2. Соціальні умови становлення писемності та виникнення перших шкіл у київській русі

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди свoїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. …На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалось славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток. Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хагани. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу.

Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, святослав) заклали підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами освіти цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити.

До 988 р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, обрядів. Волкова с. 514.

Отже, можна зробити висновок, що в Х-ХІ ст. на території Київської Русі існували школи, які за рівнем освіти поділялися на "школи грамоти" та "школи книжного вчення" (тобто елементарні та підвищеного типу), за місцем створення та функціональної належності - на двірцеві, церковні, монастирські та парафіяльні, школи майстрів грамоти, ремісні училища. Спільною для всіх шкіл, хоча вони і мали конкретне цільове призначення відповідно до інтересів фундаторів шкіл, була релігійна основа освіти. Важливими джерелами, що свідчать про особливості виховання, навчання тієї історичної доби, є пам'ятки педагогічної думки.

4. Перекладна література та перші педагогічні пам'ятки київської русі

Процес освоєння нашими предками здобутків античних, болгарських, візантійських авторів розпочався уже в ІХст. У X ст., після створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки, на Русі поширюється перекладна література. Наприклад, грамоту викладали за твором відомого візантійського вченого і богослова Іоанна Дамаскіна (VIII ст.). На Русі був також відомий трактат Георгія Хіровоска "О образех", створений у Візантії у VIII—IX ст., що ввійшов потім у склад "Ізборніка" 1073 р.

Відомим твором риторичного мистецтва було "Слово" Іоанна Златоуста (347-407) - візантійського оратора. Вислови Іоанна Златоуста користувалися великою популярністю, вони входили до складу "Ізборників" 1073 та 1076 рр., збірників "Златоструй", "Ізмарагд", "Златоуст". Невдовзі, вже у XI ст., з'являються оригінальні твори києворуських авторів. Так у 1051 р. київським митрополитом Іларіоном був написаний перший з таких творів – "Слово про закон і благодать". "Слово" складається з трьох частин, які винесені в розширений заголовок: співставлення закону і благодаті, опису поширення християнства на Русі та похвали Володимиру Ярославичу і його сину Ярославу. Як виразник передових поглядів, Іларіон не підтримав візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, а захищав принцип активної діяльності у формуванні особистості. Він наполягає на пильному догляді за немовлятами, покаранні за грубе ставлення до матері, що дає підстави вважати його засновником вітчизняної дошкільної педагогіки.

"Ізборнік" 1073 р. - збірник статей різних авторів, що дозволяв читачам отримати відповіді на різні питання старо- та ново-заповітної історії, філософії, поетики, догматики та деяких науково-природничих уявлень Середньовіччя. Протографом "Ізбо-ніка", як відомо, була книга, замовлена болгарським царем Симеоном. Київську копію, імовірно, замовив Ізяслав Ярославович. Ця книга великого формату, вона написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками.

Хоч "Ізборнік" переписано з болгарського оригіналу, в ньому трапляються східнослов'янізми та окремі слова з повноголоссям. Місце написання "Ізборніка" та його датування не викликає жодного сумніву - це Київ і 1073 р., що підтверджується припискою писаря Іоанна наприкінці книги, присвяченої Святославові. Починається вона висловом про користь книжного читання для ченця, "калугера": "Добро єсть братие почитанье книжное...".

Значне місце в "Ізборніку" посідають Афанасієві відповіді, Стословець, Премудрість Ісусова, Сина Сірахова тощо. Упорядкував твір київський книжник Іоан (Грішний). Він був не просто писарем, а редактором-упорядником, який намагався полегшити читачам розуміння складних філософських понять. "Ізборнік"– пам'ятка східнослов'янського ізводу, його лексика насичена східнослов'янізмами. Частину творів книги перекладено безпосередньо з грецьких оригіналів, проте деякі тексти взято з місцевих перекладів "Ізйорніка" 1073 р. Наприкінці книги поставлено дату написання. Особливо підкреслюється, що це відбулося за Святослава, князя Руської землі.

У книзі сформульовано державну концепцію виховання у феодальному суспільстві, що знайшла відображення у настановах дітям Ксенофонта і Феодори (грецький царедворець V ст. і його дружина).

Збірник під назвою "Пчела" складається не з окремих творів, а з афоризмів, висловів із Святого Письма, отців церкви або стародавніх філософів Сократа, Платона, Аристотеля.

У XII столітті, незважаючи на період феодальної роздробленості і втрату частини свого політичного впливу, Київ залишався центром київської писемної школи, в осередках якої - Печерському і Видубицькому монастирях та Софійському соборі – вирувало культурне життя. До Видубицького монастиря, що був "вотчим", тобто родовим, Мономаховичів, якоюсь мірою можна віднести і твори Володимира Мономаха - "Повчання дітям" та "Лист до Олега Святославича'. "Повчання дітям", назване Володимиром Мономахом "граматицею", написане в 1117 р., коли князь уже кілька років "сидів" на великокнязівському столі в Києві. Твір, вірніше його текст, зберігся у "Повісті минулих літ " 1096 р.

Мономах у творі зобразив ідеальний образ князя, що піклується про свою державу та народ. Велике значення він надавав навчанню, підкреслюючи, що все життя необхідно вчитися, а хто цього не робить, той позбудеться і того, що знає. Наприклад, він вказує на свого батька Всеволода, який володів п'ятьма іноземними мовами. У сімейних стосунках він радить любити свою дружину, але не давати їй влади над собою. Мономах засуджує пияцтво та неправду. Як представник християнського гуманізму, він дотримується правила: "винний чи невинний - не вбивайте". Чимало місця у творі Мономаха займає автобіографічний опис військових походів і князівських полювань.

Особливе значення для нас у "Повчанні" Мономаха має його вислів про необхідність і користь навчання. Він з повагою ставився до вивчення іноземних мов, вважаючи це великим досягненням.

Володимир Мономах боровся проти роздробленості країни і стояв за її єдність. Ці погляди він намагався передати своїм дітям, уперше обґрунтувавши необхідність зв'язку освіти з потребами життя особистості та її діяльністю. При цьому особлива увага зверталася на необхідність виховання у дітей ініціативи та працелюбності." Він обґрунтував думку про те, що праця є основним засобом запобігання лінощам у дітей. Значне місце у творі відведено ролі прикладу старших у вихованні, особливо батьків. У повчаннях Володимир Мономах розглядає правила та норми поведінки: любов до Батьківщини, гуманне ставлення до людей, правдивість і чесність. Загалом "Повчання" є визначною пам'яткою давньоруської педагогічної думки XII ст. Володимир Мономах обґрунтував необхідність практичних завдань, що визначаються повсякденним життям.

Прогресивне значення цього твору полягає в тому, що Мономах вперше обґрунтував необхідність переходу від релігійного виховання до практичних завдань, що визначаються повсякденним життям.

Очевидно, за часів князювання Мономаха у Київській Русі . з'являються громадські форми опіки над дітьми – сиротами. Першими формами було усиновлення бездітними родинами сиріт за рішенням церковної ради певного населеного пункту. Другою варто вважати організацію невеликих сиротинців (боже-домок) на 8-10 дітей при окремих церквах.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки, здобутків народної педагогіки полягає в тому, що вони створили основу для подальшого розвитку школи і педагогіки українського, російського і білоруського народу.