічно й соціально обумовлений колективізм і альтруїзм хоча й ставляться до більше пізнього утворення – етосу, можуть бути з великим ступенем імовірності застосовані й до більше ранніх форм співтовариств, аж до первісної орди: «Для того, щоб перемогти або, як мінімум, відстояти себе, необхідно, щоб усередині етосу виникла альтруїстична етика, при якій інтереси колективу стають вище особистих. Така етика спостерігається й серед стадних тварин, але тільки в людини приймає значення єдиного родоохоронного фактору», при цьому мається на увазі, що альтруїзм і колективізм мають на увазі обов'язкову взаємодопомогу членів співтовариства.

Дивись далі файл 07 папки Україна: Особливості етикету, моральності та побуту народів язичницької Русі. Особливості архаїчної добродійності. (07 Україна).

Споконвічною формою людської організації, як уже говорилося, була громада. Це такий колектив, що має власність на займану територію, розпоряджається землею, має загальний культ і керується принципом самоврядування. Спочатку громада була кревно-родинною, потім патріархально-сімейною й територіальною, об'єднуючою сім'ї. Всі общинники – хазяї своєї землі та її угідь, мають свого родового чи універсального бога-заступника, і всі питання вирішуються в них загальними зборами. Більша громада складається з маленьких, виступає як "громада громад", де кожний мав у власності наділ землі й у той же час разом з іншими володів луками або лісом, тобто був незалежний і зв'язаний одночасно з іншими.

Навіть древні держави-поліси мали подібний устрій: їхні громадяни монопольно володіли землею, вони ж становили військо, їх же збори визначали політикові. Із занепадом древнього миру громада перекочувала у феодалізм. Продовжувала існувати колективна оранка, спільне будівництво й сплата податків. Взаємодопомога, кругова порука, дія "усім миром" відрізняють вдачі такого співтовариства.

З поширенням християнства божества-заступники даної місцевості заміняються святими. Універсальна світова релігія пристосовується до рівня свідомості віруючих. Не тільки сільська, але й міське життя зберегло общинні риси. "Вільні" міста – типовий приклад самоврядування. Аналогічно влаштовані ремісничі цехи, купецькі гільдії, лицарські й чернечі ордена. Общинність пронизує всі сфери життя, що справедливо практично для всіх народів як Заходу, так і Сходу. Стійкість цього типу соціальної організації породжена аграрним характером всієї докапіталістичної економіки. Скрізь, де виробництво дрібне й рутинна праця не розділена на операції, громада неминуча. Стійкість цієї соціальної структури обумовлює деякі загальні риси моральних відносин у всіх суспільствах, чия економіка заснована на сільському господарстві.

По-перше, життя аграрних суспільств найтіснішим образом пов'язана із циклічністю пір року. Їхнє щорічне повторення породжує подання про життя, як про круговорот, основні віхи якого відбиті в народній мудрості. Вона стара, але споконвіку свіжа доти, поки весна поміняє зиму.

Друга риса моральних взаємин особливе сполучення особистого й колективного інтересу, в основі якого – описаний вище тип власності. З одного боку, в індивіда є воля проявляти свої душевні схильності. З іншої, громада захищає його від життєвих негод, а заодно повідомляє якийсь шаблон поводження. Це створює певний комфорт існування, менше виникає спокус зневажати закон і мораль.

Третій момент – усі мають рівне право брати участь у керуванні, і, виходить, є передумови для твердження рівності морального. Общинникові легше усвідомити, що щастя - це спільна Справа, а саме про загальне щастя завжди "мріє" моральна свідомість.

По-четверте, жителі громади знайомі один з одним особисто, вони щодня вступають у безпосередні контакти. Кожний на очах, усякий учинок негайно позначається на навколишнім і одержує оцінку. Суспільна думка судить кожного по справах його.

Проблеми в моральних відносинах виникають тут тільки тоді, коли зіштовхуються вимозі громад різного рівня до однієї людини. Коли коло сімейних обов'язків не погодиться з державними або релігійними. Отоді вже доводиться опиратися на своє власне моральне розуміння, а не на локальну общинну моральність, як би гарна вона не була, скільки б не видавала себе за народну мудрість.