69. Проблеми сучасної української демократії.

Демократія є основою державного устрою України. В чинній редакції Конституції України закладені загальні основи для розвитку прямої демократії в нашій державі. В Конституції закріплено, що народ України здійснює первісну та верховну владу в країні, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі.

Розвиток демократії в Україні гальмують такі основні проблеми:

– посилення протистояння владних інститутів і конфліктність у політичній системі держави;

– відособленість органів державної влади та їх посадових осіб від виборців, наслідком чого є суттєва відірваність від нагальних потреб державного та суспільного розвитку;

– руйнування традиційного типу комунікації між виборцями та обраними до ВРУ і місцевих рад депутатами;

– відхід політичних партій, представники яких посіли місця в органах державної влади, від положень передвиборчих програм;

– непрозорість процесів підготовки та ухвалення рішень виборними органами державної влади;

– ухвалення законів, підзаконних, а також локальних нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано ускладнюють чи скасовують процедури, спрямовані на максимальне залучення громадян до процесів прийняття рішень;

– фактична відсутність механізмів політичної відповідальності депутатів перед своїми виборцями;

– стрімке зниження довіри до органів представницької влади та суспільна апатія.

Основними причинами цих тенденцій є:

а) відсутність сучасної державної еліти, представники якої мали б спільне бачення національних інтересів України, а також основопожних принципів, основних завдань та перспектив її політичного розвитку;

б) низький рівень демократичної політичної культури та громадянської свідомості населення;

в) недостатність і суперечливість окремих положень Конституції та інших чинних державних НПА;

г) нерозвиненість механізмів доступу громадян до процесів підготовки та прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також громадського контролю за їх виконанням;

д) невідповідна вимогам сьогодення система державного управління та місцевого самоврядування;

е) відсутність дієвої судової влади в державі, що не дає можливості громадянам якісно та оперативно відстоювати свої права в органах правосуддя; ж) відсутність ефективних соціально-економічних реформ.

Сучасний етап демократичних трансформацій в Україні потребує посилення механізмів безпосередньої участі громадян у суспільно-політичних процесах, оскільки неефективність основних інститутів політичної системи великою мірою обумовлена саме недостатністю громадського контролю за їх діяльністю у міжвиборчій період та обмеженням політичної участі громадян лише електоральними процесами. Подальший розвиток форм прямої демократії в Україні обумовлює, перш за все, необхідність удосконалення конституційних засад реалізації механізмів безпосередньої участі громадян в управлінні державними справами.

70.Політична еліта та її роль у реформуванні українського суспільства.

Існує багато концепцій, класифікацій та типологізацій політичної еліти (В. Парето, Г. Моска, Х. Ортега-і-Гассет, М. Вебер, Г. Лассуел й ін.), однак при всіх їх розбіжностях найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного змісту дають змогу в загальному розумінні визначити політичну еліту як відносно невелику, внутрішньо диференційовану групу, котра концентрує в своїх руках значний об’єм політичної влади.

До складу політичних еліт входять: вищі керівні кадри, керівники й ідеологи (інтелектуали, митці, духівництво), судження й думки яких мають величезний авторитет. Але до складу еліт входять не тільки особи й групи, що безпосередньо беруть участь в управлінні, а й найвпливовіші економічні та адміністративні кола, керівники ЗМІ, а також члени родин впливових осіб, хоча вони ніби й не беруть безпосередньої участі у прийнятті рішень та в реалізації політики. До складу політичної еліти входять також представники правлячої групи, які формально не пов’язані з політикою, але впливають на прийняття політичних рішень („сірі кардинали”).

Отже, роль еліти в суспільстві відображають її функції: 1) еліти відіграють найважливішу роль у визначенні політичної волі соціальної групи, усього суспільства й у виробленні механізмів реалізації цієї волі; 2) еліти покликані формувати політичні цілі своєї групи; 3) еліти регулюють діяльність з політичного представництва групи, дозуючи підтримку, посилюючи або обмежуючи її; 4) еліти є основним резервом керівних кадрів, центром добору й розміщення керівників на різних ділянках політичного й державного управління.

Аналізуючи роль політичної еліти у взаєминах держави і суспільства на сучасному етапі, дослідники відзначають дві основні тенденції. Перша тенденція: за будь-яких політичних змін, навіть найрадикальніших, стара еліта повністю не сходить з авансцени, а приєднується до нової еліти, стає її частиною, або ж (при революційних потрясіннях) лишається на політичному кону у вигляді окремих фрагментів. Друга тенденція: нова еліта запозичує у старої еліти певні цінності, норми, навіть ідеї. До речі, таке запозичення може здійснюватися цілком відкрито, якщо йдеться про повагу до загальнонаціональних цінностей; цей процес, однак, може бути й „контрабандним” – старі ідеологеми використовуються всупереч публічним деклараціям про повний розрив з минулим.

Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політичного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер: модернізаторський та антимодернізаторський водночас. Перша тенденція проявляється у включенні в політичне життя соціальних груп та індивідів (в усіх сферах суспільного життя створено інститути громадянського суспільства), в послаблені традиційної політичної еліти.

Друга тенденція виражається в специфічній формі здійснення модернізації. Ця специфіка полягає в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, які визнають тільки однобічне – згори вниз – спрямування команд при закритому характері прийняття рішень.

Безпосередній вплив політичної еліти на об’єкт політики базується на визнанні нею певних ідей і настановлень, на розумінні певними шарами суспільства їх привабливості, на авторитеті лідера. Політичний лідер залишається лідером доти, доки він діє, використовуючи свій ідеологічний і моральний потенціал для здійснення властивих його статусу ролей. Важливим напрямом дій нової політичної еліти стає вироблення ідеології модернізації, оформлення доктрини, за допомогою якої може сформуватися ідейний взаємозв’язок „верхів” і „низів”, який стане джерелом суспільної згоди, активізатором суспільної волі, мотивом утвердження суспільних цінностей, призведе до своєрідної „революції свідомості”.

У сучасному українському суспільстві в умовах світової кризи діє тенденція посилення соціального напруження, її головне протиріччя пролягає по осі "бідні – багаті". Зубожіння більшості населення на тлі збагачення незначного прошарку негативно впливає на соціальну базу підтримки дій політичної еліти. Поглиблення матеріального розшарування спонукає еліту до запровадження ефективної системи соціального захисту, що тісно пов'язаний з добробутом людей, охоплює широкий спектр державних соціальних заходів, реалізацію яких можна здійснити не автономно, а на основі конституційних прав і свобод громадян. Заслугою еліти є визначення стратегічних цілей соціального захисту населення, гарантій задоволення життєвих потреб людини, забезпечення соціальних стандартів.

Найважливішою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, а й сутність активності такої еліти у вирішенні питань національного державотворення. У період реформування українського суспільства, яке здійснюється водночас у політичному, економічному і соціальному аспектах, великого значення набуває здатність державних інститутів і суспільних об’єднань до прогнозування майбутнього розвитку. І саме політико-управлінська еліта покликана свідомо і раціонально планувати і регулювати процеси