Австрія

Франц Кафка (1883-1924)

Це постать-символ: прізвище натякає на щось похмуре та гнітюче: чеською мовою “кавка” – назва чорної галки, яка віщує недобре. Двічі розривав заручини з коханою панною Феліцією Бауер (1914-1917 рр.). Фізичну недугу, свою “рану в легенях” називав “символом рани, ім’я якої – Ф.”.

Народився у німецькомовній єврейській родині у Празі. Батько – надзвичайно енергійний та успішний комерсант, мати – з родини учених. 1906 р. здобув звання доктора права у Празькому університеті. Працював юристом у різних конторах Праги. Був фізично кволим та важко пристосовувався до світу, в якому жив. Він почував недовіру та відчуження до людей, мав нахил до песимізму, ніде не почувався своїм. Тому приділяв значну увагу своєму внутрішньому світові. 1917 р. йому ставлять діагноз туберкульозу легенів. Решту 7 років проводить у санаторіях Центральної Європи, 1923 р. знайомиться з Дорою Дімант, з якою проживає щасливо останні місяці свого життя.

Із щоденників: “Бажання зобразити своє фантастичне внутрішнє життя зробило несуттєвим усе інше, що чахнуло й далі чахне найжалюгіднішим чином. Нема потреби виходити з дому. Лишайся за своїм столом і прислуховуйся. Навіть не прислуховуйся, чекай. Навіть не чекай, будь нерухомий і самотній. І світ відкриється тобі, він не може інакше...”.

У листі до М. Брода: “Творчість – це солодка, чудова нагорода, але за що? Цієї ночі мені стало ясно... що це нагорода за служіння дияволові. Це сходження до темних сил, це вивільнення зв’язаних у своєму природному стані духів, це сумнівні обійми й усе інше, що опускається, осідає вниз і чого не бачиш нагорі, коли при сонячному світлі пишеш свої історії. Можливо, існує й інша творчість, але я знаю тільки цю; вночі, коли страх не дає мені спати, я знаю тільки цю”.

Творча спадщина: за життя: зб. новел “Спостереження” (1913), “Сільський лікар” (1919); по смерті з’являються шедеври: романи “Процес” (1925), “Замок” (1926) та “Америка” (1927), щоденникові записи та фрагменти.

Творчість нелегка для розуміння, бо її темою є спроба людини порозумітися з незрозумілим світом. Образність складна і важко піддається інтерпретації, хоча мова ясна і стисла. Його твори відображають двоїстість світів, які співіснують поряд, – світ звичайного, повсякденного існування та світ абсурду. Їх важко розрізнити, бо автор цілеспрямовано витворив з них певну єдність, яку він досліджує, не маючи можливості винести остаточного присуду. Провідним мотивами його творів були тривога, самотність і розпач, що їх переживає сучасна людина; резиґнація і безвихідь стають ключовими словами Кафки-митця. Кафка тяжіє до якоїсь екстреми, до крайньої абстракції, проникаючи до суті явища – загального відчуження. Це імпульсивний митець, невільник “нічних” екстазів. Видіння Кафки: “... Мені заткнули рот кляпом, надягли кайдани на руки й ноги, зав’язали хусткою очі. Кілька разів мене протягли назад-уперед, посадили й знову поклали, також кілька разів, смикали за ноги так, що від болю я ставав дибки, дати трошки полежати спокійно, а потім почали глибоко встромляти щось гостре...” або: Кафку вішають у передпокої і потому тягнуть “закривавленого, розтерзаного крізь усі стелі, крізь меблі, стіни й горище...”. Усе це – опредметнені символи душевних мук; це не алегорія, а реальність, тільки не бачена ніким іншим, окрім самого письменника.

Кафка ненавидів морально спустошений, дегуманізований світ, у якому був приречений існувати, він висловив непозбутній жах життя в цій “виправній колонії” цивілізації; він страждав за людину й почував себе за неї відповідальним. Стилеві Кафки притаманні пошуки і страхи, розпач і проблиски надії та біль. Атмосфера його романів, новел, притч трагічна й туманна, багатозначна й символічна; манера його письма – кошмарно-сновидійна й лірична водночас. Йому притаманні багатство незвичайних метафор, алегоричні та символічні образи. Ґротескне зміщення, суб’єктивність, однобічність образів і картин дійсності, злиття оповіді і сновиддя; принцип кривого дзеркала: дивний і жахливий світ, спотворена дійсність є ніби реальністю для зболеної свідомості митця та його персонажів, а ніби вигадкою для звичної свідомості; оповідання ніби саме виривається з глибин підсвідомості.

Твори позначені літературною технікою експресіонізму та сюрреалізму, хоча дехто називає такий стиль реалістичним символізмом: трактування фантастичних мотивів і надання їм чисто реалістичного характеру. До своєї правди він доходить за допомогою узагальнень і герметичних абстракцій, хоча твори дуже конкретні.