Глава 6

Таким чином, наука, передусім галузі суспільних наук, мала зробити своїм основним предметом суспільну трансформацію, визначити ЇЇ пріоритетні напрямки, першочергові та довготривалі цілі згідно з вітчизняними потребами й умовами та міжнародним досвідом і критеріями. Серед останніх, як зазначалося, провідне місце займають демократизація суспільства, розвиток його цивілізаційних та громадянських засад, політичного та еко­номічного плюралізму, ринкових відносин, відкритості, наукової зумовленості. Одночасно відповідно до цих критеріїв повинні бу­ти окреслені та змінені стратегія та система управління суспільством. Вони мають підпорядковуватися реалізації згаданих цілей, забезпечувати розробку та здійснення відповідних стра­тегічних, програмних, організаційних, інформаційно-аналітичних заходів, що має відбуватися у тісній взаємодії з наукою, передусім тематично профільними науковими установами через визначення напрямків та всіляку підтримку їхньої діяльності, створення потрібних умов зміцнення їхнього наукового потенціалу, зацікав­лене уважне ставлення до запровадження наукових розробок.

Потрібно нагадати, що з перших років набуття Україною дер­жавного суверенітету та протягом усього, тепер уже п'ятнадця­тирічного, періоду її існування, ніколи не було нестачі у заявах та настановах вищих керівників держави як щодо необхідності до­корінної та всебічної трансформації суспільства на демократич­них, цивілізаційних засадах, так і стосовно наукового забезпечен­ня трансформаційного процесу.

Проте у реальній дійсності за роки існування суверенної держа­ви України, яка отримала можливість сама визначати пріоритети та концепції розвитку українського суспільства, мало що реально змінилося стосовно його стратегічного спрямування у бік демо­кратизації, розширення громадянських засад, наукового забезпе­чення. Гучні заяви і настанови зазначеного змісту, як правило, залишилися деклараціями, не були втілені у державну стратегію (така загалом залишається невизначеною), конкретні трансфор­маційні механізми і процеси. Прояви демократизму, елементи громадянського суспільства мають поодинокий, здебільшого спонтанний характер та реально виявлялися лише під час орга­нізованих політичних кампаній та акцій на кшталт «Україна без

270

Перспективи української кримінології

Кучми», «помаранчевий Майдан» та найбільше — у масових фор­мах підтримки уголос та наочно тих чи інших передвиборчих угру­повань і блоків. У цих громадських виявах майже немає спрямова­ної змістовності та вимогливості до останніх, а переважають заклики неодмінно голосувати за них, їхніх лідерів та випередити у цьому опонентів.

Чому так сталося? Чому держава, проголошена в Конституції як демократична, за 12 років по тому майже не просунулася на шляху реальної практичної демократизації? Далася взнаки низка чинників.

Перш за все, найвища влада держави майже нічого не зробила, щоб від декларацій та закликів перейти до практичної організації процесу демократизації суспільства, очолити цей процес та втілити його у конкретних стратегіях, концепціях, програмах. Подібні визначальні стратегічні документи за роки незалежності розроблені та прийняті вищими органами держави з безлічі проб­лем і питань, із деяких — навіть неодноразово. Лише щодо пробле­ми демократизації суспільства влада не спромоглася (а скоріше — не побажала) концептуально та стратегічно офіційно визначи­тися. Відомо, що за часів президентства Л. Д. Кучми під тиском ма­сового невдоволення його автократичним правлінням була навіть створена група високоповажних інтелектуалів на чолі з віце-прези­дентом НАНУ з суспільних наук, яка отримала завдання розроби­ти та подати на високому загальнодержавному рівні концепцію чи стратегію демократичного розвитку суспільства. Але минув трива­лий час, поступово згадана ініціатива призабулася, робота групи залишилася невідомою широкому загалу і зрештою закінчилася нічим. Про неї ніхто не згадував, а керівники групи і не прагнули цього. Таким чином виявилося, що ця акція була черговим «випус­канням пари» у «перегрітому котлі» масового невдоволення авто­кратичним режимом та вимог його демократичних змін. Високі інтелектуали у зазначений спосіб допомогли режиму на певний час зняти гостроту зазначених вимог.

Предвиборчі обіцянки та післявиборчі настанови нового Пре­зидента України В. А. Ющенка були густо замішані на демокра­тичних ідеях та принципах. Загалом він сприймався суспільством як поборник демократичних перетворень. І дійсно, за його

271