Антибіотикограма.

У практичних лабораторіях для визначення чутливості мікроорганізмів до антибіотиків найчастіше використо­вують метод дифузії в агар. Для цього чисту культуру мікроорга­нізмів (в екстрених випадках — патологічний матеріал) засівають газоном на спеціальні поживні середовища. Потім пінцетом накла­дають на однаковій відстані один від одного паперові диски, про­сякнуті антибіотиками, і культивують у термостаті. Після інкубації навколо дисків, просякнутих антибіотиками, що пригнічують ріст культури, утворюються зони затримки росту мікроорганізмів. По­рівнюючи діаметр цих зон з даними, зазначеними в таблиці, визна­чають ступінь чутливості мікроорганізмів: чутливі, помірно стійкі чи стійкі — і складають антибіотикограму для штаму, що вивчаєть­ся. У відповіді для лікувального закладу зазначають ті антибіотики, до яких мікроорганізми чутливі (мал. 15).

Якщо антибіотик вносять у поживне середовище, то в різні про­бірки з поживним середовищем додають різні антибіотики і висіва­ють культуру. Результат визначають за наявністю росту культури. Для лікування використовують той антибіотик, за наявності якого культура не росте.

Антибіотикограму використовують для ідентифікації культури (наприклад, диференціації типових і атипових мікобактерій тубер­кульозу), контролю за ефективністю лікування і визначення про­гнозу хвороби, а найчастіше — для призначення лікування.

Хіміотерапевтичні препарати

Хіміопрепарати — це хімічні речовини, які вибірково діють на збудників інфекційних та паразитарних хвороб і нетоксичні для організму хворого. Більшість хіміотерапевтичних препаратів ство­рюють шляхом синтезу. При цьому головна задача полягає в тому, щоб препарат був максимально паразитотропним і мінімально ор­ганотропним. Основні принципи хіміотерапії інфекційних хвороб обґрунтував російський лікар Д.А. Романовський. Ці принципи отримали розвиток у класичних працях німецького вченого П. Ерліха. Він синтезував перші хіміотерапевтичні препарати — сальварсан і неосальварсан — похідні арсену (миш'яку) і застосував їх для лікування сифілісу, а також сформулював поняття про терапевтичний індекс для оцінки якості лікувальних препаратів. Терапевтичний індекс — це відношення максимальної дози, що переноситься хворим (Dosis toleranta — DT), до мінімальної лікувальної дози (Dosis curativa — DC). Показник терапевтичного індексу не повинен бути меншим З (DT:DC >3).

За ефектом протимікробної дії хіміотерапевтичні препарати поділяють на бактерицидні і бактеріостатичні.

Принципи класифікації. За походженням хіміотерапевтичні препарати можуть бути неорганічними і органічними сполуками. У медичній практиці здавна використовували препарати миш'яку, ртуті, вісмуту, сурми, які виявилися ефективними для лікування хвороб протозойної і спірохетозної етіології. Новим етапом у роз­витку хіміотерапії був синтез у 1932 році сульфаніламідних пре­паратів, який здійснив німецький мікробіолог Герхард Домагк. Ці препарати виявилися ефективними у лікуванні хвороб бактеріаль­ної етіології. В основу класифікації хіміотерапевтичних препаратів покладено їх хімічну структуру, а також спрямованість дії на певну групу мікроорганізмів.

Сульфаніламідні препарати проявляють бактеріостатичну дію. Механізм її ґрунтується на конкурентному антагонізмі суль­фаніламідної кислоти, яка є основою для синтезу сульфаніламідних засобів, і параамінобензойної кислоти, що необхідна для життєді­яльності мікроорганізмів. Унаслідок цього порушуються метабо­лічні процеси в мікробних клітинах, що призводить до затримки їх росту і розмноження. У медичній практиці широко використовують сульфадимезин, сульфадиметоксин, уросульфан, фталазол, бісеп-тол, сульфатин, інгаліпт. Ці препарати виявилися активними щодо стрептококів, стафілококів, нейсерій, ентеробактерій, коринебакте­рій, бацил, збудників холери, бруцельозу, трахоми тощо.

Похідні нітрофурану використовують як антисептики (фураци-лін) і як хіміотерапевтичні засоби (фуразолідон, фурадонін). Вони ефективні у лікуванні хвороб, спричинених грампозитивними, грамнегативними бактеріями (збудниками дизентерії, черевного тифу), рикетсіями, найпростішими (трихомонадами, лямбліями).

Похідні 8-оксихіноліну (хініофон, ентеросептол, нітроксолін — 5НОК) використовують як антисептичні і хіміотерапевтичні пре­парати. Вони активні проти ентеробактерій, дизентерійної амеби, трихомонад.

Протитуберкульозні препарати (ізоніазид, етамбутол, етіон-амід, протіонамід, піразинамід) гальмують ріст і розмноження лише мікобактерій туберкульозу (деякі) і збудників лепри.

Протиспірохетозні засоби (бійохінол, бісмоверол — препарати вісмуту) проникають через оболонку спірохет і блокують сульфгі­дрильні групи ферментів, що призводить до порушення метаболізму і загибелі спірохет. Застосовуються для лікування сифілісу.

Противірусні засоби пригнічують розмноження деяких віру­сів. Оксолін, бонафтон використовують для лікування хвороб очей, шкіри, слизової оболонки носа ротавірусної етіології, а також для профілактики грипу. Ремантадин, мідантан, амізон, антигрипін використовують для профілактики і раннього лікування грипу. Ідоксуридин (керецид), пенцикловір, фамцикловір, валацикловір, герпевір (ацикловір) використовують для лікування простого гер­песу, оперізувального лишаю. Гропринозин (ізопринозин) порушує реплікацію ДНК і РНК вірусів, їх застосовують для лікування хво­роб, спричинених вірусами герпесу, грипу, парагрипу, кору, вітря­ної віспи. Циклоферон застосовують для лікування герпесу, грипу та інших ГРВІ, затяжних форм гепатиту В і С, цитомегаловірусної інфекції, хламідіозів. Делавірдин, азидотимідин, іфавіренц, нель-фіновір, ритонавір є інгібіторами зворотної транскриптази, тому їх використовують у лікуванні ВІЛ-інфекції. Проходять клінічне ви­пробування препарати віреад, Т-20. їх дія спрямована на запобіган­ня проникненню вірусу ВІЛ-інфекції в клітини імунної системи.

Протипротозойні засоби: хлорохін, хінін, акрихін активні проти малярійних плазмодіїв; еметин, хініофон, ентеросептол, метронідазол (метрозол), хлорохін — проти дизентерійної амеби; метронідазол, трихомонацид, тинідазол — проти трихомонад; со-люсурмін, хінгамін, акрихін, амінохінол — проти лейшманій; ме­тронідазол, тинідазол, амінохінол, фуразолідон — проти лямблій.

Протимікозні засоби: клотрисал використовують для лікуван­ня рубромікозу, мікроспорії, епідермофітії; мікогель, нітрофунгін, мікосептин, клотримазол — для лікування хвороб, спричинених дерматоміцетами, грибами роду Candida; орунгал активний при мі­козах шкіри, нігтів.

Хіміопрепарати можуть негативно впливати на макроорганізм: порушувати процеси метаболізму, проявляти токсичну дію, спри­чинювати алергію, автоімунні хвороби, уражати клітини макроор­ганізму. Тому під час використання хіміотерапевтичних препаратів слід чітко дотримуватись інструкції щодо їх застосування.

Література.

Основна

Данілейченко В.В., Федечко Й.М., Корнійчук О.П. Мікробіологія з основами імунології: підручник. — К.: Медицина, 2009. — 391 с.

Дикий И.Л. Микробиология. Руководство к лабораторным исследованиям: Учеб. пособие. — К.: Видавничий дім“Професіонал”, 2004. — 583 с.

Практикум з мікробіології: навч. посібник. — 2-е вид., переробл. та доповн. / О.В. Кононов. — К.: Медицина, 2011. — 184 с.

Практичнамікробіологія: Посібник /С.І. Климнюк, І.О. Ситник, М.С. Творко, В.П. Широбоков— Т.: Укрмедкнига, 2004. — 438 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Мікробіологія:підручник. — К.: Медицина, 2008. — 454 с.

Люта В.А., Кононов О.В. Практикум з мікробіології. — К.: Медицина, 2008. — 183 с.

Ситник І.О., Климко С.І., Творко М.С., Мікробіологія, вірусологія, імунологія: підручник. — Тернопіль: Укрмедкнига, 1998. — 392 с.

Додаткова

Воробьев А.Аи др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. — М.: Медицинское информационное агенство, 2008. — 702 с.

Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. — М.: Медицинское информационное агенство, 2003, 232 с.

Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. — К.: Вища школа, 1992. — 431 с.

Федорович У.М.Спеціальна мікробіологія. — ч. 1. — Л.: Євросвіт, 1998. — 227 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 2. — Л.: Ахілл, 2001. — 475 с.

Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. — ч. 3. — Л.: Сплайн, 2008. — 191 с.