Модернізм європейської літератури Великобританія
Джеймс Джойс
Перебував не лише у зовнішній, а й у внутрішній еміґрації.
Зб. поезій “Камерна музика” (1907) – зразок символістичної поезії, основним законом якої був музичний принцип; ускладнена і вишукана форма; розпливчастість та невловимість образів.
Зб. оповідань “Дублінці” (1914) – відчуження від дійсності; неясність образів, система натяків.
Автобіографічний роман “Портрет митця замолоду” (1916) – взаємини митця і суспільства. Герой знаходить відраду у самотності, яка відгороджує його від світу і дає змогу створити власний світ, автономний світ митця.
Шедевр творчості – “Улісс” (1922). Робота тривала 7 років. Паралель з “Одіссеєю” Гомера: герой/ні; тривалість у часі і просторі/ні. Оповідь лише про 1 день – 16.06.1904 р. – переданий у найдрібніших деталях у житті 3-х персонажів: Л. Блума, С. Дедалуса і Моллі. Це потік думок і почуттів упродовж дня + потік свідомості та внутрішні монологи кожного; зв’язок учинків та еротичних комплексів, а також незалежні від свідомості імпульси, які рухають ними.
Стиль оповіді визначає мінливий, примхливий потік свідомості, принцип детально точного відтворення душевного руху, кожного повороту думки. “Улісс” – це книга-лабіринт, в якому читач потрапляє у пастку, розгадуючи складні психологічні загадки, розплутуючи павутину усіх можливих асоціацій та аналогій. Блум і Дедалус – втілення одвічних властивостей людської природи, це саме людство, а Дублін – це світ (всесвіт). Блум=Одіссей, Дедалус=Телемах, Моллі=Пенелопа. Кожен епізод співвідносний із піснею Гомерового епосу (18 частин). У персонажах вражені одвічні начала, властиві людям споконвіку. При характеристиці Блума спостерігаються 2 струмені: світ речей (=внутрішньому світові) і “потік свідомості” – як наслідок – зникнення людини, її розчинення за світом речей. Дедалус – втілення інтелектуального начала людської природи. Людство заплуталось у складних суперечностях і втратило сили в хаосі безцільного існування. З розвитком сюжетного руху техніка внутрішнього монологу ускладнюється, думки незавершені і алогічні, перебої, стрибки думок. Перервані думки продовжуються за кілька годин.
Принцип музичної побудови твору: досягнення ефекту одночасності враження, яке творили форма і звучання твореного образу: злиття звукового і слухового сприйняття.
Роман “Поминки по Фіннегану” (1922-39; 17 р.) – у побудові фраз, у звучанні слів передає ритм річкового потоку. Персонаж – жінка і ріка одночасно, вона міняється щосекунди у своєму вічному русі. Задум – вираження підсвідомості сплячої людини як спроба передати “безсловесний світ” сну. Мова сновидінь і снінь + мова ескімосів, новотвори. Історія людства і Ірландії у мин., майб. і теп., як і річковий потік, несеться у підсвідомості сплячої людини. Персонажі – це узагальнені образи родини. Історія людства – це замкнуте коло, з якого нема виходу. Теперішнє повторює минуле, а рух – це тупцювання на місці.
Улісс
Кожен епізод роману має назву, пов’язану з певним епізодом Гомерової “Одіссеї” і зобов’язаний втілювати цей зв’язок. Перші епізоди написані звичайною прозою, наступні – в основі певного конкретоного стилістичного прийому: газетні шапки у бульварному стилі (еп.7); словесне моделювання музики (еп. 11 “Сирени”); контрасне чергування міського анекдота і пишномовної пародії (еп. 12 “Циклопи”); пародіювання жіночої преси (еп. 13 “” Навсікая); ембріологія дискурсу: моделі англійської мови і стилю від найдавніших часів до сучасності (еп. 14 “Бики Сонця”); драматична фантазія (еп. 15 “Цирцея”); антипроза (еп. 16); пародійний катехизм (еп. 17 “Ітака”); потік свідомості (еп. 18 “Пенелопа”). Твір складається з 3-х частин: 1) Телемахіда; 2) Уліссові мандри; 3) Повернення.
Зв’язок Гомерової поеми і роману Джойса: (1) заголовок; (2) жанр – роман подорожі: епізоди йдуть за порядком пересування героїв, дія кожного розіграна або у дорозі, або в конкретному місці, завершуючись відходом героя; (3) архітектоніка – лінійна побудова, що організує парадигму одіссеї: пролог, мандри із серією пригод, повернення; окрім того існує дві переплетені між собою головні лінії – Улісса і Телемака; твір ділиться на автономні епізоди (гомерові пісні). Але ці зв’язки доволі вільні: прототипи є не у всіх героїв, причому деколи основні риси і функції героя суперечать прототипові; пригоди Улісса йдуть в зовсім іншому порядку, вони позбавлені драматизму і небезпеки. Відтак роль і значення поеми Гомера у романі Джойса найважливіші на глобальному рівні загального замислу, схеми і структури твору, а в хронологічному плані – лише на ранньому етапі.
Однією з найбільших, найглобальніших особливостей роману, що важлива для самого способу його прочитання, є плюралізм дискурсів: “Улісс” – це мандри крізь усі дискурси, наявні в англійській мові; роман – це “одіссея” англійської мови. Кожен дискурс – це нове розташування ролей між усіма учасниками тексту як події: автором, розповідачем, героєм, читачем. Джойс відмовляється від метадискурсу з його абсолютним суб’єктом та істинним змістом. У світі тексту відбувається релятивізація; дискурс роману – це світ Ейнштейна, що складається із множини дискурсів, серед яких жоден не є кращим за інші і жоден не містить істини в останній інстанції (“Циклопи”: велика кількість різних видів мовлення: оповідь від 1 ос. одн., наукове, юридичне, міфогероїчне, церковне, газетне мовлення тощо). Це своєрідний рух дискурсів у межах тексту: проникнення і втручання одного дискурсу в інший, переплетення і змішування. Фактично, це доведення автором до логічної межі особливостей письма класичної літератури. У світі джойсового тексту спостерігається містика присутності і відсутності автора: це двозначний універсум, де наполегливо стверджується пряма відсутність автора, але повсюдно – якісь вислизаючі знаки його присутності під дивними масками іроніка. Відповідно, стратегія читання так само радикально мінлива.
Одним з найпоширеніших дискурсів є потік свідомості, мета якого – найточніша реєстрація роботи свідомості людини. Є мовби три основні елементи потоку свідомості: 1) основа чи певна тема, яку розвиває свідомість; 2) зовнішні вторгнення у свідомість: відгук свідомості на ті/інші сприйняття довколишнього світу; 3) внутрішні деформації основи, викликані “травмами свідомості”: стійкі мотиви (спогади, нав’язливі ідеї, комплекси), які незримо присуті у свідомості завжди і всюди і можуть вявитися де і як завгодно. Побудова потоку свідомості ґрунтується на двох моментах: монтажі і вербалізації потоку зорових образів.
Наступною особливістю роману є техніка / стиль написання епізоду; таким чином спостерігається одіссея форми: кожен епізод повинен містити в собі певну пригоду форми: пастиш, катехизм, антипроза тощо, зокрема: 33 пародії “Циклопів”, 32 моделі усіх видів і всіх епох англійської літератури у “Биках Сонця”, 62 сторінки неперервного потоку свідомості Моллі у “Пенелопі”. Із завершенням кожного епізоду автор покидає його техніку і переходить до нової в наступному епізоді: пригоди не повторювані.
Вагомим елементом поетики роману є також контрастність письма: зіштовхнення між собою двох протилежних стилів: гранично стислий і гранично розтягнутий, причому стискаються складні, багаті на смисл місця, розтягуються прості і тривіальні. Мова йде про лаконізм (потік свідомості; мікротехніка – вкладання головного змісту у незначні і малопомітні деталі; підбір і компонування деталей) і пустослів’я (фольклорний комізм, побутові і сатиричні англійські романи, пародіювання; гіперболічні описи і переліки з функцією ускладнення процесу читання).
Питання хронотопу набуває нового окреслення: відбувається звільнення хронотопу. У романі хронотоп виявляється через принцип гіперлокалізації з перевагою простору над часом. Дублін – це точна географічна проекція роману, бо твір зливається з містом. Водночас Дублін стає персонажем, це живий простір, збірний персонаж. Є тут також і вибрана територія: “Ітака”, рідний дім + паб як паралель до “вітальні-салону” класичного буржуазного роману. Важливу роль відіграє “зустріч” і поняття “порогу”.
Деформація мови, порушення мовних норм є також хаарктерною рисою письменника. Є різні деформації: (1) експресіоністична деформація: за умови вираження текстом напору емоцій, сильного ефекту у ньому діє внутрішній напір змісту, який тисне на форму і ламає її: зникнення пунктуації, обривається логіка, порушується порядок слів і граматика. Це також багатство лексики: давня і сучасна мова, тонкий світський говір і грубий жаргон, провінційні діалекти і професійне мовлення медиків, моряків богословів. Це творення неологізмів; (2) передача внутрішнього мовлення: чоловічий – рубаний, уривковий, довільна перерваність – і жіночий – плавність, злитість, це потік, який ллється, він суперечить розчленуванню – типи; (3) деформаціє мовленнєвих структур з метою затемнення змісту.
Вірджинія Вулф
Леслі Стефен – критик, філософ, учений.
Р-н Блумсбері – мистецька еліта. 1908 р. – утворення “групи Блумсбері”: Л. Стречі (критик і есеїст), К. Белл (художник), Л. Вулф (журналіст), Е.-М. Форстер (письменник), Р. Фрай (мистецтвознавець).
Мистецтво – необхідна умова існування цивілізації, найважливіша сторона життя суспільства, вищий вияв можливостей людини. Мистецтво удосконалить життя людей. Мрії про суспільство, в якому митці віднайдуть необхідну для їх творчості духовну і матеріальну свободу. Вульфи організували видавництво Гоґарт-Прес, Фрай читав лекції. Розробили систему етичних принципів – для “цивілізованої людини ХХ ст.”: протест проти лицемірства, псевдосором’язливості, користолюбства, тверезого практицизму; за щирість, здатність тонкого реагування на оточуючий світ, неупередженість суджень, розуміння і цінування прекрасного, свободу викладу думки у розмові чи дискусії; рівноправність чоловіка і жінки.
“Високоброві” – люди, що вирізняються високорозвинутими здатностями і живуть у сфері інтелектуальних інтересів: Шекспір, Байрон, Бронте.
Вплив філософії Мура – цінним є те, що прекрасне.
Відчуження від дійсності і проникнення у світ мистецтва – замкнутий у собі світ. Через відчуження – осягнення істинної краси і вартості твору мистецтва – ізольований і замкнутий світ емоцій, багатої уяви, безмежних асоціацій, уміння тонко передати миттєве враження і біг часу, розмаїття відчуттів; завдання мистецтва – у передачі своєрідності “уявного життя”. Умова інтуїтивного “пізнання життя духу” – сваволя творчої уяви письменника. Завдання митця – з’ясувати, яким способом ті чи інші події відбиваються у свідомості героя, яким є його комплекс емоцій та відчуттів.
В. Вулф – один із теоретиків нового мистецтва. Її маніфестом можна вважати ст. “Сучасна художня проза”, провідною думкою якої є протиставлення реалістичного та модерністичного мистецтва: “Усі вони матеріалісти і тому, що вони стурбовані матеріальним життям людей, а не життям духа, вони нас не лише розчаровують, а й приводять до висновку, що чим скоріше англійська проза ввічливо повернеться до них спиною і рушить уперед – хай навіть у пустелю, – тим краще для нашого духа”. Розмежування “справжнього” – того, що затаяне в глибинах людської свідомості і підсвідомості та “тривіального” – соціальні зв’язки і віносини, які не мають “вічної” цінності: “Нумо фіксувати кожний атом у тому порядку, як вони виникають у нашій свідомості. Нумо креслити взори, які залишають у свідомості навіть тимчасові враження і незначні події, якими б недоладними і незрозумілими вони не уявлялись”.
Вірджинія Вулф – яскравий представник “психологічної школи” в англійській літературі, до якої, крім неї самої, належали: К. Маккензі “Зловісна вулиця”, М. Сінклер “Життя і смерть Герієт Фрін”, Д. Річардсон “Паломництво” (12-итомна серія психологічних романів). Провідним для її творчості стає жанр психологічного роману – як пошук форми для вираження почуттів. характерні риси роману: відмова від характерів, сюжету, інтриги; розпад на окремі замальовки внутрішніх станів різних осіб, тривала передача їхнього потоку свідомості; розпад образу (обґрунтування проступає з характеристики Дж. Джойса: “... зафіксував миготіння того внутрішнього вогню, який посилає свої швидкоплинні/побіжні сигнали у нашу свідомість”). Твори пронизані гострим відчуттям трагізму і печалі. Провідний мотив – самотність і неминучість смерті. Для В. Вулф внутрішній світ людини непізнаваний, це ірраціональна величина; вивчення незвіданих глибин психології стає визначальним для її письма. У творчості письменниці виділяють три періоди:
1915-1922: романи “Подорож”, “Ніч і день” , зб. оповідань “Понеділок і четвер”, роман “Кімната Джекоба”;
20-і рр. – розквіт: романи “Місіс Делловей”, “До маяка”;
1928-1941: романи “Орландо”, “Хвилі”, “Роки”, “Між актами”.
Праці, в яких В. Вулф обстоює теоретичні засади фемінізму, – “Власний простір” і “Три гінеї”.
Девід Герберт Лоуренс
Зв’язок з модерністичним мистецтвом – у фройдистській концепції людської особистості. Не захоплювався формалістичними пошуками; зовні близький до реалістичної оповіді.
Згубний вплив на людину техніки, прагнення збагачення, сірості життя. Єдиний вихід – у зверненні до глибин людської свідомості і підсвідомості, через зовнішнє – проникнення у внутрішній її світ. Людська особистість живе своїм відокремленим від інших життям, зумовленим внутрішніми законами. Кардинальна проблема всього життя – взаємини між статями. Статевий потяг – основне джерело людської енергії; він керує всіма вчинками і визначає поведінку людини, формує її життя. Людська особистість – це втілення еротичних імпульсів, джерело яких міститься у підсвідомості. Взаємини статей – це постійна боротьба. Сміливо і відверто заговорив про питання шлюбу і взаємин статей, відкидаючи прийоми замовчування; сфера інтимного життя. Намагався відновити свободу почуття і пристрастей, бо тільки в інстинктивній безпосередності виявляється справжня краса людського існування. У сучасному світі людина перетворюється на придаток пануючої “механістичної цивілізації”. “Механістична цивілізація” не лише знеособлює людину, а й пригнічує, придушує в ній її життєву силу, сміливого та енергійного звіра. Індивід – “частина Всесвіту” – перетворений на “соціальну людину”, раба. Тільки відродження первісних імпульсів, потягів та інстинктів може відновити гармонію між Людиною і Всесвітом. Творчість Лоуренса – протест проти цього. Висловив програму відродження “природних начал” людської особистості.
Лоуренс: моя велика релігія полягає у вірі у кров і плоть, у те, що вони мудріші за інтелект. Ми можемо помилятися розумом. Але те, що відчуває, говорить і в що вірить наша кров – завжди правда. Розум – це лише вузда. Яке мені діло до знань? Все, чого я хочу, – це відповідати на поклик моєї крові – прямо, без марного/пустого втручання розуму, моралі чи чого б там не було. Тіло людини я уявляю собі подібним до полум’я, до свічки, яка вічно пряма і вічно палахкотить, а розум – це лише відблиск, який падає на те, що довкола.
Тлумачення складності взаємостосунків між людьми і своєрідність поведінки кожної людини у її особистому і суспільному житті – через “поклик плоті і крові”, веління статевого інстинкту; постійна присутність “підсвідомого начала”. Ці інстинкти обожествлені, набувають ірраціональної, містичної сили. Декларація вільної любові поєднана з проповіддю індивідуалізму, з культом владної і сильної особистості, якій все дозволено. У творах – прагнення передати властиві людям містичні пориви, що живуть у глибині їх підсвідомості, потяги, пристрасті, прагнення, що не піддаються розумовому аналізові + тяжіння до міфу і символу, що надає його творам філософської глибини.
“Біла пава” (1911) – лірична розповідь автобіографічного характеру.
“Сини і коханці” (1912), “Веселка” (1915) – тема безвихідної самотності людини, коло якої нікому не дано розірвати, бо по суті, усі люди – це жертви одвічних законів життя, які тяжіють над кожним новим поколінням, як і в минулому.
“Закохані жінки” (1921) – ворожість сучасної цивілізації людині. Духовне відродження суспільства можливе за умови встановлення нових форм у стосунках між людьми, між чоловіком і жінкою. Існуючу форму шлюбу заперечує як таку, що поневолює особистість і проповідує свободу взаємостосунків статей, засновану на почутті взаємної любові, поваги та на визнанні повної незалежності кожної із сторін.
З 1919 до 1925 р. подорожує по світі. Романи 20-х рр. – “Жезл Аарона” (1921), “Кенгуру”, “Пернатий змій” – пошуки героя, який би поєднував індивідуалістичне прагнення і містичну силу, що впливає на оточуючих із первісною простотою і примхливістю ”природної людини”.
“Я хочу, щоб завдяки моїй праці чоловіки й жінки могли нарешті замислитися над проблемами сексу всебічно, глибоко, чесно і щиро. Навіть якщо ми не зуміємо знайти у сексі повну насолоду, навчімося принаймні думати про це відверто й без боязні. ... Дівчина й хлопець – це лабіринт страждань, змішання бурхливих почуттів і думок, які лише час спроможний упорядкувати. Довгі роки нам доведеться перевчатися чесно думати про секс, поки досягнемо, зрештою, того рівня справжньої моральної чистоти і цільності, які будуть можливі, коли наше плотське й духовне перебуватимуть у гармонії й одне не суперечитиме іншому”.