10.1.3. Поняття та види природокористування

Природокористування – це процес раціонального використання людиною природних ресурсів з метою задоволення своїх потреб.

Суб’єктами права природокористування є фізичні, юридичні особи та держава.

Розрізняють право загального і спеціального природокористування:

• Загальне природокористування задовольняє необхідні потреби людини вільно без будь-якого дозволу компетентних або уповноважених на те органів користуватися природними ресурсами. Наприклад, право використовування парків, скверів, водоймищ, лісів, збирання дикорослих ягід, грибів тощо.

• Спеціальне природокористування передбачає оплату і надання спеціального дозволу на здійснення виробничої та іншої діяльності. Наприклад, надання природних ресурсів відбувається при наявності спеціальних дозволів на право постійного користування, договорів оренди землі, лісорубських білетів, мисливських карток тощо.

Види природокористування:

1. Залежно від об’єкту природокористування розрізняють:

• землекористування. Землі використовуються для ведення сільського господарства, розміщення та роз­витку населених пунктів, підприємств;

• водокористування. Водні ресурси використовуються для задоволення потреб населення у питній воді та для побутових цілей, а також для виробничих потреб;

• лісокористування. Ліси використовуються у виробничій діяльності, а також для оздоровчих, рекреацій­них (призначених для відпочинку), у водоохоронних, захисних цілях;

• використання надр. Надра використовуються для видобутку корисних копалин, будівництва та експлу­атації підземних споруд;

• використання тваринного світу;

• використання атмосферного повітря;

• використання об’єктів природно-заповідного фонду.

2. Залежно до цільової спрямованості природокористування розділяють:

• водокористування для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, енергетичних, рибогосподарських та інших потреб;

• користування тваринним світом – любительське, мисливство, використання об’єктів тваринного світу в наукових цілях, розведення тварин з комерційною метою.

3. Залежно від встановлених строків природокористування:

• постійне природокористування;

• тимчасове природокористування.

Також держава визначає загальні вимоги до природокористування, які є обов’язковими для всіх природокористувачів. Вимоги включають: забезпечення використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення; раціональне й ощадливе використання природних ресурсів; впровадження новітніх технологій; своєчасну оплату за використання природних ресурсів; реалізація заходів із відтворення і відновлення природних ресурсів; збереження територій і об’єктів природно-запо­відного фонду.

10.1.4. Природно - заповідний фонд

Велику роль держава приділяє організації заповідників і національних природних парків. У 2000 р. в Україні налічувалося понад 30 заповідників і національних парків. Зако­ном України „Про мисливське господарство та полювання” від 22 лю­того 2000 р. забороняється полювання на територіях природно-заповідного фонду, полювання із застосуванням самострілів, лов­чих отруйних приладів, вибухових речовин, полювання на знівечених тварин і тварин, які шукають порятунку від стихійного лиха.

Природно-заповідний фонд – це ділянки суходолу та водного простору, природні об’єкти яких мають особливу цін­іть і відокремлені з метою збереження природного середовища, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримки екологічного балансу і забезпечення регулярного спостереження за довкіллям.

До природно-заповідного фонду належать:

1. природні заповідники. Це науково-дослідні установи загальнодержавного значення, створені з метою збереження у природному стані типових чи унікальних для цієї ландшафтної зони природних комплексів, вивчення процесів та явищ, які в них проходять. В Україні створено більше 10 природних заповідників;

2. біосферні заповідники є природоохоронними науково-дослідними установами міжнародного значення;

3. національні природні парки. Це природоохоронні науково-дослідні установи загальнодержавного значення, які використовуються в куль­турно-освітніх і рекреаційних цілях;

4. регіональні ландшафтні парки. Це природоохорон­ні рекреаційні установи місцевого значення;

5. заказники – це природні території, на яких зберігаються і відтворюються природні комплекси або їхні окремі компоненти. Тут дозволяється господарча, наукова та інша діяльність, яка не суперечить цілям заказника;

6. пам’ятники природи – це окремі унікальні природні об’єкти;

7. заповідні урочища – це лісові, степові, болотні цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне й естетичне значення.

До штучно створених об’єктів природно-заповідного фонду належать: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки – пам’ятники садово-паркового мистецтва.

Природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників, національні парки є власністю народу України. Інші об’єкти природно-заповідного фонду можуть перебувати і в інших формах власності.

Режим об’єктів природно-заповідного фонду визнача­ться Законом «Про природно-заповідний фонд» (16 червня 1992 р.). Закон регулює економічні, соціальні, правові та екологічні засади природно-заповідного фонду України.

Управління у сфері охорони природно-заповідного фонду здійснює Міністерство екології і природних ресурсів України та його органи на місцях. Безпосереднє управління більшістю об’єктів природно-заповідного фонду здійснюється спеціальними адміністраціями, до складу яких входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування. Також закон надає право участі в управлінні вказаними об’єктами відповідним об’єднанням громадян.