Принципи діагностики інфекційних хвороб. Експериментальний метод дослідження

Діагностику інфекційних хвороб проводять за клінічними озна­ками, дослідженням функціонального стану різних систем орга­нізму (дихання, травлення, кровотворної, сечової тощо) і за мікро­біологічними дослідженнями. Особливо складною є діагностика внутрішньолікарняних інфекцій через велику різноманітність збуд­ників, а також через те, що збудники часто перебувають у різних асоціаціях. Найбільш часто використовують мікроскопічний, мі­кробіологічний (бактеріологічний, культуральний), серологічний, алергійний, молекулярно-генетичний, а також експериментальний (біологічний) методи.

Експериментальний метод діагностики інфекційних хвороб — це дослідження патологічного матеріалу на лабораторних тваринах. Найчастіше в мікробіологічній практиці використовують білих мишей, щурів, морських свинок, кролів.

Для проведення досліду відбирають групу здорових тварин пев­ного виду, віку, маси тіла, іноді однієї статі. Експериментальний метод дослідження використовують у тих випадках, коли потріб­но виділити з патологічного матеріалу збудників, які не ростуть на поживних середовищах (віруси, рикетсії), виділити чисту культу­ру збудника з патологічного матеріалу, забрудненого сторонньою мікрофлорою (пневмокок), вивчити властивості збудника (токси-генність, некротичність), визначити вид чи тип збудника або його токсину. В останньому випадку на тваринах проводять паралельно біопробу і реакцію нейтралізації. Для цього двом тваринам уво­дять патологічний матеріал, що містить збудника чи токсин. Через деякий час, після прояву клінічних ознак хвороби, тварини гинуть (біопроба). Двом іншим тваринам уводять патологічний матеріал, що містить збудника чи токсин, попередньо оброблений специфіч­ною імунною сироваткою, яка нейтралізує патогенні властивості збудника чи токсину. Тварини залишаються живими (реакція ней­тралізації). За видом чи типом імунної сироватки визначають вид чи тип збудника або токсину.

Принципи профілактики та лікування інфекційних хвороб

Профілактичні заходи слід спрямовувати на нейтралізацію трьох ланцюгів епідемічного процесу:

1. на активне виявлення джерела інфекції (хворих і носіїв) та їх знешкодження: госпіталізація і лікування хворих, санація (від лат. sanatio — лікування, оздоровлення) носіїв інфекції, знищення тварин, які є джерелами і переносниками інфекцій, найчастіше це мишоподібні гризуни. Заходи, спрямовані на знищення гризунів, називають дератизацією (від франц. de — префікс, що означає від­сутність, і rat — щур);

2. на розрив шляхів передачі збудників інфекцій: знезаражен­ня об'єктів навколишнього середовища — дезінфекція, знищення комах — переносників збудників інфекційних хвороб — дезінсекція (від лат. des — префікс, що означає відсутність, і insectum — кома­ха) або захист людей від них; санітарний нагляд за харчовими під­приємствами, джерелами водопостачання, очищення від сміття на­селених пунктів;

3. на підвищення опірності сприйнятливого організму: актив­на й пасивна імунізація, організація здорового способу життя.

Для профілактики внутрішньолікарняної інфекції важливе значення має проведення постійного санітарно-бактеріологічного контролю за видовим складом і біологічними властивостями збуд­ників, що циркулюють у лікувально-профілактичних закладах, а також за дотриманням протиепідемічного режиму: контроль за мі­кробним забрудненням епідемічно значущих об'єктів (повітря, сте­рильності інструментів, перев'язувального і шовного матеріалу, лі­ків, операційної білизни, рук хірургічного персоналу, операційного поля тощо).

Лікування інфекційних хворих має бути комплексним і спрямо­ваним на нейтралізацію збудника та його токсинів, а також на по­силення захисних механізмів макроорганізму. Зазвичай лікування проводять за схемою:

1. нейтралізація збудника та його токсинів (етіотропне): анти-біотикотерапія, хіміотерапія, імунотерапія, фаготерапія та ін.;

2. посилення захисних механізмів макроорганізму; відновлен­ня порушених життєво важливих функцій організму: штучна вен­тиляція легень, гемодіаліз (від грец. haima — кров і diálisis — від­окремлення, тобто виведення з крові продуктів обміну), оперативне втручання, відновлення гомеостазу (від грец. homoios — однаковий і stasis — стан, тобто збереження сталості основних функцій орга­нізму), що досягається шляхом усунення гіпертонії, діареї, корекції діяльності серцево-судинної і дихальної систем;

3) підвищення фізіологічної опірності організму: імунотерапія (у тому числі вакцино- і гормонотерапія), гіпосенсибілізувальна те­рапія, симптоматична терапія (знеболення, протисудомні препара­ти), дієтотерапія.

Література.

Основна

Данілейченко В.В., Федечко Й.М., Корнійчук О.П. Мікробіологія з основами імунології: підручник. — К.: Медицина, 2009. — 391 с.

Дикий И.Л. Микробиология. Руководство к лабораторным исследованиям: Учеб. пособие. — К.: Видавничий дім“Професіонал”, 2004. — 583 с.

Практикум з мікробіології: навч. посібник. — 2-е вид., переробл. та доповн. / О.В. Кононов. — К.: Медицина, 2011. — 184 с.

Практичнамікробіологія: Посібник /С.І. Климнюк, І.О. Ситник, М.С. Творко, В.П. Широбоков— Т.: Укрмедкнига, 2004. — 438 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Мікробіологія:підручник. — К.: Медицина, 2008. — 454 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Практикум з мікробіології. — К.: Медицина, 2008. — 183 с.

Ситник І.О., Климко С.І., Творко М.С., Мікробіологія, вірусологія, імунологія: підручник. — Тернопіль: Укрмедкнига, 1998. — 392 с.

Додаткова

Воробьев А.Аи др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. — М.: Медицинское информационное агенство, 2008. — 702 с.

Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. — М.: Медицинское информационное агенство, 2003, 232 с.

Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. — К.: Вища школа, 1992. — 431 с.

Федорович У.М.Спеціальна мікробіологія. — ч. 1. — Л.: Євросвіт, 1998. — 227 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 2. — Л.: Ахілл, 2001. — 475 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 3. — Л.: Сплайн, 2008. — 191 с.