Вірус імунодефіциту людини

ВІЛ був відкритий у 1983 році французьким вченим Люком Мон-таньє і американським вченим Робертом Галло. У 1986 році вірус отримав індивідуальну назву HIV (від англ. Human Imunodeficiency Virus — вірус імунодефіциту людини, або скорочено ВІЛ).

Хвороба син­дром набутого іму­нодефіциту (СНІ Д) була виділена в окрему нозологіч­ну форму в 1981— 1982 роках. Ретро­спективний аналіз сироваток крові, що зберігаються в Національному центрі контролю за інфекційними

захворюваннями, показав, що перші випадки СНІДу у людини на­лежать до 50-х років XX ст. Виникнувши у вигляді спорадичних випадків, захворювання дуже швидко поширилося по всій земній кулі і набуло стану пандемії. В 2003 році, за даними ВООЗ, у світі нараховувалося 40—45 млн ВІЛ-інфікованих, а померли від СНІДу близько 3 млн людей.

В Україні ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД реєструються з 1987 року. За період епідеміологічного нагляду за ВІЛ-інфекцією з 1987 до 2003 року зареєстровано 62 672 випадки ВІЛ-інфекції, захворіло на СНІД 6194 осіб, померло 3607.

Протягом 5 років (1999—2003) спостерігалася тенденція щодо збільшення статевого (гетеросексуального) шляху передачі інфек­ції, а також від інфікованих матерів дітям. Особливо небезпечним є інфікування вагітних жінок, дітей.

Реальною залишається загроза інфікування ВІЛ через донорську кров. У 2003 році виявлено 1182 серопозитивних донори. Виклика­ють тривогу випадки інфікування ВІЛ реципієнтів компонентами донорської крові. За 3 роки (2001—2003) зареєстровано 8 таких ви­падків.

Складність боротьби зі СНІДом пояснюється багатьма фактора­ми: немає ефективних вакцин для профілактики і ефективних пре­паратів для лікування; інкубаційний період може тривати до 10— 15 років; неостаточно з'ясоване питання взаємодії вірусу й організ­му людини.

Чинне законодавство України визначає заходи щодо профілак­тики та контролю за ВІЛ-інфекцією відповідно до вимог норм між­народних актів з прав людини та рекомендацій ВООЗ. Державна політика України спрямовує зусилля всього суспільства на запобі­гання поширенню ВІЛ-інфекції та захворюваності на СНІД.

Морфологія. ВІЛ належить до складних вірусів. Він має сферич­ну форму, діаметр віріону — 100—120 нм. У серцевині вірусу розмі­щений капсид. Він має форму зрізаного конуса. В ньому розміщені

2 ідентичні молекули РНК, внутрішні білки і фермент ревертаза. Під суперкапсидом розміщений шар матриксного білка (мал. 45).

Суперкапсид представлений подвійним ліпідним шаром з гліко-протеїдними шипами. Кожний шип складається з двох субодиниць: глікопротеїд 41 (gp 41) і глікопротеїд 120 (gp 120). Gp 120 містить білки, що розпізнають рецептори CD4 на клітинах макроорганіз­му (Т-хелпери, макрофаги, моноцити, деякі клони В-лімфоцитів та ін.), а gp 41 може розпізнавати клітини, що мають рецептори, по­дібні до CD4 (моноцити, макрофаги, епітеліальні клітини тощо), а також забезпечує проникнення вірусу в клітини хазяїна. За допо­могою цього механізму відбувається злиття мембрани інфікованих клітин з мембранами неінфікованих (Т-хелперів) з подальшим фор­муванням гігантських багатоядерних клітин-синцитіїв. Завдяки наявності білка злиття (gp 41) вірус по міжклітинних каналах може проникати від клітини до клітини і залишається недоступним для антитіл. Певна частина глікопротеїдів gp 120 через слабкий зв'язок

3 gp 41 "відламується" від них і вільно циркулює в крові. Приєдную­чись до рецепторів CD4 неінфікованих Т-хелперів, вони перетворю­ють Т-хелпери на клітини-мішені для цитотоксичних Т-лімфоцитів. Крім того, під впливом вірусу в організмі накопичуються антитіла, у тому числі й анти-gp 120, унаслідок чого утворюється комплекс антитіло—gp 120, який пригнічує функцію Т-хелперів. Ці механіз­ми відіграють велику роль у розвитку імунодефіцитного стану і па­тогенезі ВІЛ-інфекції.

Антигени. Вірус імунодефіциту має високу антигенну мінли­вість. Навіть із організму одного хворого можуть бути виділені шта­ми вірусу, які суттєво відрізняються один від одного за антигенною структурою. Серологічної класифікації ВІЛ немає.

Нині відомо два серологічних типи ВІЛ: ВІЛ-1 — основний збуд­ник імунодефіциту людини і ВІЛ-2 — менш вірулентний аналог ВІЛ-1, який рідко спричинює типові прояви хвороби і менше поши­рений.

Крім вірусу імунодефіциту людини відкрито вірус імунодефіци­ту мавп (ВІМ), який має геном, схожий на геном ВІЛ-2, але відріз­няється за антигенною структурою. Ймовірно, ВІМ якимось чином потрапив в організм людини, з якого внаслідок мутацій виникли ВІЛ-1 і ВІЛ-2. Перехресного імунітету проти них немає.

Резистентність. Вірус малостійкий у навколишньому середови­щі. Він гине під впливом сонячних променів, ультрафіолетового опромінювання, за 80 °С гине протягом ЗО хв, під дією дезінфекцій­них розчинів звичайної концентрації — протягом 20—ЗО хв, але для знезараження матеріалу, що містить вірус імунодефіциту, викорис­товують високоефективні дезінфекційні засоби.

Особливості епідеміології. Джерелом інфекції є інфіковані люди. У них вірус міститься в крові, спермі, цервікальній рідині, грудному молоці й інших рідинах організму. ВІЛ може передавати­ся різними шляхами: через статевий контакт, нестерильні голки, які багаторазово використовують наркомани для внутрішньовенно­го введення наркотиків, через кров і препарати крові у разі недостат­нього контролю за донорами, від матері до дитини через плаценту, під час пологів, через грудне молоко. Як професійне захворювання ВІЛ-інфекція може проявлятися у медичних працівників через кон­такт з кров'ю хворих.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Після проникнення в макроорганізм через 2—3 тиж відбувається обмежене розмноження вірусу. Синтезована вірусна ДНК інтегрує в геном клітини-хазяїна і перетворюється на провірус. Чутливість різних клітин макроор­ганізму до ВІЛ різна: Т-хелпери руйнуються швидко, макрофаги і моноцити більш стійкі. Вони є основним фактором поширення ві­русу в різні органи і тканини організму, в тому числі і в ЦНС, а та­кож є причиною формування латентної інфекції. У разі активації провірусу відбувається вибухоподібне розмноження вірусу (за 5 хв в активній фазі синтезується 5 тис віріонів). Це спричинює перехід латентної стадії у клінічну — СНІД. На фоні імунодефіциту розви­ваються опортуністичні інфекції (герпес, кандидоз та ін.), пухлинні процеси, які призводять до летального наслідку.

Основними симптомами, що дають підставу запідозрити розви­ток ВІЛ-інфекції, є: схуднення на 10 % і більше без видимих при­чин, тривалий гарячковий стан, хронічна діарея, кашель, генералі-зований дерматит, рецидивуючий герпес, лімфаденопатія.

Імунітет. Через 3—6 міс після інфікування в сироватці крові з'являються специфічні антитіла до зовнішніх і внутрішніх білків вірусу, але вони не виконують віруснейтралізуючу функцію, а лише виступають як маркер інфекції.

Мікробіологічна діагностика. На аналіз відбирають кров. Основ­ним методом діагностики є серологічний. Використовують реакцію ІФА, за допомогою якої виявляють антитіла до ВІЛ. Але в зв'язку з тим, що gp 120 структурно і антигенно подібний до рецепторів деяких клітин людини, в організмі можуть з'являтися антитіла, схожі з ан­титілами проти gp 120. Це призводить до хибнопозитивного резуль­тату реакції ІФА. Тому дослідження на СНІД проводять у 2 етапи.

На першому етапі досліджують сироватку крові на вміст антитіл до ВІЛ за допомогою різних тест-систем ІФА.

На другому етапі сироватки крові, позитивні в ІФА (два позитив­них результати з 2 або 3 досліджень), направляють до лабораторії спеціалізованих науково-дослідних інститутів, діагностичних цен­трів для дослідження за допомогою підтверджуючих тестів: імуно-блоту (вестерн-блоту), тесту радіоімунної преципітації і реакції не­прямої імунофлуоресценції.

Крім двохетапної схеми лабораторної діагностики використо­вують й інші методи: виявлення антигену ВІЛ у сироватці крові за допомогою ІФА, виділення ВІЛ у культурах клітин із подальшою індикацією вірусу за цитопатичною дією та ін., визначення прові-русу в лімфоцитах периферичної крові за допомогою ЛПР. Всі ці до­слідження проводять також у спеціалізованих науково-дослідних інститутах.

Профілактика. Робочі місця лікувально-профілактичних медич­них закладів забезпечують інструктивно-методичними документа­ми, аптечками для проведення термінової профілактики в аварій­них ситуаціях, необхідним набором медичного інструментарію для одноразового використання, дезінфекційними засобами для прове­дення знезараження.

Транспортування проб крові та інших біоматеріалів з лікуваль­них закладів до лабораторій здійснюють тільки в контейнерах (бік-сах, пеналах), що унеможливлює випадкове або навмисне відкриття кришок під час їх перевезення (замок, пломбування, заклеювання місць з'єднання лейкопластиром).

Якщо контакт із кров'ю, біологічними рідинами чи біоматеріа-лом супроводжувався порушенням цілості шкіри (укол, поріз), то потерпілий повинен зняти рукавички робочою поверхнею всере­дину, видавити кров із рани, ушкоджене місце обробити одним із дезінфектантів (70 % розчином етилового спирту, 5 % розчином йоду, при порізах — 3 % водню пероксиду), потім ретельно вими­ти руки з милом під проточною водою і протерти 70 % розчином етилового спирту; на рану накласти пластир, надягти напальник. У разі потреби продовжувати роботу слід одягти нові гумові рука­вички. Крім того, терміново повідомити керівництво лікувально-профілактичного закладу про аварію для її реєстрації та проведення екстреної профілактики ВІЛ-інфекції.

Відповідно до Закону України "Про запобігання захворюван­ню на СНІД та соціальний захист населення" (від 3.03.1998 р.) держава гарантує соціальний захист медичним працівникам, за­йнятим у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, а також ВІЛ­інфікованим, хворим на СНІД і членам їх сімей. Працівники, зайняті наданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції, ви­робництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу, підлягають обов'язковому страхуванню за рахунок власника закладу охорони здоров'я на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час вико­нання ними службових обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції. Крім того, їм встановлюється доплата до заробітної плати, надаються право на пенсію за віком на пільгових умовах та щорічна додаткова відпустка.

Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД унаслідок виконання професійних обов'язків, мають право на безоплатне лікування, щорічне без­оплатне отримання путівки для санаторно-курортного лікування та щорічну відпустку загальною тривалістю 56 календарних днів.

Медичні працівники несуть відповідальність за навмисне розпо­всюдження хвороби, розголошення особистих даних щодо обстежен­ня ВІЛ-інфікованих, недотримання санітарно-гігієнічного режиму під час догляду за хворими (використання одноразових шприців, систем для внутрішньовенного введення тощо), а також за відмову у наданні медичної допомоги хворим на СНІД або ВІЛ-інфікованим відповідно до державного законодавства.

ВІЛ-інфікована особа зобов'язана письмово засвідчити факт отримання інформації про її інфікованість та попередження про кримінальну відповідальність за свідоме створення небезпеки зара­ження або зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини.

Протягом тривалого часу були зроблені наміри створити ефек­тивну вакцину проти ВІЛ. Отримано декілька видів вакцин (з уби­тих вірусів, рекомбінантна, компонентна), які нині випробовують. Вирішення питання про їх ефективність потребує багато часу через високу мінливість збудника і тривалий інкубаційний період.

Лікування. Для лікування намагаються отримати препарати, які б пригнічували активність ревертази та водночас синтез вірус­ної ДНК і перетворення вірусу на провірус. Таким препаратом ви­явився азидотимідин (ретровір). Лікування цим препаратом подо­вжує життя хворим на 1,5—2 роки, але у ВІЛ виробляється до нього резистентність. Використовують також інші інгібітори ревертази (залцитабін, диданозин, ставудин, невірапін) і інгібітори протеаз (саквиновір, ритонавір, індинавір). Всі препарати дають змогу подо­вжити життя хворого, але не виліковують його.

Література.

Основна

Данілейченко В.В., Федечко Й.М., Корнійчук О.П. Мікробіологія з основами імунології: підручник. — К.: Медицина, 2009. — 391 с.

Дикий И.Л. Микробиология. Руководство к лабораторным исследованиям: Учеб. пособие. — К.: Видавничий дім“Професіонал”, 2004. — 583 с.

Практикум з мікробіології: навч. посібник. — 2-е вид., переробл. та доповн. / О.В. Кононов. — К.: Медицина, 2011. — 184 с.

Практичнамікробіологія: Посібник /С.І. Климнюк, І.О. Ситник, М.С. Творко, В.П. Широбоков— Т.: Укрмедкнига, 2004. — 438 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Мікробіологія:підручник. — К.: Медицина, 2008. — 454 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Практикум з мікробіології. — К.: Медицина, 2008. — 183 с.

Ситник І.О., Климко С.І., Творко М.С., Мікробіологія, вірусологія, імунологія: підручник. — Тернопіль: Укрмедкнига, 1998. — 392 с.

Додаткова

Воробьев А.Аи др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. — М.: Медицинское информационное агенство, 2008. — 702 с.

Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. — М.: Медицинское информационное агенство, 2003, 232 с.

Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. — К.: Вища школа, 1992. — 431 с.

Федорович У.М.Спеціальна мікробіологія. — ч. 1. — Л.: Євросвіт, 1998. — 227 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 2. — Л.: Ахілл, 2001. — 475 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 3. — Л.: Сплайн, 2008. — 191 с.