Мікобактерії туберкульозу

Загальна характеристика. Збудник туберкульозу належить до родини Mycobacteriaceae, роду Mycobacterium (від грец. myces — гриб і bakterion — паличка). Ця назва вказує на їх схожість з гриба­ми (можуть мати вигляд тонких гіллястих паличок і повільно рости на поживних середовищах). За патогенністю мікобактерії поділя­ють на дві групи: власне патогенні і атипові, серед яких є умовно-патогенні і сапрофіти. Патогенні виділяють із організму людей, теплокровних і холоднокровних тварин, а також рослин.

Атипові мікобактерії, які ще називають паратуберкульозними, спричинюють мікобактеріози. За класифікацією Раньона (1959), атипові і сапрофітні мікобактерії поділяють на 4 групи. Класифіка­ція ґрунтується на їх здатності утворювати пігмент і на швидкості росту. До I, II і III груп належать мікобактерії, що ростуть повільно, від 14 до 90 діб, до IV групи — мікобактерії, які ростуть швидко, менше ніж 7 діб.

В організм людини вони потрапляють з пилом, водою, під час контакту з ураженими тваринами та птахами. В останні роки їх роль в патології людини значно зросла, що пов'язують з нераціональним застосуванням антибіотиків. Атипові мікобактерії уражають лімфа­тичні вузли, легені, шкіру.

Сапрофітні мікобактерії можуть бути представниками нор­мальної мікрофлори. Вони можуть перебувати на шкірі, слизових оболонках, у мокротинні, їх також виділяють з вершкового масла, молока, рослин, води і ґрунту.

Атипові мікобактерії у людей спричинюють захворювання пере­важно на фоні імунодефіциту, у тому числі у хворих на СНІД До патогенних відносять збудників туберкульозу (від лат. tuberculumгорбик).Це захворювання супроводжує людство впродовж усього періоду його існування. У залишках людей ще кам'яного періоду виявили зміни в кістках туберкульозного ха­рактеру. У недалекому минулому, коли не було спеціальних ліків, туберкульоз (чахотка, сухоти, бугорчатка) був дуже поширений у всіх країнах світу, від нього вмирали і бідні і багаті, і нікому не відомі люди, і знаменитості (А. Моцарт, Шопен, М.Г. Некрасов, А.П. Чехов, Л. Укра­їнка та ін.). І в наші дні туберкульоз належить до найбільш поширених ін­фекційних хвороб. Цьому сприяють війни, економічні кризи, безробіття, безпритульність, нелегальна мігра­ція населення, паління, зловживан­ня алкоголем і наркотиками, а також старіння населення, що призводить до збільшення осіб з різними вадами імунітету. За даними ВООЗ, половина населення планети інфікована тубер­кульозом, у тому числі 70—80 % до­рослих. Загальна кількість хворих ся­гає 50—60 млн, щорічно захворюють 7—10 млн, а помирає 3 млн людей. Найвища захворюваність реєструєть­ся у Південно-Східній Азії, країнах Середземномор'я і в Африці. У квітні 1993 року ВООЗ оголосила туберку­льоз проблемою "всесвітньої небезпе­ки". За її рішенням була розроблена Глобальна програма боротьби з тубер­кульозом.

В Україні в 1995 році була за­реєстрована епідемія туберкульозу (кількість хворих перевищила 1 % населення). У 2002 році на лікуванні перебувало більше ніж 680 тис хво­рих, але зважаючи на те, що не всі хворі звертаються за медичною допомогою, вважають, що хворих в Україні налічується 1,5—2 млн (1,4 % населення). Кожного року від туберкульозу помирає 9 тис осіб (1 людина кожні 25 хв). Особливостями цієї патології в Україні є те, що хворіють і помирають переважно люди працездатного віку (15—50 років); зростає основна частина нових випадків захворюван­ня — занедбаних форм (казеозна пневмонія, полікавернозні уражен­ня легень, туберкульоз кишечнику, гортані тощо) переважно у осіб чоловічої статі; крім того, у 20 % вперше виявлених хворих із від­критою формою туберкульозу виділяють мікобактерії туберкульо­зу, стійкі до лікарських препаратів, що надто утруднює лікування і сприяє розвитку хронічних форм захворювання з високою леталь­ністю. Найвища захворюваність реєструється у південних і східних областях України. На сьогодні в Україні приділяється значна увага проблемі туберкульозу на державному рівні: затверджений Закон, розроблена та прийнята Національна програма боротьби з туберку­льозом, що дає змогу проводити своєчасно, якісно і ефективно за­ходи щодо припинення прогресування захворювання в Україні та запобігання поглибленню епідемічної ситуації.

Вперше збудник туберкульозу відкрив і виділив у чистій культу­рі Р. Кох (1882), тому збудник туберкульозу був названий бацилою Коха (БК, або в латинській транскрипції ВС).

Морфологія. Мікобактерії туберкульозу (МБТ) — це поліморфні, тонкі, прямі чи злегка вигнуті палички, завдовжки 1—10 мкм, зав­товшки 0,2—0,6 мкм, із злегка заокругленими кінцями, нерухли­ві, спору не утворюють, мають мікрокапсулу, грампозитивні (мал. 29). У клітинній стінці мікобактерій міститься велика кількість (до 60 %) ліпідів, чим пояснюється їх висока стійкість до факторів навколишнього середовища (вони кислото-, луго-, спиртостійкі), а також погане сприйняття анілінових барвників. Для їх фарбування використовують концентрований фуксин Ціля, що містить протраву (5 % розчин фенолу); його проводять у киплячому шарі фарби (метод Ціля—Нільсена). Інколи вони утворюють кислотолабільні гранули, які можуть розміщуватися як у цитоплазмі бактеріальних клітин (по 2—10), так і поза клітинами — зерна Муха. Морфологія мікобак­терій туберкульозу істотно змінюється залежно від віку культури і умов культивування. У старих культурах вони схильні утворювати ниткоподібні, міцелярні структури з розгалуженнями, а також кол-боподібні, кокоподібні, фільтруючі та Ь-форми.

Культивування. Мікобактерії туберкульозу вибагливі до пожив­них середовищ. Для їх росту використовують кров'яні, яєчні, по­живні середовища з додаванням гліцерину, амінокислот та інших факторів росту. За рішенням ВООЗ, як стандартне використовують середовище Левенштейна—Ієнсена, а також середовище Фінна II. На поживному середовищі Левенштейна—Ієнсена (світло-зеленого кольору, оскільки містить малахітовий зелений) ріст мікобактерій туберкульозу з'являється на 3—6-й тиждень, на середовищі Фінна II (також світло-зеленого кольору) — через 2—3 тиж. Утворюються ізольовані Рі-колонії — сухі, безпігментні або блідо-кремові, що на­гадують головку цвітної капусти, мають приємний аромат меду.

В Україні (1999) розроблено поживне середовище ВКГ. Його ви­пускають разом із стимулятором росту. На цьому середовищі (має жовтий колір) мікобактерії туберкульозу дають ріст на 2—3-ю добу і утворюють жовтуваті непрозорі колонії або газонний ріст.

У рідкому поживному середовищі мікобактерії туберкульзу утворюють на поверхні плівку, в молодих культурах — тонку, в ста­рих — зморшкувату, грубу, а іноді навіть дають придонний крихку­ватий ріст.

Мікобактерії туберкульозу — аероби, оптимальною темпера­турою росту є 37—38 °С, капнофільні, краще ростуть в атмосфері, що містить 5—10 % С0₂. Розмножуються шляхом простого поділу і брунькуванням.

Класифікація. Туберкульоз спричинюють декілька підвидів мі­кобактерій туберкульозу: М. tuberculosis — людський тип, М. bovis — бичачий тип і М. africanum — африканський тип. Останній був виділений у 1969 році від хворих у країнах Західної Африки, а піз­ніше у СІЛА, Англії та інших країнах. За властивостями він поді­бний до М. tuberculosis і М. bovis.

Ферментативна активність. У мікобактерій виявлено протеолі­тичні, сахаролітичні ферменти, уреазу, ліпази, каталазу. Під час диференціації мікобактерій туберкульозу від атипових і сапрофіт­них мікобактерій найчастіше враховують здатність продукувати ка­талазу.

Антигенна структура. У антигенному відношенні вид М. tuberculosis однорідний (сероваріантів не виявлено) і близький до виду М. bovis. Антигени спричинюють вироблення антитіл, але вони виявляються у малих концентраціях і не мають діагностично­го значення.

Резистентність. У навколишньому середовищі мікобактерії туберкульозу найбільш стійкі із аспорогенних форм бактерій, що пояснюється великим вмістом ліпідів. Вони тривалий час збері­гаються у воді — 5 міс, на сторінках книг — 3 міс, у вуличному пилу — до 10 днів. На пасовиськах, заражених виділеннями хво­рих тварин, вони зберігається протягом 19 міс, у ґрунті, що міс­тить перегній, — до 9 років. Під дією розсіяного сонячного світла зберігаються протягом 40—80 діб, мало чутливі до дезінфекційних розчинів у звичайній концентрації, витримують кип'ятіння про­тягом 5 хв. Сонячне проміння вбиває їх через 1—2 год, ультрафіо­летові промені — через 2—3 хв, швидко гинуть у 50—70 % розчині етилового спирту. Для знезараження мокротиння його заливають одним із дезінфекційних розчинів (беруть 2 об'єми дезрозчину на 1 об'єм мокротиння) — 2,5 % розчином сульфохлорантину на 6 год, 5 % розчином хлораміну на 12 год або 2,5 % розчином активовано­го хлораміну на 4 год.

Фактори патогенності:

• ліпіди — представлені нейтральними жирами, восками, сте­аринами, фосфатидами, жирними кислотами (фтіонова, мі-колова, туберкулостеаринова тощо). Вони пригнічують мі­грацію лейкоцитів і стимулюють гострий запальний процес, зумовлюють незавершений фагоцитоз. В ураженому організ­мі спричинюють специфічну тканинну реакцію з утворенням епітеліоїдних і гігантських клітин Пирогова—Ланґханса;

• корд-фактор (гліколіпід) — основний фактор вірулентності. Він склеює мікробактерії туберкульозу, які ростуть на пожив­них середовищах, утворюючи "коси" та джгути (мал. ЗО);

• туберкулін — токсин, який вивільнюється під час розпаду клітин. Уперше отриманий Р. Кохом у 1890 році. За імуно­логічними властивостями туберкулін є неповним антигеном (гаптеном), тому не може спричинити утворення антитіл і зу­мовити гіперчутливість у здоровому організмі. В організмі, сенсибілізованому повним антигеном (збудниками туберку­льозу у хворих, інфікованих або вакцинованих осіб), туберку­лін спричинює позитивну алергійну реакцію, тому цей препа­рат використовують з діагностичною метою.

Особливості епідеміології. Туберкульоз може бути екзогенною й ендогенною інфекцією.

Основним джерелом інфекції є хворі на туберкульоз люди (понад 95 %), а також сільськогосподарські тварини (55 видів). На туберкульоз хворіють і птахи (25 видів), але як джерело інфекції вони не відіграють ролі. Для людей збудник туберкульозу птахів (М. avium) є умовно-патогенним. Велику небезпеку для оточуючих, особливо для дітей, створюють хворі з відкритою формою туберкульозу (бактеріовиділювачі), які тривалий час невідомі протитуберкульозним диспансерам з причин пізньої діагностики. Протягом доби такий хворий з мокротинням виділяє від 15 млн до 7 млрд мікобактерій.

Для мешканців сільської місцевості джерелом інфекції можуть бути тварини. В Україні кожного року реєструється туберкульоз у 25—27 тис. тварин.

Існує декілька шляхів передачі цього захворювання. Основним є повітряний шлях. Під час кашлю, чхання, розмови хворий виділяє аерозоль, що швидко висихає і змішується з пилом, тому збудник тривалий час перебуває у повітрі. Після вдихання такого повітря збудник проникає в альвеоли і бронхіоли, які не мають місцевого захисту; у тих, хто палить, збудник може проникнути через уражені стінки бронхів. Вхідними воротами можуть бути мигдалики і лімфатичні вузли ротоглотки (кільце Пирогова).

Аліментарне зараження можливе у разі вживання молока і молокопродуктів від хворих корів. Особливо це небезпечно для дітей.

Контактне зараження може відбутися під час прямого (потис­кання рук, поцілунок) і непрямого контакту (через одяг, білизну, рушник, посуд) у разі порушення цілості шкіри, слизових оболо­нок у людей, які доглядають за хворими людьми і тваринами.

Зазвичай хвора на туберкульоз жінка народжує здорову дитину, оскільки плацента є бар'єром для мікобактерій туберкульзу. Хоч і дуже рідко, але трапляється трансплацентарне зараження плода, коли у вагітної жінки уражається плацента.

Як ендогенна інфекція туберкульоз розвивається на фоні зниження імунітету, причиною якого можуть бути стреси, алкоголізм, наркоманія, похилий вік, тривале вживання гормональних препаратів, неповноцінне харчування, перевтома, переохолодження, різні захворювання (цукровий діабет, виразкова хвороба, запалення легень, що часто повторюються, тощо).

Групою підвищеного ризику стосовно захворювання на туберкульоз є ВІЛ-інфіковані і хворі на СНІД. У ВІЛ-інфікованих захворюваність на туберкульоз у 74 рази перевищує цей показник серед усього населення України.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Туберкульоз уражає осіб різних вікових груп. Мікобактерії туберкульзу поширюються в організмі гематогенним і лімфогенним шляхами (бактеріемія, бактеріолімфія) і спричинює сенсибілізацію організму.

Захворювання характеризується різноманітністю клінічних форм. За локалізацєю виділяють легеневу форму туберкульозу (87— 95 % випадків) і позалегеневу. Позалегеневу форму туберкульозу здебільшого спричинює М. bovis. Це туберкульоз лімфатичних вузлів, кісток, суглобів, сечостатевої системи, мозкових оболон. Позалегенева форма, в свою чергу, може бути локалізованою, тобто уражати певний анатомічний орган: нирку, шкіру, лімфатичні вузли, око, мозкові оболони, або генералізованою, тобто уражати одночасно весь організм. Збудники туберкульозу можуть уражати всі органи, крім волосся і нігтів. При генералізованій формі на всіх внутрішніх органах і мозкових оболонах утворюються дрібні просоподібні горбики — міліарний (від лат. miliarius — просяний) туберкульоз. Ця форма характеризується тяжким клінічним перебігом (висока температура тіла, задишка, менінгеальні симптоми) і може закінчуватись смертю.

Незалежно від шляхів проникнення ще до розвитку запальних змін збудник осідає в органах, багатих на судини, — легенях, лім­фатичних вузлах, печінці, селезінці, кістковому мозку, де утво­рюються лімфоїдні або лімфогістіоцитарні вузлики й інфільтрати, скупчення макрофагів, — первинний туберкульозний комплекс. Ліпіди М. tuberculosis спричинюють певну біологічну реакцію, яка призводить до формування туберкульозної гранульоми (горбика, ту­беркули). В її центрі розміщуються гігантські клітини Пирогова— Ланґханса з великою кількістю ядер. У них знаходяться мікобак­терії туберкульозу. Навколо гігантських клітин розташовуються епітеліоїдні клітини, які складають основну масу горбика, а навколо них — лімфоїдні клітини. Доля первинного горбика може бути різ­ною. У більшості випадків на фоні досить високої природної резис­тентності організму навколо нього утворюється сполучнотканинна капсула, яка через деякий час звапновується (просочується солями кальцію) — горбик Гона. Утворення звапнених горбиків розгляда­ється як завершення захисної реакції організму на проникнення М. tuberculosis і означає формування набутого нестерильного іму­нітету. В цьому первинному вогнищі мікобактерії зберігають жит­тєздатність протягом багатьох років. Таким чином, навіть за добро­якісного перебігу інфекції організм не звільняється від збудника. На щастя, хворіють далеко не всі. Навіть у разі тривалого контакту з бактеріовиділювачем інфікується 50 % людей, хвороба проявля­ється у 10—15 % інфікованих.

У тих випадках, коли імунітет організму знижений, горбик збільшується і піддається казеозному розпаду внаслідок дії токсичних продуктів збудника і відсутності кровоносних судин у горбику. Вивільнені бактерії можуть спричинити тяжку легеневу форму туберкульозу, а в разі проникнення в кров розвивається генералізований туберкульоз.

Туберкульоз — це хронічна інфекція. Причиною цього є перетворення мікробактерій туберкульозу на фільтрувальну і L-форми, на які не діють ні лікувальні засоби, ні захисні фактори організму. У разі ослаблення організму ці форми відновлюють свої патогенні властивості і спричинюють рецидив хвороби; хронічна форма хвороби переходить у гостру прогресуючу форму.

Імунітет. Організм має високу природну резистентність до збудника туберкульозу, внаслідок чого первинне інфікування призводить до формування закритого горбика. Природна стійкість зумовлена соціально-побутовими факторами, зниження рівня яких може призвести до активації первинного пригніченого комплексу. При туберкульозі формується інфекційний імунітет. У хворих та перехворілих в організмі виробляються антитіла, а внаслідок сенсибілізації організму формується гіперчутливість уповільненого типу і накопичуються цитотоксичні Т-лімфоцити, які руйнують клітини, інфіковані туберкульозними паличками. Антимікробні антитіла утворюють циркулюючі імунні комплекси, активують систему комлементу, фагоцитоз. Після лікування зберігаються залишкові горбики, в яких тривалий час (2—15 років) містяться персистуючі мікобактерії туберкульозу (фільтрувальні і Ь-форми). Вони підтримують імунітет і одночасно зберігають ризик ендогенної реактивації вторинного туберкульозного процесу. Можливий і інший шлях вторинного туберкульозу — суперінфекція.

Мікробіологічна діагностика. На аналіз відбирають мокротиння, кров, сечу, гній, пунктат, спинномозкову рідину, випорожнення, секційний матеріал.

Дослідження проводять мікроскопічним, бактеріологічним, біологічним, серологічним і алергійним методами.

У разі мікроскопічного методу використовують пряму мікроскопію, але вона дає змогу виявити збудника у великій кількості — понад 50 тис. клітин в 1 см³ патологічного матеріалу. У разі концентрації матеріалу методом центрифугування або методом флотації мікобактерії туберкульозу виявляють на 10— 15 % частіше, ніж під час прямої мікроскопії. Якщо хоча б два зразки мокротиння показали позитивний результат, пацієнта відносять до хворих (КСП+, тобто виявлені кислотостійкі палички) і направляють на госпіталізацію та лікування. Якщо з трьох мазків позитивним виявився один (КСП+), пацієнта відправляють до фтизіатра на дообстеження і вирішення питання щодо призначення лікування. Якщо всі три мазки виявилися негативними (КСП—), тактика ведення хворого залежить від наявності симптомів хвороби та результатів рентгенологічного обстеження.

Люмінесцентна мікроскопія підвищує можливість виявлення мікобактерій туберкульозу на 14—ЗО % порівняно з прямою мікроскопією і на 8 % — порівняно з флотацією.

Бактеріологічний метод значно чутливіший, він дає змогу виявити мікобактерії туберкульозу, якщо в 1 см³ мокротиння міститься 20—100 мікробних клітин. Цей метод дає можливість виділити чисту культуру, ідентифікувати її і визначити чутливість до протитуберкульозних препаратів.

Біологічний метод — один із найбільш чутливих методів діагностики туберкульозу. Для морських свинок доза зараження становить декілька клітин збудника. Для виявлення Ь-форми туберкульозних бактерій проводять декілька послідовних заражень тварин у зв'язку з тим, що Ь-форми менш вірулентні і спричинюють у морських свинок доброякісну форму туберкульозу. У випадку, коли відбувається реверсія L-форми у патогенну, інфекція набуває генералізованої форми.

Серологічний метод діагностики полягає в тому, що використовують РЗК, РПГА, РП, ІФА, радіоімунний метод, реакцію агрегат-гемаглютинації (для виявлення циркулюючих імунних комплексів) та ін. Для удосконалення серологічних методів діагностики важливим є отримання моноклональних антитіл до різних антигенів мікобактерій.

Алергійний метод ґрунтується на проведенні туберкулінової проби. Для цього використовують високоочищений препарат туберкуліну PPD. Його вводять у дозі 0,1 см³ внутрішньошкірно за Манту. В інфікованих осіб на місці введення туберкуліну через 6—8 год з'являється невелике ущільнення, максимальний розвиток реакції відбувається протягом 24—48 год, коли утворюється чітко обмежена папула діаметром не меншим ніж 0,5 см з геморагічним або некротичним центром. Позитивна туберкулінова проба свідчить про інфікування організму збудником туберкульозу та наявність на­бутого імунітету. Тому вакцинований організм також позитивно ре­агує на туберкулін. Для визначення інфікованості організму врахо­вують віраж туберкулінової проби, тобто збільшення чи зменшення діаметра інфільтрату після повторного введення туберкуліну. Тубер­кулінова проба також використовується для контролю ефективності вакцинації та відбору осіб, що підлягають ревакцинації. Ревакцина­цію проводять особам, які негативно реагують на внутрішньошкір-не введення 5 ТО (туберкулінових одиниць) PPD.

Принципи профілактики. Профілактика туберкульозу включає проведення соціальних, санітарних заходів, а також вакцино- і хі-міопрофілактику.

Соціальна профілактика — це державні заходи, спрямовані на підвищення життєвого рівня населення, захист довкілля, проведен­ня оздоровчих заходів, розвиток санаторної мережі тощо.

Санітарна профілактика спрямована на запобігання зараженню здорових осіб від хворих на туберкульоз людей або тварин, вияв­лення, ізоляцію та лікування хворих на туберкульоз, санітарний і ветеринарний нагляд, оздоровлення осередків інфекції, проведення санітарно-просвітньої роботи.

Вакцинопрофілактика проводиться відповідно до календаря щеплення атенуйованою (живою, ослабленою) вакциною БЦЖ. її використовують для специфічної імунізації здорових доношених новонароджених і для ревакцинації дітей і підлітків. Вакцинацію проводять на 3—7-й день після народження дитини внутрішньо-шкірно у зовнішню поверхню плеча, ревакцинацію — у віці 7 і 14 років. Ревакцинують здорових осіб з негативною реакцією Манту. Вакцинацію недоношених немовлят, які не були імунізовані після народження у зв'язку з протипоказаннями, а також вакцинацію і ревакцинацію осіб, що проживають на забруднених радіонуклідами територіях (III—IV зони), проводять вакциною БЦЖ-м (містить у 2 рази менше препарату).

Вакцинація ґрунтується на тому, що штам мікобактерій туберкульозу, використаний для виготовлення БЦЖ, поступово перетворюється на Ь-форму і в такому вигляді тривалий час зберігається в організмі, підтримуючи інфекційний імунітет.

Хіміопрофілактика призначається особам, які інфіковані туберкульозом або одужали від нього, а неінфікованим — у разі контакту з хворими на туберкульоз людьми або тваринами. Для цього використовують ізоніазид або фтивазид разом із вітамінними препаратами.

Лікування. Для лікування туберкульозу після визначення ме­дикаментозної чутливості виділеної культури використовують ізоніазид, етамбутол, рифампіцин, стрептоміцин; у разі стійкості збудника до цих препаратів призначають флуренізид, етіонамід, ка-наміцин, фторхінолони (ципрофлоксацин, ципробай, офлоксацин).

Література.

Основна

Данілейченко В.В., Федечко Й.М., Корнійчук О.П. Мікробіологія з основами імунології: підручник. — К.: Медицина, 2009. — 391 с.

Дикий И.Л. Микробиология. Руководство к лабораторным исследованиям: Учеб. пособие. — К.: Видавничий дім“Професіонал”, 2004. — 583 с.

Практикум з мікробіології: навч. посібник. — 2-е вид., переробл. та доповн. / О.В. Кононов. — К.: Медицина, 2011. — 184 с.

Практичнамікробіологія: Посібник /С.І. Климнюк, І.О. Ситник, М.С. Творко, В.П. Широбоков— Т.: Укрмедкнига, 2004. — 438 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Мікробіологія:підручник. — К.: Медицина, 2008. — 454 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Практикум з мікробіології. — К.: Медицина, 2008. — 183 с.

Ситник І.О., Климко С.І., Творко М.С., Мікробіологія, вірусологія, імунологія: підручник. — Тернопіль: Укрмедкнига, 1998. — 392 с.

Додаткова

Воробьев А.Аи др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. — М.: Медицинское информационное агенство, 2008. — 702 с.

Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. — М.: Медицинское информационное агенство, 2003, 232 с.

Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. — К.: Вища школа, 1992. — 431 с.

Федорович У.М.Спеціальна мікробіологія. — ч. 1. — Л.: Євросвіт, 1998. — 227 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 2. — Л.: Ахілл, 2001. — 475 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 3. — Л.: Сплайн, 2008. — 191 с.