16

Лекція 13. Моральне й естетичне виховання.

1. Виховання: «формування» чи зміна якості буття особистості?

2. Сублімація моральних переконань.

3. Проблема норми й аномалій виховання.

4. Головні методи і засоби морального виховання.

5. Функції і соціальна значимість виховання.

Не «формувати», а пробуджувати душу, не пригнічувати, а оптимізувати власне "Я", свою думку, своє серце, свій смак, свої переконання. Повчальність міфу про Психею і Купідона. "Всеперемагаюча любов" у вихованні, освіті. Любов – дійсна влада над душами. Інституційні засоби і завади естетичного виховання. Системи виховання у сфері освіти.

За етичними критеріями не можна ототожнювати виховання й формування особистості. Тлумачення хай навіть і дитячої особистості, що виховується, як пасивного об’єкта формотворчих зусиль професійного чи непрофесійного вихователя забезпечує лише механічний процес, а не духовне насичення людини, її самісного змісту. Останнє може бути лише діалогом на рівних.

Субстратом моральних якостей може бути лише особа. Вони можуть бути позиційними (принциповими) та контр-позиційними (безпринципними). Колись контр-позицію позитивним якостям називали «антиподами комуністичної моралі» (ті, що зрадили принципам комунізму або у кого вони відсутні зовсім). До позитивних позиційних якостей відносяться, наприклад, такі: порядність (зародок досконалості), працьовитість, чуйність, шанобливість, щирість, доброзичливість, мужність, благородство (єдність самоповаги та самозречення). Не варто всі і всякі моральні риси та властивості людини відносити до якостей. Є багато простих норм моралі, що характеризують водночас людину: сміливість, грунтовність, надійність, простота і скромність, великодушність, сердечність, уважність, благодушність (цю рису особливо чомусь не любили більшовики), сором’язливість.

Увічливість – елементарна вимога культури поведінки, що стверджує хоча б вияви поваги й уважності до людей як повсякденну норму поведінки. Ця вимога включає: доброзичливість, готовність до елементарних послуг, тактовність, делікатність, стриманість, скромність. Антиподи її: грубість, хамство, зарозумілість чи пиха. Форма поводження.

Інтегральна якість в диспозиції ідеалу – досконалість! Найважливіше – особистісне ставлення (правда, совість і краса як внутрішні регулятори). Уявіть собі добродія:

Заради патріотичного обов’язку вболіває за збірну України з футболу чи іншого змагання.

Заради перемоги комунізму сумлінно виконує службові обов’язки.

Заради доброзичливості чи гуманізму пропонує руку і серце знайомій дівчині.

Щоб справді бути моральним слід подолати всього лише моральність, а тим більше – «мораль», яку «читають». Досконалість – це коли ти є собою, а не щось за вказівками (хоча б і найморальнішими) виконуєш.

Підлітки до всього світу прикладають мірки досконалості, але тільки не до себе. Хоча підліток постійно екзальтовано переживає себе як щось незграбне, як помилку природи тощо, але все ж він не лише розчаровується, але й очаровується, він – «довершений». Що ж важливіше: досконала людина чи борець за вдосконалення людства? Чи правдошукач?

Не «формувати», а пробуджувати душу, не пригнічувати, а оптимізувати власне "Я", свою думку, своє серце, свій смак, свої переконання. Повчальність міфу про Психею і Купідона. "Всеперемагаюча любов" у вихованні, освіті. Любов – дійсна влада над душами. Інституційні засоби і завади естетичного виховання. Системи виховання у сфері освіти.

Переконання – не відокремлена від усього духовного світу особи ідея, а стан її свідомості. (Суханов. С.171).

«Швидше всього, в історії більше морально виховували своїх батьків діти». Ципко, с.227.

Діти і підлітки, які не мали ніякого досвіду зла, не зможуть утверджувати й добра. Та тільки від дорослих, їхнього середовища, залежить чи буде цей досвід швидкоплинним, чи накладе згубний відбиток на все життя. Януш Корчак: «У конфліктах із сумлінням і виробляється моральна стійкість, готовність мужньо протидіяти злу».

Найстрашніше – ігнорування батьками духовного світу дитини, але важливо й простеньке, відтворити у кожної дитини готовність виконати працю, пов’язану з доглядом себе самого. “У певному знижені вольової підготовки сучасних поколінь, що вступають у життя, багато чим завинило швидке розповсюдження в соціалістичних країнах гедоністичної концепції життя”(Ципко. с.221).

“Та якщо виріс криво новий наш нащадок,

Ти про коріння не патякай зайве”. Яблуко від яблуньки..?

Сьогодні підлітки дещо більш прагматичні, твердіші, самовпевненіші, але й більш нігілістичні, спрощені, заздрісні. Вони також дуже вразливі, болісно переживаючи. Та у них інші ідеали, кумири, захоплення, інше бачення коханих, друзів, батьків. Вони цинічні до традиційних цінностей, культивують вульгарний стиль спілкування. Бравада. Гра в “крутих” і “дуже крутих”: не помічають, що така синтетична якість бутафорська (здаватися, а не бути).

“Життєва і художня правда далеко не тотожні одна одній”(Храпченко. Контекст-1981). С.25.

“Час вже переставати чекати раптових дарунків від життя, а самому їх робити” Л. Толстой про підлітковий вік..

“Складність полягає у тому, що в умовах різкого зростання особистої свободи й незалежності я повинен у житті вчиняти так, як чинили люди. Коли у них не було ніякої свободи вибору”. Ципко, с.223.

Якщо ти ніколи й нікому не вмієш ні годити, ні робити прикрості, то ж на який успіх ти розраховуєш?

Чтобы действительно быть моральным следует преодолеть всего лишь нравственность, а тем более – «мораль», которую «читают». Совершенство – это когда ты являешься собой, а не что-то за указаниями (хотя бы и наиболее моральными) выполняешь. Совершенство – это когда требовательность к себе превалирует перед требованиями к другим. Подростки ко всему миру прикладывают мерки совершенства, но только не к себе. Хотя подросток постоянно экзальтировано переживает себя как что-то неловкое, как ошибку природы и тому подобное, но все же он не только разочаровывается, но и очаровывается, он – «совершенный».

Что же более важное: совершенный человек или борец за совершенствование человечества? Правдоискатель ли?

Не «формировать», а пробуждать душу, не подавлять, а оптимизировать собственное «Я», свое мнение, свое сердце, свой вкус, свои убеждения. Поучительность мифа о Психее и Купидоне. «Всепобеждающая любовь» в воспитании, образовании. Любовь – действительная власть над душами.

Институционные средства и помехи эстетического воспитания. Системы воспитания в сфере образования.

Перенесение акцента воспитания из сферы формирования личности молодого человека в сферу изменения качества социальной среды (моральной атмосферы). Сублимация вкуса и преодоление самодостаточного интеллектуализма. Информация и знание в одежде мудрости (в сочетании с добром, красотой, совестью, сердечностью). Внимание к достижениям культуры духа. Мифы – педагогика человеческого рода и самая глубокая память народа. Поэтому их нужно прививать молодежи как отростки, еще уцелевшие от «тли» самоуверенности, самообмана, спеси, максимализма и неопределенности достоинства. Слишком рано молодежь знакомится с эрзацами, слишком поздно с оригиналами моральной и вообще духовной культуры.

Воспитание как целенаправленность человеческого качества восприятия ценностей. Гармонично всестороннее развитие личности и особенные направления реализации целостности. Условия, в которых Рафаэлем становится лишь тот, «в ком сидит Рафаэль». Социальное развитие и адаптация задатков каждого. Помощь тем, кто желает, мотивация тех, кто может желать. Помощь в собственной выработке и стимулировании моральных целей, потребностей и интересов.

Проблема функций (от лат. — выполнение, осуществление) принадлежит к фундаментальным теоретическим вопросам этики. Ее основу предопределяет исторический фактор, ведь функции морали возникают и складываются на протяжении всего развития цивилизации в связи с формированием новых потребностей и особенностей поведения человека. Этическая функция в целом призвана обеспечивать становление творческого гуманного духа, высшей меры небезразличия к духовному миру себя и других. Она непременно присутствует во всех других функциях нравственности.

Чрезвычайно отличается бездушный человек и бездушный труп.

Мы часто ужасаемся чистого эгоизма отвратительных последствий поступков. Совесть чаще касается принципов наших действий, а не их последствий. Когда действуем – она преимущественно молчит, когда осознаем почему так действовали – подает голос. «Нечистая совесть – единственный ад, который существует». Воспитание следует направлять не на совесть (морализация), а на гармонию чувств, мыслей, убеждений, ответственность, взаимность, уважение, интимное тепло и искренность. Система последовательно поддерживаемых ценностей духовной культуры – главная предпосылка здоровой совести.

Партия коммунистическая сделала не меньше, чем национал-социалистическая для «коллективизации совести» или долга. Политическая интуиция подсказала средство растворения индивидуальной совести в бездушном ее эрзаце – массовой партии. С отборной регистрацией, пропиской, тайными сейфами и неправовыми распоряжениями. Такую партию хотели заставить каяться. Но даже отдельные партийцы уже не способные были к живым движениям морали. Из них можно было, как советовал Маяковский, лишь «гвозди делать». Шляпки сверху, все другое железно скрыто. А какую ненависть у партийцев визивало «благодушие», крещение ребенка. И множество приказов о расстрелах абсолютно невинных тысяч людей. Как на бойне в спецодежде. За что расстреляны 150000 поляків-пленных в 1940-ом? За то, разве, что СССР напал на Польшу, сговорившись с фашистами!

Игорь Ильинский говорил о людях, которые любят «изображать жизнь в профиль, а не в анфас». Выбор ракурса, в ктором явление кажется вполне морально пристойным.

Эстетизация среды обитания и общения имеет непосредственное отношение к нравственному воспитанию. Красота дома и в доме, отношений быта – условие эстетического и морального воспитания детей. Ритмичный звуковой фон. «Беседы» взрослые – условие эстетики языка поэтики, способности к словесному творчеству у детей.

Внимание к ребенку обоих родителей. Внимание к эмоционально позитивным и негативным реакциям ребенка от роду самого: на гвалт, прикосновение, слова. У каждого ребенка свои биоритмы. Как бы вам самим не нравилась агрессивная музыка, откажитесь от нее, если ребенок реагирует негативно. Еще от давности заметили люди, что дети кроме удовлетворения поздравительных потребностей требуют особенного внимания к себе. Развитие фантазии, перевоплощений. Почему яркие игрушки, почему громкие? Первобытные люди: красочные черепашки, обточенные водой камни. Еще во время беременности напевают колыбельные песни: когда мать забывала – ребенок в определенное время беспокойными движениями напоминала. Важной во время беременности является нежная интонация, «разговор» с ребенком, спокойная красивая музыка, гармония отношений в семье. Тогда и после рождения ребенок будет лучше (быстрее, качественнее) развиваться.

Следует читать книжки о воспитании детей, но при условии живого опыта, наблюдательности. Гармонии чувств, духовному развитию нужно не меньше уделять внимания, чем физическому обеспечению. Требовательность, но без отречения от радостей жизни. В семье распознаются задатки и способности ребенка, предоставляются условия их развития. Не мешайте играть, самоутверждаться.

Церемониал, этикет – очень важны вещи в семейных отношениях. Семейные праздники и торжества – одно из важнейших средств. люди с незапамятных времен отмечали узловые и радостные события семейной жизни. Подготовка к ним, распределение обязанностей, демонстрация талантов каждого члена семьи благотворно влияют на эстетику морали, на эстетичную фантазию (особенно женщин: выбор нарядов, украшений, прически и тому подобное). волнующие моменты смягчают душу, наполняют нежностью, снимают напряжение. Все извиняются и извиняют. Праздник – это всегда маленькое чудо и удивление. Как и «родительский дом». «семейное гнездышко».

ВИХОВАННЯ – складне філософсько-педагогічне поняття. Існує ряд його розумінь. У широкому сенсі слова виховання – процес і результат розвитку особистості. При цьому воно може розумітися подвійно: 1) тільки як процес і результат системи цілеспрямованих впливів на особистість і усвідомлених зусиль самого індивіда (самовиховання); 2) містить у собі і процес, що відбувається окремо від цілеспрямованих формуючих зусиль, і його результат (так зване «стихійне» виховання, що природно складається).

Суть виховання – передача, засвоєння і придбання досвіду життя в соціумі й в умовах конкретної культури (субкультури), створення умов для появи і вироблення внутрішньої мотивації. Звідси акцентування у вихованні завдань вироблення індивідом системи особистих сенсів у процесах самореалізації (що пропонує також формування людини як біопсихосоціальної істоти, засвоєння індивідом соціальних ролей, включення його в систему цінностей, символів, норм і традицій даної культури). «Вихованість» («невихованість») виступає як один з основних атрибутів людської індивідуальності. Вона характеризує як дорослого, так і дитину в різних типологічних ситуаціях міжособистісної взаємодії, у їхньому умінні та прагненні до адекватної оцінки ситуацій і себе в цих ситуаціях, у виборі стратегій дії, що припускають схвалення у певній культурі (субкултурі) і (або) не приводять до «внутрішнього» розладу і негативних самооцінок.

У вузькому ж сенсі виховання – це конкретна діяльність дорослого по включенню дитини в конкретні ситуації життя співтовариства, формування умов для його внутрішнього зростання. У вихованні й самовихованні приймаються традиційні та виробляються власні системи цінностей. Виховання – педагогічне управління процесом розвитку особистості. У цьому (вузькому) значенні, виховання тісно пов’язане з процесами навчання, освіти і підготовки, виступає одним з базових педагогічних процесів. Протягом всієї історії людства виховання відігравало в суспільстві досить важливу й особливу роль, хоча цілі його кардинально змінювалися в різні історичні періоди й у різних країнах. Ідеальна мета – виховання досконалої людини – хвилювала багатьох прогресивних педагогів і філософів.

У дослідженні виховання як базового процесу, на який спрямована педагогічна діяльність, досить чітко проявилися два підходи. Перший вважає виховання природним процесом, що не вимагає створення спеціальних («штучних») умов і цілеспрямованих зусиль суб'єктів виховання. Виходить, фахівець в області виховання – це скоріше дослідник, ніж «формувальник» особистості. А практична сторона спеціальності вихователя полягає, у першу чергу, у відстеженні процесу для того, щоб у вихованняі не було перекосів і однобічності. Адже садівник не сам ростить дерево, а тільки стежить за тим, щоб у дерева було все необхідне для росту. Але тоді і знання, якими повинний бути забезпечений вихователь, повинні бути відповідними. Вони повинні бути організовані не як методика виховної роботи, а як знання закономірностей зростання, визрівання і дорослішання людини.

Виховання може розглядатися як соціалізація та дорослішання. З погляду іншого підходу, освоєння вікового простору і перехід від одного вікового етапу до іншого не здійснюються автоматично, «природним» шляхом, а спеціально організуються відповідно до рішення зовсім певних задач розвитку людської суб'єктивності. Це розвиваюча й утворююча діяльність, що повинна спеціально проектуватися в якості нормативно-вікової у рамках визначених ціннісних основ і цільових орієнтирів. Система виховання – це обличчя суспільства і той інструмент, що виражає найбільш адекватно його сутність. Суспільство пред'являє до виховання соціальне замовлення (різний у конкретних типах суспільства і зв'язаний з характером їхньої культури).

Однак, сутність проблеми виховання полягає в характері ставлення до людини. Сучасна педагогіка прийшла до тієї підстави, що система виховання повинна забезпечувати розвиток особистості, орієнтуватися на розкриття її індивідуальності. З погляду цілей соціалізації система виховання повинна забезпечувати становлення в людини цивільної грамотності, що включає не тільки елементарну грамотність (мова і письмо), але також і здібності, що надають можливість включатися в життя демократичного співтовариства, здатності до емпатії, які дозволяють відчувати інших тощо. Таке розуміння висуває особливі вимоги до уявлень про людину. З цього погляду інтерес викликають розробки, проведені в СМД (системно-миследіяльнісної методології). Відповідно до них, людина для нас з'являється в єдності трьох її іпостасей:

1) Людина – мешканець природного середовища, матеріально-речового світу (організм). Забезпечуючи виживання, його активність виявляється в поводженні, коли як регулятори використовуються інстинкти і рефлекси. Сутність виховання організму – формування умовних рефлексів шляхом передачі певних сигналів, зміни звичок (наприклад, звички чистити зуби до їжі). У роботі з цією іпостассю допускається тренування, дресура, використання висловлення «Так треба» у якості «аргументу».

2) Людина – член соціуму, що проживає у певному соціокультурному середовищі (індивід). Член соціуму – «гвинтик» державної і суспільної структур, життя якого проходить у формі організації як закладу й регулюється наявними нормами, еталонами, існуючими зразками, розпорядженнями. Суспільство з-зовні несе відповідальність за рівень життя «гвинтика». Воно ж визначає і той обсяг знань, який необхідно передати зростаючій людині для забезпечення її адаптації до громадського життя. Соціальне здоров'я, що характеризується рівнем правосвідомості, прийнятими моральними нормами, наявним «загальнокультурним рівнем» (у термінах радянської педагогіки), надають індивідові «впевненість у завтрашньому дні» і забезпечують стабільне життя.

Сутність процесу виховання індивіда – його первинна соціалізація за рахунок навчання і підготовки. Передачею нормотивно-регулятивної діяльності, забезпечується відтворення існуючого суспільства, рівня культури і типу виробництва. Точне виконання певних завдань; творчість, що допускається в заданих рамках, спрямовані на удосконалювання засобів; створення зовнішніх умов. На думку навчаючих (педагогів, учителів, батьків тощо), забезпечення реалізації, що вимагається для всіх способів життя, – це далеко не повний перелік напрямків діяльності, які дозволяють забезпечити процес такого виховання.

Для традиційного типу суспільства, зміни в якому відбуваються шляхом еволюції, тобто дуже повільно, характерне сприйняття людини як представленої у єдності тільки цих двох іпостасей. Це ритуально дозволяє останній висувати комусь претензії з приводу незабезпеченості для неї певних умов проживання, очікувати «когось» для вирішення своїх проблем, перекладати на всіх відповідальність за характер і зміст свого життя і діяльності. Найбільш явно все це виражено в закритому суспільстві, де реалізується імперський характер освіти і під вихованням розуміється цілеспрямований процес впливу на людину, який вирішує завдання формування індивіда «замовленного» типу. Однак, зміна соціокультурної ситуації убік прояву відкритості суспільства робить недостатнім розуміння людини, представлене у схемі, заснованій на парадигмальній ідеї «Усе є природа». Виникає нагальна потреба в окремому вичленовуванні третьої іпостасі.

3) Людина – індивідуальність, що живе і реалізується в спілкуванні (діалозі чи полілозі) з іншими людьми в рамках певного сенсо-ціннісно-символічно навантаженого середовища (особистість). Ця іпостась характеризується суб’єктністю людини, що визначається межами поля відповідальності, узятої на себе кожним. У такому розумінні людина – це завжди суб'єкт, хазяїн свого життя, діяльності тощо. Особистостями стають у клубній організації діяльності, в основі якої лежить позиція, а не місце у функціональній структурі, самовизначення, а не посадові обов’язки. Її активність виявляється в мисленні, характері миследіяльності і регулюється особистісними цінностями та ситуаційними цілями.

Системою відтворення для особистості є утворення і виховання, що розуміється як управління процесом її розвитку і дорослішання. Саме особистісне як комплексуюче на собі всі людські іпостасі і є те, що можна назвати власне людським у людині. Особистісне визначає зміст і особливості індивідуального способу життя. Його присутність сприяє появі цілісного здоров’я людини, яке тут розуміється як показник, що якісно характеризує спосіб життя. Протягом багатьох років радянська педагогіка розглядала особистість дитини як об'єкт, на який необхідно впливати і формувати. Перед школою як соціальним інститутом ставилося завдання виховання слухняного члена суспільства, орієнтованого на пріоритет суспільних і колективних інтересів, своєрідного біосоціовида, у результаті навчання здатного до відтворення певних знань, умінь і навичок. Однак, для життя в такому суспільстві було потрібно «деформування» у випускників шкіл специфічних культурних і соціальних навичок (через додаткове навчання їхнім відповідним нормам життя суспільства), для відтворення яких і приділявся спеціальний позаурочний час так званої «виховної роботи».

Під тим, що й у радянській педагогічній літературі та в навчально-виховному процесі називалося «виховною роботою» фактично малося на увазі навчання ще одному додатковому навчальному предметові – життю в даному суспільстві (існуючому співтоваристві інших людей). У таких умовах цінність справжнього виховання як процесу становлення особистості і професіонала підмінювалися доведенням об’єкта виховання до якогось, нібито відомого педагогові, суспільного ідеалу і зводилися до вирішення проблеми його організованої зайнятості у вільний від основних занять час. При цьому вибір форм цієї зайнятості визначався не стільки бажаннями дітей, скільки рекомендаціями, що зверху спускалися, і можливостями навчального закладу. Таке розуміння «виховної роботи» і є сутність «педагогіки заходів», відмінна ілюстрація авторитарного підходу у виховання, що несе в собі імперський характер формування особистості за зразком фахівця як засобу виробництва.

Особливим чином організований процес формування індивіда має тут на меті не стільки освіту особистості, скільки підготовку людини до спеціалізованої діяльності. Саме тому можливе будівництво за єдиною логікою і навчання, і виховання, розведення загального за своєю сутністю процесу освіти на навчальну й позаурочну роботи, що є стосовно учня зовнішніми силами. Зводячи освіту тільки до освоєння визнаних у суспільстві й перевірених професійних зразків, «вихована людина привчається діяти за заданою програмою, відвикає розглядати свою діяльність як вирішення проблем, а саме знання (у формі науки) як всемогутній регулятор діяльності» (В.В. Давидов). Успішною така практика може бути в умовах традиційного, в ідеалі – цілком закритого суспільства. Тільки в цьому випадку заздалегідь відомі норми, зразки, ідеали і той обсяг знання, повнота освоєння якого дозволяє бути адекватним життю. Для цієї ситуації характерно моноідеологічне виховання, загнане в рамки однієї школи (як соціального інституту), що підкорила собі не тільки родину, але й інші соціальні організації. Нерозуміння і не прийняття на себе відповідальності за успішність свого власного життя – така плата за однаковість радянської школи, у центрі виховної системи якої стояла не особистість, а захід.

Сучасна динамічна ситуація в Україні, розуміння нескінченності існуючого знання детермінує необхідність не тільки засвоєння учнями культурно-історичного досвіду, але і знаходження ними здатності до освоєння нових типів діяльності та відносин між людьми. У такому суспільстві доля кожної людини залежить від неї самої, від її діяльності та займаної життєвої позиції. Саме тому дитина у стінах навчального закладу повинна не просто готуватися до життя, а живучи «тут і тепер», самостійно будувати своє майбутнє. Діяльність у таких умовах виступає у своєму дійсному змісті, тобто не як обмін речами і символами (знанням), а обмін діяльностями і діяльнісними здібностями не у формі поділу праці, а у формі свідомо організованого співробітництва. Тоді критерієм виховання буде не сума знань, навичок і умінь, орієнтованих на визначене і задане коло діяльності, а здатність до самоформування людиною себе і своєї активності. У цьому випадку не можна вже говорити лише про зовнішній виховний вплив, при якому не тільки дитина, але і вихователь йде від системи готових завдань і рецептів. У цьому випадку необхідно вести мову про організацію життєдіяльності, що вимагає не прямого впливу на вихованців, а взаємодії з ними. Це не робота виконавця, не виховна робота, а запуск справжнього виховання, заснованого на управлінні самостійною діяльністю особистості, яка розвивається. Таким чином, виховання – штучно-природний процес управління дорослішанням особистості, заснований на її самовизначенні та рефлексивній самореалізації..

Литература:

Бекешкіна І.Е. Формування моральних переконань і почуттів молоді – К., 1988.

Бестужев-Лада И.В. История твоих родителей: разговор с молодым поколением. – М.: Просвещение, 1988.

Беттельгайм Б. Освічене серце.//Всесвіт, 1992, № 8. с.133-144; № 10. С.175-181; № 12.с.179-184.

Вейсе Ф.Р. Нравственные основы жизни. – Минск, 1994.

Войтович С.О. Світ сім’ї і горизонти покликання. – К., 1987.

Говорун Т.В., Шарган О.М. Батькам про статеве виховання дітей. – К., 1990. 158 с.

Джайнот Х. Д. Родители и дети. – М., 1986.

Дмитрин Г.К. Когда сын выбирает профессию. – М.: Политиздат, 1977, 96 с. (Гмырева).

Иванов В.П. Культура и развитие человека. – К., 1989.

Игнатовская Н.Б. Отношение к животным как проблема нравственности.//Этическая мысль. - М., 1988, с. 220-239.

Ильин В.И. Поведение потребителей: Учебное пособие. – СПб.: Питер, 2000. – 224 с.

Кобзева В.В. Этикет в вопросах и ответах. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 288 с.

Кон И.С. Психология ранней юности. – М., 1989.

Кондрашов В.А., Чичина Е.А. Этика. Эстетика. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1998.-512 с.

Корнічка О. М. Мистецтво ґречності: Чи вміємо ми себе поводити. – К., 1995.

Минкина Н.А. Воспитание ответственности.//Этическая мысль. – М., 1988, с. 202-219.

Михалков С.В. Все начинается с детства. – М.,: Педагогика, 1972, 198 с. (Гмырева).

Ромашкова Е. День рождения в семье и школе (Модели праздничного досуга). – М., 1999.

Сизанов А.Н. Подготовка подростков к семейной жизни. – Минск, 1989, 112 с.

Хороший тон: Сборник правил и советов на все случаи жизни общественной и семейной. – М., 1991.

Додаток.

Моральне виховання.

За етичними критеріями не можна ототожнювати виховання й формування особистості. Тлумачення хай навіть і дитячої особистості, що виховується, як пасивного об’єкта формотворчих зусиль професійного чи непрофесійного вихователя забезпечує лише механічний процес, а не духовне насичення людини, її самісного змісту. Останнє може бути лише діалогом на рівних.

Субстратом моральних якостей може бути лише особа. Вони можуть бути позиційними (принциповими) та контр-позиційними (безпринципними). Колись контр-позицію позитивним якостям називали “антиподами комуністичної моралі” (ті, що зрадили принципам комунізму або у кого вони відсутні зовсім). До позитивних позиційних якостей відносяться, наприклад, такі: порядність (зародок досконалості), працьовитість, чуйність, шанобливість, щирість, доброзичливість, мужність, благородство (єдність самоповаги та самозречення). Не варто всі і всякі моральні риси та властивості людини відносити до якостей. Є багато простих норм моралі, що характеризують водночас людину: сміливість, грунтовність, надійність, простота і скромність, великодушність, сердечність, уважність, благодушність (цю рису особливо чомусь не любили більшовики), сором’язливість.

Увічливість – елементарна вимога культури поведінки, що стверджує хоча б вияви поваги й уважності до людей як повсякденну норму поведінки. Ця вимога включає: доброзичливість, готовність до елементарних послуг, тактовність, делікатність, стриманість, скромність. Антиподи її: грубість, хамство, зарозумілість чи пиха. Форма поводження.

Інтегральна якість в диспозиції ідеалу – досконалість! Підлітки до всього світу прикладають мірки досконалості, але тільки не до себе. Хоча він постійно екзальтовано переживає себе як щось незграбне, як помилку природи тощо, але все ж він не лише розчаровується, але й очаровується, він - “довершений”. Сьогодні підлітки дещо більш прагматичні, твердіші, самовпевненіші, але й більш нігілістичні, спрощені, заздрісні. Вони також дуже вразливі, болісно переживаючи. Та у них інші ідеали, кумири, захоплення, інше бачення коханих, друзів, батьків. Вони цинічні до традиційних цінностей, культивують вульгарний стиль спілкування. Бравада. Гра в “крутих” і “дуже крутих”: не помічають, що така синтетична якість бутафорська (здаватися, а не бути).

Що ж важливіше: досконала людина чи борець за вдосконалення людства? Чи правдошукач?

Патріотичне виховання не є специфічно моральна діяльність, швидше – політико-ідеологічна. Реалізується воно всім багатством досвіду і цінностями, пов’язаними з історією культури рідного краю, дому й родини, Батьківщини. Велике мистецтво треба тим, хто займається цим спеціально. На жаль у реальності це зовсім не так. На жаль, проблема свободи і самореалізації людини, як правило, обговорюється і розглядається переважно в політично-правовому або господарсько-економічному аспекті, та й то на раціональному рівні.

Життя будь-якої людини, і так званої простої, звичайної, і відомої своїми відкриттями, для моралі має рівну ціну. До речі, в етиці немає поняття «проста людина» - будь-яка людина надзвичайно складна, якщо не в реальному житті, то в потенції, і гранично цікава і різноманітна у своїх проявах, взаємодіях зі світом, переживаннях і відчуваннях. Як справедливо помітив Є. Євтушенко в одному зі своїх віршів, «Людей нецікавих у світі нема, їх доля як у планет – ось така». Етика як і естетика, саме і допомагає виявити неповторність кожної особистості, ті таємничі сили, які при розвитку, можна розбудити як дрімаючі творчі здібності і сформувати особистість, що збагачує суспільство новими відкриттями, духовними і матеріальними творами.

Це варто особливо підкреслити, оскільки найчастіше хлопці, приступаючи до вивчення нової шкільної дисципліни, у силу недоліку життєвого досвіду і відсутності серйозного відношення до дійсного і майбутнього життя оцінюють цю нову дисципліну не по її значимості, а за іншими критеріями: легкість, корисність і т.п. На жаль, наша система освіти побудована таким чином, що жодна з її установ не ставить своїм завданням зрозуміти, з чим людина з'явилася на світ, і нічого не починають для того, щоб вона пізнавала саму себе, а потім і усвідомила б свою відповідальність перед суспільством, зрозуміла б, що природа наділила її певними задатками і обдаруваннями для того, щоб вона залишила свій слід в історії людства.

Ми звикли думати, що кожний з нас – незначна піщина серед мільйонів і мільярдів собі подібних, але якби більшість людей не залишили після себе ні потомства, ні матеріальних і духовних цінностей, ні вироблених моральних норм і правил людського гуртожитку, ми були б позбавлені багато чого з того, що складає зараз духовні й матеріальні багатства людства. В роки Радянської влади і будівництва міфічного суспільства загального благоденства усіх нас запевняли, що людина народжується і живе не для себе, а в першу чергу для суспільства, держави, партії тощо. Але природа людини змушує її підсвідомо пручатися зневазі, що виявляється до її індивідуальності, приватних інтересів і підкорятися своїм внутрішнім спонуканням, почуттям, надіям, бажанням і прагненням, найвищим з яких є прагнення до добра.

Рекомендації для керівників:

У ході занятть з етики треба сформувати в хлопців уявлення про природу людини і її залежності від різноманітних соціальних відносин; розповісти про можливості моралі розвивати приховані творчі здібності, що є абсолютно у всіх людей, породжених без яких-небудь патологічних відхилень.