2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

1. Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, передбачене в даній статті, є доволі важливою гарантію всебічного та гармоній­ ного розвитку особи у суспільстві. Дане право грунтується на положеннях ст. 54 Конституції України та ст. 27 Загальної декларації прав людини.

Під поняттям «свобода літературної, художньої, наукової і технічної твор­чості» законодавець розуміє можливість особи на власний розсуд та відповідно до своїх можливостей визначати сферу, зміст та форму творчості. Проте свобода творчості не тотожна поняттю «вседозволеність». І тому у випадку, коли дана творчість пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропа­гує фашизм та неофашизм, принижує або ображає націю чи особистість за націо­нальною ознакою, поширює бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь, принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізич­них вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей, пропагує невігластво, непова­гу до батьків, наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички, то така «свобода», безперечно, має бути обмежена (наприклад, шляхом накладення заборон на виробництво та розповсюдження продукції, що містить такий зміст (ст. 2 Закону України «Про захист суспільної моралі»).

2. Гарантією здійснення даного права є заборона здійснювати цензуру твор­ чої діяльності. Під поняттям «цензура» законодавець розуміє вимогу, спрямо­ вану до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора організації, що здійснює випуск друкованої продукції, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поши­ рюється (окрім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншо­ го суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та накласти заборо­ ну (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкодити у будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб (ст. 45^і Закону України «Про інформацію»).

519

При цьому законодавець забороняє втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співза-сновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність жур­налістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значи­мої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інфор­мації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місце­вого самоврядування або їх посадових осіб. Гарантією права, передбаченого ст. 309 ЦК, є також заборона створення будь-яких органів державної влади, ус­танов, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення кон­тролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

3. Цивільно-правове регулювання питань охорони творчості, яка знаходить своє втілення у певних матеріалізованих результатах (творах науки, літератури, мистецтва, винаходах, корисних моделях, промислових зразках тощо), здійснюється відповідно до Книги 4 ЦК.

Стаття 310. Право на місце проживання

/. Фізична особа має право на місце проживання.

2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

1. Місцем проживання фізичної особи згідно зі ст.29 ЦК України визнається житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Однак чинне зако­ нодавство дає ще й інше розуміння поняття «місце проживання», під яким слід розуміти адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа про­ живає строком понад шість місяців на рік (ст. З Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). Від «місця прожи­ вання» законодавець відмежовує визначення «місця перебування», тобто адмі­ ністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Місце проживання фізичної особи підлягає реєстрації, яка прийшла на зміну «горезвісній» прописці. Фізична особа, яка перебуває в Україні на законних підставах, зобов'язана протягом десяти днів після прибуття до нового місця про­живання зареєструвати своє місце проживання. Порядок здійснення реєстрації регулюється Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Реєстрація місця проживання чи місця перебування осо­би або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбаче­них Конституцією, законами України чи міжнародними договорами, або підста­вою для їх обмеження.

2. Право на місце проживання, як особисте немайнове право фізичної особи, на нашу думку, включає такі основні повноваження:

520

а) володіння місцем проживання, тобто можливість особи мати одне чи кілька місць проживання;

б) використання свого місця проживання (тобто, це гарантована законом можливість набувати цивільних прав та виконувати покладені на особу цивільні обов'язки за місцем проживання, якщо інше не передбачено законом чи домов­ леністю між сторонами). Таке використання може здійснюватись, наприклад, шляхом отримання за місцем проживання офіційних звернень, повідомлень тощо;

в) вільне обирання та зміна місця проживання (тобто, передбачена мож­ ливість вільно обирати країну, населений пункт, де буде розташоване місце про­ живання, а також безпосереднє місце проживання).

В окремих встановлених законом випадках фізична особа може бути обме­жена у праві на місце проживання, зокрема, повноваженні на вибір та зміну місця проживання. Наприклад, місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охо­рони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено, за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна (ч. З ст. 29 ЦК України). Що стосується місця проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, то ним вважається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи за­кладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч. 4 ст. 29 ЦК України). Обме­жено також і місце проживання недієздатної особи, яким згідно із законом є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка вико­нує щодо неї функції опікуна (ч. 5 ст. 29 ЦК України).

Проте, окрім віку та стану здоров'я особи, місце її проживання може бути обмежено також і іншими обставинами, що прямо передбачені в законі. Так, вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіаль­них одиницях, які знаходяться:

а) у прикордонній смузі;

б) на територіях військових об'єктів;

в) у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом;

г) на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та госпо­ дарської діяльності;

д) на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан.

При розгляді питання про вільний вибір місця проживання законодавством встановлені обмеження щодо:

а) осіб, які не досягли 16-річного віку;

б) осіб, до яких застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі;

в) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі;

г) осіб, які перебувають під адміністративним наглядом;

521

д) осіб, які через інфекційні та психічні захворювання підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню;

є) іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для пе­ребування на території України (ст. 13 Закону України «Про свободу пересу­вання та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Стаття 311. Право на недоторканність житла

1. Житло фізичної особи є недоторканним.

2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведен­ня в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням

СУДУ.

3. У невідкладних випадках, пов 'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочи­ну, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово по­збавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

і. Право на недоторканність житла, передбачене у коментованій статті, ба­зується на положеннях ст. ЗО Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст.8 Конвенції про захист прав та основних свобод людини, ст.17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Під поняттям «житло» слід розуміти будь-яке приміщення, що призначене чи прилаштоване для постійного чи тимчасового проживання фізичних осіб. Цим поняттям охоплюються будинки, квартири, службові квартири, садиби, жилі кімнати, кухня, ванна, туалет, коридор, балкон, підвал, горище, прибудови, кімна­ти у готелях, гуртожитках, санаторіях та будинках відпочинку, палата в лікарні, каюта на пароплаві, купе у вагоні тощо. При цьому режим недоторканності житла не поширюється на службові приміщення, камери у слідчих ізоляторах, тюрмах тощо. Для вказаних приміщень передбачається спеціальний правовий режим.

2. Гарантією реалізації права на недоторканність житла фізичної особи є за­ борона проникнення до нього чи до іншого її володіння. Термін «проникнення» означає не лише недопустимість входження в нього попри волю фізичної особи інших осіб. До його змісту слід включати також і інші форми отримання інфор­ мації про те, що відбувається в будинку, наприклад, за допомогою прослуховую- чих пристроїв.

Однак у законодавстві встановлюється можливість проникнення до житла і попри волю особи, наприклад, у випадках, коли таке проникнення здійснюється за вмотивованим рішенням суду. Найчастіше це можливо тоді, коли працівники правоохоронних органів отримують санкцію на огляд чи обшук житла особи на підставах та в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законодав­ством.

3. Проникнення у житло фізичної особи може бути і без вмотивованого рішен­ ня суду. Однак таких випадків є доволі небагато, і серед них законодавець, зок­ рема, визначає такі, що є невідкладними, а саме:

522

а) пов'язані із рятуванням життя людей та майна;

б) пов'язані із безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчи­ ненні злочину.

У зазначених випадках згідно зі ст. 177 КПК України обшук житла чи іншо­го володіння особи може бути проведений без постанови судді. При цьому у про­токолі обшуку зазначаються причини, що обумовили його проведення без по­станови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокурору.

4. Гарантією недоторканності житла є також і заборона виселення фізичної особи або примусового позбавлення її житла іншим чином, крім випадків, вста­новлених законом. До таких випадків слід, зокрема, відносити, наприклад, ви­куп житла у зв'язку з суспільними потребами (ст. 351 ЦК України), викуп жит­ла, яке є пам'яткою історії та культури (ст. 352 ЦК України), конфіскація бу­динку за вироком суду у зв'язку з вчиненням правопорушення (ст. 354 ЦК України).

Стаття 312. Право на вибір роду занять

/. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.

2. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обій­мати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Використання примусової праці забороняється.

Не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійсько­ва) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

1. Право на вибір та зміну роду занять означає, що фізична особа наділена можливістю вільно, на власний розсуд, з урахуванням свого інтересу і мети, а також відповідно до власних здібностей та можливостей обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади.

Під поняттям «робота» необхідно розуміти певну працемістку діяльність, спрямовану на створення чи переробку певного матеріалізованого об'єкта, а також місце виконання такої діяльності. Що стосується змісту поняття «по­сада», то законодавець визначає її як визначену структурою і штатним роз­писом первинну структурну одиницю юридичної особи, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Право вільного вибору роду занять гарантується також і свободою укладення тру­дового договору.

В окремих випадках для реалізації права на вільний вибір роду занять фізич­на особа повинна відповідати певним вимогам, а також здійснити окремі додат­кові заходи. Наприклад, для того, щоб обіймати посаду судді, фізична особа по­винна бути рекомендована кваліфікаційною комісією громадян України, мати вік не менше 25 років, вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш, як три роки, проживати в Україні не менш, ніж десять років та володіти державною мовою (ст. 7 Закону України «Про статус суддів»).

523

2. Право на вільний вибір роду занять може бути обмежене шляхом заборони виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, вста­новлених законом. Наприклад, посаду державного службовця не можуть обіймати особи, які мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади, або ж є близь­кими родичами осіб в безпосереднє підпорядкування чи підлеглість яких вони підпадають (ст. 12 Закону України «Про державну службу»). Інколи обмеження права на вибір роду занять може бути здійснено внаслідок накладення криміналь­но-правової санкції позбавлення права обіймати певні посади або займатись пев­ною діяльністю на підставах і в порядку, передбачених ст. 55 КК України.

3. Гарантією вільного вибору роду занять є заборона примусової праці. Під поняттям «примусова праця» розуміється праця, яку особа не обрала добро­вільно. Однак законодавець не вважає примусовою працею:

а) військову або альтернативну (невійськову) службу, яка здійснюється на підставах та в порядку, передбачених законами України «Про загальний військо­ вий обов'язок і військову службу»; «Про альтернативну (невійськову) службу» тощо;

б) роботу чи службу, яка виконується особою за вироком чи іншими рішен­ нями суду, до яких, наприклад, можна відносити такі санкції кримінального пра­ ва, як громадські (ст. 56 КК України) та виправні (ст. 57 КК України) роботи, тощо.

в) роботу чи службу відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан, що здійснюється на підставах і в порядку, передбачених законами України «Про правовий режим надзвичайного стану»; «Про правовий режим воєнного стану» тощо.

Згідно з Конвенцією про захист прав та основних свобод людини, а також Міжнародними пактом про громадянські та політичні права не належать до при­мусової праці також і будь-яка робота чи служба, які є по суті звичайними гро­мадянськими обов'язками.

Стаття 313. Право на свободу пересування

/. Фізична особа має право на свободу пересування.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне са­ мостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньо­му супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

3. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкод­ не повернення в Україну.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний само­стійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

4. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

524