Вірус сказу

Вірус сказу належить до родини Шт.аЬс1оуігісІае (від грец. гкаЬйоз — прут), роду Ьузвауігиз.

Сказ (гідрофобія, лісса) — хвороба, яка відома з античних часів. Лікарі Стародавнього Сходу описали його ще за 3 тис. років до н.е. Питання з епідеміології сказу відображені в працях Арістотеля і Демокріта, а Цельс пропонував припалювати рани від укусів собак. Але більш серйозне вивчення сказу почалося в XIX ст., що і привело до розроблення ефективних вакцин. Під керівництвом Л. Пастера була отримана вакцина і вперше введена 6 липня 1885 року хлопчи­ку, який був покусаний скаженою собакою. З тих пір вакцина широ­ко використовується для активної профілактики сказу.

Незважаючи на те що захворювання відоме з давніх давен, воно і зараз залишається мало вивченим і дуже небезпечним. Щорічно від сказу помирають десятки тисяч людей. Сказ реєструється повсюд­но, за винятком деяких острівних країн, які ізольовані від великих континентів (Англія, Австралія, Нова Зеландія тощо).

До сказу сприйнятливі всі теплокровні тварини. Послаблення боротьби з бездомними тваринами призвело до зростання випадків захворюваності як серед тварин, так і серед людей. За офіційними даними, щорічно від сказу гине більше ніж 1 млн сільськогосподар­ських і домашніх тварин.

Морфологія. Вірус сказу належить до складних вірусів. Його ге­ном містить однониткову РНК, нуклеопротеїд має спіральний тип симетрії. Суперкапсид складається з подвійного ліпідного шару. Ві-ріон має вигляд кулі, один кінець його плоский, інший — заокругле­ний. Поверхня віріону випукла, на ній розміщені шипи (спікули).

Культивування. Вірус добре репродукується в курячому емб­ріоні, у клітинах нейробластом мишей, нирок новонароджених хом'ячків, у культурі диплоїдних клітин людини. Дозрілі віріони виходять з клітини за допомогою брунькування.

Антигени. Вірус сказу однорідний за антигенною структурою. Штами, що циркулюють у природі серед тварин, називають "вулич­ними". У разі потрапляння в організм людини вони спричинюють захворювання з тривалим періодом інкубації та утворюють специ­фічні тільця-включення (тільця Бабеша—Негрі) в цитоплазмі клі­тин.

Унаслідок послідовних пасажів у мозку кроликів (100 пасажів) Л. Пастер і його співробітники отримали "фіксований" вірус (virus fixe). Він має короткий і стабільний період реплікації (7 діб), зни­жену інфекційність, але зберігає антигенність, тому його викорис­товують для виготовлення антирабічної вакцини. Цей вірус рідко утворює тільця-включення в уражених клітинах.

Резистентність. Вірус сказу порівняно малостійкий у навколиш­ньому середовищі, але в трупах тварин за низької температури збе­рігається до 4 міс. За температури 50 °С гине через 30—40 хв, під час кип'ятіння — майже миттєво. У разі заморожування до -70 °С зберігається протягом декількох років.

Особливості епідеміології. Джерелом сказу є дикі і свійські тварини. У різних регіонах Землі є свої особливості осередків ска­зу, в яких роль резервуару інфекції виконують різні дикі тварини. В Україні це лисиці, в Південній Америці — кажани, в Північній Америці — єноти. Джерелами інфекції можуть бути вовки, шакали, мангусти. Серед свійських тварин основним джерелом інфекції є со­баки (до 90 %), але можуть бути коти, корови, коні, свині. Хоча до вірусу сказу чутливі всі ссавці, але ступінь чутливості у них різна. Вважають, що у дрібних тварин (польових мишей, кажанів) мож­ливий абортивний або безсимптомний перебіг хвороби з подальшим тривалим носійством. Епізоотіям сказу у лисиць передує нашестя гризунів. У тварин віруси сказу накопичуються в слинних залозах. Основним шляхом передачі є укус тварин (90—95 % випадків) або попадання слини інфікованої тварини через мікротравми. Вірус на­копичується у великій кількості у слині тварин за 7—10 діб до появи клінічних проявів хвороби. Особливо небезпечним є потрапляння вірусів в очі, в рани на голові чи обличчі. Можливі й інші шляхи передачі. У печерах, де перебуває велика кількість кажанів, можли­вий повітряний шлях передачі; він може бути реалізованим також у лабораторії під час роботи з інфікованим матеріалом без дотриман­ня правил безпеки. Вважають, що можлива передача вірусів сказу деякими кровосисними комахами. Через плаценту вірус не пере­дається. У людей не кожне зараження супроводжується розвитком хвороби. Хворіють близько 15—ЗО % заражених, але кожний, хто захворіє, вмирає.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Вірус проникає че­рез ушкоджену шкіру у м'язи і сполучну тканину. У клітинах цих тканин відбувається первинна реплікація та накопичення вірусу. В цих тканинах вірус може зберігатися в латентному стані протягом тривалого часу (іноді місяці). У разі проникнення в периневральний простір периферичних нервів вірус починає рухатися по їх аксонах у центральну нервову систему зі швидкістю 3 мм/год. Там вірус про­никає в клітини сірої речовини головного і спинного мозку, поши­рення вірусу відбувається від клітини до клітини. На цьому етапі віруси проникають також у спинномозкову рідину. В уражених нер­вових клітинах виникають дегенеративні зміни, в них з'являються специфічні для сказу включення (тільця Бабеша—Негрі). Найбіль­ше їх накопичується в клітинах мозочка, довгастого мозку, гіпокам-па, кори великого мозку. Також розростаються клітини нейроглії головного і спинного мозку, за рахунок чого утворюються "вузли­ки сказу". Внаслідок цього в тканині мозку порушується кровообіг, утворюється набряк, розвивається специфічний рабічний енцефа­літ. Після розмноження в клітинах центральної нервової системи віруси знову по волокнах периферичних нервів поширюються у зво­ротному напрямку, проникають майже в усі органи і накопичують­ся у великій кількості в слинних і слізних залозах. Проникнення вірусу у внутрішні органи призводить до порушення їх іннервації та функції. Перебіг хвороби триває до 5—7 діб. Смерть настає внаслі­док асфіксії або тяжких серцево-судинних уражень.

Інкубаційний період при сказі найчастіше триває 1—3 міс, інко­ли скорочується до 7—8 днів або подовжується до 1 року. Його три­валість залежить від локалізації і глибини рани, а також від дози та властивостей штаму вірусу, що потрапив в рану.

Розрізняють дві форми перебігу сказу: буйну і тиху. При буй­ній формі виділяють три клінічні стадії: стадію депресії, збуджен­ня (буйна стадія) та стадію паралічів. На першій стадії з'являються невизначений біль, м'язові посмикування і свербіж у ділянці рани, змінюється настрій (порушується сон, з'являється втомлюваність, депресія, відчуття страху, тривоги, зникає апетит). У хворого роз­виваються слухові і зорові галюцинації. Хворий шукає самотності, його мучить думка про смерть. Потім (можливо, на наступний день) підвищується температура тіла, виникає нудота, блювання, біль у горлі, кашель, біль у животі, іноді розширюються зіниці.

У стадії збудження хворий неспокійний, навіть агресивний, об­личчя перелякане, очі блищать, зіниці нерівномірно розширені, ви­діляється велика кількість слини, яку хворий не може проковтнути через болючі спазми ковтальних м'язів. Судоми і спазм ковтальних м'язів виникають також, коли хворий намагається випити води (звідси назва "гідрофобія" — боязнь води).

Стадія збудження може переходити у стадію паралічів. У хворо­го припиняються судоми, відновлюється ковтання, хворий заспо­коюється — "зловісний спокій". Але у хворих розвивається парез ніг, голосових зв'язок. Ця стадія триває 2—3 доби. Смерть настає миттєво.

При тихій формі стадія збудження відсутня, тобто І стадія зразу переходить у стадію паралічів. Паралітична стадія триває 1—3 доби, смерть настає від припинення дихання або серцевої діяльності. Тиха форма сказу розвивається в осіб, покусаних кажанами, а також у ал-козалежних і тих, хто отримав неповний курс вакцини. Існують й інші нетипові клінічні форми сказу.

Можливість тривалого інкубаційного періоду (декілька місяців і навіть років) і обов'язковий летальний наслідок дає підставу дея­ким дослідникам відносити сказ до повільних інфекцій.

Імунітет. При сказі в крові і спинномозковій рідині накопичу­ються віруснейтралізуючі антитіла, синтезується інтерферон. Але захворювання має настільки швидкий перебіг, що ні антитіла, ні інтерферон не встигають виконати свої функції. Після вакцинації імунітет зберігається протягом 1 року.

Мікробіологічну діагностику проводять мікроскопічним, віру­сологічним, біологічним і серологічним методами. Матеріалом для дослідження є слина, спинномозкова рідина, біоптати шкіри (поти­лиці і шиї), секційний матеріал.

Мікроскопічним методом виявляють тільця Бабеша—Негрі у зрізах мозкової тканини.

Вірусологічним методом виявляють вірус із слини, спинномоз­кової рідини, мозкової тканини шляхом зараження матеріалом культури клітин (найчастіше використовують клітини нейроблас-томи мишей).

Біологічним методом виявляють вірус унаслідок зараження мишенят-сисунців у головний мозок, які гинуть через 8—12 діб від сказу. Наявність вірусу визначають шляхом виявлення тілець Бабеша—Негрі під час дослідження мозку або виявленням антиге­нів у РІФ.

Серологічний метод (РІФ) використовують для виявлення анти­тіл у біоптатах шкіри і мазках-відбитках із центральної частини ро-гінки. Це експрес-метод, відповідь можна отримати через 6—8 год.

Оскільки мікробіологічне обстеження хворого пов'язане з тех­нічними труднощами, за можливості обстежують тварину, яка на­несла травму.

Профілактика. Неспецифічна профілактика спрямована на ізоляцію бездомних собак і котів. Профілактику сказу серед ди­ких тварин проводять шляхом додавання вакцини до харчових приманок.

У разі укусу необхідно промити рану мильною водою і оброби­ти спиртовим розчином йоду. Необхідність проведення специфічної профілактики залежить від обставин.

Якщо рана нанесена дикою чи бездомною хворою твариною, специфічну профілактику проводять зразу після оброблення рани. Спочатку вводять антирабічний імуноглобулін, а потім вакцину, введення якої починають не пізніше ніж через 2 тиж після укусу. Використовують два види вакцин: інактивовану вакцину Фермі (виготовлена з мозку овець, заражених атенуйованим фіксованим вірусом) і антирабічну інактивовану культуральну вакцину (виго­товлена на культурі клітин нирок сірійського хом'ячка, зараженій атенуйованим вірусом сказу). Культуральна вакцина більш ефек­тивна і менш реактогенна, тому використовується також для специ­фічної профілактики сказу особам, що належать до груп високого ризику зараження (медичні працівники відділень, де лікують хво­рих на сказ, працівники спеціальних лабораторій, професійні мис­ливці, ветеринари, спелеологи).

Лікування симптоматичне.