Структура навчальної дисципліни «публічне адміністрування»

ЗА МОДУЛЬНОЮ СИСТЕМОЮ

№ з/м	Змістовий модуль	Кількість годин
		Всього	Лекції		Практичні	Самостійна робота
Модуль 1. Публічне адміністрування як системне явище в суспільстві
1.	Предмет і методологічна основа публічного адміністрування	5	1		2	2
2.	Основні теорії управління суспільством	5	1		2	2
3.	Публічна сфера - єдність економічної, соціальної та політичної сфер	5	1		2	2
4.	Громадянське суспільство як суб'єкт формування цілей публічного адміністрування	5	1		2	2
5.	Публічне адміністрування та влада	5	1		2	2
6	Публічне адміністрування та муніципальна публічна влада	5	1		2	2
7	Закони та принципи публічного адміністрування	3	1		1	1
8	Публічне адміністрування як процес вироблення, прийняття та в виконання управлінських рішень	3	1		1	1
Всього:		36	8		14	14
Модуль 2. Організація публічного адміністрування . Публічне адміністрування в соціальній та економічній сферах
9.	Цінності та «дерево цілей» публічного адміністрування	3	0,5		1	1,5
10.	Механізми, органи, методи та стилі публічного адміністрування	4	0,5		1	2,5
11.	Бюрократія в системі публічного адміністрування	4	0,5		1	2,5
12	Антикорупційна діяльність у сфері публічного адміністрування	4	0,5		1	2,5
13	Результативність та ефективність публічного адміністрування	5	2		1	2
14	Основні засади публічного адміністрування в соціальній сфері	4	2		1	1
15	Публічне адміністрування та економіка	3	0,5		1	1,5
16	Найважливіші функції публічного адміністрування у сфері економіки	3	0,.5		1	1,5
17	Корпоративна влада та публічне адміністрування в добровільних об'єднаннях	3	0,5		1	1,5
18	Відповідальність у публічному адмініструванні	3	0,5		1	1,5
Всього:		36	8		10	18
Форма модульного контролю – контрольна робота
РАЗОМ:		72		16	24	32
Форма підсумкового контролю – іспит

ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ, ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

Практичне заняття №1

ТЕМА: «ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ТА ГРОМАДСЬКА ЕКСПЕРТИЗА»

План:

1. Сутність громадського контролю.

Сучасне українське суспільство досить часто стикається з необхідністю подолання кризових явищ. Однією з головних умов їх подолання є підвищення ефективності державного управління в країні. Причому це підвищення має відбуватися за умов запровадження принципів прозорості та відкритості в діяльність усіх секторів суспільного життя, зокрема в діяльність органів державного управління та місцевого самоврядування. У демократичному суспільстві існує значна кількість інструментів та механізмів для досягнення цієї мети, й одним з найбільш результативних можна вважати громадський контроль за діяльністю органів влади. Нещодавно у практиці державного управління з’явилося поняття громадської експертизи. Постановою Кабінету Міністрів України 5 листопада 2008 р. був затверджений Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади. Оскільки дана процедура є новою у вітчизняній практиці, у тому числі й науковій, вона потребує ретельного аналізу та дослідження.

Громадський контроль – це одна з функцій громадянського суспільства, проявом якої є публічна перевірка діяльності органів влади з боку громадян та їх об’єднань на відповідність цілей, які влада проголошує,

спрямована на корегування як цієї діяльності, так і самих цілей.

З позиції наукового підходу громадський контроль розглядається як інструмент громадської оцінки ступеня виконання органами влади та іншими підконтрольними об’єктами їх соціальних завдань. Тобто характерні відмінності громадського контролю від будь-якого іншого виду контролю знаходяться в суб’єктно-об’єктній сфері й полягають у тому, що, по-перше, громадський контроль здійснюється саме громадськістю і, по-друге, у процесі здійснення громадського контролю контролюється виконання саме соціальних завдань, безпосередньо пов’язаних із захистом та реалізацією прав і свобод громадян, задоволенням та узгодженням

соціальних потреб та інтересів населення.

2. Головна мета та завдання громадського контролю.

Головна мета громадського контролю – усунення та попередження причин, які породжують цю невідповідність між заданими та фактичними результатами, забезпечення додержання об’єктами контролю відповідних норм.

Завдання громадського контролю полягає в тому, щоб не допустити дій контрольованих суб’єктів за межами законності й правопорядку, попередити можливі відхилення від намічених цілей, а також інтересів суспільства та його суб’єктів, а в разі появи цих відхилень усунути їх негативні наслідки.

3. Громадська експертиза. Досить часто поняття «громадський контроль» ототожнюють з поняттям «громадська експертиза». За визначенням, яке міститься в Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади, громадська експертиза діяльності органів виконавчої влади є складовою механізму демократичного управління державою, який передбачає проведення інститутами громадянського суспільства оцінки діяльності органів виконавчої влади, ефективності прийняття і виконання такими органами рішень, підготовку пропозицій щодо вирішення суспільно значущих проблем для їх урахування органами виконавчої влади у своїй роботі. Як можна побачити, порівнявши визначення термінів «громадський контроль» та «громадська експертиза», така позиція має під собою підстави.

Водночас громадська експертиза часто розглядається як одна з форм громадського контролю, поряд із соціологічними та статистичними дослідженнями, участю громадян у виборах, референдумах, громадських слуханнях тощо. Більш доречним є підхід, який розглядає громадську експертизу як складову громадського контролю, оскільки проводити перевірку органів влади шляхом проведення громадської експертизи їх діяльності є цілком доречним. Водночас, громадський контроль не може цілком ототожнюватись з громадською експертизою або бути складовим цього поняття, оскільки контроль може проводитись будь-ким, а головною умовою здійснення експертизи є те, що її проводять фахівці, тобто експерти.

Необхідно зазначити, що термін «громадський контроль» уже давно увійшов до наукового та суспільного лексикону, поняття ж громадської експертизи ще не є усталеним.

Отже, під «громадською експертизою діяльності органу влади» розуміють комплексне дослідження, вивчення, перевірку, аналіз, оцінку (кількісну та/або якісну) діяльності або бездіяльності органу влади, його рішень та інших офіційних письмових документів, що здійснюється представниками легалізованих об’єднань громадян з метою надання обґрунтованого експертного висновку про їх відповідність чинному законодавству, очікуванням громадян та їх уявленням про справедливість й подальшого врахування експертних пропозицій і громадської думки для вдосконалення діяльності органу влади у відповідній сфері суспільного життя.

Право здійснення громадської експертизи належить інститутам громадянського суспільства, які слід розуміти як громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні й релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства й установи, легалізовані відповідно до законодавства. Також, право здійснення громадського контролю має належати тим інститутам громадянського суспільства, серед видів діяльності яких є здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх установ.

4. Громадський експерт. Громадська експертиза здійснюється безпосередньо представниками вищезазначених інституцій – громадськими експертами. Громадський експерт – фахівець у будь-якій галузі, що проводить громадську експертизу діяльності органу влади, бездоганно володіє методикою проведення громадської експертизи, знає нормативну базу, яка регламентує дану процедуру, та, спираючись на власний досвід і професіоналізм, керуючись принципами неупередженості й відповідальності, здатний надавати кваліфікований експертний висновок, розробляти конкретні рекомендації щодо підвищення ефективності й результативності діяльності органу влади.

Ситуаційне завдання 1

Ви керівник структурного підрозділу органу державної влади. З метою підвищення рівня соціального захисту бездомних громадян та осіб, звільнених з місць позбавлення волі, в зимовий період та відповідно до наказу Міністерства соціальної політики України від 25.06.10 № 168 «Про підготовку підвідомчих підприємств і закладів сфери управління Міністерства праці та соціальної політики в осінньо-зимовий період 2010 – 2011 років», керуючись статтями 6, 39, 41 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» Вам доручено підготовку та проведення наради під головуванням керівника органу державної влади щодо стану роботи у цій сфері за звітний період. Для виконання поставленого завдання Ви можете залучати інші структурні підрозділи органу державної влади.

Вам необхідно визначити перелік документів, підготовка яких забезпечить організацію наради та розробити порядок денний зазначеного заходу.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ:

1.Що розуміють під громадським контролем?

2. У чому полягає головна мета громадського контролю?

3. Які основні завдання громадського контролю?

4. Що розуміють під громадською експертизою?

5. Хто такий громадський експерт?

Практичне заняття №2, 3

ТЕМА: «Муніципальна влада в Україні: сутність, Поняття компетенції органів місцевого самоврядування та Загальні Й виключні права й обов’язки»

План:

1. Сутність муніципальної влади в Україні. Формування місцевого самоврядування виявилося одним із найбільш складних та суперечливих завдань становлення сучасної державності України. На шляху демократичних процесів постав цілий комплекс політичних, економічних, соціальних, психологічних та інших перепон. Адже реальна, дієздатна муніципальна влада передбачає не лише конституційно-правове визнання прав територіальних громад, декларування самостійності місцевого самоврядування у вирішенні питань місцевого значення, не тільки закріплення правових, соціальних та інших гарантій цієї самостійності, встановлення функцій та компетенції місцевого самоврядування, а й розвиток економічного і фінансового потенціалу всієї держави в цілому. Лише просування у вирішенні цих проблем дозволить говорити про утвердження демократичної системи організації публічної влади на місцях, без якої стає неможливою побудова громадянського суспільства та правової держави в Україні.

Аналіз вітчизняної конституційної моделі місцевого самоврядування вказує, що держава сприймає місцеве самоврядування в кількох іпостасях. В одній якості місцеве самоврядування виступає інститутом громадянського суспільства, є ефективною формою самоорганізації людей, руху в напрямі людської солідарності . В цьому сенсі й слід розуміти термін „визнається” (ст. 7 Конституції України), а саме: чіткі наміри визначити для України демократичний шлях розвитку; принциповий вибір політичної системи, в основі якої знаходяться загальнолюдські цінності (а місцеве самоврядування – одна з них); зобов’язання держави у відношенні до громадян забезпечити відповідний комплекс громадянських правомочностей, забезпечити їх публічно-правову охорону і захист.

Отже, муніципальна влада – це легітимне, визнане та гарантоване державою публічно-самоврядне волевиявлення територіальної громади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування щодо здійснення їх функцій і повноважень, спрямованих на реалізацію прав і свобод людини і громадянина та вирішення питань місцевого значення шляхом прийняття і реалізації правових актів в порядку, передбаченому Конституцією і законами України, а також нормативними актами місцевого самоврядування.

Сутність муніципальної влади криється у активності жителів – членів територіальних громад, які здійснюють управління політичними, економічними та соціально-культурними процесами на певній території та вирішують самостійно та під свою відповідальність питання місцевого значення. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити складні організаційні, економічні, правові завдання, у чому зацікавлені насамперед самі територіальні громади.

2. Поняття компетенції органів місцевого самоврядування.

Повноваження місце­вого самоврядування є предметним відображенням функцій.

Термін «повноваження» звичайно визначається як офіційно надане кому-небудь право певної діяльності, ведення справ.

Юридична наука використовує цей термін для характеристи­ки прав і обов’язків певних органів, посадових осіб. Він в рівній мірі охоплює і права, і обов’язки.

Повноваження місцевого самоврядування — це закріплені нор­мами муніципального права за населенням (територіальними гро­мадами), виборними та іншими органами місцевого самоврядуван­ня, посадовими особами права і обов’язки, необхідні для здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування на своїй території.

В Законі про місцеве самоврядування поряд з терміном «пов­новаження» використовується й іншій термін — «компетенція» (зокрема, статті 15, 26). На жаль, в Законі не визначаються від­мінні риси цих двох категорій.

Між тим, компетенція органу місцевого самоврядування є складною правовою категорією, структура якої складається не лише з прав і обов’язків, а й предметів відання, які є першим еле­ментом компетенції.

Під предметом відання місцевого самоврядування розуміють­ся сфери місцевого життя, в межах яких діє передбачений зако­ном, а, отже, і юридична компетентний в них орган.

Кожний орган місцевого самоврядування повинен мати своє власне поле діяльності. Тому правове регулювання компетенції цього органу представляє перш за все, визначення тієї сфери міс­цевого життя, в якій діє цей орган самоврядування.

Отже, предмет відання, як структурний елемент загального поняття «компетенція», є способом юридичного зазначення тих сфер місцевого життя, які визначаються в якості предмету влас­них дій органу місцевого самоврядування.

Повноваження, які здійснюють органи місцевого самовряду­вання, в законодавстві поділяються на повноваження загального характеру і повноваження конкретного характеру.

Вже зазначалося, що особливу роль в організації місцевого самоврядування відіграє його самостійність. З правової точки зо­ру ця категорія виявляється в тому, що відповідно до основних функцій представницьких органів органи місцевого самовряду­вання повинні мати власні повноваження.

Ці повноваження, згідно з п. 4 ст. 4 Європейської Хартії про місцеве самоврядування, мають бути повними і винятковими. Вони можуть заперечуватися або обмежуватися іншим органом влади, центральним або регіональним, тільки в межах, встановле­них законом.

Відповідні засади повноважень закладені в ст. 19 Конституції України, згідно з якою органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також у ст. 71 Закону про місцеве самоврядування України, згідно з якою територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

Однак з метою ефективного розподілу праці щодо реалізації повноважень самоврядування Конституція України застосовує принцип «безпосередньо» і «через».

Згідно з цим принципом ч. З ст. 140 Конституції і п. 2 ст. 2 Закону про місцеве самоврядування передбачають три рівня асо­ціацій, органів і посадових осіб, які здійснюють місцеве самовря­дування, а саме: територіальні громади базового рівня, які здійс­нюють надані їм повноваження безпосередньо; ради базового рів­ня та їх виконавчі органи, через які реалізуються повноваження самоврядування, і районні обласні ради (регіональний рівень са­моврядування), які представляють інтереси територіальних гро­мад сіл, селищ, міст.

Проте територіальна громада через зазначені причини безпо­середньо не в змозі виконувати всі без винятку функції і повно­важення місцевого самоврядування. Тому, зважаючи на роль і місце, яке займають в системі органів місцевого самоврядування ради, головним носієм функцій і повноважень територіальної громади є представницькі органи, які найбільшою мірою уособ­люють їх інтереси.

Орієнтовний перелік повноважень територіальної, громади та утворюваних нею органів в цілому передбачає п. 1 ст. 143 Кон­ституції України.

В частині другій цієї статті міститься перелік повноважень, які належать лише представницьким органам регіонального рів­ня — обласним та районним радам.

У ч. З ст. 143 статті Основного Закону визначаються у за­гальному вигляді повноваження органів державної виконавчої влади, які делегуються органам місцевого самоврядування. Цим у певній мірі порушується принцип самостійності місцевого са­моврядування, оскільки, відповідно до ч. 4 згаданої статті, органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повнова­жень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним орга­нам виконавчої влади.

Подальший розподіл загальновизначених у Конституції пов­новажень територіальної громади та її органів, в тому числі і представницьких, здійснюється Законом про місцеве самовряду­вання в Україні, який на підставі Основного Закону поділяє ці права й обов’язки між суб’єктами їх здійснення: базового рівня — радами (ст. 25 Закону), їх виконавчими органами (статті 27—41), сільським, селищним, міським головою (ст. 42) та регіонального рівня — районними і обласними радами (ст. 43 Закону).

Окрему групу становлять повноваження районних і облас­них рад, делеговані відповідним місцевим державним адміністра­ціям (ст. 44).

3. Загальні та виключні права й обов’язки.

Щодо повноважень представницьких органів місцевого само­врядування, то відповідно до статей 25 і 26 Закону виділяють два види повноважень представницьких органів місцевого самовря­дування: загальні та виключні права й обов’язки.

На підставі ст. 25 цього Закону сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Консти­туцією України та іншими законами до їх відання.

Поряд з загальними, у ст. 26 Закону закріплюються і ви­ключні повноваження цих органів, питання яких вирішуються цими радами лише на їх пленарних засіданнях.

Щодо районних і обласних рад, то Закон закріплює лише пе­релік питань, які вирішуються цими радами виключно на сесіях.

Виключні повноваження рад місцевого самоврядування до­сить сталі — їх не можна змінити довільно.

Загальні повноваження більш рухомі, але обмежені повнова­женнями, які вирішуються лише на пленарних засіданнях рад.

Так, голови згаданих органів, крім здійснення наданих їм За­коном повноважень можуть здійснювати інші повноваження міс­цевого самоврядування, визначені Законом про місцеве самовря­дування та іншими законами, якщо вони не віднесені до виклю­чних повноважень ради або не віднесені останньою до відома її виконавчих органів.

Стаття 26 Закону про місцеве самоврядування в Україні за­кріплює питання, які вирішуються радами базового рівня ви­ключно на пленарних засіданнях, що є основною організаційно-правовою формою діяльності рад.

Розгляд цих питань саме на пленарних засіданнях передбачає:

— що в залежності від важливості ці питання виділені зако­нодавцем як такі, що можуть вирішуватися лише провідним, го­ловним представницьким органом в системі органів місцевого са­моврядування;

— що ці питання розглядають колегіальне обраними пред­ставниками територіальної громади — депутатами;

— що розгляд саме цих питань здійснюється радою на підс­таві принципу розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування у порядку і межах, визначених законом про міс­цеві самоврядування та іншими законами;

— що ніякі інші органи та посадові особи місцевого самовря­дування не мають права приймати рішення з питань, віднесених до виключних повноважень рад базового рівня;

— у свою чергу ці ради не мають права передавати вирішення цих питань іншим органам і посадовим особам самоврядування.

Виключні повноваження базового рівня в залежності від предмету відання, за своїм змістом можна поділити на такі групи:

1) повноваження, пов’язані з реалізацією населенням форм во­левиявлення та визначення статусу органів самоорганізації насе­лення та добровільних об’єднань органів самоврядування:

прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів та виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та сільського, селищного, міського го­лови; прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцево­го самоврядування, а також про передачу коштів, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення; прий­няття рішень про об’єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм добровільних об’єднань органі місцевого самовряду­вання та про вихід з них;

2) повноваження, які випливають з контрольної функції ради: заслуховування звіту сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих органів ради; прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові; заслуховуван­ня звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та посадових осіб, яких вона призначає або затверджує; заслухо­вування повідомлень депутатів про роботу в раді, виконання ни­ми доручень ради; розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по запитах; прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку, встановленому законом; скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рі­шенням відповідної ради, прийнятими у межах її повноважень; прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених цим Законом;

3) повноваження, пов’язані з організацією роботи ради та утворюваних нею органів:

визначення відповідно до закону кількісного складу ради; за­твердження регламенту ради; утворення і ліквідація постійних та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу, обрання го­лів комісій; утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск; обрання за пропозицією сільського, селищного, міського голови на посаду та звільнення з посади секретаря ради; затвердження за пропози­цією сільського, селищного, міського голови структури виконав­чих органів ради, загальної чисельності апарату ради та її вико­навчих органів, витрат на їх утримання; утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих орга­нів ради; затвердження плану роботи ради та заслуховування зві­ту про його виконання; заснування засобів масової інформації від­повідної ради, призначення і звільнення їх керівників; вирішення відповідно до закону питання про мову (мови), якою користується у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях; прийняття рішення про дострокове при­пинення повноважень органів територіальної самоорганізації насе­лення у випадках, передбачених законом; затвердження договорів, укладених сільським, селищним, міським головою від імені ради, з питань, віднесених до її виключної компетенції;

4) повноваження в галузі планування та в бюджетно-фінансовій сфері:

затвердження програм соціально-економічного та культурно­го розвитку відповідних адміністративно-територіальних оди­ниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядуван­ня; затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; встанов­лення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом; утворення позабюджетних цільових (у тому числі валютних) коштів, затвердження положень про ці кошти; затвердження звітів про використання зазначених коштів; прий­няття рішень щодо випуску місцевих позик; прийняття рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законо­давства пільг по місцевих податках і зборах; встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;

5) повноваження в галузі управління комунальною власністю: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону ко­мунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об’єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку прива­тизованого майна, про включення до об’єктів комунальної влас­ності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управ­ління майном, яке належить до комунальної власності відповід­ної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення; створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб’єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утри­мання) комунальних підприємств, установ та організацій, визна­чення повноважень цих органів (служб); вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами кому­нальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземни­ми інвестиціями;

6) повноваження в галузі охорони природи, використання зем­лі, інших природних ресурсів:

вирішення відповідно до закону питань регулювання земель­них відносин; затвердження відповідно до закону ставок земель­ного податку, розмірів плати за користування природними ре­сурсами, що є у власності відповідних територіальних громад; вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значен­ня, а також про скасування такого дозволу; прийняття рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об’єктів, що мають еколо­гічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам’ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; надан­ня відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об’єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповід­ну територію;

7) повноваження у сфері благоустрою та забудови населених пунктів:

затвердження в установленому порядку місцевих містобудів­них програм, генеральних планів забудови відповідних населе­них пунктів, іншої містобудівної документації; встановлення від­повідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, тор­гівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за пору­шення яких передбачено адміністративну відповідальність; прий­няття у межах, визначених законом, рішень з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, за порушений яких передбачено адміністративну відповідальність; прийняття рішень, пов’язаних із створенням спеціальних вільних та інших зон, зміна­ми в статусі цих зон, внесення до відповідних органів пропозицій з цих питань; надання згоди на створення таких зон за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України;

8) повноваження у сфері соціального захисту населення, за­безпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і за­конних інтересів людини і громадянина:

створення відповідно до закону міліції, яка утримується за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету; затвердження і звільнення керівників та дільничних інспекторів цієї міліції; зас­луховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громадського порядку на відпо­відній території, порушення перед відповідними органами вищо­го рівня питання про звільнення з посади керівників цих органів у разу визнання їх діяльності незадовільною; прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і поряд­ку, визначених цим та іншими законами.

Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з ра­йонним поділом) вирішуються також такі питання:

визначення обсягу і меж повноважень, які здійснюють районні у містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи в ін­тересах територіальних громад районів у містах;

встановлення нормативів централізації коштів від земельного податку на спеціальних бюджетних рахунках районів міста.

В багатьох випадках групи виключних повноважень рад ба­зового рівня за своїм змістом збігаються але є певні відмінності.

Так, районні й обласні ради виключно на своїх пленарних за­сіданнях вирішують такі питання:

розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місце­вими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст ра­йонного значення; вирішення за дорученням відповідних рад пи­тань про продаж, передачу в оренду або під заставу об’єктів ко­мунальної власності, які забезпечують спільні потреби терито­ріальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад, а також придбання таких об’єктів в установленому законом порядку; вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об’єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в уп­равлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників; вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідно районного, обласного значення, а також про скасуван­ня такого дозволу; прийняття за пропозицією відповідних рад ба­зового рівня рішень, пов’язаних зі створенням спеціальних віль­них та інших зон, зміною у статусі цих зон, внесення до відповід­них органів пропозицій з тих питань; прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремих повно­важень районних, обласних рад; прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої адміністрації (пп. 18—20, 25—27, 29 ст. 43 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Ще однією особливістю виключних повноважень районних і обласних рад є те, що ст. 44 Закону про місцеве самоврядування їм надано право делегування повноважень згаданих рад місцевим державним адміністраціям.

Свою специфіку щодо реалізації наданих повноважень має рада міста Києва. Згідно із Законом України «Про столицю Ук­раїни — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р. повноваження місцевої ради визначаються на підставі з’ясування столичних функцій міста Києва.

Згідно зі ст. 4 Закону органи місцевого самоврядування і ви­конавчої влади у місті Києві забезпечують в межах своїх повно­важень, визначених законами України, здійснення таких функцій:

створення належних умов для діяльності у місті Президента України, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, центральних органів державної влади, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій, установ. науки, освіти, охорони здоров’я, культури і спорту; взаємодія з Президентом України, Верховною Радою України га Кабінет Міністрів України при розробленні та здійсненні ними заходів, програм та проектів, що зачіпають інтереси столиці; здійсненні заходів щодо збереження та відновлення пам’яток історії культури, релігії, архітектури та містобудування, заповідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне значення, виконання інших функцій міста Києва, передбачених у законодавстві України, специфічних для функціонування Києва як столиці держави, в межах законодавства України.

Ситуаційне завдання 2

Вас призначили керівником постійно діючої комісії з питань розгляду звернень громадян при державному органі влади, яка утворена головою цього органу з метою забезпечення реалізації та гарантування закріплених Конституцією України прав громадян на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, сприяння громадянам у вирішенні за місцем їх проживання питань, з якими вони звертаються до органів державної влади, підвищення ефективності роботи зі зверненнями громадян. Комісія є консультативно-дорадчим органом органу державної влади. Комісія у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, розпорядженнями керівника органу державної влади.

Підготуйте перелік необхідних документів для організації роботи комісії та складіть план її роботи на місяць.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ:

1. У чому полягає сутність муніципальної влади в Україні?

2. Що розуміють під компетенцією органів місцевого самоврядування?

3. Загальні та виключні права й обов’язки представницьких органів місцевого само­врядування.

Практичне заняття №4

ТЕМА: «Загальні закони соціального управління»

План:

1. Закон відповідності організаційної й національної культури

Завжди й усюди соціальне управління зводять до того, що певним людям довіряють виконання певної справи, а для цього необхідно точно знати, що робити й хто саме підходить для виконання певної роботи. Знаючи минулий досвід людей, можна побачити їхнє сьогодення й передбачати майбутнє. Досвід дає людям певну культуру. У цьому сенсі термін «культура» голландський дослідник Г. Хофстеде визначає як «програмування колективного менталітету», який розрізняє представників однієї категорії людей від інших. Причому «категорією людей» може бути нація, етнічна або регіональна група, чоловіки або жінки (статева ознака), літні люди й мо­лодь (вікові групи), галузеві ознаки, форма організації, а то й просто сім'я. Культура, насамперед організаційна, складається з безлічі елементів, які, однак, можна поділити на чотири основні групи:

• символи — це весь мовний простір, а також специфічна група понять із історії етносу і його традиційної проблематики;

• герої — люди, які є взірцем для наслідування в тій або іншій культурі;

• ритуали — колективні дії, які в певній культурі відповідають певним цінностям;

• цінності — найглибший і найважливіший рівень культури, що вміщує досить міцні уявлення про добро й зло, прекрасне й потворне, справедливе й несправедливе, про істинне й облудне.

У цілому розбіжності національних культур полягають насамперед у відмінностях між основними цінностями. Результати багатьох досліджень у європейських країнах із порівняльного вивчення національних культур у сфері соціального управління дають підстави виділити чотири основні параметри:

• «дистанція влади», або рівень нерівності між людьми, який населення країни сприймає як нормальний;

• індивідуалізм, або рівень того, наскільки представники конкретної країни діють самостійно

• або колективно, тобто це рівень розриву між колективізмом й індивідуалізмом;

• «чоловічий показник», або пріоритет «чоловічих» цінностей (агресивність, успіх, змагання) над «жіночими» (якість життя, комунікативність, солідарність);

• відмова від ризику, тобто рівень переваг різних життєвих ситуацій — від відносно гнучких до гранично твердих.

Проведені дослідження засвідчили, що, наприклад, дистанція влади виявилася занадто великою у Бельгії, Франції й Португалії; колективізм превалює над індивідуалізмом у Португалії й Греції; Австрія, Німеччина, Англія, Ірландія й Італія переважно «чоловічі», а от Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія й Нідерланди дуже «жіночі»; Бельгія, Іспанія, Франція, Греція, Португалія не люблять ризику, водночас Данія, Ірландія, Англія й Швеція вважають ризик шляхетною справою.

Зазначені особливості впливають на управління у перелічених країнах, оскільки:

а) більша дистанція влади сприяє її централізації, а незначний розрив між рівнями влади висуває на перший план децентралізацію;

б) колективізм сприяє розвитку колективних і сімейних підприємств, а індивідуалізм стимулює пошуки особистої винагороди й соціальну мобільність;

в) «чоловічий» показник сприяє змаганню й елітаризму, а «жіночий» стимулює розвиток солідарності;

г) відмова від ризику йде поруч зі схильністю до регламентації й владності, а прагнення до ризику заохочує опортунізм і толерантність до незвичайної поведінки.

Отже, в основі формування моделі управління на будь-якому рівні організації суспільства й у кожній структурній ланці повинен бути диференційований підхід, що базується на організаційній культурі соціальної системи. Основна роль організаційної культури виявляється у створенні відповідної системи управління тієї або іншої сфери організації соціального життя. Якщо, наприклад, певна система має організаційну культуру з «жіночим» началом, то стиль управління в ній має відрізнятися демократичним характером; колегіальністю прийняття рішень і мати відповідну організаційну структуру (лінійно-штабну, матричну або іншу аналогічну). Причому в умовах організаційної культури з «чоловічим» началом стиль керування в системі повинен характеризуватися авторитарністю, твердістю і єдинопочатком у прийнятті рішень, що відображаються й на організаційній структурі, яка в цьому випадку повинна бути лінійною, лінійно-функціональною тощо.

Справа в тому, що соціальний організм, як і будь-який інший, поряд із загальними ознаками має особливості, що відображають характер поведінки кожної конкретної соціальної системи. В іншому разі ці системи й відповідні їм моделі управління вступили б у суперечність із законом необхідної різноманітності, відповідно до якого кожна система має мати ті чи інші особливості, щоб адекватно реагувати на різні впливи внутрішнього й зовнішнього середовища. Тому проблеми формування й реалізації моделі соціального управління потрібно вирішувати диференційовано як на макрорівні окремих країн і регіонів, так і на мікрорівні конкретних організацій із врахуванням сформованої в них організаційної культури й відповідних тенденцій соціального розвитку. Звідси закон: мо­дель соціального управління й господарювання, прийнятна для однієї країни або регіону, може виявитися неспроможною й недієвою для інших через різницю у вияві особливостей національної культури; тому ефективна кадрова політика завжди й усюди є національною.

2. Закон відповідності соціальних ролей і соціальних функцій

Засади цього закону сформулював ще Конфуцій, який свої уявлення про суспільство й державу базував на ідеї особистісних відносин і стверджував, що майбутнє подібне до минулого, за яким і слід іти. Тому свою реформу управління Конфуцій пропонував почати з того, що він назвав «виправленням імен», тобто соціальна роль членів суспільства повинна стати не номінальною, а реальною й відповідати конкретній соціальній функції: правитель повинен бути правителем, чиновник — чиновником, батько — батьком, син — сином не за назвою, а реально, насправді. При відхиленні від цієї норми завжди і неухильно треба до неї повертатися.

Ключ до мистецтва управління суспільством і державою — у культі конфуціанського людинолюбства. Однак людинолюбство — це властивість не всіх людей, а лише благородних. Благородна людина чинить завжди й скрізь за наказом обов'язку, низька ж людина думає тільки про те, як щонайкраще влаштуватися: «шляхетний чоловік ставить вимоги до себе, ница людина ставить вимоги до інших». У сучасній психології це явище отримало назву внутрішнього й зовнішнього «локусу контролю», коли людина за те, що сталося, бере відповідальність або на себе («внутрішній локус»), або покладає її на інших («зовнішній локус»).

Благородні мають належати до правлячої еліти, управляючи простими людьми. При цьому, примушуючи їх до праці, не варто викликати їхнього гніву. В основі конфуціанського ідеалу управління — не примушування народу й не насильство над ним, а сила морального прикладу. Відповідно до своєї патріархальної теорії держави, ключ до досягнення покірності низів верхам Конфуцій вба­чає у покірності дітей своїм батькам, молодших старшим, а також у такому механізмі формування еліти, коли в панівні прошарки будуть висувати справедливих людей, відсторонюючи несправедливих. В управлінні суспільством і державою конфуціанство надавало перевагу моралі перед правом, переконанню й силі морального прикладу перед примусом, а головним уважало не страх, а довіру народу до своїх правителів.

Державно-управлінській проблематиці підпорядковане й конфуціанське вчення про знання, яке полягає у поясненні соціальної нерівності відповідно до нерівності здібностей: «Одні напружують свій розум. Інші напружують мускули. Ті, які напружують свій розум, управляють людьми. А ті, які напружують свої мускули, керовані іншими людьми. Керовані утримують тих, хто ними керує. А ті, хто управляє людьми, не утриманні тими, ким вони управляють. Такий загальний закон». Іншими словами, соціальна нерівність, за Конфуцієм, — це наслідок природної нерівності людей, вона є штучною, але необхідною, щоб люди не ворогували й жили згідно з об'єктивними законами й моральними правилами, у чому й проявляється вся повнота людинолюбства.

Основою кар'єрного просування Конфуцій уважав знання, що зближує його принцип формування еліти з поняттям меритократії М. Янга. Якщо той, хто отримав високу посаду, має глибокі знання й високі моральні якості, підлеглі не приховують своїх намірів, добрі справи не занедбуються, помилки не допускаються. Водночас нікчемна людина, тобто неосвічена й аморальна, «поки не одержить звання, боїться, що не може домогтися його, коли ж вона одержить його, то боїться втратити. Боячись втрати, вона готова на все».

Звідси, за Конфуцієм, мірило управління — це справедливість і мир, його правило — середина й злагода, а обов'язок — це суворе дотримання ієрархії, виконання своїх обов'язків і служіння нижчих вищим.

3. Закон доцільного відбору й періодичної «прополки» елітних груп

Формування кадрового потенціалу управління починається зі складання професійно-кваліфікаційних моделей посад, які визначають загальні й спеціальні вимоги до керівника, його права та обов'язки. Потім складають соціально-психологічні моделі претендентів на посаду, а «накладення» цих двох моделей (посади й працівника) дає найоптимальніший варіант заміщення наявних вакансій. Виявлену розбіжність між моделлю посади й моделлю працівника коректують у процесі планомірного кваліфікаційного навчання й професійної діяльності. Такий механізм формування управлінських кадрів (тобто елітних груп) називається «моделлю еталона» і може здійснюватися як через вільний добір, так і через оголошення конкурсів на заміщення вакантних посад.

Існує також модель «претендент—рекомендувач», коли з діючої елітної групи визначають найбільш відповідного до вимог керівника («рекомендувач»), а з вихідної сукупності — «претендент», після чого їх порівнюють. Якщо «претендент» виявиться не гіршим за «рекомендувача», то він включається до управлінської групи. Ця модель формування елітних груп, залежно від правил, за якими відбувається заміна тих, які виходять з еліти, може сприяти і створенню ефективних управлінських колективів, і їхній деградації:

а) якщо кращі, відповідні до «рекомендувача» керівники, залишаються в елітних групах тривалий час, то це сприяє поступовому й неухильному «відбракуванню» гірших, а також очищенню від них певних груп;

б) якщо ж кращі вибувають першими, то вже невдовзі після цього елітні групи поповнюють гірші працівники, оскільки кращі вже не можуть бути «рекомендувачами, а з «претендентами» порівнюють решту керівників (не кращих). У підсумку така система не може відтворювати потрібних керівників, оскільки вона приречена на те, що кожне нове призначення буде, хоча й не значно, але гіршим від попереднього. Звідси прогноз: така елітна група повинна деградувати.

Отже, властивості груп із негативним зворотним зв'язком (кращі вибувають першими) і механізмом поповнення «претендент—рекомендувач» неминуче погіршуються, якщо за первинного формування до цієї групи потрапила хоча б незначна частина поганих керівників. Водночас властивості груп з позитивним зворотним зв'язком (першими вибувають гірші) постійно поліпшуються. Для цього необхідно використати «модель прополки», за якою зі складу елітної групи на кожній наступній стадії її розвитку (наприклад, після чергової атестації) порівняно гірших керівників заміняють кращі. При цьому «прополка» виявляється тим ефективнішою, чим менше ке­рівників звільняють на кожній стадії розвитку елітної групи, тобто для системи вигідніше виключити одного найгіршого, ніж разом із ним усю нижню частину елітної групи. І навпаки, найбільшої шкоди зазнає група, що втрачає одного найкращого керівника. Іншими словами, елітна група може бути ефективною лише тоді, коли відхід кращих керівників компенсується систематичною «прополкою» гірших.

Інструментом для реалізації «моделі прополки» можуть бути експертні оцінки під час атестації управлінських кадрів, за підсумками яких керівників, які набрали порівняно з іншими оцінюваними найменшу суму балів, можна трактувати як претендентів на вихід із певної елітної групи. Щоб поліпшити функціонування елітних груп можна використати також «модель делегування», тобто процедуру відбору кандидатів із широкої сукупності претендентів. Водночас таку процедуру поповнення еліт організовує не сама елітна група, а вихідна сукупність (наприклад, населення регіонів або країни), з якої на основі змагання відбирають кілька претендентів, і найкращий з них уключається (делегується) до елітної групи. Принципова відмінність «моделі делегування» від моделі «претендент—рекомендуючий» полягає у відмові від порівняння включуваного до елітної групи з тими, хто уже перебуває у ній. Отже, ефективність групи, яка сформована й функціонує завдяки систематичному делегуванню претендентів, вища, ніж ефективність групи, отриманої через «прополку».

Звідси закон: формування, функціонування й ефективний розвиток елітних груп різного рівня й напрямків діяльності передбачає систематичне й неухильне залучення кращих керівників навзамін такого ж систематичного й неухильного ви­бування гірших.

4. Закон ціннісно-ситуативного управління

Базові цінності, як зазначалось, існують одночасно в кожному соціумі й циклічно домінують у ньому на відповідних етапах розвитку. Можна стверджувати, що домінування тієї чи іншої базової цінності пов'язане зі ступенем зрілості членів соціуму. Залежно від цього ступеня зрілості, керівництво соціумом по-різному вибудовує вимоги завдань і взаємин як два істотні виміри стилів управління: обсяг безпосереднього керівництва (завданньоцентрична поведінка) і необхідна соціо-емоційна підтримка (антропоцентрична поведінка). Завданньоцентрична поведінка керівництва означає міру заглиблення лідера в однобічну комунікацію при поясненні того, що підлеглі повинні робити і як необхідно вирішувати поставлені перед соціумом завдання. Антропоцентрична поведінка означає міру заглиблення керівництва у двобічну комунікацію при наданні необхідної соціо-емоційної підтримки, використанні соціально-психологічних стимуляторів і сприянні роботі інших. Обидва типи управлінської поведінки і їх поєднання базується на ступені зрілості конкретного соціуму (групи, організації, етносу).

Ступінь зрілості визначається здатністю ставити й виконувати високі, але досяжні цілі, бажанням і спроможністю брати на себе відповідні зобов'язання. Якщо ступінь зрілості підлеглих розвивається у виконанні певних завдань, керівник понижує завданньоцентричну поведінку і підвищує антропоцентричу. Коли підлеглі досягають ступеня зрілості вищого ніж середній, керівник знижує як завданньоцентричну, так і антропоцен-тричну поведінку.

Наведену вище теорію ситуативного управління розробив й описав фінський дослідник П. Херсі. Доповнив її й розвинув щодо управління етносом російський професор А. Зімічев, що зіставив стилі управління П. Херсі з базовими цінностями Істини, Краси, Добра й Справедливості (Достатку). Цінності етносу можуть впливати або на розум людини, або на її емоції, що виявляється згодом у певній вольовій діяльності:

категорія Справедливості (Достатку) регламентує в основному поведінку членів етносу, можливість мати ті чи інші ресурси, їхні права й обов'язки. Таку регламентацію діяльності забезпечують закони, правові норми і правила, практично позбавлені емоційного забарвлення;

категорія Добра також регламентує поведінку членів етносу, їхні взаємини, але менш жорстко й менш формально, ніж категорія Справедливості, послуговуючись для свого вираження таким, наприклад, інструментом як громадська думка й визначаючи свої принципи в поняттях «добре»-«погане». Іншими словами, категорія Добра намагається регламентувати поведінку людини, використовуючи насамперед етичні поняття, що припускає різний ступінь їх емоційного забарвлення;

категорія Краси, на відміну від регламентувальної категорії Добра, розширює можливості членів етносу для самовираження, прояву ініціативи, водночас зберігаючи їхню орієнтацію на цілі й завдання, значимі для етносу. Отже, категорія Краси, не має прямого відношення до регламентації поведінки людини, однак через установлення естетичних норм, а також відповідного емоційного забарвлення різних предметів і явищ навколишнього світу регламентує її свідомість;

категорія Істини є найвищою категорією етносу й за своєю природою позбавлена емоційного забарвлення й настільки абстрактна, що не має прямого відношення до поведінки й діяльності, а регламентує в основному свідомість, здатність людини до осмислення світу, а також підтримує й закріплює три інші категорії — цінності.

Отже, А. Зімічев, використовуючи основні побудови теорії ситуативного керування П. Херсі, для своєї моделі ціннісно-ситуативного управління етносом виділив таку систему координат: регламентація свідомості — регламентація поведінки; стиль управління, заснований на сильній емоційній підтримці — стиль управління, який ґрунтується на слабкій емоційній підтримці; високий рівень організації етносу — низький рівень. Наприклад, якщо етнос перебуває на низькому рівні організації, то насамперед слід користуватися категорією Справедливості (Достатку), тобто регламентувати обсяг задоволення соціо-біологічних потреб, зобов'язав­ши членів етносу через закони, норми і приписи виконувати корисну для соціуму діяльність. Якщо етнос перебуває на наступному, вищому щаблі організації, то доцільно використати категорію Добра, що регламентує діяльність членів етносу не за допомогою точних приписів, а активного використання етичних норм (тобто тих самих нормативних вимог, але виражених менш директивно й емоційно забарвлених). Якщо стан організації етносу вищий ніж середній, тобто його члени мають досить високі здібності, знання і розуміння своїх завдань, але не мають достатньої мотивації для їх виконання, то для подальшого розвитку етносу необхідно широко використати категорію Краси. Її завдання — пробуджувати в членів етносу всю гамму позитивних емоцій, високих почуттів, пов'язавши це з головними цілями етносу, вираженими у художніх та інших емоційно забарвлених формах (літературі, мистецтві, засобах масової інформації, різних видовищних заходах тощо). Зрештою, в етносі з високим рівнем організації люди не тільки розуміють його цілі й завдання, а й мають достатню внутрішню мотивацію для ефективного виконання своїх соціальних функцій. У цьому разі єдине, що потрібно від політичного керівництва — це підтримувати в етносі впевненість у правильності обраного шляху, тобто постійно зміцнювати категорію Істини, не допускаючи її ослаблення.

Отже, у міру розвитку етносу від нижчих до вищих рівнів організації стиль соціального управління змінюється разом із ситуацією соціального розвитку. Закономірність тут така: із підвищенням рівня організації етносу варто застосовувати стиль соціального управління, що відповідає поступовому зсуву в напрямку до категорії Істини (див. рис.); якщо ж стан організації етносу погіршується, необхідно змінити стиль керівництва, поступово повертаючись до категорії Справедливості (Достатку). При цьому різні стилі соціаль­ного управління повинні обов'язково передбачати диференційований підхід до різних соціальних груп, що мають різні рівні організації. У цілому рівні організації етносу можна подати так:

нерозуміння цілей і завдань етносу, неусвідомлення свого призначення й нездатність жити так, як пропонують цілі й завдання етносу (низький рівень стану, або організації етносу);

нерозуміння цілей і завдань етносу, але відчуття приналежності до нього, здатність і бажання жити за прийнятими в етносі нормами (середній рівень);

усвідомлення цілей і завдань етносу, його основних цінностей, але недостатнє бажання жити за встановленими в етносі нормами (вищий ніж середній рівень);

усвідомлення цілей і завдань етносу, розуміння й прийняття його основних цінностей, відчуття приналежності до нього й свідома діяльність за рішенням завдань, що стоять перед етносом (високий рівень).

Звідси закон: успішний розвиток етносу передбачає чітке усвідомлення й постановку цілей і завдань його життєдіяльності, які випливають зі світоглядної й ідеологічної концепції державної влади. При цьому не існує «найкращого» стилю соціального управління, оскільки кожен із чотирьох основних стилів, залежно від конкретної ситуації, може бути ефективним або неефективним. Базові цінності мають для кожного етносу й стилю керівництва першочергове значення, оскільки етнос не може бути зруйнованим доти, доки функціонують його базові цінності. При цьо­му найвищою категорією етносу є Істина, і якщо ця цінність через якісь причини слабшає, може початися процес розпаду етносу.

Ситуаційне завдання 3

Відповідно до Указу Президента України від 07.02.2008 № 109 “Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування” у 2010 році Міністерством вживалися заходи для підвищення ефективності роботи із забезпечення всебічного розгляду звернень громадян та порушених у них проблем, оперативного їх вирішення, задоволення законних прав та інтересів громадян.

У 2010 році у Міністерстві було на виконанні 1589 звернень громадян, з них перейшло з попереднього року 43 звернення.

Протягом 2010 року до Міністерства надійшло 1546 звернень, з них: поштою від громадян ‑ 752; на особистому прийомі – 17; від Верховної Ради України ‑ 14; від Адміністрації Президента України ‑ 45; від Кабінету Міністрів України ‑ 271; від інших органів виконавчої влади ‑ 447.

Серед звернень, що надійшли до Міністерства, було: індивідуальних – 1383; колективних – 148; анонімних – 15.

За видами звернень протягом звітного періоду до Міністерства надійшло: пропозицій – 98; заяв (клопотань) – 1288;скарг – 160.

За звітний період до Міністерства надійшли звернення від таких категорій громадян: інвалідів II групи ‑ 20; ветеранів праці ‑ 20; учасників війни ‑ 18; інвалідів I групи ‑ 12; дітей війни ‑ 11; інвалідів Великої Вітчизняної війни ‑ 8; учасників ліквідації наслідків аварії  на Чорнобильській АЕС ‑ 3; інвалідів III групи ‑ 3; багатодітних сімей ‑ 2; дітей – 1; учасників бойових дій ‑ 1; інвалідів війни – 1.

За соціальним станом у 2010 року до Міністерства надійшли звернення від: пенсіонерів ‑ 543; підприємців ‑ 71;працівників бюджетної сфери ‑ 69; державних службовців ‑ 62; робітників ‑ 42; селян – 10; безробітних – 9; учнів, студентів ‑ 5; військовослужбовців – 1; не визначені ‑ 734.

За ознакою надходження у 2010 році було: первинних звернень – 1400; масових – 74; повторних ‑ 55; дублетних – 17.

Підготуйте обґрунтовану довідку з аналізом наведених даних та запропонуйте заходи щодо поліпшення роботи зі зверненнями громадян у 2011 році.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ:

1. У чому полягає сутність закону відповідності організаційної й національної культури?

2. У чому полягає сутність закону відповідності соціальних ролей і соціальних функцій?

3. У чому полягає сутність закону доцільного відбору й періодичної «прополки» елітних груп?

4. У чому полягає сутність закону ціннісно-ситуативного управління?

Практичне заняття №5

ТЕМА: «Державне управління: принцип субсидіарності»

План:

1. Сутність принципу субсидіарності

Для досягнення співвідношення централізації та децентралізації, яке відповідало б реаліям сучасної України, тим цілям і завданням, які керівництво країни ставить перед державним управлінням, дослідники пропонують спиратися на низку принципів, чільне місце серед яких посідає принцип субсидіарності.

Субсидіарність наближує громадянина якомога ближче до процесу прийняття рішень, що свідчить про підвищення її значення в процесі управління.

Субсидіарність передбачає достатньо високий рівень фінансової та адміністративної децентралізації.

Принцип субсидіарності – це результат необхідності узгодження інтересів різних рівнів державного та місцевого управління.

Поняття "субсидіарність" констатує, що місцеві умови та обставини не тільки різняться між собою, але й змінюються протягом певного відрізку часу. Тому обсяг послуг, що надаються, так само як і обсяг функцій місцевих органів управління повинен відповідати весь час змінюваним та обновлюваним потребам і умовам, враховуючи місцеві вимоги та побажання.

2. Застосування принципу субсидіарності можливе лише в ієрархічних структурах, поза межами яких він не існує, втрачає сенс свого існування. Водночас у жорстко централізованих ієрархіях не може бути мови про його використання. Сучасне людство прийшло до необхідності критики та засудження жорстких централізованих державних систем, до розуміння того, що метою прогресу є турбота не тільки про державу, але і про кожну людину.

Тому ієрархічна модель "держава для одного правителя" засуджується з сучасних позицій. Компетенція держави не повинна поширюватися на всі колективні рішення у соціумі: задоволенню одних потреб краще відповідають добровільні асоціації, громадські організації, інших – органи муніципальної влади, ще інших – міжнародні домовленості, наддержавні органи управління. Громадянське суспільство, держава, органи місцевого самоврядування – усі вони мають належні їм сфери впливу.

Таким чином, принцип субсидіарності пов’язаний з принципом ієрархічності, який розглядає державно-управлінські системи як багаторівневі, що потребують поділу на елементи. На сьогодні багато країн світу з правової точки зору перебувають на шляху до сучасної багаторівневої системи управління, до визнання її цінності, до відходу від принципу "все або ніщо", характерного для владної вертикалі радянського типу, до необхідності узгодження інтересів різних рівнів державного та місцевого управління.

Намагання закласти у законодавчу базу принцип субсидіарності у багатьох випадках стикається з великими труднощами і не одержує логічного розвитку та являє серйозну проблему взаємодії існуючих рівней управління в державі.

Будь-яка складна відкрита соціальна система, особливо в умовах постійно зростаючої інформаційно-технологічної складності державного управління, має ієрархічну структуру досить автономних підсистем та блоків, у якій сигнали, що надходять з верхнього рівня управління, не мають характеру жорстких команд, а задають параметри переходу підсистем від одного режиму функціонування до іншого.

Саме тому принцип субсидіарності тісно пов’язаний з принципом нелінійності, який лежить в основі самоорганізації багаторівневих систем. Через поняття нелінійності в сучасному ситуаційному аналізі конкретизується взаємозв’язок сталості і нестійкості, в результаті якого виникає спектр можливих рішень, можливого поводження системи замість одного єдиного варіанта. У нелінійній області множинність стаціонарних станів і їх можлива нестійкість утворюють феномен складного і різноманітного поводження ситуацій з нелінійними залежностями, що не укладаються в єдину теоретичну схему. Врахування нелінійності дає змогу уникнути небажаної динаміки розвитку державної ієрархії, яка виникає в системах із занадто централізованим управлінням.

Наявність багаторівневої ієрархії, її структура та розвиток значною мірою визначається взаємозв’язком та еволюцією локальних неоднорідностей, які утворюють, у свою чергу, мережу розподіленої неоднорідності. Процес наростання неоднорідних компонентів, який характеризує в кінцевому рахунку якісний перехід системи на новий рівень розвитку, переривається процесом кількісного накопичення однорідних компонентів в рамках вже досягнутого рівня організації. Виникнення та кількісне накопичення відносно однорідних компонентів підготовляє якісний стрибок на новий структурний рівень, що супроводжується підвищенням неоднорідності всієї ієрархічної системи.

3. Принцип субсидіарності як елемент демократії. Він є визнанням існування в ієрархічних системах розподіленої неоднорідності, яка визначає існування різноякісних взаємопов’язаних між собою системних рівнів. Принцип субсидіарності невіддільний від принципу демократизму, який націлює на необхідність широкої участі населення у прийнятті управлінських рішень.

Дія принципу демократизму полягає у розробці програм, що базуються на оволодінні механізмами залучення населення у поточні справи держави, виділення зон повноважень за організованими на територіях громадськими об’єднаннями. Можливість індивідуума вносити свою частку в рішення соціальних проблем завжди має забезпечуватися на найнижчому практичному рівні. У цьому значенні субсидіарність є опозиційно вираженою концепцією стосовно централізації державного управління.

4. Принцип субсидіарності пов’язаний з принципом системності, який розглядає об’єкт чи суб’єкт управління як цілісну систему, що складається з різних елементів. Слід зазначити, що практично в усіх Європейських країнах публічні інституції освіти та охорони здоров’я існують паралельно з приватними. Фактично приватні системи найкраще відповідають принципу субсидіарності – громадянин на свій розсуд може обирати якість, ціну та обсяг послуг. Для громадянина з достатнім рівнем життя участь держави чи органів самоврядування не є необхідною ані в забезпеченні освіти дітей, ані в піклуванні про його здоров’я (в останньому випадку він може скористатися послугами приватних страхових фондів тощо).

Слід також мати на увазі, що надання послуг, скажімо, в охороні здоров’я та освіті тільки на комерційній основі може різко знизити можливості відтворення кваліфікованої робочої сили. Тому, контролюючи розвиток цих галузей, держава враховує їх позитивний чи негативний зворотний вплив на функціонування економіки, а також інших сфер життєдіяльності суспільства.

Принцип субсидіарності пов’язаний з принципом департаменталізації, який вказує на необхідність поєднання в управлінні функціональних (галузевих) і територіальних функцій, консолідація яких забезпечує проведення єдиної політики з обслуговування інтересів населення. Необхідність дотримання державних норм і стандартів життєвого рівня у регіональному управлінні максимально наближує соціальні пріоритети до економічних.

Наприклад, для забезпечення якості освіти, з одного боку, вона повинна бути максимально централізованою, щоб не залежати від фінансового, матеріально-технічного і кадрового потенціалу громади. З другого боку, організація і управління освітою мають бути децентралізованими, максимально наближені до громадян для забезпечення прав батьків, урахування місцевих культурних традицій тощо.

Принцип субсидіарності пов’язаний з принципом обов’язковості зворотного зв’язку, а саме одержання інформації про результати впливу керуючої системи на керовану систему шляхом порівняння фактичного стану із заданим.

Принцип субсидіарності пов’язаний з принципом економічності та ефективності управління. Важливим критерієм віднесення певної функції до якогось рівня є ефективність виконання цієї функції. Ефективність здійснення управління на місцевому та регіональному рівнях безпосередньо пов’язана з децентралізацією державного управління та деконцентрацією владних повноважень і ресурсів відповідно до принципу субсидіарності. Запропоноване Гі Еро поняття точної адекватності передбачає, що кожний колектив, кожний рівень структури повинен мати повноваження достатні для вирішення проблем, які або через свою природу, або значимість можуть бути з найбільшою ефективністю вирішені саме на цьому рівні.

Приведення рівня надання послуг відповідно до місцевих переваг може і повинно сприяти зниженню трансакційних витрат (особливо витрат з надання інформації), підвищенню ефективності і створенню стимулів для розвитку місцевої економіки. Але переваги і недоліки децентралізації при наданні однієї і тієї ж послуги можуть варіюватися залежно від умов. Досвід показує, що децентралізація навряд чи виявиться корисною, якщо не буде ефективних інституціональних та фіскальних обмежень як місцевої влади, так і національного уряду.

Прикладом економічно доцільнішого підходу з укладанням договорів з приватним сектором є громадський транспорт, який здебільшого у країнах Європи є приватним. Розвиток приватних транспортних компаній у Києві привів до якісного стрибка в обслуговуванні мешканців міста. Сьогодні кияни не уявляють своє місто без приватних маршрутних таксі, які не тільки є швидкими та якісними перевізниками, а й розробляють та експлуатують нові маршрути, гнучко реагуючи на зміни.

5. Чинники, які впливають на усвідомлення, сприйняття, застосування принципу субсидіарності в практиці державного управління.

Історичний чинник. Субсидіарність, запроваджена в Європейському Союзі Маастрихтським договором, має філософське, історичне, практичне значення. Як концепція вона походить від доктрини Фоми Аквінського, супроводжуваної папськими енцикліками протягом століть, коли римські папи докладали зусилля, обстоюючи людські цінності. Поняття "субсидіарність" з’являється ще у середньовіччі в європейському муніципальному праві.

Філософською підвалиною принципу субсидіарності вважають слова папи Пія ХІ з його енцикліки 1931 р.: "Цей найсерйозніший принцип соціальної філософії не повинен бути ані змінений, ані послаблений: так само як можливості, що можуть використовуватись з власної ініціативи і власними силами, не повинні відбиратись у людей та передаватись громаді, так само буде несправедливим і порушить суспільний порядок, якщо у менших угруповань буде відібрано та передано ширшим громадам вищого рангу функції, з якими вони могли б впоратись і самі".

Чинник глобалізації. У вісімдесяті роки принцип субсидіарності висувається на порядок денний під впливом процесів фінансово-економічної та комунікаційної глобалізації. Пружиною процесу глобалізації стає уніфікація, нав’язування необхідності слідувати єдиній моделі. В цей момент усвідомлено формується продуктивна опозиція глобалізації – локалізм, за яким стоять питання збереження історичної спадщини та національної, регіональної ідентичності, визначення кордонів зовнішньої відкритості та внутрішньої замкнутості.

Починається активний пошук способів контакту між просторами зовнішнього глобального та внутрішнього локального, обмеження інтервенції одного простору в інший. Тотальна уніфікація починає більш активно конкурувати з локальною диференціацією, відбувається відповідний пошук меж двох просторів та способів їх соорганізації, з’являється лозунг "єдність у багатоманітності".

Структурно-ієрархічний чинник. Субсидіарність у практиці європейського соціально-територіального управління об’єднує питання розподілу та перерозподілу повноважень (функцій, прав та обов’язків, відповідальності, компетенції та фінансових засобів) між управлінськими органами різних рівнів. У невеликих країнах з населенням майже мільйон громадян регіонального рівня може не бути взагалі. Водночас у країнах з багатомільйонним населенням можуть бути два регіональних рівні – рівень округу та провінції, де також функції перерозподіляються згідно з принципом субсидіарності. В деяких країнах у містах існують структури, подібні до українських органів самоорганізації населення в мікрорайонах.

Такі структури також можуть одержувати певні повноваження. Останніми роками практикується делегування певних специфічних повноважень громадським організаціям (разом, звісно, з необхідними ресурсами). Нинішнє розуміння ярусів управління спирається на модель часткового перекриття функцій, де органи урядування не є за своїм характером ані ієрархічними, ані цілком автономними один від одного. Натомість вони пов’язані між собою. Виконання певних публічних функцій, передусім, надання послуг населенню, цілком можуть взяти на себе приватні структури.

А окремі з цих функцій – як, наприклад, реєстрація актів та майна або стягнення платежів за природокористування, однаково успішно можуть здійснюватися як органом самоврядування, так і державним органом залежно від волі законодавця.

Щодо практики місцевого самоврядування в Україні, то відповідність принципу субсидіарності могла б бути досягнутою, якби українські міста були розподілені на три групи:

• міста з чисельністю населення понад 500 тис., які мають достатній потенціал та достатні ресурси, щоб повною мірою задовольнити потреби населення в таких галузях, як освіта, охорона здоров’я, соціальний захист тощо;

• міста обласного значення, в тому числі більшість обласних центрів. Це – типові муніципалітети, які звертаються до регіонального рівня тільки за наданням дуже складних та специфічних послуг;

• села та селища, де недостатність фінансового та кадрового потенціалу робить неможливим якісне надання багатьох послуг. Такі населені пункти мали б делегувати значну частину повноважень на районний рівень.

Чинник контрольованості. Перевагою віднесення повноважень на найнижчий можливий рівень є те, що там послуги надаються під контролем споживача. Цей контроль здійснюється через вибори, через щоденне спілкування обраних представників з громадянами, через місцеві засоби масової інформації, чим забезпечується ефективність і відповідність послуг потребам громади.

Фінансовий чинник. Очевидно, що деякі послуги не можуть надаватися на нижчому рівні, бо це буде пов’язане із занадто високими витратами. Принцип субсидіарності формує достатньо чітку схему розподілу функцій:

• потреби, які громадянин може задовольнити самостійно або у результаті договірних відносин з іншими громадянами чи приватними компаніями. Втручання держави на цьому рівні є мінімальним і полягає у створенні певних стандартів якості та безпеки, запобіганні монополізації ринку послуг тощо;

• послуги, які можуть бути організовані органами самоврядування. Типовим прикладом таких послуг є вивезення побутового сміття. Орган місцевого самоврядування фінансує цю роботу за рахунок місцевих (обов’язкових для всіх чи майже всіх мешканців) податків, причому організація спеціальної муніципальної служби чи укладання договорів з приватними фірмами залишається на розсуд органу самоврядування;

• послуги, які не можуть бути ефективно організовані на місцевому рівні і переносяться на регіональний рівень. Село чи невелике місто, наприклад, не може забезпечити повний спектр кваліфікованих медичних послуг;

• функції, що можуть виконуватись тільки в загальнонаціональному масштабі – армія, монетарна система, зовнішня політика, національна безпека, тощо.

Стереотипно-поведінковий чинник. Осмислення принципу субсидіарності стикається із стереотипами, що склалися у поняттях адміністративно-територіального поділу, повноважень органів влади, взаємної відповідальності, співвідношення централізації та децентралізації державного управління тощо. Сучасне його сприйняття відображає практику постійного процесу перерозподілу повноважень між управлінськими ланками.

Сьогодні процес перерозподілу повноважень між рівнями управління вже не можна уявляти як статичну якість організаційно-управлінських структур. Поняття субсидіарності констатує, що місцеві умови та обставини не тільки різняться між собою, але й змінюються впродовж певного часу. Тому обсяг послуг, що надаються, так само як і обсяг функцій місцевих органів управління, повинен відповідати весь час змінюваним та оновленим потребам і умовам, враховуючи місцеві вимоги та побажання.

Сучасне сприйняття принципу субсидіарності перетинається з філософією, політологією, економікою, юриспруденцією, соціологією, він закладений в історії країн Європейського співтовариства, в юридичній та організаційній структурі Європейського Союзу, в його ідеалах. Урахування сутності та взаємопов’язаності принципу субсидіарності з іншими принципами державного управління допоможе Україні досягти світових стандартів життя, подолати внутрішні розбіжності та політичні розходження, які вже стали причиною трагедій народу в минулі століття.

Ситуаційне завдання 4

Готується нарада щодо результатів роботи органу державної влади, в якому Ви працюєте. У підготовчих документах зазначено, що обласною державною адміністрацією у 2010 році вживалися заходи щодо безумовного виконання затверджених планів роботи, завдань, визначених актами Президента України та Уряду, державними програмами щодо соціально-економічного розвитку регіонів, реалізації повноважень, визначених Законом України “Про місцеві державні адміністрації”. Всі заплановані заходи, що були передбачені планом роботи облдержадміністрації, виконані. Розроблено Програму економічного і соціального розвитку області на 2010 рік, яку затверджено рішенням обласної ради від 17.06.10 № 1703-V, Стратегію сталого розвитку області до 2020 року, яку затверджено рішенням обласної ради від 23.12.10 № 27-VІ. Зазначену Стратегію було обговорено на "круглих столах", які проведені на базі вищих навчальних закладів. В їх роботі взяли участь представники науки, органів влади, громадських організацій, закладів медицини, підприємств.

Підготуйте службову записку  начальнику структурного підрозділу з пропозиціями щодо вдосконалення напрямків роботи, визначених Вашою посадовою інструкцією.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ:

1. У чому полягає сутність принципу субсидіарності?

2. Де застосовують принцип субсидіарності ?

3. Принцип субсидіарності як елемент демократії.

4. Які чинники впливають на усвідомлення, сприйняття, застосування принципу субсидіарності в практиці державного управління?

Практичне заняття №6, 7

ТЕМА: «Публічне адміністрування у сфері культури»

План:

1. Основні принципи культурної політики в Україні.

Основні принципи культурної політики в Україні.

• визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

• утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у сус­пільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інте­ресами;

• збереження і примноження культурних надбань;

• розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

• гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єд­нань;

• рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної належності у створенні, використанні та поширен­ні культурних цінностей;

• доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

• забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

• заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих гро­мадян;

• всебічне міжнародне культурне співробітництво;

• визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

• поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

2. Органи державної виконавчої влади, що реа­лізують державну політику в галузі культури

Головним (провідним) органом державної виконавчої влади, що реа­лізує державну політику в галузі культури і мистецтв, шляхом здійснен­ня керівництва цією сферою управління, а також несе відповідальність за її розвиток є Міністерство культури і мистецтв України (Мінкультури України).

Основними завданнями Мінкультури України є:

— реалізація державної політики у сфері культури і мистецтв вихо­дячи з принципів та пріоритетів, визначених Основами законодавства України про культуру та законодавством України;

— збереження культурно-мистецького надбання, розвиток україн­ської культури і мистецтв, створення сприятливих умов для збереження етнічної мовної та культурної самобутності, рівноправного розвитку на­ціональних культур в Україні;

— розробка пропозицій щодо основних напрямів розвитку національ­ної культури і мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу;

• розвиток соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури і мистецтв, забезпечення ефективного управління галуззю та зміцнення її матеріально-технічної бази;

• державний контроль за вивезенням з України та ввезенням в Ук­раїну культурних цінностей;

• розширення міжнародного культурного співробітництва та розви­ток культурних зв'язків.

Мінкультури України відповідно до покладених на нього завдань:

1. розробляє проекти цільових державних програм розвитку культу­ри і мистецтв, пропозиції щодо правового регулювання та податкової по­літики у цій сфері;

2. прогнозує розвиток культури і мистецтв, готує та вносить у вста­новленому порядку пропозиції щодо надання закладам культури і мис­тецтв статусу національних, академічних, а також щодо присвоєння мит­цям і працівникам культури почесних звань, відзначення їх державними преміями та нагородами;

3. сприяє відкритості національної культури, заохочує і підтримує розповсюдження творів літератури і мистецтва;

4. створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, самодіяльної творчості, заохочує новаторські пошуки в мистецтві, забезпечує свободу творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності мит­ця;

5. сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій, інших громадських організацій, що діють у сфері культури і мистецтв;

6. визначає пріоритети, встановлює порядок і здійснює придбання творів літератури та мистецтв за рахунок і в межах бюджетних коштів;

7. інформує органи законодавчої та виконавчої влади, громадськість, засоби масової інформації про стан здійснення політики у сфері культу­ри і мистецтв, проводить інформаційно-пропагандистську та видавничу діяльність;

8. забезпечує охорону пам'яток історії та культури, захист історико-культурного середовища, визначає порядок і організує роботу з обліку, охорони, реставрації, використання і популяризації пам'яток історії та культури;

9) забезпечує збереження і розвиток культурних традицій україн­ського народу, сприяє відродженню осередків традиційної народної твор­чості, промислів та ремесел, дбає про захист інтелектуальної власності та реалізацію авторських прав;

10. сприяє соціальному та правовому захисту працівників культури і мистецтв, надає працівникам культури і мистецтв підтримку в реаліза­ції художніх задумів та проектів, пов'язаних з виконанням державного контракту;

11. визначає перспективи та напрями розвитку спеціальної освіти у

галузі культури і мистецтв, організує підготовку, перепідготовку та під­вищення кваліфікації творчих працівників та інших фахівців галузі;

12. сприяє підвищенню ефективності наукових досліджень з акту­альних проблем культури і мистецтв, розробці та впровадженню в галузі нової техніки та сучасних технологій;

13. визначає пріоритетні напрями розвитку галузевої науки, залучає науковий потенціал галузі до реалізації міжнародних і державних про­грам та проектів у сфері культури та мистецтв;

14. вживає відповідно до законодавства заходів для вдосконалення роботи підприємств галузі;

15. розробляє вимоги до проектів будівель і споруд підприємств культури і мистецтв, організує проектування пам'ятників і монументів, здійснює контроль за їх спорудженням;

16. вносить пропозиції щодо обсягів фінансування з державного бюджету розвитку культури і мистецтв, бере участь у розробці нормати­вів матеріального та фінансового забезпечення підприємств;

17. проводить науково-технічну політику з питань розвитку матері­ально-технічної бази культури, її технічного переоснащення, забезпечує ефективність використання капітальних вкладень, що виділяються Мі­ністерству;

18. забезпечує реалізацію антимонопольної політики у галузі культу­ри і мистецтв, сприяє розвиткові конкуренції;

19. здійснює в межах повноважень, визначених законодавством Ук­раїни, функції з управління майном підприємств, що перебувають у за­гальнодержавній власності та належать до сфери управління Міністер­ства;

20. укладає і розриває контракти з керівниками підприємств, органі­зує контроль за експлуатацією та технічним станом споруд підприємств, віднесених до сфери управління Міністерства;

21. впроваджує прогресивні форми господарювання в галузі, у межах своїх повноважень розробляє та вносить пропозиції щодо формування державного контракту;

22 ) координує гастрольно-концертну, виставкову, фестивальну, кон­курсну діяльність тощо;

23) заохочує благодійницьку діяльність, спрямовану на розвиток культури і мистецтв в Україні та за її межами;

24. контролює додержання правил охорони праці, техніки безпеки та пожежної безпеки на підприємствах культури і мистецтв, проводить нау­ково обґрунтовану кадрову політику;

25. організує бухгалтерський облік, бухгалтерську і статистичну звіт­ність, а також контрольно-ревізійну роботу в галузі;

26. здійснює за участю відповідних органів державної виконавчої влади контроль за переміщенням творів мистецтва, предметів та інстру­ментів, що становлять історико-культурну цінність;

27. стимулює розвиток художнього ринку та експорт національної культурної продукції згідно із законодавством, сприяє інтеграції України у світовий культурний процес, налагоджує співробітництво між підпри­ємствами культури і мистецтв України та зарубіжних країн, міжнародни­ми організаціями;

28. організує популяризацію надбань культури українського народу за межами України та світової культури в Україні, сприяє задоволенню культурних потреб українців і прихильників української культури за ме­жами України, залучає кращих представників української діаспори до культурно-мистецьких процесів в Україні;

29. забезпечує реалізацію міжнародних договорів України у сфері культури і мистецтв.

Мінкультури України має право:

1. представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях і під час підписання міжнародних договорів України;

2. залучати фахівців центральних органів державної виконавчої вла­ди, установ, організацій (за погодженням з керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

3. аналізувати роботу підприємств культури і мистецтв незалежно від відомчого підпорядкування з питань, що належать до компетенції Мі­ністерства;

4. засновувати у встановленому порядку друковані та інші засоби масової інформації, створювати видавництва, культурно-освітні програ­ми для радіо і телебачення, організовувати записи і тиражування на різ­них типах носіїв аудіовізуальної інформації творів національного мис­тецтва і літератури з метою їх популяризації в Україні та за її межами;

5. засновувати фонди, організовувати і проводити аукціони, виставки-продажі в порядку, визначеному законодавством України;

6. одержувати у встановленому законодавством порядку від цен­тральних та місцевих органів державної виконавчої влади інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

7. залучати на договірній основі висококваліфікованих фахівців для проведення консультацій, експертизи проектів і пропозицій щодо роз­витку культури і мистецтв;

8. скликати у встановленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції.

Мінкультури України у процесі виконання покладених на нього зав­дань взаємодіє з іншими центральними органами державної влади, орга­нами Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої вла­ди і самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.

Мінкультури України у межах своїх повноважень та на виконання законодавства України видає накази, організовує та контролює їх вико­нання.

У випадках, передбачених законодавством, рішення Міністерства мо­жуть бути обов'язковими для виконання центральними органами дер­жавної виконавчої влади, підприємствами незалежно від форми власно­сті та громадянами.

Мінкультури України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матері­ально-технічне та інше забезпечення діяльності Мінкультури України організовується Державним секретарем.

Державного секретаря призначає на посаду за поданням Прем'єр-мі­ністра України та звільняє з посади Президент України. Державний сек­ретар підзвітний і підконтрольний Міністрові. Державний секретар має першого заступника та заступників, яких призначає на посади за подан­ням Прем'єр-міністра України та звільняє з посад Президент України. Державний секретар, його перший заступник і заступники призначають­ся на посади на строк повноважень Президента України. Державний сек­ретар розподіляє за погодженням з Міністром обов'язки між першим за­ступником та заступниками Державного секретаря, визначає ступінь їх відповідальності.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінкультури України, обговорення найважливіших напрямів його діяль­ності у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова коле­гії), Державного секретаря, його першого заступника та заступників (за посадою), а також інших керівних працівників Мінкультури України.

До складу колегії можуть входити керівники інших центральних ор­ганів виконавчої влади, представники громадських організацій, а також навчальних закладів, закладів культури, підприємств та організацій, що належать до сфери управління Мінкультури України, видатні діячі куль­тури і мистецтв. Члени колегії затверджуються та увільняються від обов'язків Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра. Рішення колегії проводяться в життя наказами Мінкультури України.

У складі Мінкультури України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

3. Роль творчих спілок в галузі культури України.

Творча спілка — це добровільне об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистец­тва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту.

Основними напрямами діяльності творчої спілки є:

• творча діяльність у галузі культури і мистецтва;

• розвиток національної культури та мистецтва, розробка та втілен­ня в життя культурно-мистецьких заходів, організація творчих конкур­сів, виставок, авторських вечорів, прем'єр, фестивалів тощо;

• створення умов для творчої праці, підвищення професійного, нау­кового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загально­людської культури;

• пошук талантів серед молоді та сприяння їх творчому розвиткові;

• видання газет, журналів, книг та іншої друкованої продукції, ство­рення кіно- та відеофільмів, аудіовізуальної продукції з метою популяри­зації досягнень української та світової культури і мистецтва, творчого до­робку членів спілок;

• піклування про правовий, соціальний та професійний захист чле­нів творчої спілки;

—сприяння відродженню, розвиткові та популяризації народної творчості, творчому використанню народних традицій у розвиткові куль­тури та мистецтва, збереженню та збагаченню історико-культурної спад­щини та довкілля, проведенню масових культурно-просвітницьких захо­дів, а також утвердженню демократичних, загальнолюдських цінностей;

• постійна співпраця з педагогічними та науково-педагогічними ко­лективами навчальних закладів;

• надання допомоги в навчально-виховній роботі педагогічним ко­лективам у патріотичному, культурному та інтелектуальному розвиткові дітей та молоді, у морально-етичному та естетичному вихованні;

• сприяння обміну культурними цінностями, співробітництво між діячами культури і мистецтва різних країн, національними і міжнародни­ми, організаціями культури та мистецтв;

• виховання поваги до історико-культурних цінностей, традицій ук­раїнського та інших народів.

Держава забезпечує підтримку та захист законних прав та інтересів творчих спілок, гарантує однакові умови для виконання ними статутних завдань і цілей. З цією метою вона сприяє розвиткові творчих спілок, їх діяльності щодо творення національної культури та мистецтва, проведен­ню культурно-мистецьких заходів; надає творчим спілкам дотації та роз­міщує державні замовлення; надає необхідну інформацію для забезпечен­ня діяльності творчих спілок; гарантує професійний та соціальний захист членів творчих спілок, охорону їх авторських прав; залучає творчі спілки до підготовки законопроектів, розробки загальнодержавних програм національно-культурного розвитку, інших соціальне важливих культуроло­гічних та соціально-політичних заходів.

Професійний творчий працівник користується правом на державне соціальне страхування, оплату праці відповідно до професії, кваліфікації та особистого трудового внеску, належні умови праці, пенсійне забезпе­чення згідно з законодавством України. Професійний творчий працівник може мати статус як найманого працівника, так і особи, яка не працює за наймом.

Професійним творчим працівникам — членам творчої спілки для за­безпечення умов для творчої діяльності надається окрема кімната (кабі­нет, майстерня) або додаткова жила площа розміром не менше 20 кв. м, що оплачується в одинарному розмірі.

Творчі спілки України можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських творчих спілок належать спілки, ді­яльність яких поширюється на територію всієї України і які мають міс­цеві творчі осередки, у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на терито­рію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону.

Творча спілка створюється групою професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва (всеукра­їнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації та досягли 18 років.

Вищим керівним органом творчої спілки є загальні збори (з'їзд, кон­ференція), що скликаються відповідно до статуту творчої спілки. Рішен­ня про скликання загальних зборів (з'їзду, конференції) приймається правлінням творчої спілки або на вимогу не менше однієї третини членів творчої спілки.

У період між загальними зборами (з'їздами, конференціями) діяль­ністю творчої спілки керує правління творчої спілки, яке обирається за­гальними зборами (з'їздом, конференцією) на строк, визначений стату­том.

У період між засіданнями правління поточною діяльністю творчої спілки керують президія (рада тощо) та голова правління творчої спілки.

Творчі спілки мають право:

• здійснювати творчу та господарську діяльність у передбаченому законодавством порядку для виконання своїх статутних завдань;

• представляти та захищати права і законні інтереси своїх членів;

• брати участь у розробці нормативно-правових актів щодо діяль­ності творчих спілок та статусу творчих працівників;

• брати участь у визначенні засад державної політики у сфері оплати праці членів творчих спілок, страхування, пенсійного забезпечення, зайнятості, правового та соціально-економічного захисту творчих пра­цівників;

• представляти професійних творчих працівників до відзначення державними нагородами, почесними званнями, державними преміями, іншими видами морального та матеріального заохочення;

• вживати заходів соціально-економічної підтримки та благодій­ництва;

• у встановленому порядку створювати фонди творчих спілок з пра­вами юридичної особи для виконання статутних завдань і цілей творчої спілки;

• володіти, користуватися і розпоряджатися майном на правах влас­ника відповідно до законодавства України;

• на пріоритетність при продовженні договору оренди приміщень, які вони орендують під творчі майстерні, студії, лабораторії тощо;

• проводити атестацію творчих працівників відповідно до свого ста­туту.

Державна реєстрація всеукраїнських творчих спілок здійснюється Міністерством юстиції України, а їх територіальних осередків та регіо­нальних (місцевих) творчих спілок — відповідними місцевими органами виконавчої влади.

Для державної реєстрації творчої спілки її засновники подають до органу, що здійснює реєстрацію, заяву, до якої додаються документ про сплату реєстраційного збору та установчі документи: статут творчої спіл­ки і протокол загальних зборів (з'їзду, конференції) про утворення твор­чої спілки, в якому мають міститися такі відомості:

назва організації та мета її утворення;

дата утворення;

склад засновників та керівних органів;

місцезнаходження керівних органів творчої спілки, номер контактно­го телефону;

дані про територіальні осередки.

Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, у місячний строк ви­дає засновникам свідоцтво про державну реєстрацію творчої спілки за зразком, встановленим Кабінетом Міністрів України. У необхідних ви­падках орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, проводить перевір­ку відомостей, зазначених у поданих документах.

З моменту реєстрації творча спілка чи її територіальний осередок на­бувають статусу юридичної особи.

Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, відмовляє у держав­ній реєстрації творчої спілки у разі якщо:

—статут або інші документи, подані на реєстрацію, суперечать зако­нодавству України;

—з такою самою назвою зареєстровано іншу творчу спілку. Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, надсилає письмове повідомлення про відмову в державній реєстрації, в якому зазначаються підстави відмови.

Відмова в державній реєстрації творчої спілки може бути оскаржена в судовому порядку.

Діяльність творчої спілки припиняється:

—згідно з рішенням загальних зборів (з'їзду, конференції) творчої спілки;

—на підставі рішення суду в разі порушення законодавства України. Діяльністю творчої спілки керують:

• загальні збори (з'їзд, конференція), що є вищим керівним органом творчої спілки і скликаються відповідно до статуту творчої спілки;

• правління, що обирається загальними зборами і керує спілкою у період між загальними зборами;

• президія (рада тощо) та голова правління.

У період між засіданнями правління поточною діяльністю творчої спілки керують президія (рада тощо) та голова правління творчої спілки відповідно до законодавства України та статуту творчої спілки.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю творчої спілки, правильним веденням справ, своєчасним розглядом листів, звернень, за­яв і скарг здійснює ревізійна комісія творчої спілки

Звітність про діяльність творчих спілок має відкритий характер і є доступною кожному члену спілки. Спілки інформують громадськість про свою діяльність через засоби масової інформації.

Ситуаційне завдання 5

Керуючись статтею 15 Закону України "Про об’єднання громадян" та пунктом 3 "Положення про прядок легалізації об’єднань громадян", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 140, необхідно визначити перелік документів, що подаються до реєструючого органу для реєстрації громадської організації.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ:

1. Основні принципи культурної політики в Україні?

2. У чому полягають основні завдання Мінкультури України?

3. Які основні напрями діяльності творчої спілки?

Практичне заняття №8

ТЕМА: «Стан і перспективи організаційно-правового забезпечення протидії та запобігання корупції в Україні»

План:

1. Протидія корупції як специфічний вид діяльності у сфері державного управління.

Протидія корупції як специфічний вид діяльності у сфері соціального управління, що включає систему заходів політичного, правового, організаційно-управлінського, ідеологічного, соціально-психологічного та іншого характеру.

Система заходів протидії корупції спрямована на зменшення її обсягів, зміну характеру корупційних проявів, обмеження впливу корупції на соціальні процеси, збільшення ризику для корупціонерів, усунення соціальних передумов корупції, причин та умов корупційних діянь, виявлення, припинення та розслідування проявів корупції, притягнення осіб, винних у вчинені корупційних правопорушень, до юридичної відповідальності, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь, має здійснюватися відповідними суб’єктами і базуватися на певних засадах.

Визначення зазначених суб’єктів та засад є надзвичайно важливим з точки зору забезпечення дієвості та ефективності антикорупційної діяльності, дотримання прав людини, досягнення мети зазначеної діяльності та виконання основних завдань.