Лекція № 8

Тема лекції:

Збудники особливо небезпечних інфекцій (ОНІ)

План лекції

1. Загальна характеристика збудників холери, чуми, туляремії, бруцельозу, сибірської виразки. Епідеміологія. Патогенез хвороб. Взяття матеріалу та заходи безпеки під час роботи зі збудниками особливо небезпечних інфекцій.

2. Особливості лабораторної діагностики холери, чуми, туляремії, бруцельозу, сибірської виразки.

3. Алергійні проби. Специфічна профілактика. Медична етика і деонтологія.

4. Специфічне лікування хворих на зоонозні інфекції

Зміст лекції Загальна характеристика збудників холери, чуми, туляремії, бруцельозу, сибірки і захворювань групи особливо небезпечних інфекцій

До групи збудників особливо небезпечних (карантинних) інфек­цій (ОНІ) відносять мікроорганізми І і II груп патогенності. Осо­бливо небезпечні інфекції висококонтагіозні, легко поширюються (спричинюють не тільки епідемії, а й пандемії), мають переважно тяжкий перебіг і зумовлюють високу летальність. їх ще називають "конвенційними", тому що для профілактики і ліквідації цих ін­фекцій проводять спеціальні протиепідемічні заходи, які регламен­туються міжнародними конвенціями (узгодженнями) і виконують­ся органами охорони здоров'я кожної країни, а за необхідності і за допомогою Міжнародного медичного центру — ВООЗ.

Сприйнятливість людей до особливо небезпечних інфекцій дуже висока. їх епідемії зі стародавніх часів наводили жах масштабами поширення і спустошливістю. Так, у XIV ст. під час пандемії чуми в Європі померло 25 млн людей (25 % всього населення).

Актуальність проблеми особливо небезпечних інфекцій зберіга­ється і в наш час, хоча їх поширення не носить характеру "мору". Реєструються окремі спалахи чуми. За даними ВООЗ, кожного року виявляється понад 3 тис. випадків чуми.

У зв'язку з цим органи охорони здоров'я проводять комплекс за­ходів, спрямованих на запобігання завезенню і поширенню особли­во небезпечних інфекцій.

Всю роботу щодо організації профілактики особливо небезпечних інфекцій очолює відділ особливо небезпечних інфекцій Центральної санітарно-епідемічної служби (CEC) МОЗ України і відповідні відді­ли в областях, а також у містах Києві та Севастополі.

В Україні створено систему наукових закладів, які проводять моніторинг епідемічної ситуації, аналіз захворюваності, ефектив­ності профілактичних і протиепідемічних заходів, планування та проведення наукових досліджень щодо структури і поширеності особливо небезпечних інфекцій в Україні. Ця робота зосереджена в Українському науково-дослідному протичумному інституті ім. 1.1. Мечникова (м. Одеса) та Кримській протичумній станції (м. Сім­ферополь).

холерні вібріони

Холерні вібріони (Vibrio cholerae) належать до родини Vibrionaceae, роду Vibrio (від лат. vibro — згинатися).

Найбільше значення в патології людей мають V. cholerae, V. parahaemolyticus.

Парагемолітичні вібріони спричинюють гастроентерит (най­більш поширене), дизентерієподібне і холероподібне захворюван­ня. В Україні ці вібріони виявляють у воді V. cholerae був відкритий у 1883 році під час п'ятої пандемії Р. Кохом, але хвороба відома з глибокої давнини. Походження її назви пояснюють по-різному. За Гіп­пократом, назва хвороби означає "сті­кати жовчю" (від грец. cholera — жо­лоб, рідина), що пов'язано з великою втратою рідини хворим — до 10 дм³ на добу і більше.

Історичною батьківщиною холери є долина рік Гангу і Брахмапутри (Індія, Бангладеш), тому цю хворобу ще називають "азіатською холерою". В історії людства до 1926 ріку описано 6 пандемій, які забрали декілька мільйонів людських життів. З 1961 року і д₀ ц_{ЬОГО Ч}асу продовжується сьомаі пандемія холери, ендемічний осередок якої міститься на території Індонезії. Ця пандемія має дві хви­лі поширення: перша (1961 —1990) проявилася переважно у кра­їнах Африки і Євроазіатського континенту, друга розпочалася в 1991 році і поширилась не тільки на країни Європи, Азії та Африки, а також і на країни Південної і Північної Америки, в тому числі і США, де холера не виявлялася з 1866 року. В Україні найбільш не­сприятлива епідемічна ситуація відмічалася в 1994—1996 роках, коли холера була зареєстрована у 15 областях і місті Севастополі, перехворіло 1370 осіб, а у 999 осіб було виявлено бактеріоносійство. Холерні вібріони постійно виявляють у водах Чорного і Азовського морів, а також у водах Дніпра, що свідчить про формування стійко­го природного осередку.

Особливістю сьомої пандемії є те, що її спричинює не класичний холерний вібріон, а біовар V. eltor, який за антигенною структурою не відрізняється від класичного. Цей вібріон був виділений Ф. Гот-шліхом у 1906 році із організму померлого паломника на Сінайсько-му півострові на карантинній станції Ель-Тор. Але тільки в 1962 році рішенням ВООЗ цей вібріон було визнано як збудник холери.

Під час дослідження збудника другої хвилі сьомої пандемії ви­явлено холерний вібріон, що відрізняється від двох попередніх за антигенною структурою. Він містить соматичний антиген 0139, цей збудник позначається як Vibrio cholerae серовар 0139 ("Бенгал"). Вважають, що він з'явився внаслідок мутації О-антигену.

Морфологія. Холерні вібріони — це короткі тоненькі ледь зі­гнуті палички ("кома Коха"), діаметр яких 0,5 мкм, довжина 1,5— 3,0 мкм. Спору і капсулу не утворюють, активно рухливі (монотри-хи), грамнегативні (мал. 23).

Культивування. Холерні вібріони невибагливі до поживних се­редовищ, ростуть на МПА і МПБ. Але особливістю їх є те, що вони як алкофіли ростуть у лужних середовищах (рН 8,0—9,3). Аероби. На лужному агарі холерні вібріони утворюють колонії в S-формі — округлі, гладенькі, плоскі, з блакитним відтінком, рівними кра­ями, в'язкої консистенції. S-форма колоній може дисоціювати в R-форму.

Як середовище накопичення використовують 1 % пептонну воду в двох варіантах: з рН 7,6—8,0 — ріст холерного вібріона через 6—8 год, з рН 7,1—9,3 — через 14 год. У рідких поживних середо­вищах утворюється ніжна пухка плівка сіруватого кольору, яка під час струшування руйнується і падає на дно у вигляді пластівців.

Ферментативна активність. У холерних вібріонів добре вираже­ні сахаролітичні і протеолітичні властивості. Вони здатні розще­плювати вуглеводи до кислоти без газу, гідролізувати крохмаль. За здатністю ферментувати манозу, сахарозу і арабінозу Б. Хейберг всі вібріони (холерні і нехолерні) поділив на групи, нині їх виявляють 8. Холерні вібріони належать до першої групи за Хейбергом.

Протеолітичні властивості холерних вібріонів проявляються в тому, що вони розріджують желатин, спричинюють пептонізацію казеїну, утворюють індол.

Антигенна структура. Класифікація. Холерні вібріони мають Н-і О-антигени. Н-антиген спільний для вібріонів всього роду Vibrio. За О-антигеном всі вібріони поділяють на О-серогрупи, їх нараховують 139 і їх кількість весь час збільшується. Холерні вібріони (класичний і ельтор) не різняться за антигенною структурою, вони мають 01-анти­ген. Останній у своєму складі містить три компоненти: А, В і С, тому у V. cholerae (класичного і V. eltor) розрізняють три серотипи: Огава (АВ), Інаба (АС) і Гікошима (ABC). У стадії дисоціації холерні вібріони мають OR-антиген. Класичний вібріон і V. eltor різняться між собою за біохімічними властивостями і відношенням до холерного діагностично­го фага. Холерний вібріон "Бенгал" відрізняється від V. cholerae (кла­сичного і V. eltor) тільки тим, що аглютинується холерною сироваткою 0139. Є багато вібріонів, які схожі з холерними за морфологічними, культуральними і біохімічними властивостями, але не аглютинуються холерною імунною сироваткою 01. їх відносять до виду V. cholerae і на­зивають по-різному: парахолерні, холероподібні, НАГ-вібріони (від ви­разу — "не аглютинуються"), "вібріони не-01-групи". Доведена мож­ливість трансформації холерних вібріонів у НАГ-вібріони, і навпаки.

Резистентність. Холерні вібріони стійкі в навколишньому серед­овищі. Вони тривалий час зберігаються у морській воді — до 47 діб, у річній — декілька тижнів, у ґрунті — до 3 міс, у випорожненнях

• до 3 діб, на забруднених овочах, фруктах — 1—4 доби, у молоці

• до 5 діб, на вологій білизні — 2 доби. Особливо довго зберігаються і навіть розмножуються у відкритих водоймах і стічних водах, що містять органічні речовини, мають лужне середовище і температуру 10—12 °С. Цим пояснюється ендемічність районів Індії. Особливіс­тю холерних вібріонів є здатність їх пристосовуватися до неспри­ятливих умов — перетворюватися на форму, що не культивується (ФБН). Такі форми більш стійкі в навколишньому середовищі, збе­рігаються декілька років і підтримують ендемічний стан регіону.

Холерні вібріони чутливі до високої температури, миттєво ги­нуть під час кип'ятіння, під дією дезінфекційних засобів, особливо чутливі до кислот.

Фактори патогенності:

— джгутики, хемотаксис, завдяки яким вібріони долають слизо­вий шар і взаємодіють з епітеліальними клітинами. У нерух­ливих мутантів патогенність зменшується у 100—1000 разів або взагалі зникає;

• фактори адгезії і колонізації сприяють прилипанню вібріонів до мікроворсинок тонкої кишки;

• ферменти муциназа, протеази, нейрамінідаза, лецитиназа руйнують компоненти слизу і сприяють адгезії і колонізації;

• екзотоксин — холероген — головний фактор патогенності, спричинює втрату організмом іонів калію, натрію, хлору, гід­роген карбонат-іонів і води;

• ентеротоксини стимулюють аденілатциклазну систему енте-роцитів, що спричинює зневоднення організму;

• ендотоксин — ліпополісахарид клітинної стінки, є причиною загальної інтоксикації організму, блювання;

• фактор, що підвищує проникність клітинних мембран, пору­шує зворотне всмоктування рідини і солей у нижніх відділах кишечнику.

Під час сьомої пандемії виявили штами V. споіегае: холероген-ні (вірулентні), слабкохолерогенні (маловірулентні) і нехолерогенні (невірулентні).

Особливості епідеміології. Холера — антропонозна інфек­ція. Джерелом інфекції є хворі люди і носії. Механізм передачі — фекально-оральний. Основний шлях передачі — водний, але мож­ливі аліментарний і контактно-побутовий. Факторами передачі є вода і харчові продукти (кілька, молюски, краби, хамса — тимчасо­ві резервуари інфекції, а також овочі). Особливу епідемічну небез­пеку становить V. сЬоІегае 0139 через відсутність до нього імунітету у більшості людей.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Інкубаційний пері­од триває від декількох годин до 5 діб, у середньому — 1—2 доби.

Збудник проникає в організм через рот. Долаючи шлунковий бар'єр, він проникає у дванадцятипалу кишку і адгезується на її стінці, де інтенсивно розмножується. Дія холерогену призводить до розвитку діареї, порушення водно-сольового балансу, функцій життєво важливих органів. Під впливом біологічно активних ре­човин (гістаміну, серотоніну) посилюється кишкова перистальти­ка, з'являються пронос і блювання, що призводить до зневоднення організму. У хворих зменшується об'єм циркулюючої крові, по­рушується мікроциркуляція, знижується артеріальний тиск, роз­вивається ниркова недостатність. Втрата солей, особливо калію, призводить до м'язової слабкості, порушення функції міокарду, ниркових канальців, парезу кишечнику, болючих судомів м'язів верхніх і нижніх кінцівок, тулуба.

Найчастіше захворювання починається гостро проносом, при цьому, на відміну від кишкових захворювань ентеробактеріальної етіології, дефекація не супроводжується тенезмами і болем у черев­ній порожнині. Випорожнення часті — від 3—5 до 20—ЗО разів на добу і більше, рясні — до 500—800 см³ за один акт дефекації. Фека­лії швидко втрачають колір і фекальний запах, нагадують вигляд рисового відвару із запахом риби. У більшості випадків блювання починається після проносу, часто фонтаном водянистої рідини і не приносить хворому полегшення. Хворий втрачає до 10 дм³ рідини на добу і більше, тургор знижується до рівня "рук пралі", риси об­личчя загострюються, очі западають, з'являється задишка, ціаноз шкіри, олігурія (виділяється мало сечі) або анурія (сеча взагалі не виділяється). Шкіра стає холодною на дотик, голос сиплий до афонії (від грец. а — префікс, що означає не, без, і phone — голос, звук), температура тіла різко знижується до 35—34 °С. Така форма холери називається холерним алгідом.

Блискавична форма характеризується бурхливим розвитком, швидким зневодненням організму і летальним наслідком через де­кілька годин після появи перших симптомів.

"Суха" холера також має стрімкий перебіг, характеризується різким токсикозом, ураженням ЦНС, судомами, гострою серцево-судинною недостатністю. Пронос і блювання відсутні. Закінчується летально.

Такі форми холери в XX ст. трапляються дуже рідко.

Тифоїдна форма розвивається за наявності сепсису на фоні зне­воднення і характеризується високою температурою тіла, ознобом, пітливістю, затьмаренням свідомості, галюцинаціями.

Особливо важкий перебіг має холера у людей похилого віку, ва­гітних та осіб, хворих на хронічний алкоголізм.

При легкому перебігу хвороби (ЗО—75 % усіх випадків захворю­вання) пронос і блювання повторюються від 2—3 до 5—7 разів на добу протягом 2—3 діб. Самопочуття хворих задовільне, але турбує відчуття загальної слабкості, спраги.

Нині реєструються випадки хвороби переважно з легкою, стер­тою формами перебігу і вібріоносійство. У деяких осередках інфекції вібріоносійство досягає 60—80 % і більше. Летальність від холери під час сьомої пандемії в економічно розвинених країнах становила до 1,5 %, в економічно відсталих — до 50 %. В осіб з хронічними за­хворюваннями травного тракту (анацидний гастрит, дисбактеріоз і ін.) вібріоносійство може тривати місяці і роки.

Імунітет стійкий і тривалий. Він зумовлений накопиченням ан­титоксичних і антимікробних (вібріоцини) антитіл — гуморальний імунітет; а також клітин імунної пам'яті, підвищенням активності фагоцитів — клітинний імунітет. Повторні захворювання трапля­ються дуже рідко.

Мікробіологічна діагностика. Для дослідження у людей відби­рають випорожнення, блювотні маси, жовч, іноді кров, трупний матеріал; з довкілля — воду, мул, гідробіонти (організми, що насе­ляють водойми, — риби, жаби, молюски), харчові продукти, змиви з предметів побуту. Під час обстеження реконвалесцентів, а також здорових людей, що контактували з хворим або із заразним матері­алом, проводять взяття калу після вживання послаблюючих препа­ратів (25—ЗО г магнію сульфату), щоб отримати фекалії з верхньої частини кишечнику. Головним методом діагностики є бактеріоло­гічний. Термін доставки нативного матеріалу до лабораторії не має перевищувати 2—3 год. Якщо це неможливо, його відразу вміщу­ють у середовище накопичення — в 1 % пептонну воду з рН 7,8. Для прискореного виявлення холерного вібріона використовують: люмінесцентно-серологічний метод, метод іммобілізації, РИГА, на­бір паперових індикаторних дисків, який містить 13 біохімічних тестів і дає змогу відрізнити бактерії роду Vibrio від ентеробактерій та інших грамнегативних мікробів.

Для виявлення холерного вібріона у випорожненнях та ін­ших об'єктах довкілля використовують серологічний метод — РПГА. З метою виявлення в об'єктах навколишнього середовища форм холерного вібріона, що не культивуються, використовують молекулярно-генетичний метод — ЛПР, за допомогою якої можна виявити tox-ген.

Для виявлення гену холерогена використовують також метод ДНК-зонда.

Принципи профілактики. Профілактика передбачає систему заходів, спрямованих на своєчасне виявлення хворих на холеру, вібріоносіїв, а також виявлення холерного вібріона в об'єктах до­вкілля і своєчасне проведення обмежувальних заходів. Для специ­фічної профілактики існує декілька вакцин: корпускулярна із уби­тих штамів Огава й Інаба; холероген-анатоксин; хімічна вакцина із анатоксину і соматичних антигенів серотипів Огава й Інаба. Пере­хресний імунітет не формується. Тривалість поствакцинального імунітету 6—8 міс. Екстрену профілактику проводять в осередках інфекції антибактеріальними препаратами (з урахуванням чутли­вості до них циркулюючих штамів збудника): еритроміцином, ци-профлоксацином, фуразолідоном, доксицикліном.

Лікування спрямоване на відновлення водно-сольового балансу і використання антибактеріальних препаратів.

ЗБУДНИК ЧУМИ

Збудник чуми (Yersinia pestis; від араб, джумма — біб, кулька, звідси — бубон) належить до родини Entero-bacteriaceae. Він був від­критий в 1894 році А. Ієрсеном у Гонконгу, і весь рід було названо на його честь (1944).

Значний вклад у вивчення епідеміології чуми внесли наші видат­ні співвітчизники: Д.С. Самойлович перший у Європі, ще у XVIII ст., зробив намір виділити збудника чуми із організму хворого і запро­понував щеплення проти чуми; 1.1. Мечников у 1911 році очолював роботу протичумних загонів в Астраханській губернії; Д.К. Забо­лотний неодноразово брав участь у ліквідації спалахів чуми на тери­торії Китаю; В.А. Хавкін створив першу ефективну вакцину проти чуми, присвятив своє життя ліквідації чуми на території Індії, за що вдячні жителі спорудили йому пам'ятник у Бомбеї.

У минулому чума була грізним лихом людства, якому відомі три пандемії чуми.

Найбільш великий спалах чуми у XX ст. був зареєстрований у Північній Африці в 40-і роки. З 1958 до 1979 року зареєстрова­но 47 тис. випадків чуми. Активні осередки чуми збереглися в Азії (В'єтнам, Індія, Індонезія та ін.), Південній та Центральній Амери­ці (Бразилія, Перу, Еквадор, США, Канада), Африці (Конго, Танза­нія, Кенія та ін.).

Морфологія. Y. pestis мають вигляд коротких овоїдних полі­морфних (у вигляді колбочок, ниток) паличок завдовжки 1—2 мкм, завтовшки 0,3—0,7 мкм . Спору не утворюють, утворюють ніжну капсулу білкової природи, не­рухливі, грамнегативні. У разі фар­бування метиленовим синім чітко проявляється біполярне забарвлення (клітини бактерій більш інтенсивно забарвлені на полюсах).

Культивування. Y.pestis – аероби, не вибагливі до поживних середовищ, добре ростуть на МПА і МПБ, але краще за наявності стимуляторів росту: крові та її препаратів, лізату культури сарцин. Ростуть при температурі 27-28 градусів, рН 6,9-7,1 У рідкому поживному середовищі утворює пухку плівку, від якої опускаються нитки, що нагадують сталактити, на дні — пухкий осад, бульйон залишається прозорим.

На щільних поживних середовищах вірулентні штами утворю­ють колонії у R-формі. Розвиток R-колоній проходить три стадії: че­рез 10—12 год утворюються безбарвні пластинки — стадія "битого скла", через 18—24 год центр колонії стає випуклим, жовтуватого або буруватого кольору, а навколо нього утворюється ніжна зона у вигляді мережива з фестончастими краями — стадія "мережаних хустинок". Через 40—48 год настає стадія дорослої колонії — чітко виражений бурий центр і периферична зона — стадія "ромашки".

Ферментативна активність. У Y. pestis добре виражені сахаролі-тичні властивості. Вони розщеплюють вуглеводи (мальтозу, галакто­зу, маніт і ін.) до кислоти без газу. Протеолітичні властивості вираже­ні слабо — вони не розріджують желатин, не спричинюють зсідання молока, не утворюють індолу, деякі штами утворюють H₂S.

Антигенна структура. У Y. pestis виявлені соматичні О-антигени, схожі на антигени Y. enterocolitica і Y. pseudotuberculosis, а також капсульний антиген F1 (фракція 1), білковий V-антигеп (міститься у цитоплазмі) і ліпопротеїновий W-антиген (у поверхневій мембра­ні). Але Y. pestis у антигенному відношенні однорідні.

Резистентність. Збудники чуми стійкі в навколишньому серед­овищі. У трупах людей і тварин, що померли від чуми, вони зберіга­ються більше року, під час заморожування і розморожування не ги­нуть; на білизні, одязі, що забруднені виділеннями хворих, а також у мокротинні зберігаються декілька тижнів (білок і слиз захищають їх від висихання). Сонячне проміння, висушування, висока темпе­ратура, дезінфекційні засоби діють згубно. За температури 100 °С гинуть миттєво, за 60 °С — протягом 1 год; під дією 70 % спирту, 5 % розчину фенолу, 5 % розчину лізолу та деяких інших дезінфек­тантів гинуть через 5—20 хв.

Фактори патогенності. Y. pestis є найбільш агресивною серед усіх бактерій, тому і спричинює найбільш тяжке захворювання. Основною причиною високої сприйнятливості до чуми є здатність збудників пригнічувати фагоцитоз, що сприяє швидкому і безпере­шкодному їх розмноженню. Основні фактори патогенності проявля­ють таку дію:

• фімбрії адгезії сприяють прикріпленню до чутливої клітини і проникненню в неї;

• V-W-антигени забезпечують розмноження збудника всереди­ні макрофагів;

• капсула, білки поверхневої мембрани пригнічують фагоци­тоз;

• "мишачий" токсин блокує окисно-відновні процеси у мітохон-дріях клітин серцевого м'яза, печінки, судин, уражає тромбо­цити (порушує процеси згортання крові);

• ендотоксин (ліпополісахарид) проявляє токсичну й алергізу-вальну дію;

• ферменти агресії: фібринолізин і плазмокоагулаза забезпечу­ють інвазивність, нейрамінідаза сприяє адгезії (звільняє ре­цептори клітин макроорганізму для Y. pestis ).

Особливості епідеміології. Чума — зоонозна інфекція. Джерелом чуми у природі є гризуни. Описані епізоотії у 300 видів гризунів, які поширюються серед них через укус бліх (їх виділено 90 видів). В ор­ганізмі бліх Y. pestis розмножуються у травній трубці і виділяють­ся з екскрементами бліх, а також з кров'яною пробкою, яку блоха відригує під час укусу своєї жертви. Зараження людей відбувається через укус бліх (трансмісивний механізм передачі), під час контакту із заразним матеріалом, повітряно-краплинним і (рідко) аліментар­ним шляхом.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Інкубаційний пе­ріод триває від декількох годин до 1—3 діб, максимально, у осіб, які були вакциновані,— до 6 діб. Збудник проникає через слизові оболонки, мікротравми на шкірі у регіонарні лімфатичні вузли, в яких швидко розмножується, внаслідок чого розвивається запа­лення, лімфатичні вузли збільшуються у розмірі від лісового го­ріха до курячого яйця і навіть до 10 см у діаметрі. Такі лімфатич­ні вузли називають бубонами. Найчастіше трапляються пахові та стегнові бубони, рідше — шийні, навколовушні, підщелепні. Бубо­ни різко болючі навіть у спокої, спаяні з підшкірною клітковиною. Інтоксикація організму відбувається за рахунок як мікробних ток­синів, так і продуктів розпаду власних тканин. З лімфатичних вуз­лів мікроби проникають у кров, розвивається сепсис, уражаються кровоносні судини, у багатьох органах утворюються крововили­ви, що призводить до порушення їх функції. Хвороба починаєть­ся гостро — висока температура тіла з ознобом, сильний головний біль, біль у м'язах, блювання, обличчя гіперемоване, очі неначе наливаються кров'ю, язик набухає, мова стає нечіткою. Стан хво­рого з хиткою ходою, нечіткою мовою, гіперемованим обличчям, кон'юнктивітом нагадує поведінку сп'янілого. Згодом обличчя темніє, під очима з'являються темні кола ("чорна смерть"), риси обличчя загострюються, воно виражає страждання і жах (faciès pestica). Спочатку хворий перебуває у пригніченому стані, який переходить у збуджений з мареннями і знепритомненням за кілька годин до смерті. Хвороба триває 2—4 дні. Нічим не стримуване розмноження і поширення збудника через кров по всьому організму повністю пригнічує імунну систему і призводить (за відсутності лікування) до загибелі хворого.

Крім загальних проявів розвиваються місцеві ураження, які визначають клінічну форму хвороби. Розрізняють бубонну, шкірну (частіше шкірно-бубонну), легеневу, кишкову і септичну форми чуми. Найбільшу небезпеку для хворого і оточуючих створює легенева форма. Хвороба розвивається надто швидко — озноб, висока температура тіла, біль у боці, сухий кашель, який згодом переходить у кашель з кров'янистим мокротинням, призводять до виділення у повітря величезної кількості збудника.

Шкірна форма. На місці проникнення збудника розвивається пляма червоного кольору, потім вузлик, далі пухирець, наповнений прозорою рідиною, яка згодом мутніє, а за наявності крововиливу — темніє. Пухирець перетворюється на виразку з жовтим твердим дном, краї якої нерівні й обмежені багряним валом. Виразка дуже болюча, заживає повільно і залишає грубі рубці. Шкірна форма часто переходить у шкірно-бубонну.

Кишкова форма супроводжується профузною діареєю з рясним виділенням крові, слизу, сильним болем у животі. Ця форма трапляється рідко і без своєчасного лікування закінчується летально.

Первинно-септична форма характеризується ранньою тяжкою інтоксикацією, численними крововиливами в шкіру і слизові оболонки, в тяжких випадках — кровотечею з нирок, кишечнику, блюванням кров'ю, можливий розвиток чумного менінгіту.

Широке використання антибіотиків може призвести до зміни клінічної картини, появи стертих і атипових форм захворювання.

Тільки при бубонній формі без лікування можливе одужання — у 25 % захворілих. Всі інші форми швидко призводять до летального наслідку.

Імунітет постінфекційний стійкий, пожиттєвий. Т-лімфоцити і фагоцитоз забезпечують надійний клітинний імунітет.

Мікробіологічна діагностика. Матеріалом для дослідження є пунктат із бубону або його виділення, мокротиння, кров, випорож­нення.

Для діагностики використовують мікроскопічний, бактеріоло­гічний, серологічний і біологічний методи; для ретроспективної діа­гностики — алергійну пробу з пестином.

Під час бактеріологічного методу виділяють чисту культуру збудника й ідентифікують за культуральними, морфологічними, біохімічними ознаками, відношенням до чумного фага.

Для виявлення антигенів і антитіл у досліджуваному матеріа­лі проводять РПГА, а також реакцію ІФА.

Алергійну пробу ставлять внутрішньошкірно. Результат врахову­ють через 24—48 год. Реакцію вважають позитивною, якщо на місці введення пестину утворюється інфільтрат і гіперемія не менша ніж 10 мм у діаметрі.

У разі біологічного методу заражають морську свинку нашкірно, підшкірно або внутрішньоочеревно.

Принципи профілактики. Специфічну профілактику проводять живою атенуйованою вакциною із штаму ЕУ. її можна вводити на­шкірно, внутрішньошкірно або підшкірно. Суху вакцину випуска­ють у таблетках і використовують перорально. Вакцинують людей, що перебувають у ендемічних осередках, а також медичних пра­цівників, які проводять роботу зі збудником. Поствакцинальний імунітет формується на 5—6-у добу після щеплення і зберігається протягом 11—12 міс. Для його оцінки (а також для виявлення по-стінфекційного імунітету і ретроспективної діагностики) викорис­товують внутрішньошкірну алергійну пробу з пестином.

Лікування проводять антибіотиками: стрептоміцином, левомі­цетином, тетрацикліном. У разі своєчасного лікування смертність знижується при бубонній формі чуми на 100 %, при легеневій — на 5—10 %. Для лікування бубонної форми використовують антимі­кробну сироватку, при інших клінічних формах вона не ефективна.