Глава з Захист цивільних прав та інтересів

Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

/. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його пору­шення, невизнання або оспорювання.

2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить за­гальним засадам цивільного законодавства.

2 8-108 З З

1. Коментована стаття закріплює право кожної особи на захист свого цивіль­ ного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок дер­ жави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42); захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжна­ родними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55).

У ст. 15 ЦК безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав. Вони можуть захищатися за допомогою юрисдикційних та поза юрисдикційних форм. Як випливає із змісту наступних статей цієї глави, захист цивільних прав та інтересів здійснюють: суд, Президент України, органи дер­жавної влади, органи влади АРК або органи місцевого самоврядування, нотарі­ус. Цей перелік не є вичерпним. Крім органів, зазначених у ст. 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту органи прокуратури, орга­ни внутрішніх справ (міліція), громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

2. Цивільно-правовий захист цивільних прав та інтересів як правова катего­ рія може мати багатоаспектне значення. Він може розглядатися як правовий інститут цивільного, а також цивільно-процесуального права. Коли ж застосо­ вується термін «право на захист», то зазвичай мається на увазі суб'єктивне пра­ во особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист цивільних прав в юридичній літературі, в нормативно-правових актах може застосовуватися в значенні пев­ ної системи організаційно-правових заходів, що застосовуються у разі порушення цивільних прав.

Необхідно чітко розмежовувати право на захист цивільних прав у матеріаль­ному і процесуальному значеннях. З позицій цивільного процесуального права, є підстави вважати, що реалізація права на захист у суді здійснюється в межах самостійного процесуального правовідношення, що виникає в особи з моменту звернення до суду за захистом порушеного цивільного права (інтересу). У ци­вільно-процесуальній науці суб'єктивне цивільне процесуальне право розгля­дається як встановлена і забезпечена нормами цивільного процесуального зако­нодавства можливість учасника процесу діяти певним чином або вимагати пев­них дій від суду або через суд від інших учасників процесу в межах порушеного провадження у тій чи іншій справі. Відповідно ж до статей 3, 122 ЦП К 2004 p. таких можливостей особа може набути лише після відкриття провадження у цивільній справі в суді на підставі, зокрема, заяви особи, яка звертається за за­хистом свого права або охоронюваного інтересу (ЦПК України 2004 р. вступив в дію з моменту набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства, тобто з 1 вересня 2005 р. Звідси також можна дійти висновку про нетотожність суб'єктивного цивільного права на захист та суб'єктивного цивільного процесу­ального права вимагати захисту порушеного суб'єктивного матеріального пра­ва. Важливо те, що вони не конкурують між собою, а сприяють у рівній мірі за­хисту основного цивільного суб'єктивного права, наприклад права власності.

34

У цивілістичній науці є також дискусійним питання про співвідношення суб'єктивного цивільного права та права на захист. Одні автори вважають право на захист цілком самостійним правом, інші розглядають його як елемент суб'єк­тивного цивільного права. Останню позицію слід визнати більш вдалою, адже ізольоване суб'єктивне цивільне право, позбавлене захисного елементу, втрачає юридичні можливості його реалізації. З моменту порушення цивільної справи в суді за заявою управненої особи за ст. 5 ЦПК 1963 р. або з моменту відкриття провадження у справі за ст. 122 ЦПК 2004 р. суб'єктивне матеріальне право на захист трансформується у суб'єктивне процесуальне право на захист відповідно до процесуальних процедур. Однак у будь-якому разі право на захист є похідним від основного суб'єктивного цивільного права і не може існувати без останньо­го. Це власне і підтверджується нормою ст. 15 ЦК, відповідно до якої кожна осо­ба має право на захист, а також нормою ст. З нового ЦПК України 2004 р., за якою кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, зверну­тися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Крім того, необхідно відзначити чітку тенденцію до визнання правової охо­рони більш широким поняттям, порівняно з правовим захистом. В основі право­вої охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснен­ня цивільних прав і заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той самий час захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушено­го права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій. У цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких по­терпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в своїй сукупності утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, що міститься в кожній галузі права. Під конституційно-пра­вовим механізмом захисту прав розуміють систему влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується за допомогою держави і цієї процеду­ри (див.: Конституційне право України. — К, 1999. — С 220). Таке визначення конституційно-правового механізму захисту є дещо спрощеним, оскільки воно не містить вказівки на систему застосовуваних державою засобів.

Отже, можна відзначити, що цивільно-правовий захист — це також система активних заходів, які застосовуються суб'єктом цивільного права, компетент­ними державними чи іншими органами, спрямована на усунення порушень ци­вільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.

3. Частина 1 ст. 15 ЦК закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для захисту є порушення, невизнання або оспо­рювання цивільного права. Зміст цих підстав у коментованій статті не розкри­вається, але він простежується у відповідних нормах статей, що регулюють ту чи іншу категорію абсолютних чи відносних правовідносин.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у: недодержанні сто­ронами при вчиненні правочину вимог закону (ст. 215 ЦК); поширенні про осо­бу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК); розкритті таємниці про стан здоров'я

35

особи (ст. 286 ЦК); підданні фізичної особи катуванню, нелюдському поводжен­ню тощо (ст. 289 ЦК); неповазі до гідності та честі фізичної особи (ст. 297 ЦК); протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні (ст. 321 ЦК); безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК); вчиненні власнику перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряд­ження своїх майном (ст. 391 ЦК); неправомірному використанні товару без зго­ди автора (ст. 443 ЦК); невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов'я­зання (ст. 610 ЦК); безпідставній односторонній відмові від договору (ст. 651 ЦК); продажу товару неналежної якості (ст. 678 ЦК); втраті (нестачі) або по­шкодженні речі (ст. 951 ЦК); заподіянні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (статті 1166—1167 ЦК).

Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема на майно, на користування жит­лом, на спадщину, на частку в спільному майні, яке безпосередньо не завжди завдає шкоди суб'єктивному праву, але створює непевність у правовому статусі носія суб'єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрис-дикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким може бути невизнання нотаріусом чинності наданого стороною правовстановлювального документа.

Оспорювання суб'єктивного цивільного права відображає такий стан право-відношення, коли суб'єктивне цивільне право заперечується у юрисдикційному органі. Якщо таким органом виступає суд, то носій оспорюваного права може ви­магати його визнання за допомогою звернення з зустрічним позовом тощо.

4. До прав, що підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі май­нові та особисті немайнові права, належні суб'єктам цивільного права, що вхо­дять до змісту їх правоздатності.

Значно складнішою є ситуація з визначенням інтересу, оскільки ні в ЦК, ні в інших актах законодавства України не наводиться його визначення. ЦК ставить єдине застереження про те, що захисту підлягає лише той інтерес, який не супе­речить загальним засадам цивільного законодавства. Зазначене формулювання є дещо широким і може призводити до довільного тлумачення в судовій прак­тиці. Певне вирішення цієї проблеми міститься у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі № 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК 1963 р. Зокрема, йдеться про тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», а також щодо надання роз'яснення про те, що, чи стосується це поняття інтересу юридичної особи — акціонера акціонерного товариства, який звертається до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства.

Відповідно у зазначеному рішенні Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивіль­ного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смис­ловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користуван­ня конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту

36

та інших засобів правової охорони, з метою задоволення індивідуальних і ко­лективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-пра­вовим засадам.

В аспекті поставленого у конституційному поданні питання положення ч. 1 ст. 4 ЦПК, як зазначив далі Конституційний Суд, треба розуміти так, що акціо­нер може захищати свої права та охоронювані інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього то­вариства.

Із змісту філософськи викладеного рішення важко зробити однозначні вис­новки щодо змісту поняття «охоронювании законом інтерес». Проте в ньому простежується певна ідея, яка полягає у тому, що, на думку Конституційного Суду України, охоронювании законом інтерес необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом. Інши­ми словами, охоронювании законом інтерес особи безпосередньо не ґрунтуєть­ся на його наявному суб'єктивному праві, яке, однак, може у неї виникнути у результаті застосування відповідного способу захисту. Найбільш повно такий інтерес проявляється у випадках пред'явлення позовів про визнання правочинів недійсними. Так, акціонер може звернутися до суду з позовом про визнання до­говору відчуження майна акціонерного товариства третім особам з порушенням вимог статуту, оскільки у нього є інтерес як у власника акцій щодо ефективної діяльності товариства.

Учасники аукціону можуть звернутися з заявою про визнання аукціону не­дійсним з підстав порушення правил його проведення (п. 14 Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого май­на, затвердженого постановою KM України від 22 грудня 1997 p.).

У разі появи фізичної особи, визнаної судом безвісно відсутньою або оголо­шеної померлою, ця особа або інші заінтересовані особи можуть звернутися до суду з заявою про скасування попереднього рішення (ст. 250 ЦПК 2004 p.).

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо воле­виявлення заповідача не відповідало його волі (ст. 1257 ЦК). Такою заінтересо­ваною особою може бути обійдений заповітом спадкоємець за законом.

Вимагати спростування недостовірної інформації щодо померлої особи мо­жуть члени її сім'ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи (ст. 277 ЦК).

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

/. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1. визнання права;

2. визнання правочину недійсним;

3. припинення дії, яка порушує право;

4. відновлення становища, яке існувало до порушення;

37

5. примусове виконання обов'язку в натурі;

6. зміна правовідношення;

7. припинення правовідношення;

8. відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9. відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого само­ врядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що вста­новлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої—п ятої статті 13 цього Кодексу.

1. Стаття 16 визначає орієнтовний перелік способів судового захисту. Так, відповідно до Закону України «Про судоустрій України» правосуддя в державі здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного, криміналь­ного та конституційного судочинства Конституційним Судом України та суда­ми загальної юрисдикції. Цим самим Законом передбачається принцип гаран­тування усім суб'єктам правовідносин захисту їхніх прав, свобод та законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону (ст. 6 Закону). Водночас передбачається неможливість позбавлення суб'єктів права на розгляд їхніх справ у суді, до підсудності якого вони віднесені процесу­альним законом. Причому правом на судовий захист наділяються не лише гро­мадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, але й іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи.

2. Необхідно враховувати, що за згодою сторін цивільні та господарські спо­ри можуть розглядатися судами, які не є органами правосуддя. Так, Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. визна­чено правові засади діяльності міжнародного комерційного арбітражу. До цього Закону додані як додатки Положення про Міжнародний комерційний арбітраж­ний суд при Торгово-промисловій палаті України та Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. У Законі Украї­ни «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. підкреслено, що завданням тре­тейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішен­ня спорів відповідно до закону (ст. 3). Такі суди хоча і не входять до складу сис­теми правосуддя, але можуть вважатися юрисдикційними органами захисту ци­вільних прав та охоронюваних законом інтересів.

Важливим є застереження, викладене у ст. 17 ЦПК України 2004 р., про те, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім ви­падків, встановлених законом.

3. За захистом своїх прав і свобод особа може також звертатися за відповідних умов до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій. Нині найпо­ ширенішим є захист Європейським Судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 p.).

38

Щодо кола осіб, які вправі звертатися до суду за захистом свого порушеного права чи інтересу, то воно визначається процесуальним законодавством і залежить від форми правосуддя. Так, правом на звернення до суду з цивільних справ раніше були наділені самі особи, право яких порушене, а також прокурор, органи держав­ної влади та місцевого самоврядування, інші фізичні та юридичні особи (статті 5, 121 ЦПК 1963 p.). За статтями 3 і 45 нового ЦПК 2004 р. таким правом наділені особи, право яких порушене, їхні представники, Уповноважений ВР України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування.

Що стосується кола справ, що підлягають розгляду судами загальної юрис­дикції, то відповідно до ЦПК 1963 р. судам були підвідомчі справи по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових і кооперативних відносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин; справи що виникають з адміністратив­но-правових відносин та справи окремого провадження, а також інші справи (ст. 24 ЦПК 1963 p.).

За новим ЦПК 2004 р. в порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інте­ресів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин (ст. 15).

4. У ч. 2 ст. 16 ЦК визначається перелік основних способів захисту цивіль­них прав та інтересів. Першим способом захисту є визнання права. Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не виз­нається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто, метою подання цього позову є усу­нення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі, а також створен­ня сприятливих умов для здійснення суб'єктивного права особою. Такі позови можуть подаватися щодо визнання права власності чи інших речових прав на певне майно (ст. 392 ЦК), щодо визнання права авторства на твір науки, літера­тури, мистецтва (статті 423; 432 ЦК). Зазначений спосіб захисту за загальним правилом не пов'язаний з безпосереднім порушенням права особи. Проте цей позов також може поєднуватися з іншими позовами, наприклад, щодо вимог про захист права власності з віндикаційним, негаторним позовом або з позовом про виключення майна з опису або звільнення з-під арешту.

Наступний спосіб захисту — про визнання правочину недійсним застосо­вується у тих випадках, коли необхідно відновити становище, що існувало до укладення правочину з порушенням умов його дійсності. Цей спосіб захисту безпосередньо регламентується статтями 215—236 ЦК. Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його недійсності, тобто реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої укладенням такого право­чину. З таким позовом мають право звертатися не лише самі сторони недійсного правочину, але й інші особи, наприклад, представники неповнолітніх, малолітніх, обмежено дієздатних чи недієздатних осіб, а також інші зацікавлені особи.

Третій спосіб захисту цивільних прав — припинення дії, яка порушує пра­во, пов'язаний зі вчиненням іншою особою незаконних дій, спрямованих на по­рушення права, належного особі. Так, зокрема, цей позов може подаватися у ви­падках, коли іншою особою чиняться перешкоди у здійсненні власником повно-

39

важень користування та розпорядження належним йому майном (негаторний позов — ст. 391 ЦК); у разі неправомірного використання об'єкта права інтелек­туальної власності (статті 424; 432 ЦК).

Четвертий спосіб захисту — відновлення становища, яке існувало до по­рушення права. Цей спосіб пов'язаний із застосуванням певних заходів, спря­мованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відно­вити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може зна­ходити свій прояв у вимогах про виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у здійсненні права власності; про застосу­вання наслідків недійсного правочину; про заборону використання твору без дозволу автора.

П'ятий спосіб захисту — примусове виконання обов'язку в натурі застосо­вується у тих випадках, коли відповідач зобов'язаний був вчинити певні дії сто­совно позивача, але відмовився або уникає можливості виконати свій обов'язок. Тобто цей спосіб захисту застосовується за наявності зобов'язальних правовідно­син між позивачем та відповідачем. Він може мати місце при невиконанні обо­в'язку сплатити кошти за виконану роботу (за договором підряду), передати річ кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування з обов'яз­ком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати послуги (за дого­ворами про виконання робіт та надання послуг).

Наступні способи захисту — зміна та припинення правовідношення пов'я­зані з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовідношення у зв'язку з, наприклад, порушенням його однією із сторін (статті 651, 652 ЦК — для догові­рних зобов'язань). Зокрема, ця вимога може проявлятися у позові: про зміну вартості некомплектного товару чи товару, асортимент якого не відповідає умо­вам договору купівлі-продажу (статті 670,684 ЦК); розірвання договору у зв'яз­ку з невиконанням або неналежним його виконанням другою стороною (статті 708, 726, 755, 782, 783 ЦК та ін.).

Наступний спосіб захисту — відшкодування збитків та інші способи відшко­дування майнової шкоди можуть застосовуватися як самостійно, так і поєдну­ватися з іншими вимогами, наприклад з позовами про розірвання договору у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням його другою стороною, про примусове виконання обов'язку в натурі, про усунення перешкод у користуванні майном тощо. Підставою для застосування цього способу захисту є наявність заподіяної особі майнової шкоди. Більш детально підстави для застосування цього способу захисту регламентуються статтями 22, 623, 624 та главою 82 ЦК. Причому цей спосіб захисту може застосовуватися не лише за порушення поза­договірних (деліктних) зобов'язань, а й договірних. Так, зокрема, підстави для відшкодування заподіяної шкоди передбачені за порушення таких договірних зобов'язань, як: договір купівлі-продажу (статті 661; п. З ст. 678; 700 ЦК); до­говір дарування (ст. 721 ЦК); договір найму (статті 766, 768, 776, 780 ЦК); до­говір підряду (статті 848—850, 852, 858 ЦК) та ін.

Спосіб захисту — відшкодування моральної (немайнової шкоди) пов'яза­ний з наявністю у особи моральних страждань, що виникли, зокрема з непра-

40

вомірних дій (бездіяльності) іншої особи внаслідок приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи, чи стали наслідком зни­щення чи пошкодження майна, заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоро­в'я або смерті (див. коментар до статей 23 та 1167 ЦК). Підставами для відшко­дування моральної шкоди можуть слугувати: недобросовісне заявления вимоги до суду про визнання особи недієздатною з наступною відмовою суду у задово­ленні такої вимоги (ст. 39 ЦК); визнання недійсним правочину, укладеного осо­бою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними чи недієздатним за межами їх дієздатності (статті 225, 226 ЦК); порушення особистих немайнових прав фізичної особи (ст. 280 ЦК); прийняття неправомірних рішень, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 1167 ЦК); заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті особи (ст. 1168 ЦК).

Останній спосіб захисту цивільних прав, передбачений ст. 16 ЦК, — визнан­ня незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, орга­ну влади АРК, органу місцевого самоврядування їхніх посадових і службо­вих осіб характеризується чітко визначеним суб'єктом — заподіювачем шкоди, якими є відповідні державні органи, органи місцевого самоврядування чи їхні посадові і службові особи. Підставою для подачі такого позову слугують прий­няття незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що призвели до заподіяння шкоди особі. Причому відповідно до статей 1173—1175 ЦК така шкода відшкодовується незалежно від вини цих органів (осіб).

Справи про визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадо­вих і службових осіб, що порушують цивільні права фізичних осіб, розглядаються в порядку адміністративного судочинства. Так, відповідно до п. 1) ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, до компетенції адміністративних судів відносяться, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи пра­вових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. При цьому, ст. 171 зазначе­ного Кодексу передбачає необхідність покладення судом на відповідача обов'язку опублікувати оголошення про відкриття провадження в такій адміністративній справі у виданні, у якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений.

5. Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, а тому суд може зас­тосувати інші способи захисту. Підсумовуючи аналіз способів захисту цивіль­них прав та інтересів, необхідно відзначити, що за загальним правилом у разі порушення цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто, потерпіла особа не звертається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу. Крім того, ст. 16 ЦК також допускає можливість встановлення спо­собу захисту не лише судом, але й сторонами договору. Наприклад, за порушен­ня умов договору про своєчасну оплату поставленого чи переданого товару інша сторона має право на відшкодування не лише збитків, але й неустойки, розмір якої передбачений договором між сторонами, і у разі відмови другої сторони від

41

добровільного виконання цієї умови, потерпіла сторона має право на застосу­вання такого способу захисту, як відшкодування збитків та неустойки.

Новий ЦК вперше передбачив можливість визнання правочинів не лише недійсними, але й дійсними (ч. З ст. 215; статті 218—224 ЦК).

6. Особливої уваги надано в ч. З ст. 16 ЦК підставам для відмови суду у за­хисті порушеного права чи інтересу. Зокрема, підставою для відмови суду у за­хисті порушеного права чи інтересу слугують: порушення прав інших осіб, запо­діяння шкоди довкіллю або культурній спадщині при здійсненні особою своїх цивільних прав (ч. 2 ст. 13 ЦК); вчинення дій особою з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших формах (ч. З ст. 13 ЦК); недотри­мання особою моральних засад суспільства (ч. 4 ст. 13 ЦК); використання ци­вільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання мо­нопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції (ч. 5 ст. 13 ЦК).

Стаття 17. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, орга­нами державної влади, органами влади Автономної Респуб­ліки Крим або органами місцевого самоврядування

/. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу держав­ної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого са­моврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у ме­жах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

і. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент України є главою дер­жави і виступає від її імені. Серед повноважень Президента України, як гаранта прав і свобод людини і громадянина, можна назвати те, що він має право скасову­вати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, які містять цивільно-правові норми, внаслідок яких порушуються цивільні права та законні інтереси фізичних, юридичних осіб та інших учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом «вето» щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-пра­вового регулювання суспільних відносин (ст. 106 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і гро­мадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управл­іння об'єктами державної власності відповідно до закону (ст. 117 Конституції Ук­раїни). Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабі­нету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

42

виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного про­живання корінних народів і національних меншин — також програм їх націо­нально-культурного розвитку;

підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

взаємодію з органами місцевого самоврядування;

реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними ра­дами повноважень.

2. Особа має право звернутися за захистом свого цивільного права чи інтере­ су до Президента України та зазначених органів у випадках, встановлених кон­ ституцією України та законом. У принципі, фізична чи юридична особа можуть звернутися за захистом своїх порушених цивільних прав і у випадках, не перед­ бачених законом, але у такому разі вони можуть не одержати належного захис­ ту, оскільки органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України (ст. 19 Конституції України).

Так, фізична особа, якій завдано шкоду незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю правоохоронних органів (ст. 1176 ЦК), має право вимагати відшко­дування такої шкоди державою в адміністративному порядку, визначеному За­коном України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду».

Захист цивільних прав в адміністративному порядку може здійснюватися органами державної виконавчої служби, органами внутрішніх справ тощо.

У чинному ЦК нічого не сказано про можливість захисту цивільних прав органами прокуратури. З огляду на те, що на прокуратуру покладається, зокре­ма, завдання щодо представництва інтересів громадянина в суді у передбачених законом випадках, відповідь на це питання має бути позитивною.

3. У всіх випадках звернення особи за захистом до зазначених органів не пе­ решкоджає її подальшому зверненню зі своїми вимогами до суду.

Стаття 18. Захист цивільних прав нотаріусом

/. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

1. Застосування заходів примусу можливе не лише в судовому, але й у поза-судовому порядку, наприклад, шляхом вчинення виконавчого напису нотаріу­са. Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі напи­си на документах, що підтверджують заборгованість. Тобто законодавство Ук­раїни прямо передбачає можливість витребування від боржника майна на підставі виконавчих написів нотаріусів, які вчиняються на боргових документах.

Стягнення грошових сум або витребування від боржника майна за виконав­чим написом нотаріуса допускається у випадках, чітко передбачених чинним за­конодавством. Отже, це виключає можливість вчинення виконавчого напису про зобов'язання виконати якісь роботи або надати послугу. Таким чином, можна

43

зробити висновок про можливість вчинення виконавчих написів нотаріусів лише у зобов'язаннях з передання майна (у тому числі і грошей). За таких обставин неможливо застосувати вказаний порядок до захисту зобов'язань з виконання робіт або надання послуг.

Підстави стягнення за виконавчими написами нотаріусів передбачаються, зокрема, у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадить­ся у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердже­ному постановою KM України від 29 червня 1999 р. (з наступними змінами).

2. Порядок вчинення виконавчих написів визначається Законом України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріу­сами України, затвердженою наказом Мін'юсту від 3 березня 2004 р.

3. Забезпечення стягнення за виконавчим написом здійснюється в порядку визначеному Законом України «Про виконавче провадження».

Стаття 19. Самозахист цивільних прав

/. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, ха­рактеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим пору­шенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлювати­ся договором або актами цивільного законодавства.

1. Положення ст. 19 ЦК про самозахист цивільних прав є новелою. У цивіліс- тичній доктрині самозахист цивільних прав зазвичай пов'язувався з необхідною обороною і крайньою необхідністю в кримінальному праві. Натомість у ЦК УРСР 1963 р. ці категорії закріплювалися в главі 40. Так, відповідно до ст. 444 ЦК УРСР не підлягала відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. За ст. 445 ЦК УРСР шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна була відшкодовуватися її заподіювачем, за винятками, встановленими цією ж статтею. У новому ЦК норма про крайню не­ обхідність знайшла своє відображення в ст. 1171.

У чинному ЦК відсутня самостійна стаття про необхідну оборону, оскільки в ст. 1169 ця проблема вирішується по-іншому. Згідно з ч. 1 вказаної статті шко­да, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо ігри цьому не були пере­вищені її межі, не відшкодовується. Звідси можна зробити висновок, що в ново­му ЦК необхідна оборона є лише одним із проявів самозахисту, перевищення якої може визначатися як за нормами ЦК, так і за нормами КК України.

2. У ч. 1 коментованої статті визначаються підстави для застосування само­ захисту. Такими є не лише порушення і протиправні посягання власних прав особи, але й прав інших осіб, коло яких не обмежується законом. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 1158 ЦК, якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без

44

доручення вчинити дії, спрямовані на їх упередження, усунення або зменшення. Очевидно, що ці дії можуть також мати ознаки самозахисту.

Зміст самозахисту полягає у застосуванні особою засобів протидії, які не за­боронені та не суперечать моральним засадам суспільства. Ці заборони передба-чені в ЦК (ст. 1169), а також інших законах України.

Самозахист в юридичній науці розуміється у вузькому та широкому значен­нях. Самозахист цивільних прав у вузькому значенні — це вчинення управомо-ченою (управненою) особою не заборонених законом фактичних дій, спрямова­них на ненастання, зменшення негативних наслідків такого порушення. До та­ких фактичних дій можна віднести, наприклад: встановлення власником перешкод або застосування фактичних дій для безпідставного проникнення інших осіб у житловий будинок, виробничу будівлю, на земельну ділянку.

До способів самозахисту у широкому його значенні належать як фактичні, так і юридичні дії. Таке розуміння самозахисту цілком відповідає змісту ч. 2 ст. 19 ЦК, згідно з якою способи можуть встановлюватись договором або законом. Способами юридичного характеру протидії порушенню цивільних прав можна вважати, зокрема, застосування стороною в договірних правовідносинах так зва­них оперативних санкцій на противагу невиконання іншою стороною договір­них обов'язків. Наприклад, у разі неоплати покупцем проданого товару, прода­вець може відмовитися від його передачі покупцеві. Досить поширеним спосо­бом самозахисту є притримання майна боржника кредитором (статті 594, 856, 874, 916 ЦК та ін.)

3. Частина 2 коментованої статті визначає допустимість застосування само­захисту у тому чи іншому конкретному випадку. Тобто він має бути адекватним змісту порушеного права і самого порушення, а також значимості негативних наслідків, що мали бути спричинені порушенням. Зокрема, порушення цивіль­них прав має бути реальним, а не уявним, неналежне виконання договору підря­ду не дає права замовникові на пошкодження майна підрядника, обсяг негатив­них наслідків застосування особою самозахисту не повинен істотно перевищу­вати обсяг шкоди, яка їй заподіяна чи могла б бути заподіяна порушенням її цивільного права.

Нарешті законодавець надає особі право на свій розсуд обирати спосіб само­захисту.

Стаття 20. Здійснення права на захист

/. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення ци­вільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

1. Можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав належить управомоченій особі, право якої порушене.

Суб'єктивне право на захист включає і засоби процесуально-правового по­рядку. Це певна процедура (порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. Перш за все це право на звернення за судо­вим захистом, і носієм цього права виступає кожний з учасників цивільних пра­вовідносин чи будь-яка інша заінтересована особа. Право на звернення за судо-

45

вим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви (чи скарги), а й можливість звернення із зустрічним позовом чи запереченням проти неї. Суб'єкт права може брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними пра­вами, вимагати винесення рішення, примусового виконання судового рішення. Кожен з цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

2. Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми та поря­док захисту, мають єдину мету — забезпечити повний, всебічний, швидкий за­хист суб'єктивного права. Вони становлять єдиний інститут правового захисту. Реалізація права не залежить від волі особи, право якої порушено. Тому не­здійснення права особи на захист не можна ототожнювати з припиненням пра­ва, що порушено. Право продовжує існувати, якщо законом не передбачено інше. Так, якщо продавець був залучений до справи, але ухилився від участі у її роз­гляді, не має права доводити неправильність ведення покупцем справи, поруше­ної третьою особою за позовом про витребування товару (ст. 660 ЦК).

3. Якщо законом передбачено кілька юрисдикційних та поза юрисдикційних форм захисту, особа, право якої порушене, може також на свій власний розсуд обрати будь-яку з цих форм захисту. При цьому застосування нею, наприклад, мір самозахисту не позбавляє її права на звернення до суду.

Особа може також на власний розсуд обрати один із можливих способів за­хисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, нормами інших за­конів або договором. Наприклад, відповідно до частин 1—2 ст. 678 ЦК покупець, якому переданий товар неналежної якості має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором:

1. пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару. У разі ж істотного порушення вимог якості товару покупець має право за своїм вибо­ром: 1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми;

2. вимагати заміни товару. За таких обставин покупець перераховані способи захисту може застосовувати у будь-якій послідовності.

4. Законом можуть передбачатися передумови здійснення права на захист юрисдикційними органами. Так, відповідно до ст. 925 ЦК до пред'явлення пере­ візникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти, є обо­ в'язковим пред'явлення йому претензії у порядку, встановленор^у законом, транс­ портними кодексами (статутами).

Наймодавець може вимагати у судовому порядку розірвання договору най­му житла у разі необхідності використання житла для власного проживання та членів своєї сім'ї, але він зобов'язаний попередити наймача про розірвання до­говору не пізніше, ніж за два місяці (ст. 825 ЦК).

У разі нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи підрядник має право продати предмет договору побутового підряду, а суму виторгу з ура­хуванням усіх належних підрядникові платежів внести у депозит нотаріуса на ім'я замовника. Однак таким чином він може захистити свої права на одержання належних йому платежів лише після спливу двох місяців після письмового по­передження ним замовника (ст. 874 ЦК).

46

Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або орга­ну місцевого самоврядування

/. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, вида­ний органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного за­конодавства і порушує цивільні права або інтереси.

2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і пору­шує цивільні права або інтереси.

1. У коментованій статті визначаються умови та порядок захисту цивільних прав та інтересів, порушених виданням незаконного правового акта органом дер­жавної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування. Усі правові акти, у розумінні цієї статті, поділяються на два види, а саме: правові акти індивідуальної дії та нормативно-правові акти перерахованих органів.

2. У ч. 1 ст. 21 ЦК суду надається право визнавати незаконними та скасову­вати правові акти індивідуальної дії, видані зазначеними органами, якщо вони, по-перше, суперечать актам цивільного законодавства, по-друге — порушують цивільні права або інтереси особи. Законодавець у даному разі не визначає пе­релік правових актів індивідуальної дії. Такими можуть бути будь-які юридичні дії зазначених органів, які набули відповідної матеріальної форми і містять зо­бов'язуючі для особи приписи. До них можна віднести постанови, розпоряджен­ня, накази, листи, телеграми та інші документи, що містять розпорядчі приписи щодо цивільних прав та обов'язків особи.

Наприклад, за ч. 1 ст. 21 ЦК має бути скасованим рішення органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування про викуп земель­ної ділянки у її власника, прийняте за відсутності суспільної необхідності у ви­купі, за ціною, нижче ринкової, або з порушенням інших вимог ст. 350 ЦК. Такі ж правові наслідки мають наставати щодо правових актів індивідуальної дії, спря­мованих на безпідставне вилучення у власників належного їм майна.

3. Частина 2 ст. 21 ЦК передбачає скасування незаконних нормативно-пра­ вових актів органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого са­ моврядування, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства і спрямо­ вані на порушення цивільних прав або інтересів.

Відповідно до ст. 117 Конституції України нормативно-правові акти мають право приймати Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні орга­ни виконавчої влади. Вони мають бути зареєстровані у встановленому порядку. Верховна Рада АРК також має право приймати нормативно-правові акти, а Рада Міністрів АРК — рішення, які не повинні суперечити Конституції і законам України (ст. 135 Конституції України). Органам місцевого самоврядування мо­жуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 143 Конституції України). Вони також у межах повноважень, визначених

47

законом, зокрема Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Такі рішення можуть мати ознаки нормативно-правового акта обмеженої дії.

Однак не усі нормативно-правові акти, що порушують цивільні права та інте­реси, можуть визнаватися незаконними та скасовуватися судом. Дія ст. 21 ЦК не поширюється на правові акти (акти) Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК, відповідність яких Конституції України встановлюється Конституційним Судом України (ст. 150 Конституції України). Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України має право скасовувати акти KM України та акти Ради міністрів АРК.

Крім того орган, який прийняв незаконний правовий акт, не позбавлений можливості в установленому порядку самостійно скасувати такий акт.

4. Реалізація положень ст. 21 ЦК поки що належним чином не забезпечува­лася ЦПК 1963 р. Проте в ЦПК України 2004 р. введені норми, які можуть цьо­му певною мірою сприяти, оскільки ним, зокрема, передбачається право суду звертатися до Верховного Суду України у разі виникнення сумніву під час роз­гляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України для ініціювання встановлення їх конституційності Конституційним Судом України. Крім того, у разі невідповідності правового акта закону України суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу (ст. 9).

Відповідно до ст. 12 ГПК України (в редакції 2001 р.) господарським судам підвідомчі також спори про визнання недійсними актів з підстав, зазначених в законодавстві (господарський суд не повинен застосовувати акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України (ст. 4).

Оскільки звернення до суду про визнання незаконними нормативно-правових актів грунтуються на адміністративних правовідносинах, то розгляд таких справ має здійснюватися відповідно до ст. 22 Закону України «Про судоустрій України» адміністративними судами в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування май­нової шкоди

/. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

2. Збитками є:

1. втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2. доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

48

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, зав­дана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

1. Частина 1 коментованої статті встановлює загальне правило про право особи на відшкодування збитків, завданих порушенням її цивільного права. Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК відшкодування збитків є лише одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Відшкодування збитків — це найбільш уні­версальний і адекватний сутності цивільного права спосіб захисту порушених цивільних прав та охоронюваних інтересів, спрямований на відновлення пору­шеного майнового стану потерпілої особи та на усунення негативних майнових наслідків, що настали.

У цивілістичній доктрині загальновизнаною є позиція стосовно того, що усі можливі примусові засоби впливу на порушника становлять цивільно-правову санкцію майнового або немайнового характеру. Відтак санкцією, у юридичному її розумінні, є застосування, як правило, державного примусу до виконання по­рушником конкретних обов'язків для ліквідації певних негативних правових наслідків чи їх компенсації. Тобто, використання уповноваженою особою того чи іншого способу захисту цивільних прав та інтересів супроводжується вимо­гою до суду (іншого юрисдикційного органу) застосувати до порушника відпо­відну конкретну санкцію.

Серед різноманітних санкцій найбільш поширеними й ефективними є міри цивільно-правової відповідальності, до яких належать також відшкодування потерпілій особі майнових збитків, стягнення на її користь неустойки. Тут необ­хідно враховувати, що під цивільно-правовою відповідальністю розуміються такі санкції, які полягають у покладенні на правопорушника основаних на законі таких негативних правових наслідків, які проявляються у позбавленні його пев­них прав або в заміні невиконаного обов'язку, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового (див.: Иоффе О. С. Ответственность по советско­му гражданскому праву. — М., 1955. — С. 14). Цю обставину обов'язково необхі­дно враховувати при застосуванні відповідних способів захисту цивільних прав та інтересів, у тому числі у вигляді відшкодування збитків, адже нормами ЦК встановлюються особливі умови для застосування тих чи інших санкцій. На­приклад, відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності) , якщо інше не встановлено договором або законом.

Не є мірами цивільно-правової відповідальності присудження судом до ви­конання в натурі договірного обов'язку, як-то примушення продавця передати покупцеві оплачений товар, примушення позичальника повернути кредиторові відповідні грошові кошти тощо. Застосування судом до порушника таких санкцій не є мірами цивільно-правової відповідальності, а відтак, як правило, не обо­в'язково встановлювати його вину у такому порушенні. Так, відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість вико­нання ним грошового виконання.

49

Від відшкодування збитків необхідно відмежовувати інші можливі способи відшкодування майнової шкоди, які в ст. 22 ЦК безпосередньо не визначаються. Але зміст цієї статті дає підстави вважати, що збитки є лише складовою части­ною більш широкого поняття «шкода».

У ЦК під збитками завжди розуміється грошове вираження майнової шко­ди, завданої порушенням цивільному майновому благу або інтересу. Якщо ж шкода завдана немайновому благу (честі, гідності, діловій репутації фізичної особи тощо — глави 20,21, 22,80,81,82, 83 ЦК), то законодавець закріплює пра­во потерпілої особи на відшкодування шкоди, а не збитків. Однак законодавець не завжди дотримується таких критеріїв у розмежуванні збитків та шкоди. Власне така непослідовність закладена в самій ст. 22 ЦК, згідно з ч. 4 якої присудження обов'язку полагодити річ є способом відшкодування шкоди, а не збитків. За ст. 1212 ЦК особа, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за раху­нок іншої особи, повинна відшкодувати управненій особі шкоду, хоча доцільно було б у цьому випадку вести мову про відшкодування збитків. При зверненні з позовами про відшкодування збитків обов'язково необхідно враховувати пра­вову природу правовідносин, у яких допущене порушення (відносини щодо не­дійсності правочинів; відносини права власності; відносини, що виникають з договору чи заподіяння шкоди тощо).

2. У ч. 2 коментованої статті узагальнено визначаються негативні майнові наслідки, які в своїй сукупності можуть включатися до складу збитків. Законо­давець поділяє їх на два види: реальні збитки та упущена вигода. В юридичній літературі іноді перші називаються позитивною шкодою, другі — негативною. Таке доктринальне тлумачення двох видів збитків є невдалим з огляду на зміст поняття «позитив», адже будь-яка шкода, завдана матеріальному чи нематері­альному благу, є негативним явищем. В окремих законодавчих актах вживають­ся терміни «фактичні збитки» (ст. 40 Закону України «Про транспорт», ст. 23— 24 Закону України «Про залізничний транспорт»), «прямий збиток» (ст. 9 За­кону України «Про страхування»). Такі терміни можна розуміти у значенні реальних збитків, якщо інше не передбачено в таких актах законодавства.

До реальних мають зараховуватися, по-перше, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, і по-друге, — витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущеною вигодою за ст. 22 ЦК вважаються доходи, які особа могла б реаль­но одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. У ст. 203 ЦК УРСР 1963 р. до такого роду збитків у зобов'язальних правовідносинах були віднесені «неодержані доходи» кредитором, які він міг би отримати у разі вико­нання зобов'язання боржником.

У ГК України також визначаються поняття збитків та їх склад щодо госпо­дарських зобов'язань, які багато в чому співпадають, але і є між ними й істотні розбіжності. Так, за ст. 224 ГК під збитками розуміються витрати, зроблені уп-равненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'я­зання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою сто­роною. Розбіжності з наведеною ст. 22 ЦК полягають, зокрема, у наступному.

50

По-перше, в ГК перший вид збитків не поіменований реальними збитками, а другий — упущеною вигодою. Певною мірою ця вада компенсована у ст. 225 ГК, у якій «неодержаний прибуток» визнається «втраченою вигодою» (за ЦК — «упу­щена вигода»). Натомість розробники ГК припустилися істотної суперечності, розуміючи в ст. 224 під втраченою вигодою неодержані управненою стороною «доходи», а в ст. 225 — «неодержаний прибуток», оскільки в податковому зако­нодавстві доход і прибуток мають різне значення (статті 1,3 та ін. Закону Украї­ни «Про оподаткування прибутку підприємств»). По-друге, в ст. 224 ГК до ре­альних збитків насамперед віднесено витрати управненої сторони, а вже потім втрати або пошкодження її майна, а у ст. 225 ГК зроблено це навпаки.

У ст. 225 ГК віддається перевага спробі конкретизувати склад збитків, яка не одержала логічного завершення. Відповідно до цієї статті збитками мають вва­жатися:

а) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена згідно з вимогами законодавства;

б) додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

в) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

г) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених за­ коном.

Наведеними положеннями ГК можна керуватися при визначенні складу збитків, враховуючи наявні в ньому внутрішні суперечності та розбіжності з ЦК.

Конкретний склад збитків або шкоди передбачається в окремих статтях ЦК (статті 924, 951, 1195 тощо), в інших законах (Повітряному кодексі України, Кодексі торговельного мореплавства України, Земельному кодексі України, Законі України «Про зерно та ринок зерна в Україні», Статуті залізниць). Ко­рисними можуть бути відповідні норми Положення (стандарту) бухгалтерсько­го обліку 16 «Витрати», затвердженого наказом Мінфіну України від 31 грудня 1999 р. №318.

ГК передбачає можливість затвердження Кабінетом Міністрів України ме­тодики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Однак до цих пір така Методика не затверджена. Між тим є певний історичний досвід створення такого нормативного акта. Так, 21 грудня 1990 р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи була схвалена Тимчасо­ва методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням гос­подарських договорів (див.: Бюллетень нормативных актов министерств и ве­домств СССР. — 1991. — № 8. — С. 3—10). Дана Тимчасова методика хоча і була розрахована переважно на планову економіку і не є чинною нині, але може бути допоміжним орієнтиром у визначенні складу збитків та їх розміру для сторін.

Натомість постановою Національної комісії електроенергетики від 22 лис­топада 1999 р. № 1416 затверджено Методику обчислення розміру відшкоду­вання збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок порушення спожива-

51

чем Правил користування електричною енергією для населення, яка передбачає розрахунковий порядок встановлення розміру збитків.

3. У ч. З коментованої статті проголошується принцип повного відшкодуван­ ня збитків, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншо­ му або більшому розмірі. Під відшкодуванням збитків у повному обсязі необхідно розуміти, що такий обсяг має бути рівнозначним обсягу заподіяної особі шкоди. Тобто мають відшкодовуватися усі реальні збитки та упущена вигода.

В окремих статтях ЦК передбачаються випадки відшкодування збитків у обмеженому розмірі. Так, за ст. 924 ЦК перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди. Звідси можна зробити висновок, що витрати поне­сені відправником внаслідок такого порушення та упущена вигода не відшкодо­вуються перевізником. Таким же є обсяг відшкодування збитків зберігачем, зав­даних ним втратою (нестачею) або пошкодженням речі.

Згідно з ч. 2 ст. 906 ЦК збитки, завдані невиконанням або неналежним вико­нанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян, якщо інше не передбачено договором.

За невиконання або неналежне виконання договору будівельного підряду підрядник відшкодовує збитки у повному обсязі (ст. 883 ЦК). У ГК також пе­редбачена повна відповідальність за порушення договору підряду на капітальне будівництво (ст. 322). Однак, незважаючи на таку пряму вказівку, деякі автори зробили помилковий висновок, що підрядні організації за невиконання або не­належне виконання зобов'язань за договором підряду на капітальне будівницт­во відшкодовують лише прямі (реальні) збитки і не відшкодовують втрачену вигоду (див.: Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За заг. ред. В. К. Мамутова. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 367). Інша справа, що за ст. 322 ГК збитки відшкодовуються в сумі, не покритій штрафними санк­ціями, якщо такі передбачені законом або договором.

Відшкодування збитків у підвищеному розмірі передбачається у винятко­вих випадках. Наприклад, підвищену (кратну) відповідальність користувачів бібліотечного фонду за втрату, знищення, пошкодження або крадіжку книги та інших документів передбачає Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну спра­ву». Новелою ЦК є положення статей 230, 231, за якими правовими наслідками вчинення правочину під впливом обману або насильства є відшкодування по­терпілому стороною, яка вчинила такі дії, збитків у подвійному розмірі та мо­ральної шкоди.

Важливим є застереження про те, що розмір упущеної вигоди, що має відшко­довуватися потерпілій особі, не може бути меншим від доходів, одержаних осо­бою, яка порушила право.

4. У ч. 4 коментованої статті наводиться орієнтовний перелік можливих інших способів відшкодування майнової шкоди. До них, зокрема, віднесені передання речі того самого роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі. Таким може бути створення нової речі.

52

5. Порядок і умови відшкодування збитків та їх співвідношення із неустой­кою визначаються в окремих статтях ЦК (наприклад, у статтях 622—624).

Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди

/. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1. у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2. у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з проти­правною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3. у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із зни­щенням чи пошкодженням її майна;

4. у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (Пункт 4 частини другої статті 23 в редакції За­кону № 3261-IV від 22.12.2005 p.).

3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом за­лежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страж­дань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підста­вою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розум­ності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановле­но договором або законом.

1. Стаття 23 ЦК закріплює загальні положення про відшкодування мораль­ної шкоди як способу захисту суб'єктивних цивільних прав. Варто згадати, що у ст. 16 ЦК йдеться про «моральну» та «немайнову» шкоду. Розмежування цих понять достатньо аргументоване у цивілістиці. Більшість науковців схиляють­ся до думки, що термін «моральна шкода» слід застосовувати виключно щодо фізичної особи, а термін «немайнова шкода» — щодо аналогічних втрат юридич­ної особи. У ЦК України та інших актах законодавства зазначені терміни вжи­ваються як тотожні.

Право на відшкодування моральної шкоди має «особа»: фізична та юридич­на (ч. 1 ст. 2 ЦК). Такого права не мають інші суб'єкти цивільного права, які не є особами: Український народ, держава, Автономна Республіка Крим, територі­альні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

ЦК України передбачає право на відшкодування моральної шкоди у випад­ках: посягання на життя та здоров'я (ст. 1168); на інші особисті немайнові блага та права (статті 276, 280, 298 та ін.); на майнові права особи (статті 332, 386, 611 та ін.); недобросовісного, без достатньої підстави, подання заяви про визнання фізичної особи недієздатною (ст. 39); визнання правочину недійсним (статті 216,

53

225, 227, 230—233); порушення умов договору (статті 611, 700, 1076) тав інших випадках заподіяння такої шкоди (ст. 1167).

Спеціальні закони України закріплюють право на відшкодування моральної шкоди у випадках: вчинення неправомірних дій або рішень органу чи посадової особи при розгляді скарги громадянина (ст. 25 Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 p.); невиконання вимог щодо поводження з відхо­дами під час їх збирання, перевезення, зберігання тощо (ст. 42 Закону України «Про відходи» від 9 березня 1998 p.); безпідставного огляду транспорту, ванта­жу, водія і пасажирів та доставления їх в органи внутрішніх справ (ст. 8 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психо­тропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 p.); вчинення незаконних дій органами дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої гро­мадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, проку­ратури і суду» від 1 грудня 1994 p.); вчинення корупційних діянь (ст. 15 Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 p.); розповсюдження телерадіоорганізацією даних, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадянина або завдають йому іншої немайнової шкоди (ст. 37 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 p.); використан­ня кваліфікованого зазначення походження товару особами, які не мають на це права (ст. 17 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження то­варів» від 16 червня 1999 р.), та в інших випадках.

Верховний Суд України у п. 2 постанови Пленуму «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (далі — постанова Пленуму ВСУ від 31 травня 1995 р. № 4) рекомендує судам розглядати такі спо­ри лише у випадках, коли право на відшкодування моральної шкоди безпосе­редньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень, або закріплене законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди¹. Однак наведені рекомендації не є прийнятними після уве­дення в дію нового ЦК України, ст. 16 якого називає відшкодування моральної шкоди серед загальних способів захисту цивільних прав та інтересів. Стаття 23 ЦК також є нормою загальної дії і не пов'язує таке право із закріпленням його у спеціальних нормах законодавства. Отже, право на відшкодування моральної шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спе­ціальних норм цивільного законодавства.

Аналогічною є позиція Верховного Суду України й щодо можливості відшко­дування моральної шкоди, завданої невиконанням зобов'язання, що випливає з договору. Зокрема, скасовуючи рішення районного та ухвалу апеляційного суду у справі про відшкодування моральної шкоди, завданої неповерненням боргу за договором позики, Колегія суддів судової палати у цивільних справах ВСУ заз­начила, що оскільки ст. 1050 ЦК України, яка встановлює наслідки порушення договору позичальником, не передбачає права на відшкодування моральної шко­ди, і таких наслідків не встановлено договором, підстав для задоволення відпо-

¹ У редакції від 25 травня 2001 р.

54

відної вимоги позикодавця немає. На думку колегії, посилання у таких випад­ках на ст. 611 ЦК України є неправильним, оскільки згідно з її положеннями у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (Рішення від 1 лютого 2006 p.).

Право на відшкодування моральної шкоди успадковується спадкоємцями потерпілого, якщо воно було присуджено йому судом за його життя (див. ко­ментар до ст. 1230 ЦК).

Згідно із ст. 34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціаль­не страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захво­рювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. особа має право на страхування від заподіяння моральної шкоди на виробництві.

2. Частина 2 коментованої статті закріплює доволі широке тлумачення по­няття моральної шкоди, вказуючи, що це: «фізичний біль та страждання» (п. 1), «душевні страждання» (пункти 2,3) фізичної особи, «приниження честі, гідності, а також ділової репутації» фізичної або юридичної особи (п. 4). Сутність мо­ральної шкоди тут пов'язується з підставами її виникнення, якими є: заподіяння каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я (п. 1), протиправна поведінка щодо самої фізичної особи, членів її сім'ї чи близьких родичів (п. 2); знищення чи по­шкодження майна фізичної особи (п. 3) тощо.

Моральна шкода може бути зумовлена протиправними посяганнями не лише щодо самої фізичної особи (позивача), але й щодо членів її сім'ї або близь­ких родичів. До складу сім'ї відповідно до ч. 2 ст. З СК України входять особи, що спільно проживають, пов'язані спільним побутом та мають взаємні права та обов'язки. Зазвичай це подружжя, їхні батьки, діти, внуки, рідні брати, сес­три, а також інші родичі, утриманці тощо. Пленум ВСУ у п. 12 постанови«Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 до близьких родичів відніс: подружжя, батьків, дітей, рідних братів і сестер, діда, бабу та внуків. Тут варто зауважити, що подружжя не є родичами. Доцільно було б вважати близькими родичами також правнуків.

Деякі акти законодавства тлумачать поняття моральної шкоди у більш вузь­кому значенні, аніж ЦК України. Так, згідно із ст. 4 Закону України «Про поря­док відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» моральною шкодою є страж­дання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх зви­чок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Судова практика також не дотримується широкого тлумачення цього понят­тя. Пленум ВСУ у п. 3. постанови від 31 травня 1995 р. № 4 зазначив, що мораль­ною шкодою є «втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізич­них страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб».

У вітчизняній цивілістиці у поглядах на цю проблему визначилися дві ос­новні тенденції: одні науковці вважають, що моральна шкода — це фізичні та

55

моральні страждання особи, права якої порушено, інші — що це не самі страж­дання, а зумовлені ними втрати немайнового характеру. На нашу думку, пози­ція останніх здається більш аргументованою, адже страждання являють собою не процес нищення немайнового блага, а його результат — негативні наслідки немайнового характеру, які є моральною шкодою. Страждання викликають певні зміни у житті особи: неможливість реалізації своїх звичок і бажань, погіршення стосунків у колективі, сім'ї, втрату роботи, можливості зробити кар'єру, одру­житися, втрату довіри близьких людей тощо. Ці зміни примушують особу док­ладати додаткових зусиль для організації свого життя. Вони є визначальними показниками настання моральної шкоди. Тому, встановлюючи факт такої шко­ди, слід керуватися не лише тими критеріями, які обумовлюють суб'єктивне сприйняття потерпілого (почуття, емоції), але й тими, які характеризують її зовнішній прояв — порушення звичайного для даної людини способу життя.

Отже, моральна шкода — це негативні наслідки (втрати) немайнового харак­теру, що виникли в результаті душевних страждань, яких фізична особа зазнала у зв'язку з посяганням на її права та інтереси.

Немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, є втрати немайнового ха­рактеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комер­ційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Вищий господарський суд України у п. 1 роз'яснення від 29 лютого 1996 р. (в редакції від 31 травня 2001 р. № 02-5/95) зазначив, що моральною шкодою юри­дичної особи визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав. Посягання на немайнові права юридичної особи може спри­чинити негативні наслідки: приниження репутації в суспільстві, формування негативної оцінки її як суб'єкта цивільних правовідносин, і, як результат, — змен­шення кількості контрагентів, споживачів тощо, а отже, і майнові втрати. Тобто, немайнові втрати юридичної особи безпосередньо пов'язані з майновими, та, за винятком деяких випадків, не можуть бути чітко відокремлені. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. моральною вважається шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження.

3. Суди зазвичай призначають відшкодування за моральну шкоду в грошовій формі, яка вважається найбільш зручною, оскільки гроші є загальним еквіва­лентом і здатні задовольняти будь-які людські потреби. Спосіб відшкодування може встановлюватися законом. Так, згідно із ст. 25 Закону України «Про звер­нення громадян» суд визначає розмір відшкодування моральних (немайнових) «збитків» у грошовому виразі. Якщо моральна шкода завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, то вона може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів (ч. 1 ст. 1168 ЦК), тобто в останньому випадку застосовується грошовий спосіб відшкодування.

За погодженням між сторонами (потерпілим та делінквентом чи контраген­том у правочині) або за рішенням суду моральна шкода може бути відшкодова-

56

на не грішми, а іншим майном, тобто шляхом надання інших речей: автомобіля, телевізора, магнітофона, побутової техніки, меблів, художніх виробів, одягу, пар­фумів, зібрання творів художньої літератури тощо.

Інший спосіб відшкодування може полягати у наданні благ не речового, а іншого майнового характеру: безкоштовних путівок до лікувально-оздоровчих закладів (санаторії, будинки відпочинку), у туристичну подорож; виконання послуг чи робіт (ремонт жилого приміщення, перевезення, опублікування тво­ру, автором якого є потерпілий, перукарські, косметичні, медичні послуги тощо). Вартість майнового блага, яке надається, у деяких випадках може не мати зна­чення. Наприклад, автор, про якого у засобі масової інформації поширено відо­мості, що не відповідають дійсності, просить опублікувати у цьому ж виданні низку його праць. Суд, задовольняючи вимогу потерпілого, може зобов'язати відповідача опублікувати твори, не визначаючи вартості цієї роботи.

Однак у більшості випадків, щоб призначити справедливе відшкодування, сторони чи суд повинні оцінити адекватність майнового блага завданій моральній шкоді. Для цього необхідно здійснити грошову оцінку відповідного майнового блага та моральної шкоди. Останнє буде вчинено з урахуванням критеріїв виз­начення розміру відшкодування моральної шкоди, що передбачені в абзаці 2 ч. З коментованої статті. Насамперед, це такі критерії:

характер правопорушення (протиправне діяння, що становить підвищену сус­пільну небезпеку, як правило, викликає більш глибокі моральні страждання осо­би через усвідомлення себе жертвою такого діяння, і може сприяти встановлен­ню більш високого розміру відшкодування. Слід врахувати і те, що правопору­шення може бути проступком або ж містити ознаки злочину середньої тяжкості, тяжкого);

глибина фізичних та душевних стражданъ(маютъ значення: характер страж­дань (прості переживання; душевні страждання; страждання, пов'язані з фізич­ним болем); тяжкість ушкодження здоров'я (легке, середньої тяжкості, тяжке); вид душевних страждань (занепокоєння, нервозність, сором, приниження, страх, відчай); глибина страждань (незначний фізичний або душевний біль, значний біль, сильний біль, нестерпний біль, біль руйнівної для здоров'я сили);

погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливостей їх реа­лізації (слід відрізняти: несуттєві погіршення — такі, що можуть бути повністю або частково відновлені (наприклад, перелом руки унеможливлює роботу музи­канта, однак із часом він виліковується, поступово функції відновлюються), а також суттєві погіршення — які неможливо відновити (наприклад, внаслідок повної втрати певного органу чи його функції);

ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування (Пленум ВСУ у п. 10 постанови від 31 березня 1995 р. № 4 зазна­чив, що розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини її заподіювача). Ступінь вини враховується тоді, коли у виникненні шкоди є вина і делінквента (боржника), і потерпілого (кредито­ра). У такому випадку виникає так звана змішана відповідальність. Суд в змозі застосувати у такому разі за аналогією положення ч. 1 та 2 ст. 1193 ЦК. Суд з'ясо-

57

вує ступінь вини кожної сторони (у відсотковому виразі), визначає повний розмір відшкодування, а потім зменшує його пропорційно ступеню вини потерпілого. При цьому умисна вина потерпілого виключає відповідальність за моральну шкоду. Проста необережність потерпілого на визначення розміру відшкодуван­ня не впливає. Якщо необережність потерпілого була грубою, але сприяла лише збільшенню завданої шкоди, суд вправі зменшити розмір відшкодування. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню моральної шкоди, тобто остання заподіяна з вини обох сторін, а також у випадках, коли закон передбачає відповідальність без вини, суд може застосувати змішану відповідальність, або відмовити у позові. Думається, ступінь вини може мати значення лише у спра­вах, пов'язаних з ушкодженням здоров'я;

інші обставини, які мають істотне значення (тривалість негативних наслідків, які виникли в результаті посягання на права особи: короткочасні нега­тивні наслідки можуть бути повністю усунуті з перебігом незначного періоду часу і не впливають на спосіб життя людини, наприклад хвилювання, незначне нервове збудження чи короткочасний розлад душевної рівноваги, нервовий стрес без ускладнень для здоров'я тощо; тривалі негативні наслідки можуть бути усу­нуті з плином більш тривалого часу або лише частково, наприклад, більш складні розлади у психічному стані особи, нервові захворювання, зміни у способі життя, втрата певних життєвих перспектив, кар'єри, можливості влаштування особис­того життя тощо, зменшення можливості одержання позитивних емоцій; довічні негативні наслідки, які залишаються назавжди й істотно змінюють спосіб життя особи, наприклад, каліцтво, спотворення обличчя, каліцтво чи смерть близької людини тощо.). Довічні негативні наслідки зумовлюють найвищі розміри відшко­дування, тривалі — середні, короткочасні — менш значні);

істотність вимушених змін у способі життя потерпілого {неістотні зміни не стосуються життєво важливих можливостей особи; істотні — є життєво важли­вими. Істотні вимушені зміни у способі життя потерпілого спричиняють більш високі розміри відшкодування моральної шкоди, неістотні — менші);

час, що минув з моменту виникнення моральної шкоди (має значення у випад­ках короткочасної або тривалої дії негативних наслідків; якщо з моменту запо­діяння шкоди пройшло достатньо часу для згладжування моральних втрат, то це може бути підставою для зменшення розміру відшкодування або відмови у позові; якщо негативні наслідки є довічними, то час подання позовної заяви на розмір відшкодування не впливає).

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням інфор­мації, яка не відповідає дійсності, слід враховувати рівень (територію) поши­рення відомостей: локальний (в межах певної групи чи колективу людей), місце­вий (в межах населеного пункту, району), регіональний (в межах області, кількох районів чи областей), загальнодержавний (в межах України), міждержавний (в Україні та за її межами). Із збільшенням кількості обізнаних осіб зростають вит­рати зусиль потерпілого для відновлення свого авторитету та ділової репутації, стають істотнішими моральні втрати. Має значення й спосіб поширення такої інформації. Більш ефективний спосіб (наприклад, телепередачі) збільшує мо­ральні втрати і, відповідно, — розмір відшкодування.

58

При вирішенні трудових спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди, слід враховувати:

істотність втрачених особою перспектив у зв'язку з невиплатою (затрим­кою) заробітної плати чи незаконним звільненням її з роботи: суттєві втрати, які призвели до низки негативних наслідків (наприклад, через нестачу коштів не проведена вчасно хірургічна операція позивачеві (дружині, дитині), що спри­чинило непрацездатність та невідворотні зміни у стані здоров'я); або несуттєві втрати (наприклад, через нестачу коштів не здійснено вчасно оплату за навчан­ня у вузі, однак згодом оплата здійснена і статус студента відновлено) тощо;

ступінь впливу правопорушення (невиплати, затримки заробітної плати чи звільнення з роботи) на загальний добробут сім'ї та права інших осіб (членів сім'ї працівника): помірний (позивач є неодруженим, не має потреби надавати допомогу батькам, іншим особам, добре забезпечений матеріально), суттєвий (позивач має сім'ю, неповнолітніх дітей або ж його загальне матеріальне стано­вище не стійке); життєво важливий (позивач є малозабезпеченим, має утри­манців, його заробіток є єдиним джерелом існування всієї сім'ї);

негативний вплив на професійну спроможність внаслідок незаконного звільнення: значний — вимушена перерва в роботі призвела до зниження рівня фахової кваліфікації, стала перешкодою для підвищення в посаді тощо; незнач­ний — перерва в роботі не зашкодила професійній спроможності особи, яка після поновлення у посаді продовжує звичне виконання функціональних обов'язків.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю близької людини, з нашої точки зору, має враховуватися характер стосунків позивача та померлого за час його життя: сімейний стан позивача, ступінь близькості померлого та позивача, спільне чи окреме проживання, способи спілкування тощо. Стосунки вважаються близькими, якщо позивачем є чоловік, дружина, дитина, мати, батько інший член сім'ї померлого, наречена (наречений); сто­сунки є віддаленими, коли позивачем є знайомий, родич третього чи більш да­лекого ступеня споріднення, що не є членом сім'ї померлого, дружина, з якою фактичні шлюбні стосунки задовго до смерті були припинені тощо.

Майновий стан особи, яка заподіяла шкоду, впливає на розмір відшкодуван­ня, якщо він був до заподіяння моральної шкоди, або стане внаслідок її відшко­дування вкрай скрутним. Такі ж рекомендації надав Пленум ВСУ у п. 10 поста­нови від 31 березня 1995 р. № 4. У виняткових випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача у дуже тяжке станови­ще, суд, застосовуючи за аналогією положення ч. 4 ст. 1193 ЦК, може зменшити розмір відшкодування на суму, яку вважатиме розумною і доцільною. Це прави­ло не повинно застосовуватися у випадках, коли моральної шкоди завдано вчи­ненням злочину, а також, на наш погляд, при однаковому матеріальному стано­вищі обох сторін. Варто підкреслити, що скрутне матеріальне становище пози­вача не може бути підставою для збільшення розміру відшкодування.

Деякі з наведених критеріїв можуть бути використані й у справах за позова­ми юридичних осіб. Вищий господарський суд України у п. 6 Роз'яснення від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 зазначив, що розмір компенсації немайнової шкоди юридичної особи залежить від характеру діяння особи, яка його заподіяла, а та-

59

кож від негативних наслідків, що настали через порушення немайнових прав позивача.

Визначаючи розмір відшкодування, суд (позивач) має керуватися такими принципами: умовної рівності втраченого блага і того, яке може бути надбане за конкретну суму грошей; поміркованості — відповідності вимогам здорового глуз­ду і розважливості; розумності — об'єктивного відображення дійсності, розсуд­ливого, врівноваженого мислення; справедливості — неунередженого ставлення до усіх учасників спору. Принципи розумності і справедливості виявляються в тому, що більш глибоким моральним стражданням відповідає більший розмір відшкодування. Вказаних вимог слід дотримуватися однаково в усіх справах про відшкодування моральної шкоди. Тому суд повинен орієнтуватися на практику, що склалася у момент вирішення справи.

Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення.

Призначаючи відшкодування моральної шкоди, слід пам'ятати, що для окре­мих випадків законом встановлено його граничні розміри. Так, згідно із ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» його розмір у цих випадках не може бути меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування потерпілого під слідством або судом.

У ч. З ст. 34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворю­вання, які спричинили втрату працездатності» встановлюється максимальний розмір страхової виплати за моральну шкоду — 200 розмірів мінімальної заро­бітної плати.

Разом з тим, як зазначив Конституційний Суд України у п. 2 рішення від 27 січня 2004 р. № 1-рп/2004, у таких випадках відшкодування моральної шкоди є соціальною виплатою, а не видом відповідальності.

4. На розмір відшкодування не впливає наявність чи обсяг майнової шкоди, яка завдана тими ж діями, що призвели й до виникнення моральної шкоди. Ви­моги щодо відшкодування майнової шкоди та вимоги щодо відшкодування мо­ральної шкоди розглядаються як самостійні. Часом заподіяння незначної май­нової шкоди може викликати значні душевні страждання, наприклад, через втра­ту (знищення) листів, особистих речей, інших пам'яток близьких людей, певної речі, що є складовою колекції тощо. Однакові майнові втрати для різних осіб можуть мати різні немайнові наслідки.

Відшкодування моральної шкоди необхідно відрізняти від погашення шко­ди, яка безпосередньо не пов'язана з майновими інтересами потерпілого, однак за змістом є майновою. Так, у випадку заподіяння фізичній особі каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я винна особа відповідно до ч. 1 ст. 1195 ЦК має відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчуван­ня, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Пленум ВСУ у п. 19 постанови від 27 березня 1992 р. № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування

60

шкоди» (в редакції від 24 жовтня 2003 р.) дещо розширив цей перелік і включив до нього також витрати на побутовий догляд, придбання спеціальних транспор­тних засобів, їх капітальний ремонт, придбання пального і гаражних приміщень для них. Потреба у додаткових витратах та їх тривалість, на думку Пленуму, у відповідних випадках має підтверджуватися висновком медико-соціальної екс­пертної комісії або судово-медичної експертизи.

5. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди, за загальним правилом, здійснюється у формі одноразової виплати грошової суми у повному обсязі або передачі іншого майнового блага. Законом може бути передбачена конкретна форма відшкодування. Так, відповідно до ч. З ст. 34 Закону України «Про за­гальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат­ності» у страховому порядку відшкодування здійснюється одноразовою страхо­вою виплатою. В інших випадках моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів (ст. 1168 ЦК).

Відшкодування моральної шкоди у формі часткових систематичних виплат застосовується, якщо це передбачено рішенням суду, договором, домовленістю сторін. Однак при використанні такого способу відшкодування моральної шко­ди, на жаль, послаблюється компенсаційна функція цього засобу захисту ци­вільних прав та інтересів особи.

РОЗДІЛ II ОСОБИ