Вірус гепатиту с

Вірус гепатиту С (НСУ) належить до родини Паупагісіае, роду Нерасіуігиз. Починаючи з 1990 року в розвинутих країнах здійсню­ється контроль за наявністю антигену вірусу гепатиту С в препара­тах крові.

Гепатит С нині є серйозною проблемою для охорони здоров'я в усьому світі. За даними ВООЗ, інфікованість вірусом гепатиту С у різних країнах становить від 0,3 до 14,5 % населення, частота хро-нізації — 55—80 %. На долю гепатиту С припадає 20 % випадків гострого гепатиту, 70 % хронічного гепатиту, 40 % цирозів печінки і 60 % випадків гепатоцелюлярної карциноми. Захворювання по­ширені повсюдно і епідеміологічно близькі до гепатиту В.

Вірус гепатиту С належить до складних вірусів, геном представ­лений однонитковою РНК. Нуклеокапсид має кубічний тип симе­трії. Вірус дуже варіабельний.

Особливістю вірусу гепатиту С є те, що швидкість мутацій перс вищує швидкість реплікації, чим пояснюється "ухиляння" його від імунної відповіді.

Вірус гепатиту С стійкий у навколишньому середовищі.

Джерелом інфекції є тільки інфікована людина. Інфекція пере­дається через кров, її препарати, а також через інструменти. Серед хворих переважають пацієнти після переливання крові, хірургіч­ного втручання, внутрішньовенного введення наркотиків. Основне значення в поширенні інфекції мають особи з безсимптомними та стертими формами хвороби.

Інкубаційний період здебільшого триває 6—8 тиж. Клінічна картина схожа з клінічною картиною гепатиту В, але має легший перебіг і характеризується відносно швидким одужанням. Часто пе­ребігає у безжовтяничній формі з помірним збільшенням печінки і рідко — селезінки, жовтяниця проявляється приблизно у 25 % хворих. Інколи інфекція перебуває в організмі в латентній формі 10—15 років, а потім переходить у хронічний гепатит.

Тяжкі форми хвороби розвиваються при змішаній інфекції, спричиненій HCV, HBV і HDV, — це мікст-гепатит.

Вірус може уражати не тільки гепатоцити, а й імунокомпетентні клітини (моноцити, В-лімфоцити, нейтрофіли), що призводить до розвитку вторинного імунодефіциту.

Імунітет формується нестійкий через невисоку захисну функцію антитіл, можливе повторне зараження.

На дослідження у хворого беруть кров. Досліджують також кров донорів, препарати крові серологічним методом. Для виявлення антигенів і антитіл використовують ІФА і ЛПР. Для підтверджен­ня результатів реакції ІФА використовують метод імуноблотингу. Маркером перенесеної інфекції є анти-HCV IgG, які циркулюють в крові 4—5, а інколи 10 років.

Специфічна профілактика не розроблена.

Для лікування використовують інтерферон, аміксин, а також аналоги нуклеозидів: ламівудин, фамцикловір.

Ретровіруси

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) належить до родини Retroviridae (від лат. retro — назад), підродини Lentivirinae, роду Lentivirus.

Віруси цієї родини мають деякі особливості: 1) це єдина роди­на вірусів, які мають диплоїдний геном, тобто містять 2 ідентичні молекули РНК; 2) у складі віріону є фермент зворотна транскрип-таза (ревертаза), завдяки якому РНК-геном перетворюється на ДНК-геном (звідси назва родини); ДНК-вірусу інтегрує в хромо­сому клітини-хазяїна, внаслідок чого вона або гине (ВІЛ), або пе­ретворюється на пухлинну (онковіруси); 3) функція ревертази не контролюється геномом, тому фермент "допускає багато помилок". З цим пов'язана постійна мінливість вірусу (у 1000 разів вища, ніж у вірусів грипу й аденовірусів). Це створює великі труднощі в отри­манні ефективної вакцини.

Із родини ретровірусів найбільше значення в патології людини мають 2 підродини: Lentivirinae — збудники повільних інфекцій, у тому числі ВІЛ, і Oncovirinae — спричинюють перетворення нор­мальної клітини на пухлинну.