Молодограматизм

Після невдалих спроб побудувати загальнотеоретичну концепцію філософії мови, опираючись на біологію та психологію, стало виправданим формувати її на основі пізнання самих внутрішньомовних закономірностей в огрублено примітивному представленні, передуючи неопозитивізму лінгвістичного структуралізму. Саме в 70 - 80 рр. XIX ст. у європейському мовознавстві складається так звана молодограматична школа, представлена науковцями Лейпцігського університету К.Бругманом (1849 - 1919), Г.Остгофом (1847 - 1909), Г.Паулем (1846 - 1921), Б.Дельбрюком (1842 - 1922), АЛескіним (1840 - 1916). їх сформування відбулося, найперше, шляхом заперечення аксіом основоположників компаративізму в особі Ф.Боппа, Я.Грімма, АШлейхера та ін. Певною мірою до молодограматиків приєднувалися скандинавські вчені В.Томсен (1842 - 1927), К.Верпер (1846 - 1915), італієць Г.Асколі (1829 - 1907), американець У.Уітней (1827 - 1894), на початку свого наукового становлення російські мовознавці П.Ф.Фортунатов, ІО.Бодуен де Куртене. Слід визнати, що молодограматизм названий за глузливим прізвиськом, даним групі лейпцігських молодих учених представником старшого покоління німецьких учених Ф.Царике. Насправді ж цей напрямок складався й зусиллями геттінгенської та берлінської шкіл.

Основні принципи дослідження й конкретні здобутки молодограматизму відбиті в роботах Г.Пауля "Принципи історії мови", Б.Дельбрюка "Вступ до вивчення індоєвропейських мов", Г.Курціуса "До критики найповніших досліджень з мови", а також КБругмана "До сучасного стану мовознавства", "Основні питання дослідження мови".

Найперше, впадає в око, що молодограматики відмовляються від спроб побудувати загальну теорію мовознавства. Мабуть, тому обмежуються принципами осмислення матеріалу. Найосновнішим принципом дослідження мови визначається історизм. На відміну від основоположників компаративізму молодограматики орієнтуються на вивчення не самих по собі мовних явищ, а процесу живого мовлення, конкретного мовлення конкретної людини, через що мовознавство кваліфікується як культурно-історична наука. Отже, мова вивчається в єдності з іншими суспільними явищами. Найосновнішою ж ознакою культури один з молодограматиків називає психологічний компонент як найважливіший чинник усього

89

розвитку культури, а отже, й мови. Відповідно молодограматики психологію визначали основою мовознавства, бо вчення про принципи розвитку мови нібито основується на психології. На першочергове місце висувається індивідуальна психологія, бо всяка психічна діяльність - індивідуальна. Зрозумілим є те, що основним об'єктом вивчення молодограматики роблять індивідуальне усне мовлення, а не мову мертвих писемних пам'яток. Взаєморозуміння мовців досягається тому, що в кожного з них формуються психічні утворення у вигляді комплексів представлень під впливом інших мовців, кожен індивід виконує будь-які цілеспрямовані дії - рухи шляхом повторення інших як фізіологічно, так і психологічно, лише співробітництво індивідів дало змогу виготовляти знаряддя праці й нагромаджувати капітал; у процесі позитивного й негативного фізичного впливу одного на одного вони діють у системі певної культури. Інтуїтивно вгадана першорядна роль психічного компонента через недостатній розвиток тодішньої психології не могла бути науково відзначеною, як не визначена вона з усією точністю й на сьогодні. Саме Г.Пауль у функціонуванні психіки розрізняє сферу свідомого, реалізованого у процесах мовлення, слухання у вигляді представлень та мовних утворень, і сферу підсвідомого, на основі якого утворюються вже названі представлення й мовні утворення. Саме „такий взаємозв'язок свідомого й підсвідомого пояснює можливість розуміння й говоріння. На думку вченого, історично розвивається ле мовлення, а так званий психічний організм.

Проблема збереження здобутої людиною інформації змушує співвіднести індивіда й суспільство. Суперечність цих категорій усувається запровадженням поняття узусу на позначення того середнього в мовленні, на основі чого визначаються норми мови і стає можливим процес спілкування носіїв індивідуального мовлення. Індивідуальне мовлення й узус у процесі взаємодії зумовлюють як позитивний, так і негативний наслідки. З'являються в мовленні молодшого покоління нові елементи, з одного боку, забуваються елементи мовлення старшого покоління, в інший момент обидва процеси діють одночасно. На думку Г.Пауля, між поколінням, що активно володіє певним мовним явищем, і поколінням, що його цілком втратило, перебуває покоління, яке володіє цим явищем лише пасивно. Таким чином, витлумачення мови як індивідуально-психічного явища означає, що поняття, які виражаються мовою, виникають у душі людини; що спілкування за допомогою мови можливе тому, що психічне життя людей

90

однакове, звуки мовця викликають у душі слухача спільний комплекс представлень. Отже, мова не природне, а суспільне явище, а наука про мову належить до культурознавчих наук, базованих на психології індивіда.

Зважаючи на тодішній невисокий рівень мовознавства, психології, науки в цілому, конкретний набір внутрішніх закономірностей, що визначають функціонування й зміни мови молодограматики звели до регулярних звукових змін та змін за аналогією. Обґрунтовують це мовознавці Б.Бругман, Г.Остгоф. Теоретикам молодограматизму здалося, що звукові зміни відбуваються за законами, які не знають винятків. Дія звукових змін функціонує на основі підсвідомого: підсвідомо відбуваються звукові чергування. Ідеться про зміни звуків у певній мові в певний період у певних умовах.

Звукові зміни можуть відбуватися й за аналогією, бо мовна діяльність не обмежується відтворенням готових форм, але й створює нові на основі схожості з уже наявними. Це базується на тім, що змінюваність звукової сторони мови в цілому основуються на відхиленнях від узусу в індивідуальному мовленні. Поширення відхилень зумовлює переростання індивідуального короткочасного в загальне узуальне.

Аналогія особливо помітна в галузі морфології, певною мірою в семасіології. У даному випадку причину слід вбачати в хитаннях й нестійкості представлень індивідуальної психіки, коли оказіональні значення стають узуальними.

Вони заклали основи теоретичного синтаксису на психологічній основі, заперечивши логічну граматику. За основу ним взято принципи асоціативної психології І.Гербарта. Представлення останній витлумачує як основний психічний феномен, а асоціацію - як основний психічний процес. У реченні вичленовуються граматичні категорії підмета й присудка також у психологічному аспекті. Фактично у даному випадку йдеться про вичленування актуального членування речення.

Молодограматики дуже збагатили компаративістику. Вони доклали чимало зусиль для виявлення первинного складу голосних індоєвропейської прамови, з'яву складотворних голосних замість звукосполучень голосного й носового чи плавного в ненаголошеній позиції, визначили й обгрунтувати теорію двох, а потім трьох рядів індоєвропейських задньоязикових приголосних тощо. Молодограматизм, як і всяка наукова парадигма, не без слабких місць, що виявлено було у XX ст. Найперше, було наголошено на

91

хибності суб'єктивно-психологічного розуміння природи мови, недооцінці вивчення її зв'язків з суспільством, поверховості принципу історизму, невмінні виявити загальне спрямування процесів розвитку мови.

Література.

1. Амирова ТА., Ольховский Б.А., Рождественский Ю.В. Очерки по истории лингвистики. - М.: Наука, 1975. - С. 4] 5 -468.

2. Березин Ф.М. История лингвистических учений: Учеб. пособие для филол. спец, ун-тов и пед. ин-тов. - М.: Высшая шк., 1975. - С. 109 - 128.

3. Ковалик 1.1, Самійленко С.П. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичної думки. - К: Вища гак., 1985. - С. 123 -141.

4. Чемоданов Н.С. Молодограматгом // Лингвистический энциклопедический словарь. - М.: Сов. энцикл., 1990. -С. 302.

КРИТИКА МОЛОДОГРАМАТИЗМУ

Школа "слів і речей" Г.Шухардта

Школа естетичного ідеалізму К.Фосслера

Неолінгвістика

На початку XX ст., коли слідом за значними відкриттями, зробленими в галузі мовознавства за допомогою молодограматичних методів дослідження, настав період затишшя, розгортається критика молодограматизму. До цього періоду, який іноді називається як період кризи в мовознавстві, відноситься створення ряду лінгвістичних напрямків, представники яких різко виступали проти молодограматичного трактування мови й методів її вивчення. Крім неолінгвістики, молодограматизм заперечується представниками школи "слів і речей" і школи естетичного ідеалізму.

Школа "слив і речей" Гуго Шухардта

На особливу увагу заслуговує основоположник школи "слів і речей" Гуго Шухардг, бо своєю спадщиною він дав поштовх для розвитку лінгвістичного структуралізму (на основі положення про мову як систему взаємозв'язаних елементів і відношень),

92

соціологічного напрямку (на основі опису мови як суспільного явища), "нового вчення" М.Я.Марра (на основі положення про розвиток мови у процесі схрещення мов), лінгвогеографії (на основі положення про мову як ланцюг непомітних поступових переходів) і т. ін. Названий лінгвістичний напрямок формується шляхом заперечення впливового в XIX ст. молодограматизму. Оформляється він як школа "слів та речей" у 1909 р., коли започатковується Р. Мерінгером видання журналу "Слова й речі", що здійснювалося до 40-х років XX ст. Рудольф Мерінгер (1859 -1931) обґрунтовує положення про розповсюджувані в різні напрямки "хвилі культури", представлені "хвилями речей" та "мовними хвилями". Безумовно, постала потреба визначити поняття речі. Ідеологи названої школи вважали, що нові слова запозичаються у зв'язку із запозиченням речей, а тому лінгвістичний аналіз без аналізу названих речей виявляється недостатнім. Це, зрозуміло, пояснювалося протиставленням представниками "слів і речей" у тім, ніби розвиток мови можна звести до внутрішньомовного механізму звукових законів та аналогії. Цим пояснюється, що саме нехтувані молодограматиками лексикологія й семасіологія, а не фонетика й морфологія опинилися в центрі уваги критиків молодограматизму. Мова як інструмент вираження діяльності людини, будучи тісно зв'язаною з соціальними та культурними чинниками, з історією мовців, стає предметом всебічного дослідження й опису як на сучасному етапі, так і в розвитку.

Названа концепція найповніше відбита в лінгвістичніїї спадщині австрійського мовознавця " Гуго Шухардта (1842 - 1927). В ученого багато робіт, які були видані у 1922 та 1928 рр., а російською мовою перевидані в 1950 р. Дослідник у співвідношенні емпіричного й часткового та раціонального загального осмислення мовного матеріалу перевагу віддавав другому. При цьому він, сам будучи обізнаний з багатьма мовами, вивчаючи, крім лінгвістики, ще й математику, закликав до комплексного вивчення проблематики. Він же фактично виділяє мовознавство з індоєвропейської філології, заперечуючи народну психологію та літературознавство. Мовознавство, у свою чергу, на відміну від молодограматиків, трактує як єдину цілісну науку.

Досліджуючи фонетику, граматику, лексику, він в основному зосереджується на семантиці лексики й намагається виявити закономірності розвитку семантичної будови мови, розвитку та зміни значень слів. А те робить на тлі розгляду історії названого

93

словом предмета. Він спеціально зупиняється на питанні про відношення між предметами, речами та словами. Зрозуміло, поняття річ, предмет ним тлумачиться дуже загально, бо під нього підводяться не .пише предмети, речі, але й ідеальні міфологічні істоти, живі й неживі предмети реального й міфологічного світу. Зважаючи на тісний зв'язок предметів та слів і на те, що перші й другі постійно розвиваються, він спрямовує своє дослідження від аналізу в стані спокою до аналізу змін їх, бо історія аналізу змін їх, історія слів - то історія мовлення, мовця. Г.Шухардт розмежував історію позначення й значення, бо в кожен момент позначення співпадає зі словом, а значення - з предметом. Часом їх еволюція не співпадає. До речі, на основі співвідношення предмета й слова в їх історичному розвитку він пояснює виникнення синонімів та омонімів.

Заслуговують на увагу конкретні етимології й принципи етимологізування ученого. Зокрема, варте уваги застереження про необхідність врахування характеру соціальних осередків функціонування слова, бо в кожного з них незалежно від території значні одміни в обсязі окремого слова й усього словникового складу.

На основі конкретних лексикологічних досліджень у статті "Речі й слова" Г.Шухардт виділяє ономасіологію як учення, галузь науки про назви. Це було підхоплено уже в середині XX сі. іншими вченими й використано для обгрунтування методики вивчення словника ряду мов за предметними групами. Принципи цього аналізу, схвалені ученим, були покладені в основу створення тематичної ідеографії, започаткованої послідовниками його, німецькими ученими Ф.Дорнзайфом, а також Р.Халлігом та В.Вартбургом, що диференціювали всю лексику на три основні групи (світ, людина, людина й світ), а їх на численні підгрупи.

У суперечці з молодограматиками заслуговує на увагу його полеміка з приводу трактування поняття фонетичних законів. Найперше ним заперечується незворотність, обов'язковість та односпрямованість фонетичних закономірностей на тлі очевидності просторової й часової обмеженості їх діяння. Звертає він увагу й на те, що розвиток не обмежується лише фізіологічним чинником, бо очевидна й психологічна складова процесу. З цим пов'язується питання про взаємозв'язок елементів мови, що стає визначальним у лінгвістичних сруктуралістів. Заперечує фонетичні закони вчений ще й під кутом зору заперечення індивідуалізму в мовознавстві й утвердження суспільного характеру мови.

94

У визначенні причини фонетичних змін він відкидає фонетичні закони й аналогію, а замість них обґрунтовує тезу про мовне змішування, схрещування, що набуває в нього статусу методологічного принципу. Ученим це зроблено під впливом теорії хвиль І. Шмідта, що заперечує наявність чітких меж між мовами. Названу теорію Г.Шухардт трансформує в теорію лінгвістичної безперервності. Схрещення, на думку вченого, не має меж; в одних випадках зміни зумовлюються однотипними чинниками, в інших -різнотипними.

Не ототожнюючи мову з живим організмом, дослідник все ж оперує терміном організм. Правда, наголошує, що схрещення мов зумовлене не фізіологічними, а соціальними чинниками, бо мова -наслідок діяльності суб'єкта.

З проблемою схрещування мов він пов'язує питання про двомовність. Схрещення може відбутись унаслідок міграцій або у процесі постійної взаємодії на одній території. В останньому випадку це здійснюється інтенсивно й ускладнено. Заперечуючи поділ мови на чітко визначені хронологічні періоди й наявність чітко визначених меж між мовами й говорами, Г.Шухардт наполягає на географічному варіюванні. Отже, мови, говори тощо кваліфікуються як умовні поняття. А насправді всі мови, на думку ученого, утворюють безперервний ланцюг переходів та взаємодій. Цим він пояснює неможливість виявити регіон поширення окремих діалектів, окремих фонетичних особливостей. Останні з'являються в якомусь одному пункті, з яких розповсюджуються. Виявляється, можна визначити пункти їх поширення на основі складання карт ісгорико-етіологічного атласу. Виявляється, здійснюється воно шляхом проникнення або у вигляді променів. Можливості останнього залежать від характеру природних умов, соціально-природних чинників, особливостей виробництва, звичаїв тощо. Усі ці положення були покладеш в основу складання французької школи лінгвістичної географії. Зрозуміло, така концепція відкидає індоєвропейське родовідне дерево під кутом зору поняття географічної безперервності.

Утвердження спорідненості мов на основі безпосереднього спілкування колективів мовців, Г.Шухардт особливо прискіпливо вивчає креольські мови. Він їх кваліфікує не як наслідки хаотичного змішування різнорідних елементів, а як специфічні утворення, частково подібні до штучного есперанто чи воланок. До речі, спорідненість мов тлумачиться мовознавцем надзвичайно широко й пояснюється процесами схрещення й уподібнення. На основі цього

95

стало природним обґрунтування лінгвістом Шухардтом типологічного вивчення фактично неспоріднених мов. У розвитку мов він розрізняє відцентрові й доцентрові тенденції й чинники. Якщо другі зумовлюють диференціацію мов, то перші - їх зближення, тобто процеси дивергенції й конвергенції. У питанні про те. від однієї чи кількох мов походять усі численні мови. Г.Шухардт, не сприймаючи однозначно ні одне, ні друге, наголошує на однорідності мовного розвитку, що пояснюється спільністю психічної природи людей. На думку мовознавця, первинна мова була небагата щодо кількості слів-речень. Унаслідок об'єднання два об'єднувані речення перетворилися в два різні слова вже нового речення. Найпростішим реченням було спершу- поєднання вимоги та вказівки на позначення процесу. Імовірно, за вченим, що два одночленні речення стосовно одного процес}' злилися в одне двочленне. Логічно, що пізніше визначились слова на позначення стану й приналежності. Поєднання слова-вказівки й слова-висловлення утворило двочленне речення. З відносних слів, що виникли унаслідок редукції двох попередніх типів, утворились флексії відмінювання й дієвідмінювання.

Література

1. Амирова Т.А., Ольховский Б.А.. Рождєственский Ю.В. Очерки по истории лингвистики. - М.: Начка. 1975. - С. 493 - 504.

2. Кондрашов Н.А. История лингвистических учений: Учеб. пособие для студентов пед, ин-тов по спец. №210] "Рус. яз. и лот/". - М.: Просвещение. 1979. - С. 105 - 107.