Неолінгвістика

Неолінгвістика як лінгвістичний напрям виникла в 20-х роках в Італії. Його представники - Джуліо Бертоні (1878 -/1942), Маттео Бартолі (1873 - 1946), Вітторіо Пізані (нар. у 1899), Бруно Мільйоріні (нар. у 1896) та інші. Принципи й методи нової школи були вперше викладені у "Короткому нарисі неолінгвістики" (1925), у якому перша частина ("Загальні принципи") написана Дж. Бертоні, а друга "Технічні критерії"') - М.Бартолі. Останньому належить також "Вступ в неолінгвістику" (1925). Чіткий виклад загальнотеоретичних положень неолінгвістики можна знайти в роботі Дж. Бонфанте "Позиція неолінгвістики" (1947).

Неолінгвісти вважають, що єдиної мови не існує, є лише сукупність різних ізоглосів. Між мовами немає чітких меж, а констатується лінгвістична безперервність з поступовими, безперервними переходами.

100

Мова - явище індивідуальне, кожна зміна має індивідуальну причину. Появу й розвиток мови зумовлюють духовна діяльність та художня творчість.

Замість генетичної спорідненості мов неолінгвісти основним вважають наближення й об'єднання суміжних мов в один мовний союз Багато уваги приділяється ними запозиченням, змішуванню мов і ролі субстрату, тобто впливу мови, яка існувала на певній території раніше, була переможена й розчинилася в мові-переможнині, залишивши в її системі певні сліди.

Намагаючись показати складність мовного розвитку й урахувати під час вивчення конкретні умови її розвитку, неолінгвісти в дійсності обмежуються лише географічним фактором (географічне місце розташування й стикання мов і діалектів), нерідко перебільшуючи його значення. Ця обставина обумовила і їх методи лінгвістичного дослідження, у яких на перший план висуваються ареальні (просторові) відношення діалектів і встановлення ізоглос, які вказують на межі та стани розвитку окремих новоутворень.

Завдяки тому значенню, яке неолінгвісти надають географічним факторам, їх школа часом йменується просторовою, чи ареальною лінгвістикою.

У кінці XIX ст. з діалектології виділяється лінгвістична географія - розділ мовознавства, який вивчає територіальне розповсюдження мовних явищ. Названий лінгвістичний напрям збагатив новими даними про діалект і діалектні зони, а також виробив нові прийоми лінгвістичних досліджень.

Накопичення свідчень про наявність діалектних відмінностей у різних мовах висунуло проблем)' збігу чи незбігу меж розповсюдження цих відмінностей на певній мовній території. Перенос на географічну карту даних про особливості тих чи інших діалектних утворень показав, що їх розповсюдження на території, де функціонує мова, утворює складне переплетіння ізоглос (ліній на географічній карті, шо обмежують розповсюдження окремих мовних факторів), причому ізоглоси різних явищ, характерних для даного діалекту, не співпадають.

Проте, не співпадаючи повністю, окремі ізоглоси проходять близько одна біля одної, утворюючи так звані пасма ізоглос, між якими виділяються території, які характеризуються мовною спільністю. Явища одного пасма утворюють територіальні діалекти. Сукупність ізоглос на території розповсюдження даної мови, чи мовний ландшафт є об'єктом вивчення лінгвістичної географії,

101

поява й розвиток лінгвогеографії пов'язані з картографуванням діалектних відмінностей мов і складанням діалектологічних атласів.

Лінгвогеографія дає можливість на основі зіставного вивчення ізоглос отримати важливі відомості для ретроспективного вивчення історії мов і діалектів, установити їх історичні зв'язки, відносну хронологію в розвитку тих чи інших явищ. Вивчення методами лінгвогеографії груп споріднених мов і мовного ландшафту території розповсюдження різносистемних мов допомагає дослідженню історії розвитку й взаємодії цілих народів, їх мов і культур. Інтерпретуючи характер ізоглос, їх напрямок, співвідношення, дослідники отримують можливість за допомогою внутрішньої реконструкції мовних явищ і їх співставлення з даними історії носіїв діалектів відновити шляхи розвитку живої народної мови, в її діалектному розмаїтті.

Лінгвістична географія зародилася в 70-80-х роках XIX ст., шли виявились факти незбігу меж окремих мовних явищ. У зв'язку з цим сформувалась думка про відсутність діалектних меж, про змішаний характер діалектів, а звідси й про те, що діалектів взагалі не існує. Вона викликала заперечення, суперечка могла закінчитися лише за умов систематизованого картографування мовних явищ. Розпочав цю роботу Г.Венкер у Німеччині, послідовником його був Ф.Вреде. У Франції у 1902 - 1910 рр. Ж.Жильєром і Е.Едмоном було укладено діалектологічний атлас Франції. Відомі атласи діалектів Італії й Швейцарії', укладені К.Ябергом і І.Юдом. У Росії в 1903 р. була заснована Московська діалектологічна комісія, яка видала в 1915 р. цінну роботу "Диалектологическая карта. Русский язык в Европе". Подальший розвиток лінгвогеографії пов'язаний з роботами Р.І.Аванесова, Б.АЛаріна, ШІФіліна та інших. Укладено атлас української мови уже в кінці останнього століття.

Таким чином, ліїїгвістична географія вперше наочно показала всю складність мови в її територіальному й соціальному аспектах. Стало очевидно, що немає суцільних діалектних масивів, а є ізоглоси слів, форм і звуків. Разом з тим межі ізоглос уперше вдалося пов'язати з причинами культурно-історичного характеру.

З появою лінгвістичної географії" положення Г.Шухардта про те, що мова - безперервність, стало очевидною істиною. Постійна взаємодія, що існує між окремими говірками, а також між говірками й писемною мовою, підтвердила й іншу думку цього вченого, а саме: не існує незмішаних мов чи незміїпаного мовлення.

Лінгвогеографія тісно пов'язана з ареальною лінгвістикою.

Ареальна лінгвістика (від лат. агеа - "площа, простір") -

102

розділ мовознавства й галузь мовознавства, що досліджує за допомогою методів лінгвогеографії розповсюдження мовних явищ у міжмовній (міждіалектщй) взаємодії. Головним принципом при ареальному описі фактів взаємодіючих мов (діалекгів) є фронтальне їх охоплення. Основне завдання ареальної лінгвістики -характеристика територіального розподілення мовних особливостей та інтерпретація ізоглос. У результаті цього виявляються ареали взаємодій діалектів, мов і ареальних спільностей - мовних союзів, які характеризуються загальними мовними ознаками.

Термін просторова / ареальна лінгвістика уперше запроваджений Дж. Бартолі, її основні принципи були розвинуті ним же в 1925 р. Ареалогія тісно пов'язана з діалектологією. Ареальна лінгвістика досліджує співвіднесеність явищ, напрямки та ареали їх розповсюдження у ряді мов, а діалектологія дає опис структури окремої мови в її територіальному варіанті. Фактологічною основою ареальної лінгвістики є діалектологічні дослідження.

Центральне поняття ареальної лінгвістики - мовний чи діалектичний ареал, тобто межі розповсюдження окремих мовних явищ та їх сукупностей. В ареальній лінгвістиці важливим є розмежування синхронічного й діахронічного планів опису. Діахронічний аспект спрямований на виявлення ареалів членування прамовного стану та міждіалектних сходжень, що виникають при цьому. Ці стани в термінах ареалогії інтерпретуються як лінгвістично безперервний простір генетично пов'язаних діалектів, які розмежовуються ізоглосами, перехрещуються на різних рівнях мовної структури.

Синхронічний план пов'язаний із встановленням міждіалектних контактів і ареальних відповідностей на одному хронологічному зрізі.

Інше важливе поняття ареалогії - ізоглоса. Для різних рівнів використовуються терміни, які уточнюють це поняття: фонетичні ізоглоси - ізофони, лексичні ізоглоси - ізолекси, семантичні -ізосеми і т. ін. Розрізняють зв'язані та конвергентні ізоглоси; перші розвиваються в мовах, які відносяться до єдиної генетичної спільності, при їх встановленні використовують прийоми порівняльно-генетичних досліджень. Конвергентні ізоглоси виникають як результат територіальних контактів мов, що створюють ареальну спільність, чи паралельного розвитку ізольованих мов, які територіально не стикаються. Існують такі ареали дистрибуції мовних фактів - інноваційний, архаїчний і

103

дифузійний. Під час виявлення інновацій і архаїзмів в ареалогії спираються на методику ареальних норм, яку розробила школа неолінгвістики. Для досліджуваного мовного стану використовується визначення "мовний (діалектний) ландшафт".

У становленні ареалогії значну роль відіграло запровадження такої універсальної (системної) форми опису територіальних діалектів - діалектологічний, а потім і лінгвістичний атласи. Розвивається ареальна типологія, яка досліджує взаємодію мовних і діалектних ареалів у межах мовних союзів.

Ареальна лінгвістика досліджує комплекс загальнолінгвістичних проблем, зокрема: членування прамовних станів на історично засвідчені мови й діалектні континууми, ареальну характеристику особливостей взаємодіючих мов і діалектів у певному регіоні, розтин закономірностей мовних контактів, створення принципів ареальної типології й побудову теорії міжмовної взаємодії, виявлення топонімічних ареалів і з'ясування ролі субстрату в ареальних зв'язках.

До завдань ареальної лінгвістики входять також проблеми мовної інтерференції і мовної атракції в територіальне співвідносних мовах, етнолінгвістичної та соціолінгвістичної типології. Деякі прийоми ареалогії використовуються під час вивчення проблем двомовності й багатомовності. Ареальні методи використовують також в етнографії й археології під час вивчення питань розселення народів і розповсюдження культур. , Зародження лінгвістичної географії й ареальної лінгвістики пов'язане, з концепцією лінгвістичної безперервності А.ГІікте (1859), особливо з так званою хвильовою теорією утворення й розповсюдження споріднених мов Й.Шмідта (1843 - 1901). Згідно з його теорією, кожне нове мовне явище розповсюджується з певного центра поступово, затухаючими хвилями. Кожен діалект, який поступово розвивається в споріднену мову, постає сукупністю таких хвиль (ізоглос). Коли зникають проміжні ланки (діалекти чи мови), виділяються чіткіші відмінності між спорідненими мовами. Коли ж щ" ланки зберігаються, відмінності між спорідненими мовами здаються безперервними. Споріднені мови нібито поступово переходять одна в одну через ряд проміжних діалектів. Пізніші контакти роблять особливо складними розмежування давніх і більш пізніх діалектних зв'язків.

Значним був внесок у теорію ареальних досліджень А.Мейє, який розробив основи індоєвропейської діалектології. Сучасна ареалогія була розвинута в працях Бартолі, Б.АТеррачіні, Дж.

104

Бонфанте, П. Лвіча та ін. Проблеми ареалогії успішно розроблялись на матеріалах різних мов.

Література

1. Амирова ТА., Ольховский Б.А, Рождественский Ю.В. Очерки по истории лингвистики. - М.: Наука. - С. 520 -532.