Запитання №24

Проаналізуйте причини, суть і наслідки українізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20-30рр. була політика коренізаціі, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика набула назву "українізації".

Політика коренізаціі ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами. Головними з яких були:

1. Формування привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені, як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

3. Намагання більшовицької партії розширити соціальну базу свого режиму, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [ В 1920р. в ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони складали 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

4. Намагання більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення - СРСР - наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення від влади відвертих шовіністів Е.Квірінга, першого секретаря КП(б)У та Д.Лебедя, другого секретаря, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду'. З 1925р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927р. партійну документацію переведено на українську мову].

3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так у 1923р. їхня частка становила 25-35%, а у 1927-52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни, одною з яких була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільший вшив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1925р. було запроваджено для дітей обов'язкове 4-х класне навчання, а з 1931р.-7-класне навчання. У 1927р.- 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 він становив лише 47,9%).

5. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з безпрецедентним розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

6. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

7. Україномовні стаціонарні театри в 1931р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудію.

8. Поширюються різні літературні угрупування.

9. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

10. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

11. Велика увага надавалась розвиту національних меншин в Україні. Так, протягом 1925р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських. 1 польський і 1 єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин. 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-а мовами.

Таким чином, жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923-1933)- українці перетворилися на структурно-повноцінну націю.

На початку 30-х років "українізацію" яку слушно називали "Українським Відродженням" почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелився М.Хвильовий та М.Скрипник (1933р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" були згорнута в 1938р, коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б) У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Висновок:

Проголошений партією курс на "українізацію" мав величезне значення і наслідки, але було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1920рр. Якщо націо­нал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях, особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на «українізацію» був тактичним крок, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.